Домашній арешт як альтернатива тримання під вартою

Відповідно до державної політики, направленої на гуманізацію кримінального процесуального та кримінального законодавства виникає необхідність впровадження єдиних, наближених до європейських стандартів застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Так, розділ ІІ Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року визначає новий перелік заходів процесуального примусу, які іменуються “Заходами забезпечення кримінального провадження” [1].

Запобіжні заходи – це різновид заходів забезпечення кримінального провадження, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого через певне обмеження їхніх особистих прав. Вони є найбільш суворим видом кримінально-процесуального примусу і застосовуються для забезпечення успішного здійснення досудового провадження та судового розгляду кримінальних правопорушень. Так, новими, раніше невідомими українському законодавству запобіжним заходами є особисте зобов’язання та домашній арешт. Але якщо особисте зобов’язання по суті є альтернативою підписки про невиїзд, яка передбачена чинним КПК України то, домашній арешт це новий запобіжний захід. Відповідно до положень ст.181 КПК України домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби [1]. Суть домашнього арешту полягає в тому, що за наявності достатніх підстав для обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту за рішенням слідчого судді, суду встановлюються обмеження, пов’язані зі свободою пересування поза межами житла цілодобово чи у визначений період часу. При призначенні цього запобіжного заходу враховується ряд обставин, зокрема: вагомість наявних доказів; вік та стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого; тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винуватим; наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого; наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання; репутацію підозрюваного, обвинуваченого; майновий стан підозрюваного, обвинуваченого та інші.

Працівники органів внутрішніх справ з метою належного контролю за особою та за виконанням вимог покладених на неї під час досудового розслідування уповноважені з’являтися за місцем проживання цієї особи, вимагати надання усних чи письмових пояснень з питань, пов’язаних із виконанням покладених на неї зобов’язань. Новим є те, що при застосуванні домашнього арешту для його безумовного виконання можуть застосовуватись засоби електронного контролю. Їх сутність полягає у закріплені на тілі особи пристрою, який даватиме змогу відслідковувати й фіксувати його місце знаходження. Такий пристрій буде захищений від самостійного знімання, пошкодження або іншого втручання в його роботу з метою ухилення від контролю та сигналізувати про спроби вчинити такі дії.

В МВС України створено робочу групу, яка займається розробленням механізму застосування електронних засобів контролю. Проте, для того, щоб нова норма все ж таки запрацювала на практиці, буде закуплено спеціальну техніку та проведено навчання по її застосуванню працівниками органів внутрішніх справ [3].

Засоби електронного контролю будуть застосовуватись в порядку, визначеному МВС України, який викладений в тексті наказу № 696 від 09.08.2012 р. який затверджує положення «Про порядок застосування електронних засобів контролю». Згідно з цим наказом, спеціальний електронний пристрій у формі браслета, має назву «персональний трекер», який буде подавати сигнал про місце знаходження підозрюваного чи обвинуваченого на сервер моніторингу в місцевому відділі органа внутрішніх справ. Електронні кайдани зовні - безневинний сучасний гаджет, схожий на наручний годинник. Це безперебійний радіомаяк на ногу, який делікатно називають браслетом. Схема проста: кайдани постійно надсилають сигнал про місце перебування власника. Він проходить або через супутник, на зразок автомобільної навігації GPS, або через станції оператора стільникового зв'язку. Пересування арештанта, теоретично, можна відстежувати на моніторі в обладнаній черговій частині. Щойно він порушив межі дозволеного, тривожний сигнал надходить на табло і оперативна група мусить виїхати на затримання порушника [2] .

Домашній арешт передбачає контроль за поведінкою людини. За КПК України, його режим встановлюватиме міліція залежно від статті звинувачення. Відповідно до ст. 195 КПК, відмова від носіння засобу електронного контролю, умисне зняття, пошкодження або інше втручання у його роботу, з метою ухилення від контролю, намагання вчинити зазначені дії є невиконанням обов’язків, покладених судом на підозрюваного, обвинуваченого при обранні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, що є підставою для застосування більш жорсткого запобіжного заходу чи накладення грошового стягнення [1].

Порушення режиму домашнього арешту майже автоматично тягне за собою взяття під варту. Якщо, звичайно не сталося форс-мажору, скажімо, пожежі або гіпертонічної кризи. Навіть спробу зняти такі кайдани будь-який суддя вважатиме спробою втечі.

Очікується, що шляхом запровадження домашнього арешту вдасться значною мірою розвантажити ізолятори тимчасового тримання осіб та слідчі ізолятори, кількість затриманих в яких не завжди відповідає можливості розміщення таких осіб, що відповідно призводить до порушень прав громадян. Сприятиме домашній арешт також тому, що більшості осіб допоможе особам продовжувати працювати, забезпечувати себе та своїх рідних, підтримувати соціальні зв’язки тощо. З психологічної точки зору домашній арешт для особи до якої він застосовується, також є допоміжним запобіжним заходом, оскільки підозрюваний (обвинувачений) буде проживати в звичній для себе обстановці, без заборони на спілкування, заняття спортом, користування мультимедійною технікою тощо. Позитивним є також те, що новий КПК України чітко встановлює строки можливого застосування домашнього арешту. Зазначене стимулюватиме правоохоронні органи в стислі строки завершити досудове розслідування [4, с. 175].

За даними, наведеними Генеральним Прокурором України, протягом 2011 року у слідчих ізоляторах країни перебувало близько 40 тисяч осіб і ще 150 тисяч – в інших установах правоохоронних органів. На забезпечення осіб було витрачено близько 6 млн. гривень[3].

Отже, домашній арешт – більш гуманний запобіжний захід в порівнянні з триманням під вартою, його запровадження є прогресивним для українського законодавства.

Тому, введення такого запобіжного заходу, як домашній арешт – дасть можливість скоротити кількість людей, що знаходяться в слідчих ізоляторах приблизно на третину, скоротити витрати бюджетних коштів на утримання цих людей, на оплату персоналу, який там працює, на утримання всіх цих будівель і споруд. Саме така економія надасть можливість закупити електронні браслети та інші необхідні прилади для слідкування за злочинцями. А найголовніше те, що нарешті наша держава зможе поступово позбутися порушення закріпленого в статті 5 Європейської Конвенції права на свободу й особисту недоторканність. Так, Україна посіла 3-тє місце серед країн Ради Європи за кількістю рішень Європейського суду з прав людини, винесених за зверненнями проти неї у 2011 році. За даними суду, найбільш часто в Україні порушується право на чесний суд, на захист власності, на ефективний правовий захист, на розгляд справи в розумні строки, а також право на свободу і безпеку [6].

Введення в практику кримінального судочинства домашнього арешту в якості альтернативи утримання особи під вартою - це не тільки прояв гуманності з боку держави по відношенню до осіб, що підозрюються (обвинувачуються) у скоєнні злочину, але ще і підвищення вимог до якості роботи оперативників, слідчих, оскільки виникає об’єктивна необхідність більш мотивованого обґрунтування застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту замість домашнього арешту.

Література:

1. 
   Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України// Відомості Верховної Ради України від 13.04.2012.-№4651-VI.-[Електронний ресурс].- Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1102-15
   
2. 
   Про порядок застосування електронних засобів контролю: Положення, Наказ МВС України від 09.08.2012.- № 696.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1503-12
   
3. 
   Московичова Анастасія Замість СІЗО–домашній арешт//Радіо «Свобода». - [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/ article/24452817.html
   
4. 
   Назаров В. В. Кримінальний процес України: Навчальний посібник / за ред. В.В. Назаров, Г.М. Омельяненко. – Атіка.-2010. – С. 175.
   
5. 
   Пилипчук П. П. Реформування системи запобіжних заходів у кримінальному судочинстві: Збірник матеріалів / за ред. П.П. Пилипчук.– Київ.-2010. – С. 7.
   
6. 
   Украина – третья по количеству обращений в Европейский суд по правам человека // Фокус. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://focus.ua/society/217569/.
   

Історію виникнення та розвитку виконавчого провадження України необхідно було б простежити із часу його організаційного оформлення та законодавчого закріплення, але й до цього часу в Україні існує так зване “самоздійснення права”, що інакше трактується як саморозправа, самодопомога, самозахист, яке було характерним для періоду до 1270 р.

Досліджуючи розвиток процедури примусового виконання рішень в Україні, слід зазначити, що в юридичній літературі східних слов'ян вперше судові виконавці згадуються в "Руській Правді" - першому офіційно визнаному кодифікованому зведенні правових норм. Ця історико-культурна пам'ятка дійшла до нас у трьох редакціях - Коротка (Краткая) Правда, Велика (Пространная) Правда та Скорочена Правда - і містить численні акти князівського законодавства, як-то устави, уроки, уставні грамоти тощо. Згадування в нормативних актах Х-го століття судових виконавців (ябедників) слід віднести до діяльності княгині Ольги. Цікавим є те, що норми права цього періоду вже відходять від принципу кровної помсти і у якості покарання за переважною більшістю кримінальних злочинів князівськими актами призначався штраф [2, с. 10].

Утримання ябедників провадилось не за рахунок князівської платні, а за принципом "кормління", тобто за рахунок місцевого населення Давньої України-Русі. Майже до середини XVI сторіччя князь, посилаючи у міста та волості підлеглих для виконання адміністративно-судових функцій, зобов'язував населення їх утримувати (''кормити") упродовж усього періоду служби. "Корм" брався натурою або у вигляді різних поборів.

З подальшим історичним і правовим розвитком Київської Русі та виданням однієї з частин Великої Правди під назвою "Суд Ярославль Володимеричь. Правда русьская" права судових чиновників і судових виконавців отримали "мечники", які раніше здійснювали стягнення дані та князівських штрафів. В XII сторіччі в Великій Правді замість ябедника та мечника згадується "тивун бояреск" і водночас з цим, завершено перехід статусу судового виконавця від вояка до чиновника [3, с. 141].

Князівський Судебник XIII сторіччя визначав два види судових виконавців - приставів та підвойських судних грамот. Пізніше, за часів панування на українських землях польське-литовської держави, та в період Гетьманщини, функції судових виконавців здійснювали як самі судові чиновники, так і поліційні сили. Із входом в 1654 році України до складу Російської імперії, правовій системі якої, безперечно, була ближча правова регламентація континентальної Європи, з'являється інститут судових приставів, до скасування цієї посади у XVIII столітті, коли функції примусового виконання судових рішень знов передані поліції. З 1775 до 1862 року примусове виконання судових рішень було покладене на капітана-ісправника, що очолював повітовий підрозділ поліції, та на його підлеглих. До речі, капітан-ісправник у цей період паралельно виконував повноваження голови земського суду, компетенція якого розповсюджувалася на весь повіт [4, с. 80].

Найбільшого розвитку за часів царату інститут судових приставів набув після проведення Олександром II масштабної судової реформи в 1864 році. Цією судовою реформою передбачалося також відокремлення судів з адміністрації, створення суду присяжних, введення в судову практику принципів гласності, усності, змагальності процесу та незмінності суддів, створення інституту адвокатури [5,  с.  9].

Зі створенням СРСР і з проведенням низки судових реформ, яка зводилася до повного знищення за ленінською вказівкою усієї судової системи, був сформований інститут судових виконавців. Судовий виконавець - штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді, так само, як і секретар судового засідання. Через мізерну заробітну плату і надзвичайно перевантажену нервовими ускладненнями діяльність, на цю роботу погоджувалися люди, які згодні були на будь-які умови заради хоч якогось заробітку. Тому і вимагати від таких працівників високої відповідальності та сумлінності не доводилося [6, с. 110].

Новий етап становлення служби судових виконавців відбувся в 1973 році, з прийняттям Міністерством юстиції СРСР Інструкції про порядок виконання судових рішень. Суддя здійснював контроль за процесуальними діями судового виконавця, а питаннями організації роботи судових виконавців відав старший судовий виконавець. Виконавець процесуальне залежав від судді, який виносив переважну більшість процесуальних документів в процедурі примусового виконання рішень, оскільки виконавче провадження було частиною судового процесу та мало багато властивих судовому процесу рис та ознак. Згадана новела аж ніяк не позначилася на самій суті вже існуючої системи.

Така схема примусового виконання рішень у радянський період повністю задовольняла вимоги часу, оскільки заляканість населення та високий авторитет судового рішення на той момент практично виключали можливість невиконання рішення суду в добровільному порядку.

З набуттям Україною незалежності та зміною соціального та економічного курсу, виникла нагальна потреба у реформуванні судової системи, яка за прийнятою в 1991 році Концепцією мала набути статусу самостійної гілки державної влади. З прийняттям Конституції України судова система юридичне набувала статусу окремої і самостійної гілки державної влади. Але не зважаючи на конституційне розв'язання питання щодо статусу судової системи, вона де-факто залишалася в стані очікування окреслених Конституцією змін. Повільне просування реформ пояснювалось як відсутністю коштів, так і досвіду у цій важливій справі.

Безумовно, уже тоді (1996 - 1997 роки) юридична спільнота - теоретики і практики - були єдині у тому, що створений за радянських часів Інститут судових виконавців віджив своє і не відповідає вимогам часу, новому статусу судової влади, радикальній реформі діяльності судів.

Необхідність наведення елементарного порядку в державі вимагала впровадження виконавчої та договірної дисципліни на базі радикальної зміни механізмів і методів виконання судових рішень, інших державних та недержавних рішень. Курс України на інтеграцію з європейським співтовариством вимагав, відповідно, адаптації українського законодавства до європейського.

За цих умов точне і своєчасне виконання судових та інших рішень виходило на перший план як державна функція забезпечення іміджу держави. Потрібна була якісно нова структура - виконавча служба - наділена широкими повноваженнями з примусового виконання рішень, створена для роботи в нових умовах - підвищення ролі приватної власності, свободи економічної діяльності, приватної ініціативи, конкуренції та ринкових відносин, забезпечення рішень іноземних судів і інших рішень.

Так, 24березня1998року Верховною Радою України було ухвалено Закон України "Про державну виконавчу службу" та Закон України “Про виконавче провадження” від 21квітня1999р., що врегулювали новий порядок проведення виконавчих дій новоствореним органом виконання – Державною виконавчою службою, яка покликана здійснювати примусове виконання рішень судів та інших органів в Україні. Ці закони визначили початок значного реформування всієї системи виконавчого провадження.

Міністерство юстиції України наказом від 15.12.1999 р. № 74/5 затвердило Інструкцію про проведення виконавчих дій, що набула юридичної сили з 1 січня 2000 р., при цьому зазначивши, що дія Інструкції колишнього Союзу РСР “Про виконавче провадження” 1985 р. на територію України не поширюється, що стало значним кроком у розвитку нового законодавства про виконавче провадження. Слід відмітити, що, незважаючи на значні недоліки в роботі ДВС, в цілому створення такої служби виявилося вчасним і безумовно виправданим.

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії верховної Ради України 28.06.1996 р. // ВВР. – 1996. - № 30. – cт. 141.

2. Худенко В.В. Участники исполнительного производства : автореф. дис. канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 / В.В. Худенко; Саратовский юрид. ин-т им. Д. Курского. – С., 1992. – 22 с.

3. Памятники русского права. Памятники права феодально-раздробленной Руси ХII–ХV вв. Псковска и Новгородска судни грамоты / [под ред. С.В. Юшкова]. – М. : Госюриздат, 1953. – Вып. 2. – 442 с.

4. Памятники русского права. Памятники права периода укрепления русского централизованного государства ХV–ХVII вв. / [под ред. Л.В. Черепнина]. – М.: Госюриздат, 1956. – Вып. 4. – 632 с.

5. Заворотько П.П. Виконання судових рішень в Українській РСР (історико-правовий нарис) / П.П. Заворотько, В.П. Пастухов. – К.: Вища школа, 1973. – 216 с.

6. Валеева Р.Х. Исполнение судебных решений в первые годы Советской власти / Р.Х. Валеева // Известия ВУЗов. Право-ведение. – 1959. – № 1. – с. 109–112;
Основи організації та дільності органів влади Слобідської України у ІІ половині XVII-XVIII ст.

Семенов В.М., к.держ.упр., доц.кафедри права СумДУ

Український народ має значний досвід державотворення і його дослідження є важливим завданням для науковців, що працюють в галузі історії державного управління, бо подальший розвиток і розбудова системи державної влади, та здійснення її реформування в Україні неможливий без дослідження історичного досвіду функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Зокрема, органів управління життям суспільства у XVII – XVIII ст. коли перед українцями як і сьогодні гостро стояло питання створення та модернізації органів державної влади. Цей період в науковій літературі має назву Козацької доби. Державотворчі процеси в Україні у той час відбувалися в Гетьманщині, Запорозькій Січі та Слобідській Україні. Саме розгляду системи організації влади Слобожанщини присвячено цю статтю.

Дослідженню суспільно-політичної історії Слобожанщини присвячено доволі значну кількість наукових студій. Серед них можна виділити праці Е. Альбовського, Д. Багалія, Д. Бантиша-Каменського, М. Гербеля, І. Квітки, П. Куліша, В. Маслійчука В. Пассека, А. Слюсарського та інш.

Якщо вивченню історії Слобідської України приділено доволі значну увагу, то дещо гіршою є ситуація з дослідження управлінських інституцій, цього історичного регіону. Навіть в навчальних посібниках з державного управління, в першу чергу розглядаються управлінські інститути Гетьманщини та Запоріжжя і лише незначна за обсягом частина матеріалів присвячується Слобідському краю. Також можна зазначити, що кожен з авторів які у тій чи іншій мірі займалися дослідженням управлінських інститутів Слобідського краю Козацької доби має свої підходи при розгляді зазначених питань. Що певною мірою ускладнює розуміння і осмислення процесів державотворення на Слобідській Україні.

З огляду на зазначене метою статті обрано завдання охарактеризувати основи організації і діяльності органів влади Слобідської України у XVII – XVIII ст. з допомогою сучасного категоріального апарату.

. Перш ніж перейти до аналізу управлінських інститутів Слобожанщини необхідно окреслити категоріальний апарат за допомогою якого буде проводитися дослідження. А саме, що розуміється під основами організації і діяльності органів влади. У системі юридичних наук, і, зокрема, в навчальній дисципліні «Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні» під основами організації та діяльності органів публічної влади розуміється система зовнішніх чинників як необхідних умов існування й ефективного функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. Це ті об'єкти реальної дійсності, на які спираються у своїй діяльності владні органи, ті ресурси, що вони мають у своєму розпорядженні. Основи є різноманітними за своєю природою, об'єктним складом, що дає змогу дати їх наукову класифікацію [2, с. 59].

Більшість дослідників виокремлюють три види основ організації і діяльності органів державної влади. А саме: правову, територіальну та матеріально-фінансову.

Стосовно правових основ С.Серьогіна зазначає, що насамперед, усі органи публічної влади та їх посадові особи мають діяти тільки на основі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами. Органам публічної влади притаманна правова форма діяльності, що вимагає від них, коли вони приймають певне рішення й оформляють його правовим актом, вдаватися до аргументації, підводити під рішення правову базу. Тому й система правових норм, що є юридичним підґрунтям організації та діяльності органів публічної влади, називається їх правовою основою [2, с. 59].

Компетенція кожного з органів публічної влади поширюється на чітко окреслену територію, юридична сила їхніх актів обмежена не тільки в часі та за колом осіб, але й у просторі. Водночас потенційні можливості органів публічної влади об'єктивно обмежені ресурсними можливостями відповідних частин території країни. Особливості підвладної території суттєво позначаються на всіх елементах організації та діяльності органів публічної влади. Адже територіальні одиниці кожної країни відрізняються за економічними, екологічними, соціальними, історичними, культурними, національними, демографічними, релігійними та іншими ознаками. Тому при розробці та прийнятті владних рішень відповідні органи й посадові особи повинні приймати їх не тільки на підставі правових приписів, але й з урахуванням різноманітних кількісних і якісних показників підвладної території. Природний і соціальний потенціал географічного простору, що перебуває під юрисдикцією органів державної влади чи місцевого самоврядування і на який вони спираються при розробці, прийнятті та здійсненні своїх владних рішень, називається територіальною основою органів публічної влади [2, с. 60].

Характеризуючи матеріально-фінансові основи організації і діяльності органів влади С.Серьогіна зазначає, що існування й повноцінне функціонування органів публічної влади можливе тільки в певних матеріальних і фінансових умовах. Адже вони повинні мати адміністративні будинки, кожен з підрозділів повинен працювати в окремому приміщенні, обладнаному оргтехнікою, меблями, засобами зв'язку. Оперативне вирішення питань безпосередньо на місцях вимагає наявності службового транспорту. Особам, що працюють в органах публічної влади на постійній основі, необхідно виплачувати заробітну плату, стимулювати преміями й надбавками, забезпечувати їхнє оздоровлення й відпочинок, створювати необхідні службові й житлові умови. Означені фактори обумовлюють об'єктивну потребу в тому, щоб кожен з органів державної влади чи місцевого самоврядування мав у своєму розпорядженні таке майно та фінансові ресурси, які необхідні для виконання покладених на нього функцій і повноважень. Обсяг і перелік цих ресурсів має бути достатнім для того, щоб кожен з органів був у змозі функціонувати самостійно й ефективно, без допомоги інших суб'єктів. Сукупність об'єктів публічної (державної та комунальної) власності, що забезпечують діяльність органів публічної влади, називається їх матеріально-фінансовою (економічною) основою [2, с. 60].

Отже до основ організації та діяльності органів публічної влади можна віднести: правову, територіальну та матеріально-фінансову основи. Слід зауважити, що більшість фахівців у галузі державного будівництва та місцевого самоврядування погоджуються з такою класифікацією.

За допомогою зазначеного вище інструментарію проаналізуємо основи організації і діяльності органів влади Слобідської України у другій половині XVII – XVIIІ столітті.

Як українське державне утворення, Слобідська Україна виникла в середині XVII століття на території сучасних Сумської, Харківської, а також суміжних з ними частин Донецької, Луганської областей України та Белгородської, Воронезької і Курської Російської Федерації За свідченням Д.Багалія: «За московського царя Олексія Михайловича з Правобережної та Лівобережної України переселилася велика чисельність українців. Вони поосажували багато міст, слобод, сіл і хуторів, котрі власне і склали з себе Слобідські козацькі полки, або інакше – Слобідську Україну [1, с.25]». Переселенці отримали право на збереження своєї військової козацької організації, що існувала на тих місцях звідки вони прийшли.

До складу Слобідської України входило п'ять козачих полків: Ізюмський, Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський. В адміністративному та військовому відношенні вони підпорядковувались белгородському воєводі, Розрядному приказу, а з 1688 року Посольському.

Перший слобідський полк (Острогозький) сформувався 1652 р. з уже діючої козацької структури переселенців на чолі з чернігівським полковником І. Дзиньковським. Оформлення трьох інших полків – Сумського, Охтирського і Харківського – пов'язане з реформою російських збройних сил в 50-х рр. XVII ст. Тоді було утворено напіврегулярне помісне військо – Бєлгородський полк, а в його складі "черкаські" (українські) полки. Приблизно в цей же час стихійно виникали також інші полки: Колонтаївський, Зміївський, Воронезький, але проіснували вони не довго [6, с.13-14]. Ізюмський полк було утворено дещо пізніше.

Московський уряд навмисне не об'єднував слобідські полки під управлінням однієї особи з середовища українців, звертаючись до кожного полку окремо і намагаючись, щоб серед слобідських козаків не виробилось почуття окремої територіальної цілісності.

Управління Слобідської України було побудоване в основному так само, як і на Лівобережній Україні того часу, тобто за полково-сотенною системою. Як зазначає А.Слюсарський: "Українські переселенці принесли з собою традиції козацького самоврядування. Російський уряд зберіг систему військово-адміністративного устрою, з тієї причини, що вона була зручними та перевіреним засобом проти татарських нападів" [8, с. 113].

Хоча в науковій літературі розробці тематики козацького права і приділено певну кількість матеріалів, зокрема, над цією темою працювали А.Гурбик, О.Кресін, В.Щербак та ін., але як зазначає О.Кресін: «Поки що не створено цілісної праці, в якій би було прослідковано еволюцію козацького права. Ступінь дослідження останнього на Слобожанщині або в Ханській Україні вельми незадовільний [4, с. 160]». Відповідно до цієї тези можна зазначити, що характеристика правових основ організації і діяльності органів публічної влади Слобожанщини у другій половині XVII – XVIIІ столітті є доволі не простим завданням і потребує додаткових досліджень. Але певні висновки все ж таки зробити можна. Зокрема, вже згаданий О.Кресін наголошує на тому, що козацьке право цього регіону суттєво відрізнялося від козацького права Гетьманщини відокремленням, хоча і непослідовним, елементів станового та державного права, не передбачало права козацтва на створення надстанових політичних структур та управління іншими станами. Так само істотно різнилися за своїм характером джерела козацького права: якщо в Гетьманщині у другій половині XVII ст. це були здебільшого договірні акти, які затверджувалися царськими жалуваними грамотами, то в Слобідській Україні – односторонні акти царського уряду [4, с. 172].

До джерел козацького права Слобожанщини, які становили правову основу організації і діяльності органів публічної влади цього краю можна віднести нормативно-правові документи Московського царства, а пізніше Російської імперії, нормативні документи слобідських козацьких полків які видавалися полковниками та іншою козацькою старшиною, звичаєве козацьке право.

До першої категорії джерел козацького права цього історичного регіону можна віднести були так звані жалувані грамоти. Під жалуваними грамотами розумілися документи давньоруських великих або удільних князів, згодом – російських царів та імператорів про надання окремим особам, станам, іншим групам населення або установам (зокрема, церквам, монастирям) нерухомого майна, економічних і політичних, привілеїв. У другій половині XVII – XVIIІ ст. російські царі надавали жалувані грамоти українській козацькій старшині, а також церквам і монастирям в Україні на володіння маєтками, хуторами, млинами тощо [9, с. 113]. Саме цими документами практично визначалося право того чи іншого козацького полку на автономію. Відповідно документальною основою автономії Слобожанщини були царські "жаловані" грамоти. Першу таку грамоту дістав у 1652 р. Острогозький полк, у 1669 р. Харківський, Сумський та Охтирський, а у 1670 р. Ізюмський полк. Ці грамоти надавали право власного козацького устрою, свободу від податків на землю, право вільної торгівлі та викурювання горілки [3, с. 219]. Цю тезу підтверджує і Д.Багалій який зазначає, що основою автономії Слобожанщини були царські жалувані грамоти, котрі видавалися Слободським полкам, так само як основою автономії Лівобережної України були так звані гетьманські статті [1, с. 69].

Серед інших нормативно-правових документів які становили правову основу організації і діяльності органів влади слобідської України можна назвати царські укази, царські грамоти, збірник законів Московського царства – «Соборное уложение» 1649 року, тощо.

До правових основ організації полків Слобідської України також відносяться нормативно-правові акти, що видавалися полковниками та козацькою старшиною полків Слобідської України. Серед них в першу чергу необхідно назвати універсали та накази полковників. Цими документами регулювалася доволі значна кількість владних відносин Слобожанщини.

Серед правових основ у організації органів влади слобідських козачих полків також необхідно обов’язково відзначити правовий звичай. У цьому сенсі на Слобожанщині було мало відмінностей від Запорозької Січі та Гетьманщини. О.Кресін, зокрема, наголошує на тому, що у грамотах не конкретизувалися положення про порядок управління в межах слобідських полків, оподаткування мешканців тощо – це мало регулюватися звичаєвим правом козаків [4, с. 171].

Узагальнюючі матеріал стосовно правових основ організації і діяльності слобідських козачих полків необхідно зазначити, що це питання залишається мало вивченим. У працях більшості науковців зустрічаються лише окремі згадки про нормативно-правові документи, що визначають владні відносини між полковими та сотенними урядами Слобожанщини та їх взаємодію з центральними органами влади Московського царства та Російської імперії. Зважуючи на це необхідно зазначити, що дослідження стосовно правових основ організації і діяльності владних інститутів Слобідської України у другій половині XVII – XVIIІ ст. необхідно продовжувати .

Як і у випадку із правовими основами питання розробки територіальних основ організації і діяльності козачих полків Слобідської України є мало дослідженим. За результатами студій, проведених стосовно кордонів цього регіону, В. Маслійчук повідомляє: «На сьогодні цей історико-географічний регіон охоплює частини різних областей України та Російської Федерації: Харківської (за винятком Красноградського, Зачепилівського, Кегичівського, Сахновщинського, Первомайського, Шевченківського, Лозівського, Близнюківського, Барвінківського районів), Сумської (Білопільський, Великописарівський, Краснопільський, Лебединський, Недригайлівський, Охтирський, Сумський, Тростянецький райони), Луганської (Кремінський, Міловський, Новоайдарівський, Новопсковський, Сватівський, Старобільський райони), Донецької (Слов'янський район) областей України, кілька районів Курської та Бєлгородської областей, великий простір Воронезької області Росії [5, с. 633]». Приблизно такі ж кордони Слобідська Україна мала у другій половині XVIІ–XVIІІ ст. Також він зазначає, що межі Слобожанщини визначено дуже приблизно, адже історичні джерела не відображають повноти й точності її територіального формування [5, с. 633]. Зазначена теза є вірною і для кожного окремо взятого слобідського козацького полка. Визначення та уточнення чітких територіальних меж кожного з полків потребує додаткових досліджень, основою яких повинен стати ґрунтовний аналіз вже згаданих вище жалуваних грамот, описів земель та переписів наснлення що відносяться до цієї історичної епохи.

Стосовно матеріально-фінансових основ організації і діяльності українських полків Слобідської України у другій половині XVIІ–XVIІІ ст. можна стверджувати, що вивченню цього питання в науковій літературі з історії державного управління практично не приділено належної уваги. Характеристика цього питання зустрічається лише поверхнево і переважно у працях професійних істориків.

Основними видами матеріально-фінансових основ організації та діяльності органів влади Слобідської України у той історичний період були: фінансові виплати у формі жалування від центрального уряду, надання у користування земельних маєтків як винагороди за відбування військової служби та різноманітні податкові пільги.

Переважно матеріально-фінансова основа організації і діяльності органів влади уособлюється у жалуванні (грошових виплатах) посадових осіб полкових та сотенних урядів Слобожанщини. Грошове утримання передбачалося не тільки для старшини, що виконувала адміністративно-управлінські функції, а і для рядових козаків. Така практика була звичайною для того історичного періоду. Різниця була у розмірах грошового утримання. Так В.Маслійчук зазначає, що старшина від царського уряду отримувала на 20 – 40 відсотків, а іноді й у декілька разів більше, ніж рядовий загал, наприклад в Острогозьку в 1652 р.: полковник – 20 рублів, обозний і писар – по 10, судді, сотники осавули, зважаючи на сім'ї, – 8 – 10 рублів, прості козаки – по 8 рублів і менше [5, с. 633].

Іншим видом матеріально-фінансового забезпечення у ті часи було надання у користування земельних маєтностей за виконання служби. Це обумовлювалося тим, що у середньовіччі та на початку нового часу основою матеріального буття було володіння землею. В.Маслійчук зазначає, що царський уряд погоджувався з низкою земельних звичаїв українців. Одним з таких була «займанщина» – зайняття вільної землі переселенцями «без указу», свавільно. Цю землю держава визнавала за володіння, тобто платнею за службу, помістям. Осідаючи на «державній» землі, переселенець офіційно був зобов’язаний нести державну службу – «похідну», як у слобідських полках, чи «городову», як при будівництві фортифікацій у слобідських містах [5, с. 633].

Стосовно податкових пільг можна зазначити, що переважно вони стосувалися винокуріння, млинарства та інших промислів. У більшості випадків цими промислами займалася козацька старшина. З цього приводу є свідчення Л.Сапухіної, яка у історичному нарисі, заснованому на архівних даних «Історія сумських козацького та гусарського полків» зазначає: «Так за грамотою 1669 р. скасовувалася заборгованість по податках на вино і пивоваріння, яка складала досить значну на той час суму – 6091 рублів та на додаток до скасованої минулого року заборгованості – 200 рублів за «медвяний оброк» – пробачалася така ж сума. Робилося це для того, щоб козакам було з чого «полковые службы служить» і мало неабияке значення для розвитку економіки регіону [7, с. 10]». Слід зазначити, що прикладів позбавлення від податків та пробачення попередніх боргів була доволі значна кількість. У той же час необхідно наголосити на тому, що питання матеріально-фінансових основ так як і правових та територіальних потребує додаткових досліджень, зокрема, аналізу і опрацювання архівних документів з цих питань.

Таким чином, розглянувши правові, територіальні та фінансово-матеріальні основи організації та діяльності органів публічної влади козачих полків Слобідської України у другій половині XVIІ–XVIІІ ст. можна стверджувати, що використання сучасного категоріального апарату для проведення ретроспективних досліджень з історії українського державного управління дозволить по новому підійти до вивчення системи органів влади цього періоду. Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що станом на сьогоднішній день ці питання потребують проведення ґрунтовних досліджень, основою яких повинно стати опрацювання та аналіз існуючих архівних документів, що в свою чергу сприятиме розумінню державотворчих процесів, що відбувалися на території Слобідської України у другій половині XVIІ–XVIІІ ст.