Сімферополь. Видавництво

А ось і Дніпро, сповитий кригою й снігами. Мовчить Ревун. Ненаситець. Спить Базавлук і плавні, ледве помічені рудими очеретами. Тануть в білих пустелях поодинокі села та хутори, тьмяно вилискує хрестами і золотоглавими дзвіницями старий Київ, і синя ніч огортає його мовчанням і спокоєм, хоч ще блимає тьмяний вогник у вікні хворого гетьмана...

І лине далі ніч Поліссям і Білоруссю, Галичиною і Польщею, лісами і непрохідними влітку болотами і драговинами. Сплять по своїх хатинках хлопи польські і хлопи литовські, чиє життя, за виразом француза-мандрівника, жахливіше від пекельної муки... По фільварках не сплять баби. Дзижчать їх прядки, риплять ткацькі верстати, заходяться надсадним плачем немовлята, ніби скаржаться, що народилися на муку і злидні.

Не спить і весела, велелюдна Варшава. Гримить музика. З дзенькотом острог мчать у буйному вихорі мазурки безжурні пани. Святкують вони свою перемогу, здобуту кров'ю і муками хлопів і козаків. Але забули пани і підпанки страждання і муки народу: вони вважають себе справжньою сіллю землі - єдиною всевладною верствою Речі Посполитої. Все їм дозволено, все їм відкрито. Навіть «свята» інквізиція не наважується накласти своє всевладне «вето» на панські думки і язики. Вони вільні міняти віру і переконання, як їм заманеться.

А через цю безкраю «злоту вольність» вцілів у Речі Посполитій великий астроном і мислитель Микола Коперник від катів-інквізиторів і зміг пильним оком своїм зазирнути в таємницю будови всесвіту і навіки розбити кришталеве склепіння космогонії древності. Так поклав великий поляк основу нової науки і разом з астрономією Птоломея розвіяв прахом біблійні міфи про створення всесвіту...

Німеччина. Прусія. Бранденбург. Померанія.

Але де ж чепурні селища з стрімкими череп'яними дахами і різьбленими флюгерами на високих шпилях, з крихітними садками коло кожного будинку?! Чи то вся країна раптом стала пустелею?

Ні, цe рицарство осіло на землю і перетворило селянство на челядь і кріпаків. Чимало селян втекло світ за очі від такого життя. І зникли чепурні будиночки. Зорано землю на згарищах - і мчать білокрилі англійські і голландські вітрильники з німецьким збіжжям і борошном до туманного Альбіона і до Нідерландів, де не вистачає місцевого хліба.

Порожніють німецькі міста, наче засинають, зачакловані ворожбитом. Ледь-ледь животіє славетний Ганзейський союз. Щороку менше й менше кораблів вантажить він по портах. Вантажники марно шукають роботи; нема роботи й цеховим. Не приймають майстри до цехів нікого стороннього, і підмайстри втрачають надію коли-небудь вийти в люди і працюють на хазяїв найманими робітниками. Глуха ворожнеча жевріє в їх серці під личиною слухняності і покори.

Зубожіла серцем і розумом, творчістю і протестом колись волелюбна країна. По славетних університетах горбатяться над мертвою схоластикою мертві душі професорів-обскурантів. Книжкові хробаки, вони не розуміють радості творчого зльоту, тому що мертвякові одна доля - гнити в труні. Мовчить наука. Зникли гострі і влучні сатири і полемічні памфлети, та й хто наважиться їх писати під загрозою арешту й страти?! Вимерли Рейхліни, Мюнцери та Еразми... І кожен, в кому жевріє вогник хисту і розуму, тікає до Нідерландів.

А огрядні і самовпевнені пастори схрестили на череві руки і відпочивають після перемоги над Ватіканом, і після бурхливих протестів і полеміки перетворюються помалу на гальмо для думок, бо вимагають сліпої віри в біблію і в «старого доброго німецького бога».

Мертвим сном сповита розчавлена і приборкана Чехія. Погуляли її полонинами загони цісаря Фердінанда з лісовчиками пана Русиновського. Нечуваними муками і кров'ю спливаю її лани, і там, де рік тому квітли селища, тепер стирчать з-під снігу закурені комини згарищ, а німецький і чеський барон накладає на кмета ярмо ще важче, ніж те, що спонукало його на повстання.

І ось вже майорять на обрії сині сапфіри і аквамарини вічних снігів. То Альпи здіймають над хмарами свої гострі вершини, наче велетенські самоцвіти, оправлені в біле срібло землі.

На південь від цих блакитними очима мріють італійські озера і під шарудливим вічнозеленим листям лаврів та олеандрів бринять мандоліни і спів юнаків-італійців. По темних каналах Венеції беззвучними кажанами тихо і рівно линуть гондоли і, зупинившись під балконами з мохастого каменю, співають гондольєри пісень про кохання і щастя. А ось над чорною водою каналу здіймається кам'яна арка. Це Міст 3ітхань.Щоночі проводять ним жертв отців інквізиторів. Ніжно і сонно парують над далечінню прозорі серпанки туману. Пахне померанцьовим цвітом і морем; спить місто у чарівному сні, а вони востаннє бачать світло місяця й зорі, бо по той бік каналу - катівні, де щоночі трощать людські кістки, шматують молоде міцне тіло, печуть його червоним залізом і роздирають різним приладдям, ніби вигаданим у пеклі самим князем пітьми.

Сотні, тисячі шпигунів стежать за кожним кроком і словом італійця, іспанця, француза, англійця. Обплутано людство католицьким павутинням, бо скрізь, де народжується смілива думка або сумнів щодо святого письма, - з'являється чернець і кат, гасильник думок і знання. Днями, місяцями, роками не бачить в'язень світла і людей, бачить тільки слідчих, ченців та катів. І, знесилений, розтрощений муками, зрікається власних думок і тоді гине нa вогнищі «милосердною смертю без пролиття крові», щоб своєю прилюдною стратою відбити в інших охоту шукати і думати.

Але не задушити вільного духу людини, скільки б вогнищне палало по майданах всієї Європи. І поруч з в'язницями інквізиції скеровує на зорі свій перший телескоп великий астроном і досліджувач Тіхо де-Браге, а знесилений муками Галілей (344) зрікається своїх тверджень, щоб за мить тупнути ногою, з переможним, розпачливим зойком кинути інквізиторам:

- А все ж таки вона крутиться!

І всім церковним співам і органам старого світу не заглушити цього лункого вигуку, і не потьмарити всім кадилам землі зоряного ясного неба, де шукає запитливе око людини розгадки побудови всесвіту.

Іспанія...

Вилюднена країна нагадує згарище. Фанатики королі з шаленою мрією бути першими в світі знекровили її податками і війнами, знищили землеробство і віддали майже всі землі під пасовища. А гранди-феодали знищили огорожі навколо селянських ланів, і їх отари витоптують злиденні клаптики кам'янистого грунту, де селяни сіють собі трохи пшениці. І ось спорожніли селянські хатини, пішли селяни в ткачі або подалися в мандри, але незабаром тканин стало, більше, ніж покупців, і безробіття і голод стиснули їм горло кістлявою рукою. Занепали мануфактури Сеговії, Толедо, Севільї та Куенко. А податки зростали. Не було хліба з власних ланів, не було й за що купити довізного. Гинули люди з голоду і моровиці, і ніхто не міг їм допомогти, бо шалені мита оперезали іспанські кордони, наче кам'яним муром, і захлиналася країна а лабетах своїх королів і кривавих туманах невблаганної інквізиції. Дичавіла вона, ставала пустелею, як її кам'яниста земля, занехаяна землеробом.

І поруч, на півночі, - Франція. Неосяжні лани ледве вкриті першими паростками озимини. Але що це: витоптані старанно зорані ниви, ніби пройшла по них хижа ногайська орда. Це король полював тут весь день із своїми вельможами, дамами, міньйонами (345), хортами і соколами. І ось вночі повилізали з своїх жалюгідних землянок голодні селяни, зaгoрнуті в якесь неймовірне дрантя, з безсилим розпачем обійшли свої обніжки і схилили голови до землі, бо не було вже ані сліз, ані голосу...

Знов гинути з голоду, гнити по кісточки в воді, бо не можна ж селянинові збудувати собі надземну хатину: за таку розкіш враз стягнуть з нього королівські службовці останні су і деньє (346). Скорбут, сухоти, ломець карлючать дітей і дорослих. Восково-жовті обличчя нагадують мерців. А король, наче бог на землі, панує над усім, і навіть закон існує на землі лише тому, що «так нам подобається», і тому, що «держава - це я».

Казкова розкіш палаців не до кишені зубожілій державі. Та хто наважиться сказати про це королеві?! І не сплять королівські банкіри та фінансисти, вигадують, як відстрочити невідхильний ганебний крах.

А ще далі на північ, на рівній, як озеро, низовині квітне маленька країна, де нема кривавих кошмарів інквізиції і абсолютизму. Блакитні канали відбивають зорі і місяць. Входять до них з неосяжних просторів Атлантичного океану високі і стрункі вітрильники, і здається, що мчать старанно зораними ланами трищоглові бригантини, шхуни і каравели під прапорами далеких країн...

А ось і гострі шпилі її столиці, - бурхливого квітучого Амстердама, де чути всі мови землі і де поруч з червоним перуанцем бачиш смуглявого і стрункого сінгалеза, і кучерявого суданського негра з крутими яйцями блискучих очей, і наче вирізьбленого з слонової кості чорноволосого малайця. Спить порт з густим лісом корабельних снастей, і тихо співає в них вітер. Сплять старанно зогріті теплиці. Зеленіють в них паростки чудових тюльпанів і гіацинтів, а за якихось два-три тижні запалять вони свої червоні та жовтогарячі ліхтарики-квіти. І куняє над ними садівник з коротенькою люлькою в зубах і темною торочкою бороди під широким білим обличчям.

Але не сплять ділки амстердамської біржі. Скупили вони всі кораблі, вантажені перцем, імбирем, шафраном, ваніллю, кавою та ананасами, встановили на все свою ціну - і стоятиме та ціна, аж поки не прийде до амстердамського порту якийсь корабель з таким же вантажем. А тоді полетять шкереберть усі їх ціни...

І ось народилася чутка, ніби вирушив з острова Куби такий корабель. Стривожився біржовий мурашник, потай зібралися вночі біржовики та керівники ocт-індської компанії до Христофора Курца, винахідника якоїсь хитрющої астрологічної машини, що вгадувала рухи товарів по океанах і ціни на них. У Курца вигляд славетного лікаря біля ліжка конанця. Брови насуплені. Він крутить якісь коліщатка і гвинтики, вибігає на балкон і з циркулем в руках щось вираховує і перевіряє по зорях, а ділки зосереджено стежать за спритними маніпуляціями штукаря й шахрая і побожно мовчать, бо найменша помилка в розрахунках загрожує їм незліченними втратами.

І лине далі ніч у безмежність Атлантичного океану, огортає Бретань і Нормандію, завжди бурхливу Біскайську затоку, Ламанш, Па-де-Кале - аж до туманних берегів Англії, останнього клаптика старого суходолу, колись відірваного від нього стихійними силами.

Вогке повітря наснажене прозорою парою. Зелені луки, дубові і тисові гаї та ліси вкривають його з краю в край.

Повільно плинуть тихі річки, на скелях височать похмурі і присадкуваті вежі замків і, наче хмаринки-баранці, вкривають луки сірі отари овець. А на темних шляхах, біля вогнищ наче стани циган - безпритульні бурлаки. З їх порепаних рук і засмаглих облич враз пізнати селян-землеробів. Родинами і сільськими громадами блукають вони мачухою-батьківщиною, бо зігнали їх графи і лорди з земель, зруйнували їх хати і все віддали під пасовища отарам. Так слухняні й покірливі вівці з'їли селян-землеробів, бо, щоб пасти незліченні отари, досить двох-трьох чабанів, а щоб зорати ту ж землю - треба кільканадцятеро орачів. І пішли вони ткати сукна з вовни шахрая-перекупника, що сплачує за роботу не грошима, а крамом, дорожчим, ніж по містах, - пішли сліпити очі, гнутися над верстатами або блукати шляхами, продавати злиденне майно і поволі перетворюватись на жебраків.

А суворий закон пильнує державного ладу і власності. Він наказує затримувати кожного жебрака і бурлаку, заголювати вище пояса і прилюдно бити батогами, аж поки не заллється спина його кров'ю, а потім пересилати його з парафії до парафії, до села, де він народився, щоб пішов він там у наймити, «як належить чесній людині». А якщо він не скориться, тpeбa знов його бити прилюдно, ув'язнити, й віддати до якоїсь мануфактури в робітники або зовсім вигнати у заокеанські колонії, або на державні галери.

І ось ховаються вдень бідні люди в лісах. Полюють на них шерифи й констеблі і іноді звільняють їх за злиденний хабар, щоб за тиждень знов схопити відпущених і десь ткнути на примусову роботу.

І темнішає ніч, наче муки людей тьмарять її сині крила, і огортає похмуре громадище - Лондон.

На площі, перед Тоуером (347), будують поміст: на ранок мають стратити чимало відьом та єретиків, бо й тут запанували домініканські ченці, запрошені з Рима королем Яковом. А поруч, у завулку; суне з театру численна юрба. Не задоволена вона з вистави:

- Трагедії сера Вільяма Шекспіра (348) були значно кращі, - вигукує один із них. - Там люди жили й страждали на сцені, а тут... Підемо вип'ємо краще елю та бренді, розвіємо трохи нудьгу...

Через півгодини спить Лондон. Сплять актори і глядачі, лорди і леді, підмайстри і майстри, учені та в’язні з борговоі в'язниці. Не сплять тільки стратенці, не спить і Вільям Гарвей, перевіряє кровообіг на хворих і трупах...

І лине далі ніч у безмежність Атлантичного океану, де не чути стогону, прокльонів і сліз, де не видно горя людського.

Але й в океані трапляються кораблі, а на них - закуті веслярі-галерники і негри-раби. Везуть їх на продаж в Америку, наче овець. І назустріч їм - мчать з Ост-Індії вітрильники, вантажені перцем і кавою, сріблом і золотом, ваніллю й імбиром. Несуть вони розор і нещастя ділкам Амстердама і Франкфурта, Антверпена і Брюгге, Ліссабона і Гавра, Ліверпуля і Лондона.

А темна ніч лине і далі - аж до далеких заокеанських країн...
Коли зазирнув у вікно димний світанок - лежав Петро Конашевич, блідий і виснажений, знов не спроможний ані рухатися, ані говорити. Саме тоді прокинувся Причепа і кинувся до лікаря.

Ле-Куртьє довго поїв Сагайдачного теріаком, розтирав щітками й горілкою, обкладав пляшками окропу, і нарешті хворому трохи покращало.

Лікар витер спітніле чоло і сів біля хворого. Гетьман довго дивився на нього, потім тихо спитав:

- Скажіть, скільки залишилося мені жити?

Лікар від несподіванки здригнувся і виструнчився.

- Штио таке?! Кто тсе сказав?!

- Я... знаю, що помираю. Навіщо критися?.. Справ у мене - сила, - з зусиллям витиснув хворий.

Лікар мовчав.

- Мені б ще місяць... Скажіть! Мені треба знати, - з мукою говорив Сагайдачний і шукав лікарів погляд.

- О так. Коли не буде шче одін такій розмова... Можна довго жіті і буті здорові... Mais c'est //Але це(франц.)// дуже трудно, - додав він по хвилі, і болісна зморшка лягла йому проміж брів.

- Спасибі... Отак краще, - тихо стиснув йому пальці гетьман. – А ви, пане лікарю, їжджайте до Варшави, зробіть добре діло.

Лікар ображено рвонувся з місця, але Сагайдачний спинив його рухом і вів далі, з зусиллям переводячи подих.

- Мені треба... надіслати цього листа королеві... Нема кому доручити, крім пана лікаря.

Лікар ще не розумів і ображено й запитливо дивився на хворого.

- Обдурено нас... Реєстрове військо... Старшину... Мене... Владик наших.

Лікар дав хворому ковток чорної кави, щоб підтримати його сили. Він розумів, що треба урвати розмову, але гетьман говорив з такою мукою в голосі, що краще було дати йому висловитись, щоб потім одразу його заспокоїти. І Ле-Куртьє не перебивав хворого, тільки раз у раз мацав йому пульс і давав ложку кави.

- Спокійніше. Тикше, - говорив він, коли хворий надто квапився, і слухав уважно, терпляче.

А Сагайдачний розповідав, як і що обіцяли йому і що зробили з владиками, з старшиною, з реєстровим козацтвом. І стільки болю бриніло в його колись владному тоні, що на мінливому .обличчі лікаря начебто йшли тіні від хмар.

- Але ж я не можу кинуті мсьє гетьман! - палко і болісно вирвалося в нього.

- Я вмираю, - спокійно й суворо відповів хворий. - Проти смерті ліків нема. А допомогти мені ви ще можете. Це ж справа мого життя... Добийтеся правди. Адже вельможне панство не передасть листа королеві. А старшину не пропустять до палацу. Це ж для мене більш важить, ніж ліки і догляд... Хай Шмойлович пильнує мене... Він; кажуть, тямущий...

- Mais... я ж не можу, - зі сльозами в голосі повторив лікар. - Мій обов'язок... Я, як сольда... мушу боротися до останні квилин, мушу допомагати, мушу рятуваті мсьє гетьман... Давайте листа, - раптом простяг він руку і відвернувся, щоб хворий не бачив його вологих очей.
Виїхав він другого дня разом з Богданом Баликою, якому Сагайдачний доручив приставити відповідь короля, а Самуїл Шмойлович узявся доглядати і лікувати хворого гетьмана.

Щоб врятувати Петра Конашевича від несподіваних хвилювань, Настя наказала нікого не пускати до гетьмана, а Борецькому замовила правити щоденні молебні за нього.

Сагайдачний мало не весь час лежав сам. Сувора й чесна правда смерті дивилася йому просто в очі. В одноманітній самотності пригадував він все життя, людей, з якими доводилося стикатися, і по-новому розцінював і розумів їх. Він вгадував їх думки і настрої з непомітних натяків, з несвідомих тіней і з зміни виразу їх обличчя.

І, те, що колись було йому неприступно і незрозуміло, - враз ставало прозорим і ясним, наче осяяне якимсь сліпучим і правдивим світлом.

Він бачив, що Насті важко дивитися на його нескінченне конання, що одноманітне й відлюдне життя в цих сувороскорботних покоях стає їй непереносною мукою, і не засуджував її за дражливість, за іноді несподівані сльози або сувору й ворожу мовчазність.

«Непристойно так довго конати, - думав він. - Але ж треба, трeбa дочекатися відповіді».

Потроху ознайомлював він її з своїми справами, показував папери, документи, показував, де ховає він гроші, де інші скарби; де розкинулися його хутори і рілля, і скільки коней і худоби має він у безмежному Дикому Полі.

- Все тобі залишиться, - додав він.

А вона слухала, байдужа й мовчазна, ніби життя довіку втратило для неї і зміст, і смак.

Лише один раз вона спалахнула і обурилася, коли Петро Конашевич розповів їй, що Самійло Корецький загарбав у нього значний клапоть землі.

- Та як же ж ти терпиш таке?! - палко вигукнула вона. - Чи то суду тут немає?!

Сагайдачний всміхнувся.

- Це вже тобі доведеться з ним позиватися, - бо мого віку не вистачить. Проте й суди не допоможуть, з панами магнатами судяться зброєю.

- Так хіба ж тобі сили -бракує?! - спалахнула вона. - Та я б залюбки озброїла челядь!.. А в Корецького тепер сили катма - сплюндрував його Нур-ед-Дін з Кантемиром.

- Помру - роби що завгодно, - вдpyгe спинив її Сагайдачний. А коли Настя засперечалася, почала доводити, що не варт відкладати такої важливої справи, уважно зиркнув на неї і раптом сказав:

- Знаєш, що? Їжджай ти до Сагайдаччини. Побачиш, що там і як... Може, маєш ти дійсно рацію. А козаків я тобі дам.

Настю наче збризнуло живою водою. Вона побачила якусь мету, - живе діло, на яке можна витрачати і сили і час. За кілька днів зібралася вона у дорогу, а господарство доручила Причепі і Любці.

І ще порожніше і тихше стало в гетьманському будинку. Березневі вітри співали по коминах своїх голодних і холодних пісень. Кучугури вже вогких і ніздрястих снігів ще зазирали у вікна, але з кожним днем танули, осідали... І рідко-рідко коли хтось oдвiдувaв хворого.

А Сагайдачний жив зосередженою, напруженою надією на відповідь короля. Ніби всі його сили збіглися в одну точку, одну іскру, що підтримувала його вже нетривке життя. Він рахував дні і години, уявляв собі, як мчать Балика й лікар пустинним, засніженим Поліссям і Білоруссю, де вони зупиняються, де ночують, де змінюють коні.

Йому не гіршало, але й не кращало. Поки лежав нерухомо, він нібито почував себе добре, але рухатись не міг.

Вчащав до нього митрополит Іов Борецький, розповідав новини, потім завжди переводив розмову або на братство і школу, або на владик. Скаржився на утиски, на нестачу у всьому. І хворий розумів його мету.

- От зроби добре діло, - якось одверто висловився владика. - Не забудь свою школу і братство. Єдиний-бо вона є світоч православ'я, єдине джерело знання для наших діток.

- Не така вона, як я мріяв, - не одразу відповів Сагайдачний. - Нам треба школу життєву, а ви готуєте з дітей полемістів-ченців. Нам треба захищати себе на суді, розумітися на простеньких хворобах, торгувати, підраховувати виторг, промовляти на соймиках і на рочках, а ви... як п'ятсот років тому: trivium та quadrivium...//Нижчий і вищий цикл наук середньовічної школи. До тривіуму належала граматика, риторика, діалектика; до квадривіуму - арифметика, геометрія, астрономія і музика// Навіть згадати огидно.

Борецький спалахнув.

- Та де ж ти бачив таку школу, яка тобі ввижається? Медицини та права вчаться па університетах та академіях. А маленьких дітей треба вивчати грамоти та святого письма. Ось зачекай - підростуть вони, тоді й за академію буде мова. Хіба ж діти подолають таке?!

І раптом, згадавши застереження лікаря, замовк і роздратовано і трохи ніяково засмикав довгі рукава,

- Ну, а як справи з вашим визнанням? - порушує хворий мовчанку.

- Та... все на мертвому... Ми ж не були на останньому соймі перед Хотинським походом. Незручно було: сказали б, що ми видираємо згоду, коли держава гине під навалою турків. Так і сидимо в Терехтемирові, бо ж носа не сунути нам ані на Білорусь, ані навіть до Житомира... Тільки за шаблями твоїми й спасаємось. Борецький розповідає Сагайдачному про те, що уряд не визнає православних владик, що сидять вони в Терехтемирові за козацькими шаблями.

- Обридло ж воно, наболіло. Вже слабші духом вагаються, бо хоч Христос і заповів нам вінець мученицький, та не можемо ми покинути паству свою без захисту на розтерзання вовкам духовним, від Ватікану сущим. Сумують і м'ятуться їхні душі, а найпаче всіх страждає преосвященний Ісайя Копинський. Далекий Перемишль, паства його, і не скоро потрапить він до неї, так і залишається преосвященний отець скромним ректором братської школи і архімандритом братського монастиря під щохвилинною і щогодинною загрозою нападу драбантів з папежниками. Ніяке довготерпіння не може винести такої муки очікування! І вагається серце владики: хоче він написати в Москву патріарху Філарету просити його, щоб прийняв він владику со мніхи в підданці царя Михайла і дати йому притулок в безкраїх просторах Московщини. А проте не будемо передчасно говорити про справу цю...

І знов заговорив про заповіт.

Обридло ж воно, наболіло... Вже слабші духом вагаються, бо ж нікому страждати не солодко... Ось і Сакович, і навіть владика Курцевич... Та чого там завчасно казати... Мабуть, ще й плещуть зайве... - перебив себе митрополит і знов заговорив про заповіт.

Сагайдачний і сам думав про нього. Дратувало тільки це неприховане бажання Борецького відірвати собі з близької спадщини ласий шматок.

І мимоволі пригадував Сагайдачний текст з пророцтва: «Розподілять ризи моя і про одіж мою кидатимуть жереб». Але не це хвилювало його. Життя відійшло надто далеко, і навіть на самого себе дивився гетьман, наче читав про себе в старовинних книжках або бачив себе на малюнку.

Тільки справа козацька ще й хвилювала його. І вночі, коли запалювалася кров його гарячковим огнем, знову пригадував він скарги Богдана Балики і нібито з небуття виринала скривавлена постать Яська Бородавки. А чи не був він правий, коли докоряв Петру Конашевичу за його бажання добитися права послугами і вірною службою короні?! Чи не вогнем і мечем треба було розмовляти?!

Але ж - ні: Бородавка стояв за голоту, казав, що треба винищувати панів. Що б тоді вийшло? Магнатів було б дійсно знищено, але ніяка держава не стоятиме без панів. Інші заступили б розтрощених, бо інакше перетворилася б вся країна на якесь безладдя, де кожен сам собі пан. І тоді й татари, і турки, і ті ж ляхи загарбали б її голіруч, бо не може бути держави без влади, а влади - без панів. Хіба що народилася б якась невідома й могутня сила, рухала б горами, лісами, річками... Але ж немає її, і ніколи не прийде вона, як ніколи людина незагнуздає Дніпра-Славути, не загатить, як маленьку річку, не опереже кам'яною греблею...

І тоді плювок Бородавчин, замість заслуженої зневаги і кари, здавався йому безсилою помстою розчавленого хробака і викликав лише гидливу гримасу.

- Дай мені трохи... зібратися з думками, - не одразу відповів Сагайдачний.

Борецький тактовно замовк, але наступного дня знов завітав до хворого з хрестом, євангелієм та єпитрахиллю - і Сагайдачному незручно стало відмовлятися. Після сповіді Борецький ще довго сидів із хворим і знов нагадав за заповіт, школу і братство, а коли хворий не став сперечатися, витягнув з кишені готовий текст і дав йому підписати. Він підписав свій заповіт і з ніяковою всмішкою попросив уписати разом із своїми родичами на спомин душі і ім'я Якова Бородавки.