Сімферополь. Видавництво

Майстри оточили гетьмана щільним колом. Навіть молодь, що сміялася в куточку, пошепки розповідаючи один одному щось цікаве, облишила жартувати, і приєдналася до старих поважних майстрів, і в глибокій мовчанці прослухала петицію до кінця.
- «Чотири народи (112), - почав Сагайдачний, - оселилися з давніх-давен у мурах львівських і мають у ньому своє житло, і храми свої, і за своїми звичаями правлять у них службу божу. Найстаріший, споконвічний народ у Львові є руський, потім з'явився польський, а пізніш - вірменський та єврейський. Польський і руський народи єдиного суть права і онерів (113). Вірмени мають інший закон, і навіть євреям приділено свій окремий ряд на ринку і свій окремий єврейський суд.

Але ось з недавнього часу ми, народ руський, потрапили під ярмо, тяжче від неволі єгипетської. Польський народ без вогню і меча винищує нас з нащадками нашими, забороняючи тут жити, мати майно, працювати або ремісникувати, позбавляючи нас всіляких засобів, якими може прожити людина. Не вільно русинові жити на природженій, споконвічній землі своїй, у руському місті, Львові.

Але, між іншим, маємо ми екземплюм (114), як, за наказом вашої королівської ясноосвєнцоності, бували в коронному війську гетьмани, полковники, ротмістри, сотники, десятники et cetera нашої віри, які, стоячи пліч-о-пліч з народом польським, вірно і мужньо громили ворогів коронних, а також вашої королівської мосці. А нині цехмістри і магістрат львівський себе вважають чимось вищим за військо вашої королівської ясноосвєнцоності, і нас у цехах ані терпіти, ані бачити не бажають. Знаємо ми, що крулевство Польське є рай для різноманітних народів, серед котрих і сини народу руського з честю носять високий стан сенаторський, каштелянський та інші найвищі гідності крулевства. А панове райці, магістрат та цехмістри львівські народу руського поруч з собою мати не бажають і винищують нас із потомством впень.

Найясніший, милостивий наш королю! Коли б були ми не люди, а німа худобина, вівці безголосі, то й тоді мусили б ми возопити: «Оборонь нас, пастирю добрий, не дай нас із дітьми на загибель. Дай нам - хоч яке б воно було - пасовисько і бери з нас данину, тобто вовну, молоко і нас самих у міру потреби, бо єсьми ми добро твоє і Речі Посполитої. Благаємо справедливості святої і порятунку, аби ми до рівних вольностей із народом польським, як то споконвіку було, знов допущені були».

- Ах, падлюки! - покрутив головою Хома і спересердя плюнув.

- Отакої... - відгукнулися голоси.

- Тобто живу людину ховають до смертного часу.

- І домовину забивають цвяхами.

- Так як же вони таке допускають? Тра б їх спалити разом з усім їх кодлом! - скочив Грицько, молодший майстер-козак.

Обличчя його палало обуренням. Рука мацала пояс, ніби на ньому висіла шабля.

- Спробували б вони завести в Києві такий лад! Тами б їх...

- Червоного півня пустили б!

- На тополях повісили б!

- У Дніпро кинули б рибу годувати!

Сагайдачний захоплено стежив, як зростає їх обурення. З такими людьми можна кашу варити.

- А чи знаєте-ви, панове, - підсипав він жару, - що сто років тому так само казали і львівці. Тоді й треба було єднатися, а потім скрутили їх магістрат та пани і заткнули їм роти брудною ганчіркою. Схаменулися львівці, утворили братство, але й братство мало їм у чому допомогло, бо міцніші пішли зі Львова світ за очі, і залишилася там така жменька, що про боротьбу годі й думати. Бачу я, що пізно колодязь копати, коли хата горить. Треба завчасно готувати воду, діжки та драбини. Тому я і приїхав до Києва, бо років за двадцять тут теж не буде життя. Якщо не нам, так ось таким, - показав він на маленьку Прісю, що кліпала очима на колінах одного з майстрів, - доведеться підкоритися під панське ярмо, бо Дике Поле тоді заселиться геть-чисто все, і не буде ані клаптика вільної землі. Та й які з цехових орачі!

- Ось що, синку, - урвав його Хома. - Вірно ти кажеш, та не в слушний час. У всіх нас бісова горілка в голові гопака танцює і хата крутиться в очах, як метелиця. Зберемо ми днями сходку та й обміркуємо все на тверезу голову. А поки що чac спати і нам, і нашим діткам. Сагайдачний усміхнувся наївній щирості свого колишнього батька і спокійно відповів:

- Добре. Тільки визначте день і час і дозвольте відвідати вашу сходку, коли це не заборонено статутом.

- Та що він верзе, бісова дитина?! - добродушна обурився Хома. - Хіба для таких, як ти, статути пишуть!

- Авжеж! - загули майстри. - Приходь, батьку. Тобі ж уклонимося.

І гуртом пішли проводити свого почесного гостя.

Іноді траплявся в степу колодязь. Татари перші, як хазяї, удовольняли свою спрагу і, вишкіривши рідкі зуби, дивилися, як змучені спрагою люди вичерпували його до останньої краплі.

Після кожного привалу і переходу залишалися в степу або мерці, або конанці, над якими з жадібним клекотом кружляло вороння.

Кілька разів валилася й Горпина. Три дні тому на постоянці потрапила вона ногою в тарантулову нору, і від його укусу нога її розпухла, і на стопі наливався кров'ю і гноєм величезний карбункул. Вчора вона ледве дошкутильгала до ночівлі і, впавши додолу, лежала як мертва. Вранці Настя посадила її на свого коня, а сама хотіла йти пішки. Сафар це помітив і замахнувся на неї батогом, а Горпину наказав стягнути з коня і прив'язати до жердини.

Тоді Настя забула все: як дика кицька, кинулася вона на Сафара, схопила його за комір халата і струснула з несподіваною для жінки силою, кидаючи йому в очі зливу прокльонів. Вона не пам'ятала себе. Лайка злітала з її запеклих вуст. Розкуйовджене волосся розвіялося по вітру, запалені очі кидали блискавки.

І Сафар мимоволі вiдcтyпив. Забобонному татаринові здавалося, ніби то відьма накликає на нього духів тьми. Шепочучи закляття, випустив він батіг і злякано замахав на неї руками. А Настя владна наказала йому посадити Горпину на коня. Він скорився, як побитий собака, і навіть дав їй другого коня.

Справді Настя була страховинна. Дикою гіпнотичною силою віяла від цієї дівчини, змученої дорогою і всім пережитим. Але ніщо не зламало її волі. Мовчки дивилися на неї татари і не одразу очуняли, коли пролунав сигнальний свист.

І знов поплив повз загони випалений степ, без тіні, без кущика, сивий ковиль і руді трави.

- Пити!.. Пити!.. - стогнали пересохлі губи.

Кров важко стукала в скронях, Краплі поту текли по засмаглих обличчях і змішувалися з пилом і брудом.

На другий день вітер почав доносити пах йоду і солі. Це дихали води Сиваша. А на півдні залягла на обрії легка імлиста смуга хмар.

- Чатир-Даг (115), - вказав на хмари Лутоха. - Тепер вже близько.

- Що таке? - схилилася до нього Настя.

- Чатир-Даг, кажу, рибонько. Це не хмари, а гори, а там, ліворуч, буде Каффа (116).

З страхом, недовір'ям і цікавістю дивилися невільники на хмаристий кряж. Невже це дійсно гори, такі легкі й прозорі? Але хмари не змінювалися, наче були намальовані на обрії аквареллю. Ніжною, хвилястою смугою замикали вони південний обрій, і підніжжя їх тануло в бузковій імлі.

О третій годині наблизилися бранці до Перекопа.

Це було невеличке селище там, де шию півострова перерізали глибокий рів та земляний вал від Сиваша до Чорного моря. Біля Перекопа були ворота - єдиний вихід із Криму, де збирали мито на ханську користь і де кожен, хто віз із собою ясир, сплачував податок від невільницької голови і від кожного тороку здобичі.

Цього разу невільників було стільки, що старий єврей-митар тільки здивовано хитав головою. Не перелічити було цих безмежних отар бранців на продаж. Щороку проходили повз нього десятки тисяч рабів, але цього разу це було щось неймовірне. Гроші сипалися зливою, карлючкуватий палець митаря ледве встигав перелічувати шістки, що йшли повз нього.

І, хитаючи головою, спитав він одного з прибічників Ширинського бея:

- Невже ще є на Україні люди?

- Залишилося, старий, на насіння, - хвалькувато вищирив зуби ага. - На той рік приженемо стільки ж.

І, пустивши чвалом коня, зник у хмарах сірої куряви.

А єврей знов почав рахувати невільників. І знов посипалися в кошіль турецькі гасене, польські злоти, срібні татарські аспри, італійські та угорські флорини й дукати... Наповнювався один кошіль, його зав'язували і ставили на його місце інший. А невільникам не було кінця-краю. Хмари куряви клубочилися над степом: вставала туманом розмолота ногами земля. Сонце хилилося до заходу, рожевіло... Синіми стовпами тяглися надвечірні тіні поперек дороги.

А невільники все йшли і йшли...

За Перекопом місцевість стала мінятися. В степу де-не-де засиніли озера. Одні з них були гірко-солоні, з цілющими грязями, інші прісноводні. Навколо них зазеленіли очерети і ріденький чагарник. По неглибоких степових балках замайоріли перші невеличкі аули з рудими дахівковими покрівлями. Білі саклі з легкими хиткими галерейками ліпилися по схилах балки над пересохлим ложем струмочка, і це ложе правило за вулицю, але після дощів раптом перетворювалося на бурхливий гірський потік.

За саклями кучерявилися сади, повні яблук, слив, ожини, кизилу. А далі - майоріли ліси, за якими ген-ген далеко на обрії ледве позначалися гори, поки що прозоро-легкі і ледве помітні, як смуга хмаринок.

Але аули були порожні, як селище мертвих.

- Де ж татари? - дивувалися бранці.

А ті, що колись були в неволі або чумакували в цих місцях, охоче пояснювали:

- Влітку татари завжди кидають свої селища: чабани пасуть отари на Яйлі, а решта живе по садах, виноградниках та городах, залишивши дома когось із старих.

Ритмічним несвідомим кроком посувалися бранці далі. Аул залишався позаду, і знову простягається навколо степ з рідкими кущами шипшини, держи-дерева і тамариску.

Далі місцевість стала хвилястою, наче з-під землі випинали горбасті спини передісторичних велетенських ящерів з рідкою шпичастою вовною кущів на хребті. А гори темнішали, втрачали свою примарну легкість і тепер вже не нагадували хмаринок.

На третій день загони поділилися. Ханський ясир пішов до Бахчисарая, маленький загін - до Гезлева, а головна маса невільників попрямувала до Каффи.

Річки за літо так попересихали, що бранці переходили через них, не замочивши ступні. Проте частіше зустрічались ліси і пишні гаї горіхів, кизилу і тамариску, сповитих пишним клематисом (117) в клоччі білясто-сірого пуху. Ящірки перелякано кидалися з-під ніг і гинули під кінськими копитами. Одні були зелені, як малахіт, інші - як бронза. Зникали тополі, що так болісно нагадували бранцям рідні села і хутори. Замість них стрункими обелісками здіймалися в небо чорно-зелені кипариси: і здавалося, що їх легкі силуети підказали мусульманським зодчим контури мінаретів.

Частіше зустрічалися аули. Тепер вони вже не вражали мовчазною порожнечею. Навколо них здіймалися пишні сади й виноградники, плантації кафана й дюбеку - найкращих кримських. тютюнів. По шляхах рипіли вози і мажари, дріботіли маленькі вухасті ослики з величезними кошами городини, запашних динь і малахітово-зелених кавунів. В аулах чути було сміх, пісні, музику. Білобороді діди сиділи на галерейках маленьких кав'ярень, смоктали своє наргіле і зацікавлено дивилися на незліченні юрби невільників, що струміли повз них неосяжним потоком. Життя буяло навколо них, як щодня. Шевці шили просто неба чепурні жіночі папучі і мешти, крамарі торгували, ковалі кували лемеші і різний нескладний сільськогосподарський реманент.

Та все це було зовсім іншим, не таким, як на батьківщині, але й не таким, як у ногайському степу. Та й зовні кримські татари не були схожі на вилицюватих людоловів: вони скоріш нагадували греків та італійців, і це було цілком природно і зрозуміло, тому що Крим кілька сторіч належав генуезцям, які залюбки одружувалися з татарками, а також широко вживали феодальне право «першої ночі», та й у татарських гаремах було чимало жінок різного роду і племені, і від цього зміщення тип південних татар разюче змінився і вражав гордовитою красою і стрункою грацією фігур, гідних різця Праксітеля і Мікеланджело.

Але знесилені горем і важкою дорогою, бранці не милувалися ворожою країною, куди гнали їх звіроподібні й невблаганні работорговці-людолови. Підломлені розпачем, виснажені довгою дорогою, з безнадійним сумом в душі, - вороже і байдуже дивилися вони на цей ненависний світ, де чекав на них невільницький ринок і рабство і не видно було кінця-краю важкого й скорботного путі.

Горпина зовсім заслабла. Нога в неї боліла. Уста вкрилися чорним струпом. Очі блищали гарячковим вогнем. Як уві сні, похитувалася вона в кульбаці, і Настя не раз підхоплювала її, коли вона втрачала рівновагу.

- Ой Горпиночко, потерпи! Кажуть, Каффа близько. Аби нам з тобою вкупі бідувати. Із своїми все-таки легше. Корж ішов поруч і тільки зітхав, дивлячись на обох жінок. Знав він, що таке неволя, і душа його здригалася від жалю.
Сафар вів свій ясир просто до Каффи. Більшість ногайських мурз продавала своїх бранців у Перекопі вірменським та єврейським купцям і поверталася звідти до своїх кочовищ, але Сафар був рахубніший: рідний брат його Омир тримав у Каффі караван-сарай. Там можна було зупинитися і продати свій ясир просто на кораблі, що привозили до Каффи зброю, східні тканини і знов виходили в море, навантажені невільниками.

Гори вищали, нагромаджувалися, заступали обрій титанічними руїнами. Блідо-жовті, з глибокими розколинами, налитими бузковою тінню або вкриті густими буковими лісами, мліли вони в тьмяній південній спеці. Дрижало над ними розпалене повітря, струменіло розтопленим склом, і навіть солоний свіжий подих моря не міг притамувати звару. Гинули бранці дорогою. Чимало вмерло від сонячного удару, від різачки і від виснаження. Але татари не зупинялися ховати мерців. І вили над ними шакали вночі, розтаскуючи по міжгір'ях їх білі кістки.

Після палаючого сонця бранці втішалися холодком. Покотом лягли вони на траву і втомлено оглядалися. Трава була як на Україні, але дерева якісь чудні й чужі. Величезні огудини клематису й дикого винограду перекидалися з дерева на дepево повітряними мережами або, як полози, тяглися по землі.

«Ех, - думав Корж, - коли б я тільки знав по-татарському, перегриз би ремені, схопив би халат - і гайда додому!»

Але це були тільки мрії, болючі і марні. Минав повільно час. Татари розклали вогнища і почали варити чорбу.

Надвечір закурився Чатир-Даг хмарами. Насувалася громовиця. Знаючи, як холодно після зливи в горах, Сафар підхопив Настиного і Горпининого коня і кинувся з ними до чабанів.

Татарські отари все літо пасуться в горах, не повертаючись у долини. Стережуть їх чабани з собаками, білими або жовтими вівчарками, з налитими кров'ю очима. Нікого не допускають вони до отари. Одна така чабанка вільно загризає вовка, а випадковій людині єдиний порятунок - вилізти на дерево і покликати чабанів.

Довго мчав Сафар із своїми бранками рідким буковим лісом, як ось почулося гавкання. Сафар спинив коні і знаком наказав Насті й Горпині лізти на дерево. Настя вмить зрозуміла, в чому річ, і спритно стрибнула з сідла на гілку, але з Горпиною було важче. З хворою ногою вона ледве переповзла на дерево саме тоді, коли кунделі примчали до коней. Сафар відбивався від них довгою жердиною і кликав чабанів. Незабаром відгукнулися голоси, і хтось покликав собак.

Наблизившись до вершників, чабани привіталися з Сафаром і відігнали собак. Огризаючись, люто вищиривши iкла, неохоче повернулися вони до отари, а Настя з Горпиною сповзли з дерева на коні й поїхали за чабанами.

В землянці була душно і парко. Вогонь палав у кабиці. Смерділо смушками, людським потом і кислим овечим молоком, але іншого притулку не було. Знадвору вже гуркотіла громовиця. Сліпучі блискавки на мить розривали обрій, і знав усе тануло в мороці. Сивою мережею поринув на землю дощ, і на всіх балках і рівчаках зашумували потоки, і з гуркотом помчали до моря каміння, грудки землі.

Вздовж стін тягнувся міндер - невисоке підвищення з нагромадженими на них смушками, вовчими та оленячими шкурами. Горпина одразу лягла на них і мовчки дивилася на вогонь у кабиці. Це було таке ж саме підвищення, але з каменю, з лійкуватим каптуром і рівним комином. Над вогнем висів на ланцюгу плисковатий казан овечого молока. Старий чабан у гостроверхій шапці порався біля вогню, щось підмішував і зливав з казана. Це варився овечий сир. Цілими ночами готують його чабани на зиму для аулів. Освітлене вогнем, його обличчя з гачкуватим носом нагадувала хижого птаха. На ньому були буйволячі постоли, вузькі штани по коліна і смушкова безрукавка з широким перев'язом через плече, на якому теліпалася в шкіряній торбинці молитва Магомету. Чабан був неписьменний, але без такого амулета жодний із них не вийде на пасовище.

Сафар сидів насупроти. Вилицюватий, з пласким обличчям і вузькими, розкошеними очима, він здавався людиною іншої раси. Другий чабан, майже хлопчик, із засмаглим бронзовим погруддям приладнався збоку варити пшоняну кашу, заправивши її молоком. Третій чабан настромлював шматки баранини на дріт - на шашлик.

Швидко зварилася вечеря. Спочатку, поїв Сафар із чабанами, потім покликав бранок. Настя неохоче проковтнула трохи каші й попросила пити. Чабан зачерпнув з діжки катишу і подав їй повну миску. Вана ковтнула із огидою виплюнула. Це було кисле овече молоко, розбовтане з водою, що перешумувало, як квас.

Татари зареготали і більше не частували її. Горпина зовсім не стала їсти. Вона палала, як у вогні. Татари розгорнули ганчірки, оглянули її розпухлу ногу і тільки похитали головами. Старий чабан цмакнув язиком і вийшов. Повернувся він з якимись гірськими травами, спритно покрив ними карбункул, перев'язав ногу - і Горпині здалося, ніби трави почали висмоктувати з рани жар. Їй трохи покращало, і вона заснула.

Насті не спалося. Лежала вона з розплющеними очима. Важко було дихати в землянці. Від паху кислого молока, смушків і поту її нудило. Сафар лежав на смушках біля вогню і курив довжелезну люльку. Старий чабан раз у раз помішував вариво, перекидаючись із Сафаром уривчастими горловими словами, а хлопець довго мовчки дивився на вогонь, потім дістав свій кавал (118).

І полився спів, наївний, зворушливий, з кришталевими трелями й переливами, наче гірський струмок. Увійшла чабанка, відчинивши лапою двері, і на Настю повіяло свіжим повітрям, запахом моря, горіхового листя і гірських трав. А пісня лилася ніжна, задумливо-сумна і брала її за душу своєю зворушливою простотою.

І Настя не витримала: тихі, безнадійні сльози потекли по щоках. У кабиці згасав вагань, мережився попелом. Спав Сафар. Спала Горпина і стиха стогнала уві сні, а чабан усе грав і грав гірських співів, навіяних шелестом листя, дзвоном струмків і цикад, що ніколи не вщухають літніми ночами.

Раптом щось тепле й кудлате притулилася до Насті. Це була вівчарка, здичавіла, з жахливими ведмежими іклами, від якої тікали навіть вовки. Гарячий язик лизнув їй мокру щоку. Настя поривчасто пригорнула її і, беззвучно ридаючи, припала до вогкої кудлатої шерсті, що пахла псиною і полином.

Чабан підвів голову, глянув на Настю і важко зітхнув:

- Бідна! Була вільна, як гірський птах, - і ось потрапила до людоловів, стала такаю ж нещасною, як і ми.

І стало перед його очима все його звіряче чабанське життя: самотні блукання по гірських кручах з чужою отарою, довгі осінні ночі під дощем, коли вітер задуває вогонь, а подерте лахміття не захищає закляклого від холоду тіла. Ані свята, ані відпочинку, ані розваги. Ані навіть кохання... І за що? А чому не терплять нічого мурзи? Адже ж і їм треба чимсь заробити вічну радість по смерті? Чи то одним треба її заслужити, а іншим - ні? Нащо ж тоді страждати? Чому один має пишно оздоблене житла, а другий не має й покрівлі над головою? І несвідома ненависть до всіх улюбленців долі скипіла раптом в серці чабана. Хотілася вхопити сокиру, розчавити Сафарові голову і піти звільнити безпорадних і покірливих бранців, яких жене він на продаж, як отару до боєнь...

Довго дивився чабан на вогонь, не знайшов відповіді на свої думки, і, коли, загасли останні жаринки, намацав кожух, і ліг на міндер біля старого чабана, свого дядька.
Розвиднялося. Ніжними акварельними тонами переливалася далечінь, прозора й чиста після дощу. Пахло морем і південними травами. На листі блищала роса.

Змоклі й змерзлі, невільники грілися на ранковому сонці і ладналися для останнього переходу. Татари переодяглися в чисте і повеселішали, але важко було на серці у бранців.

Понуро ступав Корж, низько схиливши голову. Він не знав, де зникла Горпина, і думав, що більше ніколи не побачить її. Лутоха марно намагався його розважити. Про всяк випадок, земляки попрощалися на останній зупинці, присягаючись один одному при першій нагоді сповістити на батьківщину про свою долю і долю товариша і, в чому зможуть, допомагати один одному в неволі.

В далечині синіло море, ніжне й прозоре під світанковою імлою. Золотими порошинками запалювало сонце на хвилях перші іскри, і в усі сторони розбіглися по морю блакитні стежки, невідомі шляхи. Але невільники не милувалися з нього. Не раділи вони з пишної краси південної природи, ані з гір, ані з пахощів невідомих трав. Не веселив їх і кінець путі і близький відпочинок...

Дорога йшла баштанами і тютюновими плантаціями, потім пірнула в пишні виноградники і сади, повні персиків, слив, яблук і груш, потім знов вибігала на широкий простір - серед городів тa плантацій. І все ближче майоріли крізь зелень похмурі і присадкуваті каффські вежі по той бік затоки.
Каффа довгий час була генуезькою колонією. Року 1475 турки сплюндрували її, і з того часу вона втратила на деякий час свій колишній блиск і розкіш. Керував Каффою султанський намісник, так званий беглер-бей (119), три-бунчужний баша, якому скорялося, крім Каффи, все Південне узбережжя Криму, на гарматний постріл завширшки. В Каффі було багато вірмен, греків, турків, євреїв, італійців та караїмів. Кожен народ мав свої храми, але найпишніші були мусульманські мечеті з колишніх генуезьких церков, і серед них найкраща - Біюк-Джама з велетенською банею і двома мінаретами по тридцять п'ять обіймищ заввишки.

З північного заходу обмивало Каффу море широкою блакитною затокою. Зі сходу - замикав затоку мис Святого Іллі. З півдня обступали міцні відроги Яйли, а по той бік затоки - розкинувся північний степ, аж до Сиваша й Перекопа....

Каффа поділялася на три частини: фортецю, або цитадель, місто і передмістя. Фортецю збудували і зміцнили ще генуезці, оточивши її високими мурами з величезних кам'яних брил з дванадцятьма вежами й чотирма брамами. Вежі були чотирибокі, на два поверхи, з зубчастим карнизом між ними і таким же зубчастим верхом та кількома бійницями для гармат. Сухий рів оточував стіни не так для оборони, як щоб стікали в море гірські потоки після дощу. Місто було оточене такими ж мурами з вежами і брамами, а передмістя потопали в садах.

Каффський порт кипів кораблями. Стрункі венеціанські і далматські бригантини, англійські галіони й корвети, турецькі фелюки, галери та сандали, болгарські дуби й легкі вітрильники з Кавказу стояли всуміш із сірійськими, мальтійськими та кіпрськими столчаками. І той же вітер напинав жовтогарячі фрігійські й пурпурні генуезькі паруси, що й сніжно-білі крила іспанських фрегатів. Різномовна юрба заповняла порт, де пахтіло мускусом, виноградним вином, солоною рибою, ваніллю, смоленим канатом і фруктами.