Сімферополь. Видавництво

Реб Самуїл Шмойлович склав свої блискучі інструменти, так і не оглянувши хворого. Але самолюбство було сильнішим від інстинкту самоохорони, і він раптом підвів голову і кинув Курцевичу і Ле-Куртьє:

- Ми дуже відхилися від теми, панове, - і, мабуть, з моєї вини. Але все ж таки визнайте, як лiкapi, що знання анатомії неможливе без вивчення трупів, а анатомія є підвалина медицини.

Курцевич недбало знизав плечима.

- Якщо бажаєте - так... Але я вважаю і ще раз повторюю, що розкопувати могили - неприпустимо.

Коли Шмойлович пішов, Ле-Куртьє чемно запросив Курцевича оглянути хворого, а Томаш Замойський перейшов до вітальні, де вже чекала на нього Настя. Він шанобливо дзенькнув острогами і схилився до її випещеної руки і після перших звичайних фраз спитав її:

- Пані гетьманова, певно, вже чула, що пише з Стамбула наш посол Сулішовський?

- Ні, - з несподіванки здригнулася Настя. - А що саме?

- Отже, пані не знає, що падишаха Османа забито? Він надто обурив і яничарів, і інших мешканців Стамбула своїми нічними дозорами, забороною шинкування і вимогами суворої дисципліни. Яничари забили його і аж до вечора тягали його мертве тіло по вулицях і по майданах столиці, прив'язане до кінського хвоста, потім вдерлися до Біюк-сарая і забили його жінок - доньку муфті Есаада, доньку Петрев-баші і ще якусь третю, грекиню... Яке щастя, що пані гетьманова вчасно вирвалася з цієї пастки! - додав він і не помітив, що Настя зблідла, як мрець.

- Кисмет, - пошепки виронила вона.

Але витримка й тут не залишила колишню султану Стамбула: вона запросила гостя до їдальні і довго й гоcтинно частувала його різними винами, ласощами і наїдками.

Якось у неділю, коли Настя і челядь пішли до братської церкви, ввійшов до Сагайдачного Максимка-кобзар.

Він був у високих чоботах, у хутрянці і новій теплій шапці. Кобза висіла на ремні за плечем.

Сагайдачний здивовано зиркнув на нього.

- Прощай, батьку, - вклонився йому в ноги Максим. - Піду в Московщину.

- Куди? - здивовано перепитав Сагайдачний.

- У Московщину... У Москву, - відповів молодий кобзар і, зашарівшись, додав пошепки: - По татарочку...

Сагайдачний відповів не одразу.

- Ну, що ж, щасти тобі доля... Але подумай, Максиме: мо, краще й не шукати її?..

Максим здивовано й незрозуміло зиркнув на гетьмана, постояв з хвилину, ніби чекаючи пояснення, потім вдруге вклонився йому, подякував за хліб за сіль, побажав йому видужати - і зник.

Сагайдачний не ворухнувся, - лежав, випроставши руки на ковдрі, пестив пучками ворсу і дивився у стелю. Тихо-тихо було у всьому будинку, ніби ніхто й не дихав у його порожніх покоях.

Коли ось у передпокої почувся невиразний гомін, чиїсь настирливі, обурені й плаксиві голоси, суворе буркотіння старого козака, що вартував біля входу, потім суперечка, і раптом крізь широко розчинені двері вдерлися до спочивальні кілька козаків і дві жінки. Старий сивий козак з порубаною скронею підійшов до ліжка і став, широко розсунувши ноги.

- Що ж ти, батьку, забув за нас? - сумно й докірливо заговорив він. - До тебе, як до бога небесного, не добитися. Жене нас твоя челядь в три вирви, начеб ми й не козаки.

Сагайдачний підвівся на лікті й мовчки оглядав непроханих гостей.

- Хто ви? Звідки? Що треба? - спитав він, а серце раптом закалатало в грудях якимсь важким передчуттям.

- Та козаки ж ми, - враз загомоніли козаки. - З-під Канева.

- З-під Дубна.

- З Брацлавщини.

- Вже тиждень добиваємось до тебе: і вранці і вдень. Нема доступу.

А одна з жінок раптом заплакала і впала навколішки:

- Зглянься ж, батьку!.. Остання ти наша надія, бо женуть нас на панщину, наче хлопок, і на коноплі, і прясти, і скрізь...

- А поки чоловік з турком бився, ганяли нас на роботу пани управителі. Канчуками всі спини посписували, - підхопила друга пронизливою настирливою швидкомовкою, ніби намагалася за якусь мить виказати геть усе, що так довго і з таким болем образи нагромаджувалося в неї на ceрцi.

- Та цить вже, Одарко, - урвав її старий козак. - Не торохти, як калаталка... А ти, батьку, вислухай, бо ж пан осавул не дасть нам ради. Ані Танцюра, ані хтось інший. Адже ж ми реєстрові. Де ж це чувано, щоб нас ганяли на панщину або наших жінок?! А коли ми з походу додому прийшли - самі кістки та шкіра, сам знаєш, - так кляті старости та державці, та різні орендарі враз на нас, як та воша, накинулись: і данини давай, і роби. А в нас ще й рани не позагоювались. Та ми б їм шаблями пельки позатикали, коли б сила була... Женуть жінок та дівчат робити, а ти мовчи й дивись, ще й дякуй, що тебе з печі не тягнуть. А якщо не підеш на панщину, так іди собі геть з хати на мороз. Кажуть: «Не повиселялися до запорозьких вольностей або до крулевщизни - отже, визнали себе за послушних, за хлопів тобто. Ну й робіть».

- А тепер ще нове, нечуване лихо, - втрутився другий, гнівно блимаючи очима з-під насуплених брів. - Становлять нам по селах та по хуторах військо кварцяне на стацію, щоб ми, мовляв, не бунтували. Стоять вони в нас та грабують, бо ж - відома річ - жовніри по два роки платні не бачать. Вимагають вони і харчу, і горілки, і меду. Та де ж його взяти? А не даси, так він тобі такого лиха накоїть, що й на думку не спаде.

- Впіймає порося, - верескливо урвала Одарка, - або курку та й дає: «На, засмаж». Та щоб йому, проклятому, смачно було, бо викине собакам та нове ловить - смаж ізнов. І до дівчат лізе, і до молодиць. Мені доньку загубив, проклятущий... Ще й лається, і загрожує. Ти й рушницю йому полагодь, ти й шаблюку вигостри. Тільки клопоту з ним чоловікові.

Баба заплакала, а козак з кошлатими насупленими бровами відсунув її і знов звернувся до гетьмaнa.

- А нам, козакам, ще й досі за похід грошей не сплачено. Наказали: не стійте полками по містах та містечках, ідіть собі по домівках та чекайте платні. От ми, дурні були, й порозходилися, бо ж холод та морозяки. Чекаємо-чекаємо... Чи то поки сонце зійде - роса очі виїсть, як кажуть стapi люди? Чи то нам, батьку, одразу за шаблюки братися?

- Авжеж, - перебив інший, що досі весь час мовчав, важко спираючись на ціпок. - Дехто вже й береться. От Юрко Шибеник на Брацлавщині цілу ватагу зібрав.

- Бо ж обіцянки - цяцянки, - вкинула перша баба.

- Ну, а старшина як? - спитав Сагайдачний, приголомшений новинами.

- А їй що - горить? - В кожного землі, хутори, отари, підсусідки та кріпаки. А нам з тієї служби хліб наш насущний.

- Ще й вимагають, щоб лежами та приставствами маєтків не обтяжували, а в козака - самі воші, от і вся худобинка.

- Та ви ж, паночку любенький, напишіть королеві та всьому панству, - знов зацокотіла Одарка, - бо ж нам, бідним людям, і не приступитися до великих панів.

- Оце вірно. Коли б знали, краще б і не ходили в той клятий похід, бо ж сили він нам повисмоктував, як той павук. Хто калікою повернувся, а хто застудився, і так скрутив його ломець, що й досі лежить колодою. Та й тобі, батьку, не краще приходиться, - зітхнув старий козак, вперше помітивши, як зблід і змарнів Петро Конашевич.

Замовкли козаки, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

- Ти, батьку, нам даруй, що ми так до тебе, - заговорив нарешті кошлатобровий козак. - Ми ж думали бреше челядь, що тобі так погано, що ти на наші сльози не зглянешся.

А Одарка лунко зацокотіла:

- Зглянься, батьку! Зроби хоч перед смертю добре діло, щоб добром поминали тебе козаки, молилися за твою грішну душеньку.

Сагайдачного аж пересмикнуло від такої наївної щирості, а серце знов затріпотіло в грудях, і рясний піт виступив на чолі і на скронях.

- Добре. Зроблю, що треба... А тепер... ідіть, добрі люди, - прохрипів він. - Та покличте до мене когось... Погано мені, - додав він і, захлинаючись, впав на спину.

Баби заметушилися, кинулися по воду, по челядь, а козаки ніяково похнюпилися і навшпиньки вийшли зі спочивальні.

Прибіг старий вартовий козак. Прибігла куховарка з глечиком гарячої кави - знала вже, чим рятувати хворого, коли він задихався. І ніхто не помітив, як увійшов до будинку і попростував до спочивальні крізь порожні покої сотник Брацлавського полку Богдан Балика.

Він щойно приїхав до Києва, і від його киреї ще віяло сосновим духом лісів і морозною холоднечею степу. Як завжди, шумливий і балакучий, ввійшов він до хворого і зупинився на порозі:

- Та що ти, батьку, вилежуєшся?! - весело гримнув він. - Не годиться! Збабився! Їй-бо, збабився, як той королевич.

Сагайдачний повільно сьорбав міцну каву з медом і відчував, як життєдайне тепло приливає йому до серця, і воно відживляється, заспокоюється і вже не хлюпає, як у баклазі вода.

- Добре було б, коли лежав би я, як королевич, - сумно всміхнувся він. - А я саме про тебе думав. Скажи, як з грошима за Хотинський похід? Як із реєстром?

- З грошима? Тю, теж згадав! - розреготався Балика. - Шукай вітру в полі! Ще років зо два доведеться чекати, якщо ми знов станемо потрібні короні, а якщо ні - жаринками сплатять на тому світі, а'мо, й там обдурять прокляті!

- Як-то?! Чому ж ви мовчите? Хоч би мене сповістили! - обурено вигукнув Сагайдачний.

- Та вже говорили, нагадували, - знизав плечима Балика. - До Варшави посилали посольство. Петицію подали королеві. А він нам - дулю.

Кров стукнула в скроні Сагайдачному. Він підвівся, сів на ліжку.

- Тобто, яку дулю? Та він мені дав слово честі, що буде нам милості вдесятеро проти колишнього.

- Так воно й є. До походу мене одного сплюндрували, а тепер вже сотників з десять-п'ятнадцять сплюндровано на Брацлавщині. Така його нам королівська милость. Ми ж зайвого не заправляли. Просили тільки, щоб платню нам збільшили до ста тисяч червінців на рік, бо ж не повикидаєш з війська старих вояків, в десятьох походах порубаних. А який біс піде голову під кулі й шаблі підставляти за півфлорина, бо ж нам, старшині, належить не менш як по тридцять золотих на рік. Та й ще хай сплатять нам збитки, бо ж найбідніший козак вийшов у похід з двома кіньми, а дехто й з трьома. Та скільки ж валок наших пограбували татари! Та скільки ясиру забрав Кантемир! Скільки сіл та хуторів димом розвіяв! А ще просили, щоб дав нам король будь-яку маєтність на шпиталь для калік. І щоб Баришпіль, наш споконвічний маєток, нам повернули, а головне, щоб нас нарешті дійсно нобілітували, бо ще Жолкевський нам голови дурив на комісії обіцянками. А щодо реєстрових, просили, щоб дали лежі їм та приставства, як до походу було, і щоб не виганяли геть з хати на мороз, як зараз робиться по староствах та по дідизнах. Зайвого, бачиш сам, не просили, але й не згоджувалися на зменшення реєстру, бо сам ти геть усю голоту та збігле хлопство з підмайстрами з війська торік повиписував.

Сагайдачний мовчав, приголомшений.

- Ну, а Варшава? - тихо спитав він.

- Що Варшава? Згодилася лише на сплату нам додаткової тримісячної платні, що обіцяв Любомирський. А розташувати нас на лежах і приставствах відмовлено, нібито через неврожай, і вказано спокійно розійтися по домівках, а для вирішення інших питань, буде надіслано знов якихось комісарів, щоб «приборкати буйні ватаги, котрі здіймають зброю навпроти татар». Хіба ж це не дуля та ще й нічим не помащена?!

Сагайдачний безсило відкинув голову на подушку. Знов калатає серце в грудях. Холонуть пальці, губи, обличчя, наче віє на нього морозом з відчиненого навстіж вікна.

А Балика нічого не помічає і веде далі, розпалюючись власною люттю:

- А я, дурень, теж повірив королівським обіцянкам! Подався до свого хутора! Як-то, думаю, щоб учасникові такого походу власної хати не віддали?.. Вдався до воєводи, до каштеляна, до суддів. А вони мені: «Так, але ж з пана Потоцького знято баніцію і анульовано присуд, за яким мусить він повернути вам хутір, бо ж йому, як рятівникові ойчизни, належить велика честь і велика винагорода». А я в тому поході головою не клав?! Я не був тричі поранений? Не голодував? Не мерз? Не гнив від різачки? Ні, любенький: зброєю треба з ними битися, здобувати волю собі! - люто вигукнув Балика й шпурнув шапку на стіл. - А тепер знаєш що робиться? Хлопи наші та підсусідки разом із виписчиками та різним гультяйством знов збираються купами та ватагами, палять панів, та й нашого брата не обминають. Вже сотника Борздику порубано шаблями. Вже Перегрія спалено з родиною. Лютує на всю Брацлавщину Юрко Шибеник, що забив Доліву-Ясенського, а на Ворсклі Корж із Панасом Барилом. Скрізь по селах та по шинках тільки й мови про них.

- Мало я їх... позаторік... на палі садив... - прохрипів Сагайдачний.

І не договорив. Зблідлий до синя, він знепритомнів. Голова його звалилася, й догори стирчав, як у мерця, гострий кадик...

Балика скрикнув на весь голос і, перекинувши стілець, кинувся по челядь. За дверима почулися голоси. То Настя з Хомою верталися з церкви.

- Ой, що тут скоїлося!.. - кинувся до ліжка Причепа. - Лікаря! Швидше лікаря!

На зойк його прибіг Ле-Куртьє і почав робити хворому штучне дихання, потім розтиснув йому зуби ножем і влив якісь краплі. Зсунувши брови, суворий, мовчазний, метушився лікар над гетьманом і тільки за півгодини полегшено випростався.

- Живий. Але quelle canaille l'а mis dans cet etat? //Але яка каналія довела його до такого жахливого стану?// - спитав він, гнівно дивлячись навколо. - Я казав: нікого не пускать. Кто тсе зробів?

Мовчав Балика, чухав потилицю і непомітно відступав до дверей...
Місячне сяйво - на обмерзлих шибках. Три блищаки лампад в кутку. Під ліжком шкрябається миша, настирливо й невгамовно. А може, й не миша, а сумніви гризуть серце хворого, точать гострими зубами, аж поки не сточать дотла?

Три місяці терплячого лежання у ліжку, лікування і дбайливого догляду лікаря Ле-Куртьє - все наче змило водою. І знов страшенна кволість звалила з ніг.

Два дні і дві ночі між сном та зорінням. Сьогодні прояснилася свідомість, а ввечері знов запалало все тіло вогнем і на вилицях спалахнув гарячковий червінь. Серце б'ється так швидко, начеб належить йому відбити за минулі дні певну кількість ударів, і ось поспішає воно, надолужує втрачені вчора хвилини.

Вдень лікар довго оглядав хворого, довго стежив за його пульсом, довго вислухував серце, і з якоїсь незвичайної ласки і обережності його дотиків, зі зморшки на переніссі, із виразу його мінливого і жвавого обличчя зрозумів Сагайдачний, що близько кінець.

Але не здивувався і не злякався. Смерть раптом здалася чимсь надзвичайно простим, природним і навіть бажаним, як відпочинок від усіх турбот. Проте щось томило його навіть уві сні. Треба щось вирішити, щось діяти, щось зробити. І негайно.

- Але що? Що?

Довго силувався він пригадати, що говорили йому козаки та Балика. Але всі образи і думки десь розпливлися, розтанули, як далечінь у тумані. І ось тільки зараз постали перед ним в усій своїй жахливій голизні.

Зрадили.

Викинули, як сміття, коли стали козаки непотрібні.

«Мавр зробив свою справу. Мавр може піти».

Хто це казав? Де? Кому?

- Ах, це Томаш Замойський розповідав про якусь англійську виставу там, у Лондоні...

Що тепер? Вдатися до короля, нагадати його обіцянки? Але ж нема в руках ніякого доказу, ані універсалу, ані конституції: замість права за врятування ойчизни - сама лише панська ласка. Хвилина розгубленості надто дорого обійшлася козацькій старшині! Адже ж все пішло нанівець... Та й не самій лише старшині, а й тій залізній когорті загартованого в боях реєстрового козацтва, яке створило Сагайдачному ім'я і славу непереможного воїна. Це ж не збіглі підмайстри та хлопи, що й шаблі в руках не тримали, а справжні майстри шабель та списів - заможні і хазяйновиті. В кожного хата, лани та воли, коні та вівці, бо ж не беруть козака до реєстру, якщо нема в нього двох добрих коней для походу і доброї зброї.

Що ж тепер? Чекати примарного видужання? Або надіслати когось до Варшави з листом? Так не пустять же до короля якогось полковника чи то сотника! Чи, мабуть, звернутися до лікаря? Боязко, правда, без нього, бо ж тільки він вміє знов підстьобнути знесилене недугою серце.

А проте чому не покликати того ж Шмойловича? Невже він не поласиться на золото і на честь лікувати гетьмана, не забуде образи? Та й двічі все одно не вмирати... Бо коли ж не зглянеться король, тоді хоч не дивись людям у вічі і сам у зашморг залізай. Бо ж хворому Балика не наважився кинути обвинувачень, а здоровому...

Але ж і інші винні разом із Петром Конашевичем. Чому мовчав Курцевич про справи козацькі і згадав тільки своє, церковне? Чому мовчали Кизима й Дорошенко?

Ох, коли б видужати! Тоді зробив би він зовсім по-іншому. Поїхав би до Варшави, добився б через королевича Владислава нової аудієнції.

І годі вже гнути спину перед магнатами. Прийшов час остаточного розрахунку. І якщо не доб'ється він до короля або магнати вплинуть на Зигмунда, - тоді навесні...

О, тепер на заклик Петра Сагайдачного підуть усі, від владик і старшини, як Байбуза з Танцюрою, до останнього реєстровця, бо всім залили магнати сала за шкуру. Багато полягло під Хотином, але ж тільки кинь своє гасло... А пани, змучені хотинським походом, вже не візьмуться за мечі і віддадуть йому південні воєводства, аби не вдерся він у Велику і Малу Польщу, у Литву з Білоруссю.

Надлюдським напруженням волі примушує Сагайдачний себе сісти на ліжку. Все хитається й крутиться у нього в очах. Але дух, міцніший від тіла, за мить врівноважує все. На столі поруч лежить готовий папір, перо, каламар. Треба простягти руку, взяти їх. Ох, який важкий цей аркуш паперу, наче сувій полотна або камінь... Помацки відшукує Сагайдачний дощечку, що підсувають йому під папери на підпис. Кладе на неї білий аркуш і вмочує вигострене гусяче перо в атрамент. Кров гарячково стукає в скронях, шумить в ушах, наче морський прибій. А він пише, захлинається, хвилинами кидає перо і хапається за свої сухі ребра, під якими так болісно тріпоче серце. І знов шукає перо, і знов починає писати...

Хропе на тапчані коло груби старий цехмістер. Зморився він після двох безсонних ночей і не чує, що робить хворий. А за вікном блищить блакитно-діамантовими порошинками місячне сяйво, підіймаються Сіріус та Оріон, і в нерухомому морозному повітрі лунко співають перші півні.

А Сагайдачний пише й пише. Шматки подертого паперу на ковдрі і на підлозі: а він все не задоволений з написаного. Або надто мляво і вишукано, - так, що й не чути за скутими двірським етикетом словами, як бринить в них терпка гіркота образ, а віра в непохибність короля і незламність його слова тане в сумнівах, їдких, як смертельна отрута, що труїть йому кров і знесилене серце; або так вже гостро й обурено, що навіть згодний на козацькі прохання король образиться і відмовиться від своїх обіцянок.

І згадує Петро Конашевич походи в Московщину, в Інфлянти і під Хотин; запевняє, що й далі служитиме військо козацьке своєму королеві, побачивши його піклування і обіцяні милості.

І, зворушений наближенням невблаганного, малює жахливу картину, як плюндрують магнати хутори старшини і селища, а в хатах реєстрових козаків забирають останню свитину за несплачені данини; як калік і поранених з незагоєними хотинськими ранами женуть на панщину і викидають на мороз з рідної хати, бо стоїть вона на чужому, на панському грунті.

І застерігає він тоді короля від вогню гніву народного, найжахливішого на землі, який неспроможні будуть стримати навіть міцні руки козацького гетьмана.

..........................................................................

Над землею линула ніч.

Постала вона темною синню над просторами Тихого океану, огорнула широкими крилами Берінгове море, тихо хлюпнула в скелясті береги дрімучої Азії і пішла суходолом, по лисих сопках і по долинах, по тундрах і степах, невиразно гудучою тайгою, де ледь-ледь наважується ступити людина. Повітря густе і дзвінке від морозу. Стикаються в небі багряно-сині стовпи північного сяйва, тріщать льодові поля на Арктичному океані, тріщать в тайзі кедрові стовбури та модрини, сосни і берези, наче хтось

стукає по них топорищем, випробовує тривкість деревини.

Блищаками блимають в тайзі вовчі та рисячі очі. Під схиленим до землі лапчастим гіллям старих ялин, темними печерними ходами йде дрібний звір: лиси, куниці, шакали, борсуки та дикі коти. Винюхують один одного, шматують скривавленими іклами поживу, риють лігвища, перегукуються лункими протяглими голосами.

Рідко і боязко блимають в пітьмі тьмяні вогники. Низенькі чуми, юрти та рублені хатки туляться до дрімучих лісів або до річного берега, ніби закляклі і загублені в океані снігів.

Де-не-де гуркотить барабан і збуджує морозну тишу. Це шаман у рогатій личині з вишкіреними зубами танцює свій ворожбитський танець. Бринять на ньому намиста з риб'ячих і звіриних зубів, дзвоники та бубонці. Розвіваються строкатими стрічками ремінці і широкий фантастичний халат. Димить, палає ватра; полум'я жадібно ковтає смолясту деревину і червоним баканом фарбує косоокі обличчя мисливців. Перед шаманом лежить жертовна сарна з напівзамерзлими сльозами в мертвих очах, а він гадає на її тельбухах, чи багато буде cмyxaтoго звіра в лісі, чи багато наб'ють його мисливці; чи хороший буде рибальський улов навесні і чи помилують пожежі і моровиця темні нетрі тих віковічних лісів...

Нічого не шкодують мисливці шаманові: вірують в чарівні сили його, благають його допомоги і захисту від гостроносих, білошкірих людей з-за Уральського Каменю, які несуть їм отрутну «вогняну воду» і зброю, що виригає грім та вогонь.

А ось і він, Уральський Камінь, межа Азії і Європи. Синьою повіддю на мить зупиняється ніч під муром його, підноситься до верхів'їв та сідловин у чорно-зелених вістрях смерек і, як через перервану греблю, м'яко лине в засніжену рівнину Русі.

Підсліпуваті рублені хатинки з міхурами замість шибок. Низько насунуті солом'яні стріхи з різьбленими півниками на гребінці. Сплять в них покотом боярські й «государеві холопи». Звалив їх важкий сон після пекельної праці на рудниках та на соляних варницях, на млинах, на рубанні й корчуванні лісів. Як прийшли, попоїли - так і звалилися на піч і на піл. Та й не було де посидіти, погомоніти в курній хаті, де стеля та стіни вкриті на два пальці масною кіптявою, а в повітрі стоїть хмара диму, де ледве блимає смолиста скіпка.

Вдосвіта підведуться вони знов на панщину, під батоги боярських наглядачів, а то й на кривавий правеж (340) государевих шафарів.

Спіть, невільники злиднів! Спіть, трудівники! Синя ніч хоч на мить дає вам забуття.

Тільки ось у приказній ізбі блимають вогні. Заплічних справ майстри підтягують на дибу «удалих станичників-розбійників», як співається в піснях, - вільних, волелюбних людей, що тікають на Дон і до Сибіру від канчуків та від рабства, від губних (341) та земських старост, воєвод та приказних. Чимало є на Русі оцих вільних гулящих людей після «смутного часу». Не хочуть вони осісти на боярських грунтах, тому що немає вже Юр'єва (342) дня, коли можна піти світ за очі шукати кращого життя і насущного хліба.

І ловлять їх стрільці та приказні ярижки (343), судять шем'якиним судом, катують по катівнях, страчують або роками гноять по в’язницях та ямах, аж поки закопають, десь у кутку кладовища їх розчавлені катами кістки. Але й на дибі, і на колесі, і коли шматують їх тіло розжареними обценьками - не виняться вони і несуть у тісну труну, а то й так, у сиру землю, свою гірку й скорботну селянську правду.

А воєводи та судді повертаються опівночі до своїх пишних хоромів, хрестять бородаті роти, вишкірені в довгому позіханні, відчиняють куті залізом скрині і висипають туди з кишень виправлені за день з позивальників німецькі карбовані талери, алтини та гривні, рублі та дєньги і копійки, викладають кунячі й лисячі хутра, соболі, горностаї, камки та тафти, сукна та сап'яни - хабарі від крамарів з Гостиного двору та від перських та німецьких купців.