Simulacres et simulation жан Бодріяр симулякри
Жан Бодріяр. СИМУЛЯКРИ І СИМУЛЯЦІЯ
жүктеу/скачать 1.67 Mb. Pdf көрінісі
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Цреиесія симулякрів 39
| 38 Жан Бодріяр. СИМУЛЯКРИ І СИМУЛЯЦІЯ
серед повної ілюзії влади —• ідея фікс, така, як вона вже вимальовується повсюди, вира жаючи водночас непереборний потяг позбу тися її (ніхто більше не бажає її, всі переки дають її іншим) та панічну ностальгію від її втрати. Меланхолія суспільств без влади: са ме вона викликала до життя фашизм, цю сме ртельну дозу сильного референційного в су спільстві, що не може докінчити своєї жало бної праці. Із виснаженням політичної сфери Прези дент стає дедалі більше схожим на Манекена Влади, яким є вождь у первісних суспільст вах (Клястр). Усі наступні президенти платили й продо вжують платити за вбивство Кенеді, так, ніби це вони знищили його,— що відповідає істи ні у фантазматичному плані, якщо не факти чно. Необхідно, щоб вони спокутували цей гріх і цю співучасть через своє симульоване вбивство. Адже останнє й може бути лише симульованим. Президенти Джонсон і Форд обоє були ціллю невдалих замахів, про які можна сказати, що вони якщо не були інсце новані, то принаймні симулювалися. Кенеді вмирали, тому що втілювали дещо: політич не, політичну субстанцію, тоді як нові прези денти були лише їхньою карикатурою, кумед ною плівкою; цікаво, що всі вони (Джонсон, Ніксон, Форд) мали мавпячі мордочки, — примати влади. Смерть ніколи не була абсолютним крите рієм, однак у цьому випадку вона показова: ера Джеймса Діна, Мерлін Монро і Кенеді, тих, хто реально вмирав, тому що мав міфі чний вимір, який передбачає смерть (не через романтизм, а через фундаментальний прин цип реверсії та обміну), — ця ера скінчилася. Настала ера симульованого вбивства, всеося жної естетики симуляції, вбивства-алібі — але- Цреиесія симулякрів 39 горичного воскресіння смерті, котра прихо дить лише для того, щоб освятити інституцію влади, яка без цього не має ані субстанції, ані самостійної реальності. Ці інсценізації вбивств президентів пока зові, бо сигналізують про статус будь-якого заперечення на Заході: політична опозиція, ліві, критичний дискурс тощо — це симу- лякр, що виділяється за контрастом і за допо могою якого влада намагається розірвати за чароване коло свого неіснування, своєї фун даментальної безвідповідальності, свого "за висання". Влада коливається, як валюта, як манера розмовляти, як теорії. Лише критика і заперечення ще секретують привид реаль ності влади. Якщо вони виснажаться з тієї чи іншої причини, влада не матиме іншого ви ходу, як вдатися до штучного воскресіння їх, до їх галюцинування. Саме так іспанські страти служать ще й стимулом для ліберальної західної демокра тії, для системи демократичних цінностей, що агонізує. Свіжа кров, але наскільки її ще вистачить? Деградація всіх видів влади від бувається з непереборною силою: і не стільки "революційні сили" прискорюють цей процес (часто має місце навіть протилежне), скільки сама система піддає свої власні структури на сильству, що знищує будь-яку субстанцію, будь-яку доцільність. Не слід опиратися цьо му процесові, намагаючись сміливо виступи ти проти системи та зруйнувати її, тому що вона, здихаючи після позбавлення смерті, че кає від нас саме цього: що ми повернемо їй смерть, що ми повернемо її до життя через заперечення. Кінець революційній практиці, кінець діалектиці. Дивно, що Ніксон, якого навіть не вважали вартим померти від руки хоч якогось випадкового неврівноваженого (і хай президентів убивають неврівноважені, |