РОЗВИТОК ЕКОЛОГІЧНИХ ІДЕЙ В ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ

РОЗВИТОК ЕКОЛОГІЧНИХ ІДЕЙ В ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ

В історії педагогіки школи в різні історичні періоди поступово склалася система поглядів на культуру взаємин людини з природою, гармонію взаємодії з нею. Ця система включає: завдання, принципи, зміст, форми й методи екологічного виховання й навчання. Особливий інтерес і цінність представляє досвід українських педагогів і вчених, етнопедагогічний матеріал яких дозволяє формувати в молодого покоління національну самосвідомість, почуття гідності, гордості за свою історію й культуру, країну, сформувати потребу зберегти здорове природне середовище для майбутніх поколінь України.

Відчуження людини від природи як суспільний і педагогічний феномен існувало за всіх часів, хоча не завжди усвідомлювалося. Ще в античності затвердився погляд, відповідно до якого людина невід'ємна від природи, є її частиною й тому закони природи – це закони її власної життєдіяльності. Уважалося саме собою, що пізнавати природу й взаємодіяти з нею необхідно не для того, щоб панувати над нею, а для того, щоб насолоджуватися красою й гармонією Всесвіту, щоб знайти своє місце у світі, орієнтуватися в ньому. Ця світоглядна домінанта затверджувалася у філософсько-просвітницькій діяльності Анаксагора, Аристотеля, Геракліта, Демокрита, Піфагора, Платона, Сократа та ін. Як писав Платон, пізнавати природу треба, «дабы через усмотрение гармоний и круговоротов мира исправить круговороты в собственной голове, нарушенные уже при рождении, иначе говоря, добиться, чтобы созерцающее, как и требует изначальная его природа, стало подобно созерцаемому, и таким образом стяжать ту совершеннейшую жизнь, которую боги предложили нам как цель на эти и будущие» . Уже в цьому вислові доведена важлива для нашого часу думка, що гармонізація особистості можлива через гармонізацію її відносин із природою. Екологічна думка є у світогляді стародавніх греків. У цьому світогляді органічне ще не відокремлюється від неорганічного, мертве від живого, людина від навколишнього середовища, духовне від матеріального . Однак таке прагнення й протиставлення здобувають пануючий характер в ідеології й моралі християнства в період середньовіччя. Оголосивши природу нижчою формою божественного творіння, середньовічне християнство разом з тим проголосило і її незмінність, непорушність, незбагненність, не пізнаванність для людського розуму. Єретичною оголошувалася всяка думка про можливості втручання в природні процеси, про штучне відтворення або поліпшення природних об'єктів у людських цілях. Зрозуміло, що така релігійно-філософська доктрина унеможливлювала педагогічний дозвіл проблеми відчуження людини й суспільства від природи. Разом з тим, геній таких учених, натуралістів, як Леонардо да Вінчі, Галілео Галілей, Ісак Ньютон, Френсіс Бекон, Рене Декарт, підготовлював новий погляд на взаємини із природою. Погляд цей полягав у тому, що природа оголошувалася не храмом, створеним Богом від століття назавжди, і не просто джерелом, засобом існування, а майстернею, у якій горить творчий геній людини-перетворювача. У педагогіці нового часу в якості стрижневого розглядається принцип природовідповідності виховання. Тут, насамперед, необхідно вказати на педагогічні концепції Я.А.Коменського, Ж.-Ж.Руссо, Дж.Локка, І.-Г.Песталоцці, А.Дистервега й К.Д.Ушинського.

На думку Я.А.Коменського, правильне виховання у всім повинне погоджуватися із природою, тому «точний порядок школи треба запозичити від природи» шляхом спостережень «над тими процесами, які всюди проявляє природа у своїх діях» . Основоположник педагогічної науки, як і пізніше Ж.-Ж. Руссо, пропонував активно використовувати : екскурсії в природу в сполученні з евристичними бесідами; спостереження за її явищами й процесами, за господарською діяльністю людини; працю в природі, в тому числі при акцентуванні уваги на дбайливому, розумному ставленні до навколишнього середовища. «Зробіть вашу дитину уважною до явищ природи, і ви скоріше зробите її допитливою...», – уважав Ж.-Ж. Руссо.

Ідеї «природного виховання» знайшли підтримку й розвиток у теорії елементарної освіти І.-Г. Песталоцці. На наш погляд, естетичний зв'язок наскрізь пронизує дану педагогічну концепцію як ніяку іншу. Відповідно до теорії І.-Г. Песталоцці, у явищах світу, у тому числі в природних об'єктах, варто виділяти найпростіші, природні першоелементи, що характеризують їхню гармонійну сутність. Процес пізнання світу означає поступовий рух від простого до складного, який завершується побудовою цілісної картини дійсності.

Великий вітчизняний педагог К.Д.Ушинський величезну увагу в процесі навчання й виховання дітей приділяв дійсним, сильним враженням природи, що виховує душу. «Зовите меня варваром в педагогике, – писав він, – но я вынес из впечатлений моей жизни глубокое убеждение, что прекрасный ландшафт имеет такое огромное воспитательное влияние на развитие молодой души, с которым трудно соперничать влиянию педагога; что день, проведенный ребенком среди рощи и полей, когда его головой овладевает какой-то упоительный туман, в теплой влаге которого раскрываются все его молодое сердце для того, чтобы беззаботно и бессознательно впитывать в себя мысли… потоком льющиеся из природы, что такой день стоит многих недель, проведенных на школьной скамье» .

Чуттєво-виховна могутність природи настільки велика, вважав К.Д.Ушинський, що без емоційної сили, яку вона дає, обмеженою стає сама свідомість.

К.Д. Ушинський – перший педагог, який спробував наукову теорію еволюції Ч.Дарвіна покласти в основу викладання природознавства в школі як керівну ідею, що змінила зміст ботаніки, зоології, анатомії, фізіології й інших природних наук. Його навчальна книга «Дитячий світ» систематизує природно-науковий матеріал по розділах:

1) класифікація побутових речей;

2) класифікація хребетних ссавців;

3) класифікація птахів;

4) класифікація безхребетних тварин;

5) класифікація племен людей;

6) класифікація рослин;

7) класифікація мінералів.

Задум книги, зокрема, полягав у тому, щоб у процесі ознайомлення зі структурою живих організмів розташувати їх у висхідному ряді, починаючи від більш простих і закінчуючи більш складними. Завершити цей ряд людиною як найбільш досконалою істотою з хребетних тварин. Єдності природничо-наукової освіти , екологічному вихованню повинні були служити високомистецькі ілюстрації й малюнки в книзі (близько 250). Такі ж методичні підходи були реалізовані в книзі для читання «Рідне слово». Головна ідея книги: первісне, розвиваюче навчання потрібно сполучати з навчанням рідною мовою, зі спостереженням реальних, у тому числі природних об'єктів і міркуванням про них.

Однак екологічна освіта й виховання не здійснювалося як спеціальний самостійний вид роботи з учнями. Воно органічно, у зв'язаному виді було присутнім в змісті шкільного життя, з’єднуючись з ідеями народності виховання, наочності, зв'язку з життям, особистим досвідом й ін.

Зараз, у період захоплення практикою вчителів-новаторів, доцільно придивитися до діяльності наших далеких попередників, які багато в чому оригінально й тонко реалізовували ідеї так званої «педагогіки співробітництва», у тому числі й у сфері екологічного виховання.

Сприйняття й розуміння навколишньої дійсності завжди переломлюється через призму національної мови й культури, духовні цінності й ідеали народу.

Можна стверджувати, що образ природи й світу в цілому для кожної нації оригінальний і неповторний. Цю принципово важливу для екологічного виховання ідею активно підтримували багато педагогів, вчених, діячів культури й мистецтва, у тому числі й українських. Необхідність національного виховання у широкому змісті слова відстоювали П.А. Грабовський, Б.Д. Грінченко, М.П. Драгоманов, М.М. Коцюбинський, І.С. Нечуй-Левицький, Т.Г. Шевченко, Л. Українка, І.Я. Франко та ін.

Мовна система кожного народу має специфічну семантику, фонетику, граматику, синтаксис, які впливають на складання образу світу, на найменування, склад і структуру його компонентів, предметів. Тому українській дитині багато в чому не зрозумілі природні, господарські, художні й інші образи, що виникають на основі російської мови. Пошлемося на думку Б.Грінченка («На беспросветном пути»): «Земледелец по-украински хлебороб. По-русски это человек, который делает землю, по-украински – он делает хлеб. » Якщо дитина розуміє, що є людина, яка робить хліб, то де людина яка робить землю?

У дореволюційній Російській імперії офіційна культурно-освітня політика заохочувала денаціоналізацію неросійського населення. Заборона на школу й пресу українською мовою супроводжувалася насильницькою русифікацією. Як базова модель для типів шкіл пропонувалися мова, культура, історія, традиції та вірування російського народу. Книги для читання в українських школах містили російський етнографічний, географічний, історичний матеріал.

На єдності природознавства, батьківщиноведення й народознавства в навчанні й вихованні наполягав І.Я.Франко. Він указував, зокрема, що краєзнавство дає «можливість ґрунтовно познайомитися зі своїм краєм і всією батьківщиною, з її географічним положенням, ґрунтами, кліматом, шляхами сполучення, містами , людьми, суспільним устроєм, історією, пам'ятниками й т.д. Наскільки таке знайомство корисне не потрібно доводити. Адже це перший щабель, перша прикмета раціональної освіти – знати своє найближче оточення, знати минуле й сьогодення свого народу й почувати себе істинним і свідомим членом живого, свідомого і єдиного організму» .

У філософській творчості російських мислителів 19 – початку 20 століття визрівала думка про повернення в школу античного культу природи (М. Бердяєв, В. Розанов, П. Флоренський). Відчуження від природи було одним з головних пороків школи як державно-бюрократичної установи. Воно стояло в одному ряді з відчуженням її від суспільства, культури, історії, мистецтва й, з рештою, від людини, підданою мільйонам земних страстей і пов'язаною з Космосом.

Розвиток екологічних ідей в педагогіці кінця ХХ ст.:

• 
  1987 р. — Міжнародний конгрес з освіти та підготовки кадрів у галузі охорони довкілля у Москві;
  
• 
  1988 р. — IV конференція міністрів освіти країн Європи зосередила свою увагу на обговоренні доповіді Г. X. Брунтланд «Перспективи стану навколишнього середовища в 2000 та наступних роках». Була розроблена стратегія екологічної освіти ;
  
• 
  1990 р. — Екологічний фонд Гольдмана (Сан-Франциско, США) заснував міжнародну премію для активних учасників «зеленого руху».
  
• 
  У 1990 р. організації ЮНІСЕФ, ЮНЕП, ЮНЕСКО та Всесвітній Банк провели Всесвітню освітню конференцію в Таїланді. Конференція ухвалила «Декларацію загальної освіти». «Знання для виживання» у світі поєднувалися в ній із загальнолюдськими цінностями, правами людини та екологічними знаннями.
  
• 
  Вересень 1990 р. — IX з'їзд Географічного товариства СРСР у Казані, на якому остаточно визначили назву геоекологія — інтегрального наукового напряму, який є вищою сходинкою розвитку географії та природничих наук загалом, перебуває на межі природознавства, суспільствознавства та технознання і сприятиме розв'язуванню питань взаємодії суспільства та навколишнього середовища.
  

Розгорнуту систему екологічного виховання створив видатний український педагог В.О.Сухомлинський. Екологічне виховання не зводиться в нього до властиво екологічного виховання засобами природи.

Єдність екологічного й естетичного дає нову якість – ноосферне виховання. Причому підкреслимо, що ноосферне виховання – основа всієї педагогічної

системи В.О.Сухомлинського.

У чому сутність ноосферного виховання по В.О. Сухомлинському?

• 
  По-перше, предметом і джерелом екологічного виховання виступають естетичні параметри природного оточення (у тому числі відбиті у творах мистецтва, фольклорі);
  
• 
  по-друге, метою такого виховання є формування відносин до природи як середовища буття і як естетичного феномену;
  
• 
  по-третє, механізм виховання являє собою взаємодію факторів: естетичних уявлень про природні об'єкти, явища та процеси, наукових знань про біосферу, що становлять основу ноосферної свідомості, і, нарешті, практичної діяльності, спрямованої, насамперед, на збереження й відтворення естетичних компонентів природного середовища.
  

Розроблений педагогом метод естетичного виховання природою являє собою навчання правильно розуміти її, радуватися нею. Для цього необхідно вміти бачити ціле: будь-який предмет у його завершеності та зв'язках з іншими предметами, явище – у єдності всіх його ознак.

Таким чином, в основі екологічного виховання В.О.Сухомлинського лежить ідея гармонії педагогічних впливів. Гармонія педагогічних впливів будується на використанні чотирьох «променів»:

1) суспільно-корисна праця на уроках, у позаурочний час, у повсякденній

діяльності школярів;

2) творча думка в будь-якій діяльності учнів, не тільки навчальній;

3) співпереживання як основа моральності, основа будь-якого співробітництва з людьми і природою;

4) постійна, щоденна взаємодія з природою у продовж всього життя людини.

«Промені» не відокремлені, вони безпосередньо проникають один в одного,

у кожному присутні всі інші.

Методами екологічного виховання виступають: праця, спостереження природи, різні види мистецтва, художня творчість дітей, науковий пошук, свята, екскурсії й ін. Виховувати може тільки активна взаємодія людини з природою.

Аналіз педагогічної системи В.О.Сухомлинського показав, що головним підсумком ноосферного виховання є здатність особистості переживати екологічний катарсис від взаємодії з природою. Під екологічним катарсисом ми розуміємо складний духовний стан особистості, що виражає її глибоке задоволення від сприйняття, відновлення або творчості краси й гармонії природних об'єктів. Спілкування та діяльність у природі саме тому так благотворно впливають на людину, що впливають на цілісний світ особистості.

Таким чином, розгляд найбільш значущих аспектів екологічного виховання в історії педагогіки дозволяє накопичити матеріал, необхідний для розуміння цілей, принципів, змісту, форм і методів роботи в сучасній українській школі; обґрунтувати нові підходи до вирішення проблем екологічного виховання молоді.

Лариса Чепіль, викладач-методист, Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю.Шкрібляка, м. Вижниця