Сімферополь. Видавництво

- Ах, он як! - несамовито гримнув Горленко, хапаючи шапку: - Я гадав, що ти мені дружина, а не злий ворог, - кинув він, грюкнув дверима і вийшов із світлиці.

Задихаючись від люті, зупинився він на ганку і провів рукою по шиї, начебто комір душив його. Хіба в цієї ляльки, в цієї порожньої крутійки є серце?! Хіба їй шкода чоловіка та дітей?! Але треба щось діяти. Ну що ж, доведеться-таки продати свого улюбленого жеребця. Полковник Іллеш давно на нього задивляється. Мабуть, дасть триста флоринів, а решту покриє виторг за пшеницю. Ех, коли б не татарський напад!.. Він би багато витиснув з хлопів - і данинами, і грошима. Перевів би їх на волоки і залишив би старі лани лише тим, хто враз сплатив би йому по кільканадцять злотих.

Проте ніколи міркувати. Треба дістати грошей сьогодні ж, бо залишається лише тиждень. І тоді... О, клятий лихвар з головою мерця! Такі, як він, не милують...

Холод пробіг по спині Горленка. Відігнавши хортів, збіг він з ганку і рушив до стайні.

І в цю мить за високим тином садиби майнули круторогі воли, розчинилися рипливі ворота і перша мажа бажаної валки в'їхала на двір.

Нарешті!

- Ну, як? - схвильовано питає Горленко.

- Ой пане, біда! - видихнув валковий і припав до панської руки. - Пішли козаки в море, а ми саме пшеницю в лимані вантажили. Так чортові турки кинули нам гаманець, пшеницю - у море, а самі - тікати. А в гаманці - самі мідні акче та парички (15). Тринадцять возів як згоріло. Недурно кажуть - чортова дюжина.

Щось різонуло Горленка по серцю льодовою бритвою. Світло потьмарилося в очах. Він замахнувся на валкового нагаєм, потім, стиснувши зуби, зламав його об коліно, кинув уламки в бур'ян і рушив додому.

А в ворота в'їжджали все нові й нові вози...
КАЗКИ ЦИГАНКИ КАЙТМАЗИ
Сонячний блиск. Тиша. Південь. Ось-ось заспіває муедзин (16) свій співучий азан (17) і на високій вежі цитаделі великі італійські дзигарі виб'ють дванадцять. Тіні коротшають. Туляться вони під виступи водограїв, заповзають під дахи, низько напущені над стінами, наче в китайських кумирнях, але навіть в їх бузковій сутіні:- не сховаєшся від спеки.

І тихо-тихо на дворі позаміського палацу беглер-бейового (18).

Куняють голуби на карнизах, впинаючись у різьблення кораловими лапками. Мружиться тигровий кіт біля водограю. Ліньки йому припасти до розпаленої землі і, прудко промайнувши в повітрі, впасти на безтурботного роззяву-горобчика. Як мертві, валяються хорти під муром, безсило висолопивши язики. І, наче димок від наргіле (19), тремтить і в'ється над брилами бруку розтоплене, скляне від сонця і спеки, повітря.

За муром, в садах сералю (20), теж нема прохолоди. Зеленим кучерявим хутром облямовують вони гребінь гори і, перекинувшись на південні схили, збігають у затоку біли скелястого мису.

Садівники-негри дбайливо пестують кожне дepевцe. Зранку пораються вони в саду, носять з водограїв важкі бурдюки води, поливають дерева і квіти, а потім непомітно зникають, щільно причинивши хвіртку у бічному мурі.

Дзвенять цикади, сп'янілі від сонця. Дзвенить прибій на жорстві біля ніг. Дихають ароматом вічнозелені туї, захищені від півночі горами.

Але як тут нудно, як самотньо!.. . Настя сидить на камені, охопивши руками коліна, дивиться на море і не бачить його. Блакить, блакить... Море та небо, завжди безхмарне і сонячно-синє. Наче нема на світі ані білих снігів, ані сіреньких хмарних днів, коли так легко дихати медовою свіжістю березового гаю. Іскри в морі. До жужелю перепалене каміння і трави, гіркі й ароматні, як масті сірійського крамаря.

Сьогодні рік, як продано її на вагу золота і принесено до беглер-бейового палацу. І нема звістки від Сагайдачного. Невже забув він, свою Настю, або влучила в нього куля? Безнадійність і сум стискають дівоче серце. Яке щастя, що турецький султан послав беглер-бея Селіма на перську війну, але ж кожна війна має кінець. Недарма Абдул, облудний і суворий євнух (21), який заступає у Каффі Селіма, говорив жінкам, що Селім незабаром повернеться. І Настя міцно стискає зуби, щоб не розридатися, і дивиться на море повними суму очима.

Знов хитрувати. Дивитися Селіму просто в вічі, і тремтіти від жаху, і ховати цей жах під виглядом гордовитого презирства, завжди напружена, як тятива під стрілою, і марно і безнадійно чекати на визволення.

Коли ж, нарешті, прийде Петро?! Вже вісім років щоліта налітає він на чорноморські береги і повертається на Січ, і ще ні разу ані куля, ані шабля не торкнулася козацького гетьмана. Чому ж мовчать, не згадують його татари? Якби він вмер - тисячі тисяч правовірних зітхнули б полегшено і по всіх мечетях знеслися б молитви зраділих людей. Але й досі вколисує рабиня Альме своїх маляток, лякаючи їх ім'ям Сагайдачного; і досі роздмухують татарки в Настиному серці надію, коли шепочуть перед сном: «Хай подасть нам аллах мирний сон і врятує від неволі козацької».

Чого ж він бариться? Ще тиждень, ще місяць-два, повернеться з походу Селім. Що ж тоді? Кинутись у море з цієї скелі, що нахилилася над хвилями скам'янілою велетенською жабою, або спочатку вколоти Селіма отруєною шпилькою, купленою у Кайтмази? Але тоді не буде порятунку: задушать її, як скаженого собаку, зав'яжуть у лантух і кинуть у море на поживу рибам.

Невже забув її Петро, покинув, покохав якусь іншу?!

Було це прозорого ранку, коли курява на дорозі ще прибита свіжою росою, а нічні датури не згорнули своїх білих глечиків-квітів. Прибігла до Насті рабиня Альме, узята на сім років у рабство за не сплачений чоловіком податок:

- Господине! Господине! - белькотіла вона з очима, повними благання і надії. - Прийшли до тебе жінки. Дозволь їм увійти.

- Чого? - здивувалася Настя. - Я не замовляла ані квітів, ані овочів. Що їм треба?

- Вони прийшли благати тебе за дітей. Вони нещасні, господине!.. Дозволь їм увійти, - не відповідала Альме на запитання.

- Ну добре, - знизала плечима Настя, - але хіба я зможу їм допомогти?

- Зможеш, господине! Зможеш! - радісно схопилася Альме, на льоту цілуючи Настину руку. - Вони тобі все розкажуть.

І за мить увійшли до покою три жінки-татарки в фередже (22) і кілька караїмок в жовтих шовкових пов'язках з намистами з золотих дукатів. Переступивши поріг, вони впали навколішки і підповзли до Насті, простягаючи їй свої подарунки - розкішне перлове намисто і кілька іджіарів (23), вишиваних нефарбованим шовком по тканині шере.

- Ми принесли тобі наші сльози, господине, щоб ти їх випила з наших очей, як сонце випиває з квітів нічну росу, - урочисто заговорила старіша з караімок, добре вивчивши свою барвисту промову.

І раптом збилася з тону, схлипнула і, припадаючи до Настиних ніг, заридала.

- Віддай нам наших дітей, господине! Віддай нам наших доньок! - заговорили жінки навперебій і теж заплакали.

- Чого вам треба? - видиралася Настя.

- Витри нам наші сльози, і ми благословлятимемо тебе в нічних молитвах, наче святу.

- Врятуй наших хлопчиків! Накажи Абдулові змилосердитися! - ридали татарки.

- Він зажене наших дівчат у перську неволю, як литовський ясир.

«Як литовський ясир!..»

Глибокий жаль різонув Настине серце. Необережним словом жінки повернули ніж у незагоєній рані.

- Навіщо забрали? Де? Я нічого не знаю, - заговорила вона тремтячим голосом.

І, перебиваючи одна одну, плутаючись, забігаючи вперед і знов повертаючись до сказаного, розповіли жінки про яничарський наскок на татарські аули, про хлопчиків, захоплених в аджем-оглани (24), і про дівчат - живу данину перському шахові.

І знов, падаючи до ніг Гюль-Хуррем, Троянди Щастя, простягали до неї руки, називали її своєю останньою надією і рятівницею. Блищали сльози в Настиних очах, а невільниця Альме беззвучно ридала за пишно гаптованою запоною. Тільки маленька татарочка дивилася на жінок широко розкритими наївними дитячими очима.

- Змилосердься! Врятуй їх, і аллах дасть тобі дітей прекрасних, як квіти з райських садів! - напосідали жінки, бачачи її сльози.

- Приборкай Абдула. Селім-баша ніколи нас не катував, як він.

- Він хижий звір! Він наче вовк, що напав на безпорадних ягняток.

- Він навіть гірший за Сагайдака, козацького бея (25), боронь нас аллах від цього нелюда! - розпачливо вигукнула стара караїмка.

- Так! Так! - підхопили татарки. - Абдул грабує нас, жене у неволю.

Настю наче щось хльоснуло. Сльози раптом висохли на очах, і знов відчула вона себе на чужині, де ніхто не зрозуміє її муки і де кленуть того, хто вже давно став сонцем її життя.

І люта радість спалахнула в її грудях.

- Абдул такий же татарин, як і ви, - сухо забринів її голос. - Чого ж ви прийшли до мене, козачки?

- Не можна ж нам, жінкам, піти до чоловіків! Ми ж правовірні, - простогнала одна з татарок.

А стара караїмка невиразно відчула свою помилку і палко заговорила, хапаючи її за край бешмета (26).

- Тому, що ти сама рабиня.

- Ти - жінка, і ти краще зрозумієш нашу муку.

Он як! Вони мають її за хлопку, рабиню. Так, її продано. Так, її замкнули до га рему. Полонена, ув'язнена - все, що бажаєте, тільки не хлопка і не рабиня. Адже ж не стала вона покірливим ягням. І ненависть, і ображена гордість спалахнули в Настиному серці.

- Геть звідси! - крикнула вона, блимнувши очима. - Розбирайтеся самі між себе. Я тут чужинка.

- Господине!.. Господине! -: благала стара караїмка. - Пожалій нас! Ми аж до смерті будемо порохом з-під твоїх ніг.

Але Настя з огидою видерла руку з її цупких пальців і вказала їм на двері.

Євнухи наче очікували цього знаку і почали грубо виштовхувати жінок.

- Змилосердься! Пожалій нас! - волала в розпачі одна з татарок. - Господине!..

А караїмка схопилася за своє синьо-чорне волосся і завила, як голосільниця на похороні:

- Але ж козаки в морі! Вони потоплять наших діток разом з галерами! Не бачити їм більше землі, не почути рідного голосу... Ой, моя донечко, ой, моя квіточко незаймана! О-о-о-ой!

І, ніби десь прорвало греблю, завили жінки, і довго ще лунало за дверима їх пронизливе, розпачливе голосіння.
Настя наче скам'яніла. Все крутилося їй в очах барвистою каруселлю, а серце билася об грати-ребра, ладне розбитися.

Козаки в морі! Козаки!

Він! Він, її коханий, ненаглядний Петро, про якого кобзарі співають пісень і якого так бояться татарки. Xoтілося кинутися навздогін, зупинити стару караїмку з носом хижого птаха і чорними, як вугілля, очима, розпитати, звідки ця грізна чутка, надія на близьке визволення. Але треба мовчати, удавати байдужу... В гаремі скрізь очі й уші. Треба глибоко затаїти свою радість, готуючись до визволення.

Як навіжена, кидалася Настя по тісному гарему, натикалася на подушки і п'яльці, розкидані по килимах.

Швидше, швидше покинути цю клітку, барвисту, як комедіантські буди на ярмарку.

Вона то вибігала у сад і довго стояла на березі, і до болю в очах вдивлялася в блискучу під сонцем зибінь, то знов поверталася до гарему, ніби боялася, що її побачать на березі і зрозуміють, на що чатує вона.

Важко Насті самій з своїми думками, надіями і сумнівами. А що, коли прямують козаки до Сінопа або навіть до Царгорода, «аж до султана у гості», як говорив торік старий Карпо?

В саду порається стара бабка Явдоха. Вана вже сорок років у неволі, мало не сліпа, ледве рухається. І біжить Настя до старої бабусі, наче дитина до неньки.

- Явдошко! Чуєш, Явдошко? Козаки в морі, - шепоче, Настя, впіймавши її далеко від зайвих ушей. - Невже таки прийде, Явдошко, нам воля?

- Ой панночко, ясочко моя ненаглядна!.. Де вже мені на волю!.. Кому я потрібна, стара та слаба? Не доплентаюся я до рідної землі, не побачу її вже довіку.

- Побачиш, Явдошко. Довеземо. На парусах та на веслах домчимо.

- Ой серденько!.. Та де ж мені там подітися?! Милостинку просити, чи що?! Замерзну ж я там у перший мороз. Прохолола вже моя кров, та й нема вже ані свитинки, ані кожушка. Відвикла я від морозу.

А Настя, забувши свою гидливість, обіймає і цілує зморщене, спалене сонцем обличчя.

- Не загинеш, бабусю. Аби визволили. В мене всього буде вдосталь. Візьму тебе до себе. Живи. Спочивай. Їж та пий донесхочу.

- Ой дитиночко моя любенька... - зітхає стара і дивиться в простір згаслими очима.

- Бабусенько! Ти вже старенька. Тобі й до міста вільно піти, - лащиться до неї Настя і суне в руку солодку баклавy. - Розпитай там, любонько, за козаків.

Труситься голова старої рабині. Сльозяться каламутні очі.

- Та де ж мені, ясочко!.. Краще поклич циганку Кайтмазу; за жменьку мідних акче вона тобі геть усе чисто викладе. Тільки стережися циганки: вона тобі й послужить, вона і зрадить тебе. Така вже в неї совість.

І мчить до палацу Настя, і наказує рабині Альме відшукати Кайтмазу, і за годину сидить циганка біля Настиних ніг. Вона й лікує, вона і ворожить. і торгує, і свaтaє, і звідникує, і лихварює, ця довгоноса Кайтмаза, і відшукує вадливих рабинь на Майдані Сліз для гаремів башів і для портових притулків розпусти. А коли це корисно, міцно тримає язик за зубами або влучно пускає потрібні чутки.

Сидить вона біля Настиних ніг, вкрита сірою шаллю у чорних смужках. Довгий костистий ніс стирчить з-під шалі, а вогняно-чорне око визирає з-під приспущених повік. Дивиться Настя і ніяк не збагне, кого так дивовижно нагадує їй циганка, і раптом далекий спогад блимає в голові: отак скоса дивилася ручна ворона у них на хуторі, схиливши набік чорна-сіру голівку з залізним дзьобам і чорним гудзиком ока.

А Кайтмаза тасує засмальцьовані карти і викладає всі новини:

- ...Так і не потрапили вони на галери. Повстали геть усі, відбили хлопчиків. Ну, що ж: кожна кицька б'ється за своє кошеня, а люди - як отара. Де один - там і всі. Проте і чабани знайшлися балакучі. Пронюхали, що рекрутів женуть у данину перському шахові, аби швидше замирилися перси, і відпустили Селім-башу до Каффи, де квітне у нього в сералі чарівна троянда Хуррем... Враз зрозуміла я тоді, господине, що судилося тобі панувати в беглербейовому палаці. Не було ще такої перлини на тутешньому ринку і не буде.

- Та замовчи вже! Обридла! - обурено уриває Hacтя, - Кажи, що сталася в Каффі? Що чути?

- Та перш за все розбили Ісааків палац, витягли його самого, накинули зашморг і - на власні ворота... Плювали на його мертве тіло, каміння кидали, а палац розбили і розтрощили впень... А в той час повстали невільники-веслярі на галерах. Такі всі нещасні, виснажені. Все твої земляки-козаки... Та й пішло... Порозбивали льохи з франкським вином та горілкою, ятки, крамниці. Спагі (27) кинулися до гірського табору, а цитадель того ж дня піддалася бунтівникам, бо яничари (28), як справжні зрадники і гяури (29), перейшли до них, хоч і прийняли вони закон мусульманський і виросли біля Блискучого Порога (30), в Стамбулі.

Кайтмаза не мусульманка, але завжди вихваляє віру того, в кого більше влади в руках або грошей у кишені. Вірить вона в прикмети, в лихе око та в нечисту силу і носить на шиї ціле намисто ладунок та амулетів, але, знаючи, що Настя козачка, чесно переказує їй міські події, бо невідомо, як воно буде, а щирість іноді корисніша за брехню.

- Та кажи далі, що в Каффі? - нервово уриває Настя.

- Не поспішай, прекрасна зірко світанку. Порозбігалися рекрути по аулах та підбурили селян. Повстали кара-татари (31), б'ють мурзаків (32), грабують їх садиби і палаци, розподіляють їх отари та табуни, лани та виноградники, бо кажуть, що за шаріатом (33) земля богова і належить тому, хто відживить її своїми руками і потом, зростить та зоре її. І начебто беї порушили давній закон. Дехто з улемів (34) і мулл (35), боячись за вакуфи (36), пристали до селюків і доводять їм, за кораном (37), їх право на землю.

- Ну, а в Каффі? - квапить Настя циганку.

- Tа й у Каффі все пішло шкереберть. Пиячать всі: і цехові, і невільники, і навіть жінки, забувши накази пророкові, начебто живуть у Каффі самі гяури-франки та греки. Ворота відчинені. І несуть, і везуть мажарами та гарбами і овочі, і борошно, і виноград. А від баранів та дробини на базарі і не продертися. Все подешевшало. Награбували в мурзаків та й віддають за безцінь, - зітхає Кайтмаза.

«Ну, а козаки?», мало не кричить Настя, але боїться зрадити себе. Кайтмаза запитливо зиркає в її бік і невиразно догадується, в чому річ, але мовчить, щоб дорожче продати свої новини.

- Ну, то я піду... Ой, як вже пізно: сонце зовсім схилилося за гори, - удавано лякається вона.

- Постій, циганко. Розкажи ще що-небудь, - спиняє її Настя.

- Бідній циганці час додому, бо залишиться вона з дочкою без вечері, а донька в неї лежить дома хвора, - зітхає Кайтмаза. - Ой, хоч би швидше встановили будь-який лад! Голодно стало чесній людині! Нікому не треба ані хорошого краму, ані вродливих рабинь. А речей на базарі - греблю гати... Ось і мені доручили продати таку трубку, - хитро підморгує вона. - Подивишся в неї - і корабель, що майорить десь на обрії крихітним жученям, враз наближається і начебто стоїть ось тут у бухті, і видно на ньому і капудана, і веслярів, і гармати, і прапор... Хороша річ. Навіть чайку козацьку можна побачити за десять миль, а то й далі.

Настині очі блиснули з-під вій.

- Покажи, - кидає вона з удаваною байдужістю.

Та знає Кайтмаза, чого це коштує. Мовчки витягає вона з-під шалі зорову трубку, облямовану сріблом і перламутром, розтягує її і передає Насті.

- Он бачиш фелюку? Комашка на хвилях, зернятко. А тепер заплющ одне око і приклади до другого трубку.

Настя скеровує зорову трубку на фелюку і мало не скрикує; фелюка наблизилася і збільшилася втроє. Видно, як рибалка згортає вітрило, обминаючи мис святого Іллі, - як золотіють в ній яблука і дині, як червоніють коралові баклажани, персики та кизил.

- Скільки? - придушено питає Настя.

- Вантажник, певно, десь вкрав її на пожежі, але вимагає десять флоринів (88), бо ж оправа срібна з золотом, - зітхає Кайтмаза. - А бідній Кайтмазі так треба заробити на хліб. Даси, господине, одинадцять флоринів, і трубка буде твоєю.

Настя не знає цін, та невиразно відчуває, що це занадто. Але ж не можна торгуватися в таких випадках. Мовчки ховає вона трубку під складки вбрання.

- Я дам тобі навіть дванадцять, якщо ти приходитимеш щодня розповідати мені новини, бо тут мені надто нудно, - каже вона, і голос її тремтить від хвилювання.

Кайтмаза мовчки схиляє голову. В цю мить вона знов нагадує муштровану ворону з рідного хутора, і Насті здається, що це хороша прикмета.

- А що розповідають моряки? - питає Настя. - Що чути в Стамбулі? В Очакові? Скрізь? Настя хитрує, плутає слід, та Кайтмаза її розуміє.

- Чула я на базарі, ніби козаки проскочили у море, - недбало кидає вона. - Веде їх Сагайдак, могутній і відважний бей, але ніхто не знає, де впаде його сила на беззахисні голови, як невідомо людині, де згасає зірка, що падає з неба вночі.

- А що думають старі люди?

- Різне кажуть, насолодо очей беглер-бейових. Одні, - ніби прямує Сагайдак-бей знов до Сінопа, другі, - ніби аж до Стамбула... А є й такі, що не спали всю ніч і чекали козаків, наче мусив впасти на них Азраїл, ангел помсти, разом з Мелек-уль-Мекком, ангелом смерті.

Настя до болю стискає руки. А Кайтмаза підводиться і низько вклоняється їй.

- Боронь тебе аллах, усмішко щастя. Хай будуть сни твої легкі й прозорі, як оці хмаринки на небі. Піду додому і щодня приноситиму тобі всі новини.
Минув тиждень. Щоранку приходила Кайтмаза і про людське око приносила Насті чи то гірських горіхів, чи то мавританське мереживо, амбру та мускус або венеціанське дзеркальце у фініфтяній рамі. А коли розходилися цікаві рабині та колишні наложниці беглер-бейові, Кайтмаза залишалася віч-на-віч з Настею і розповідала їй новини.

І дізналася Настя, що приборкано повстання; що сотні голів злетіли з плечей по аулах. Суворо карають мурзи повсталих кара-татар за бажання звільнитися. Повиловлювали невільників-втікачів, і тільки жменька галерників заховалася в печерах Розбійницької бухти у Каракаша-розбійника, от там, праворуч, за горами, серед стрімчастих відног Кара-Дагу. А спагі напали на Каффу вночі, захопили місто і встановили старий лад. І тепер сидять вантажники і цехові, селяни і рекрути в цитаделі, чекаючи страти.

Але зростають, ширяться чутки про козаків. Вітрильники і навіть галери не наважуються вийти в море, і все рідше влітають у Каффську затоку швидкоході італійські бригантини, важкі турецькі томбази і стрункі александрійські каравели (39).

А Кайтмаза зітхає і скоса позирає на Настю чорним вогняним оком. Настя годинами сидить на валунах, дивиться в блакитну далечінь - і так, і в зорову трубку.

Наче гаптована, міниться під сонцем зибінь. Сніжками гойдаються на хвилях чайки, граються дельфіни і напинаються од вітру жовтогарячі, білі і пурпурні паруси. Але ніде не промайне низько занурена у воду козацька чайка з червоноверхими шапками вздовж бортів, Настя бліднішає, марніє, не спить вночі, ховається від жінок, і вони хитають за її спиною головами і по-своєму розуміють її.

- Сумує вона за Селімом. Ось воно, жіноче серце: поки він був, фиркала вона на нього, як дика кицька, а тепер чекає не дочекається.

Сьогодні Насті надзвичайно важко. Рік тому принесли її до палацу, знесилену душевною мукою. І нема надії на близьке визволення. Сумно оглянула вона обрій і безсило впустила трубку на жорству.

Довшають бузкові тіні. Замовкають цикади, що співають опівдні і під нічною росою. Легкий вітерець повіяв з моря, граючись Настиним волоссям, а Настя не рухається, і все сидить, і не підбирає зорової трубки.

- Хай будуть благословенні мрії, що сповивають твою молодість, - зненацька забринів над її вухом улесливий голос Кайтмази.

Настя мимоволі поморщилася. Обридла їй ця барвиста східна мова, наче вбрання, на якому занадто багато оздоб.

- Сумуєш, господине? - питає циганка і сідає біля її ніг. - Важко ужитися орлиці в неволі. Золота в тебе клітка, та все ж клітка.

- Що нового? - роздратовано уриває Настя.

Вона зневірилася у появі козаків і питає, аби урвати бридке Кайтмазине підлабузнювання.

- Тихо в Каффі. Мовчать каффяни, як море перед негодою. Завтра страта повстанців, хай учиниться над ними вирок правосуддя. На площі біля Біюк-Джами (40) вже будують поміст. Скарають і ремісників, що забили нахипа (41), і галерників за капудана-башу (42), і караїмів за крадіжку амфори золота і за несплату податків та всіх інших.

Бачачи, що повстання остаточно задушено, Кайтмаза намагається згладити свої попередні розмови, в яких бриніло співчуття до повсталих.

Але Настя не може слухати.

- Замовчи! Годі! Тоскно мені! Гидко! - зненацька скрикнула вона і заридала.

Кайтмаза розгубилася. Кинутися до палацу по жінок? Але ж почнуться розмови, запитання. І тоді не можна буде розповісти те, чому вона зараз прибігла до Насті. І цілує циганка Настині руки, і винуватими очима зазирає їй в очі:

- Віщий сон бачила я сьогодні про тебе, господине. Наче підносить тебе на крилах степовий орел і пануєш ти звідти над всесвітом, як Чатир-Даг (43) над горами Яйли, наче срібний місяць проміж зірок небесних. Дай руку, господине. Дай прочитати на рисах долоні, що судиться тобі в майбутньому.

- Іди геть! Дай мені спокій! - видерла Настя руку. - Дай мені побути на самоті. Невже ти не бачиш, що все тут мені обридло?!

- Не жени, господине, циганку, вірну собаку, від своїх ніг, тому що наближається час, коли вона тобі стане в пригоді. Слухай краще казку, повну для тебе таємного, віщого змісту. Чи не про тебе, часом, склали її казкарі, бо твоя доля скидається на казкову, як скидається птах на своє відбиття у прозорій водоймі твого палацу.

- Ну добре. Кажи, тільки швидше, - з огидою скоряється Настя, бо розуміє, що не позбутися настирливої циганки.

Кайтмаза мовчки схиляє голову і, схрестивши по-східному ноги, торкається гачкуватими пальцями Настиного серпанку (44).