Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії : монографія / М.І. Мельник – К.: Атіка, 2001. – 304 с.

2. Аркуша Л. Коррупция – элемент организованной преступной деятельности / Л. Аркуша // Юрид. весник. – 2000. – № 2. – с. 118–121.

3. Биленчук П.Д., Еркенов С.Е., Кофанов А.В. Транснациональная преступность состояние и трансформация: Учебное пособие / Под ред. акад. П.Д. Биленчука. – К.: Атика, 1999. – 272 с.

4. Кваша О.О. Корупція та організована злочинність: обґрунтування взаємозв’язку / Кваша О.О. // Правова держава: Випуск №21. – К., 2010. – с. 335-342.

5. Огородник О.О. Корупція – тягар на етапі розвитку української державності / Огородник О.О. // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2011. – №10(жовтень). – c. 153-155.

6. Кальман О. Взаємозв’язок організованої злочинності та корупції у сфері економіки / О. Кальман // Вісник Академії правових наук. – 1997. – № 4. – c. 188–190.

7. Жовнір О.З. Взаємозв’язок організованої злочинності та корупції в сучасному суспільстві / О.З. Жовнір // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). –2009. – № 21 – c. 323-330.

Держава здійснює свої зовнішні та внутрішні функції через органи державного управління, ефективна діяльність яких є запорукою забезпечення потреб громадянського суспільства. Проте особливе занепокоєння на сьогодні викликає корупція та хабарництво, які у процесі становлення правової держави та суспільства набули неабиякої актуальності.

Хабарництво підриває авторитет державного апарату, породжує уявлення можливості досягнення бажаного шляхом підкупу службових (посадових) осіб. Для службових (посадових) осіб хабарництво є джерелом додаткового нетрудового доходу. В результаті грубо порушуються права і законні інтереси громадян, підриваються гарантії реалізації конституційних прав.

Боротьба з хабарництвом протягом останніх років стала одним з головних напрямів діяльності правоохоронних органів та органів державної влади, що знайшло своє відображення в Законі України «Про засади запобігання та протидії корупції», Кримінальному кодексі України (далі – КК України), у Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011-2015 роки» від 28 листопада 2011 року та ін.

Хабарництво – комплексне поняття, яке охоплює декілька самостійних, але взаємопов’язаних злочинів: одержання хабара (ст. 368 КК України), давання хабара (ст. 369 КК України) та провокація хабара (ст. 370 КК України). Ці злочини пов’язані між собою спільним об’єктом і предметом, змістом і характером злочинних дій. Проте одержання хабара є найбільш небезпечним проявом хабарництва.

У науці кримінального права питання змісту поняття «хабарництво» є досить дискусійним. Так, Б. Здравомислов зазначав,що у визначенні поняття хабарництва необхідно виділяти два підходи: вузький та широкий. У вузькому значенні поняття хабарництва визначається таким складом злочину як одержання хабара, а в широкому – трьома складами злочинів: одержання хабара, давання хабара та посередництво у хабарництві [1, с. 124].

О. Качмазов висуває протилежне бачення цього поняття: хоча між одержанням і дачею хабара існує тісний зв’язок, вони є самостійними складами злочинів, оскільки мають по відношенню один до одного, особливі, притаманні тільки для них ознаки [2, с. 30]. Така позиція находить своє відображення в Кримінальному кодексі України, де законодавець виділяє в окремі статті за одержання (ст. 368 КК України) та давання хабара (ст. 369 КК України), тим самим підкреслюючи самостійність вказаних складів злочину.

Узагальнюючи вказані визначення хабарництва, можна стверджувати, що одержання хабара є найбільш небезпечним проявом хабарництва. Обов’язковою ознакою даного злочину є його предмет – хабар, тобто незаконна винагорода матеріального характеру. Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26. 04. 2002 року № 5 хабаром може бути майно (гроші, цінності та інші речі), право на нього (документи, які надають право отримати майно, користуватися ним або вимагати виконання зобов’язань), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних або ремонтних робіт) [4].

Об’єктивна сторона, злочину передбаченого ст. 368 КК України, виражається в одержанні службовою особою хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабар, або в інтересах третьої особи будь-яких дій, які входять до службових повноважень службової особи.

Суб’єктивна сторона одержання хабара характеризується тільки прямим умислом та наявністю корисливого мотиву. Особливість суб’єктивної сторони цього злочину полягає у тому, що між умислом хабароодержувача та хабародавця є тісний, нерозривний зв’язок, оскільки і той, і інший повинні усвідомлювати, що має місце давання-одержання хабара. Суб’єктом одержання хабара може бути тільки службова особа. Однак співучасником цього злочину, який організував одержання хабара, підбурював службову особу до його вчинення чи сприяв їй у цьому, може бути і приватна особа [3, c. 1099].

Щодо кримінальної відповідальності за одержання хабара, то з часу прийняття Кримінального кодексу України вона майже не змінилася. Єдина зміна відбулася після прийняття вищезгаданого Закону, а саме санкція ч. 1 ст. 368 КК України була доповнена такими видами покарання як виправні роботи на строк від двох до п’яти років та арешт до шести місяців.

Кримінальним кодексом України за одержання хабара передбачено декілька основних покарань: штраф (від 8500 до 22500 грн.), виправні роботи (від 2 до 5 років), арешт (до шести місяців) та позбавлення волі (від 2 до 12 років), а також додаткові покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та конфіскація майна. Поряд із цим, законом передбачений інститут звільнення від кримінальної відповідальності призначенням іспитового строку.

Вивчення матеріалів судової практики в Сумській області лише за останні два роки засвідчило зростання кількості випадків звільнення від відбування основного покарання з іспитовим строком до трьох років, на підставі ст. 75 КК України та застосування ст. 69 КК України щодо призначення більш м’якого покарання. Так, у 2011 році майже в половина вироків (44%) було застосовано в якості покарання іспитовий термін. Друге місце за кількістю призначень (19%) розділили штраф та обмеження волі. До позбавлення волі засудили лише 12% винних осіб. Процес збільшення числа звільнення від відповідальності з призначенням іспитового строку за одержання хабара прискорився у 2012 році. Більше ніж половина вороків (63%) винесено із призначенням іспитового терміну. Кількість вироків з призначенням покарання у вигляді позбавлення волі становить 26%, а всього 5% винних осіб було засуджено до арешту та обмеження волі.

В узагальненні судової практики призначення покарань за хабарництво, проведеної Верховним Судом України за 2011 рік, ці випадки пояснювалися «тим, що засуджені за одержання хабарів у переважній більшості займали невисоке службове становище та одержували хабарі у порівняно невеликих сумах, з так званих ситуаційно життєвих, а не інших мотивів, раніше до кримінальної відповідальності не притягувалися, позитивно характеризувалися, підвищеної небезпеки для оточуючих не становили, як правило були позбавлені своїх посад, їхніми діями не було завдано великої шкоди. Тому зі справ, які були розглянуті у 2011 р., вбачається, що суди здебільшого призначали покарання із застосуванням положень ст. 75 КК України, тобто зі звільненням від відбування покарання з випробуванням» [5]. А так як, у ст. 75 КК України відсутнє чітке визначення підстав для її застосування, виходячи зі змісту статті, суд може діяти на власний розсуд.

Науковцями визнано, що суворість каральних заходів має менше значення для запобігання злочинам, ніж неминучість відповідальності, адже більшість людей не дуже чуттєві до абстрактної погрози покарання, і їх можна змусити дотримуватися законів, тільки якщо ця погроза втілюється в конкретних вироках [6, с. 155].

Отже, хабарництво являє собою асоціальне явище, адже на нього впливають умови життя населення, правовий нігілізм та неправомірна поведінка службових та посадових осіб, саме тому покарання за цей злочин має на меті не тільки кару, а також запобігання вчиненню нових злочинів.

Тенденція збільшення числа вироків, що передбачають звільнення від відповідальності заміною фактичного покарання іспитовим терміном може призвести до послаблення сприйняття суспільством невідворотності відповідальності за хабарництво, що, в свою чергу, стане негативним фактором у запобіганні вчиненню корупційних злочинів.

Література:

1. 
   Здравомыслов Б.В. Должностные преступления. Понятие и квалификация / Б.В. Здравомыслов. – М.: Юрид. лит., 1975. – 168 c.
   
2. 
   Качмазов О.Х. Ответственность за взяточничество по Российскому уголовному праву / О.Х. Качмазов. – Владикавказ : Иристон, 2000. – 214 с.
   
3. 
   Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін. // За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 1196 с.
   
4. 
   Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26. 04. 2002, № 5.
   
5. 
   Судова практика призначення покарань за хабарництво (ст. 368 Кримінального кодексу України). – [Електронний ресурс]:Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/77A2583E0EB2EB17C2257AC5004BE017?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=77A2583E0EB2EB17C2257AC5004BE017&Count=500&.
   
6. 
   Філей Ю.В. Роль покарання в запобіганні злочинності // Ю.В. Філей / Вісник Запорізького національного університету. Серія «Юридичні науки». 2009. – № 2, – с. 154-160.
   

Становлення демократії в Україні та утвердження правових засад в суспільстві передбачає необхідність врахування багатьох чинників забезпечення прав та свобод людини. Одним з таких чинників стає діяльність Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який зобов’язаний сприяти реалізації конституційних прав, забезпечувати контроль за діяльністю виконавчих та інших ор­ганів державної влади щодо дотримання ними принципів законності та пріоритету прав людини і громадянина. Інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, що виник відносно недавно в Україні, і його діяльність пов’язана з забезпеченням прав і свобод людини, вважається одним із правозахисних інститутів.

Вперше посаду «парламентського омбудсмена» заснував риксдаг Швеції 1809 року,  відповідно до прийнятої того року конституції. Довгий час посада омбудсмена не була поширена в інших правових системах, окрім шведської. Проте з часом, такий пост за шведським зразком запровадили в інших країнах – після Другої світової війни, коли важливого значення набуло питання захисту прав людини. Як зазначає Л. Коваль, інституція омбудсмена на сьогодні існує більш ніж у 100 країнах світу [5, с. 27].

Науковці трактують сам термін так: омбудсмен (від шведського “ombudsman” — представник інтересів інших) — спеціальна посадова особа, яка обирається (призначається) для контролю за дотриманням прав людини адміністративними органами, а в деяких країнах — також приватними особами й об’єднаннями [4, с. 243].

Заснування в Україні з прийняттям Конституції України 1996 року інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини свідчить про визнання суспільством і державою нагальної потреби у створенні і функціонуванні неформального, незалежного, деполітизованого органу, покликаного захищати права людини і громадянина та здійснювати контроль за їх дотриманням.

Саме Уповноважений Верховної Ради України з прав людини відіграє провідну роль у забезпеченні прав особи серед інших державних органів та громадських організацій, оскільки здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції. У ч. 2 ст. 55 Конституції України закріплена гарантія, що кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [1].

Важливою проблемою діяльності українського омбудсмена, на думку багатьох науковців, є законодавча неврегульованість його представництва на місцях. У ч. 1 ст. 11 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» зазначено, що Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України [2]. Досить привабливою для України, є ідея введення представників Уповноваженого в 24 областях України, містах Києві та Севастополі, Автономній Республіці Крим. Причому самих представників призначати з числа осіб, які проживають на відповідній території, мають високі моральні якості, громадський авторитет та досвід правозахисної діяльності. Це дозволить, за умов дефіциту ресурсів, виявити домінуючі в них проблеми та визначити шляхи і засоби їх розв’язання. Створення посад певних регіональних омбудсменів дозволить зробити більш продуктивною і діловою співпрацю омбудсменів з відповідними громадськими організаціями, сприятиме посиленню правового захисту конкретних соціальних груп населення України.

Питання щодо запровадження інституту місцевого омбудсмена у сучасних українських реаліях не є простим [3, с. 70]. Безумовно, це є нагальною вимогою демократичного розвитку країни. Водночас його вирішення потребує значних, вагомих кроків як з боку держави, так і самих представників місцевої громади.

Не викликає сумніву, що посада місцевого захисника (омбудсмена) вкрай необхідна країні, в якій демократичні принципи, в тому числі й щодо захисту прав громадян та їх об’єднань ще не реалізовані повною мірою.

Іншою формою організації практичної діяльності омбудсмена є запровадження систематизованої структури секретаріату Уповноваженого з виокремленням відповідальних за галузевою ознакою, завдання яких будуть пов’язані з вирішенням питань у конкретній сфері регулювання. Дієвим засобом вирішення цієї проблеми було б запровадження системи спеціалізованих омбудсменів, що розглядатимуть конкретні питання відповідно до їх підвідомчості. Проте впровадження в Україні спеціалізованих омбудсменів не повинно стати наслідком бездумного копіювання існуючих зарубіжних моделей. Це має здійснюватися з урахуванням специфіки правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Введення спеціалізованих омбудсменів повинно виступати одним із ефективних варіантів інституційного посилення захисту прав і свобод таких найбільш потребуючих державної уваги членів нашого суспільства, як неповнолітніх, людей похилого віку, інвалідів, студентів, військовослужбовців.

Отже, діючий інститут омбудсмена потребує певного вдосконалення, що в подальшому дасть змогу більш ефективно практично реалізовувати покладені на нього завдання. Особливо, слід зосередитися на практичній реалізації повноважень омбудсмена, визначенні механізму здійснення Уповноваженим своїх функцій. Таким чином, практика діяльності омбудсмена засвідчує, що сутність його діяльності полягає в ефективному та оперативному захисті особи від зловживань посадових осіб та державних органів.

Наведені пропозиції щодо удосконалення правової регламентації діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, надання та закріплення нового змісту в його повноваженнях сприятимуть підвищенню авторитету останнього серед громадян, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, міжнародних інституцій, створить більш ефективну систему забезпечення, реалізації і захисту прав та свобод людини і громадянина.

Література:

1. 
   Конституція України від 28 червня 1996 року// Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1996. — № 30. — ст. 141.
   
2. 
   Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України //Відомості Верховної Ради України (ВВР). —1998. —№20. —ст. 99.
   
3. 
   Зелінський І.Л. Щодо питання удосконалення правової регламентації діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Державне будівництво та місцеве самоврядування в сучасних умовах: Тези доповідей та наукових повідомлень вузівської науково-практичної конференції студентів 13-14 травня 2009 р. / За заг. ред. А.П. Гетьмана. – Харків: Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, 2009 р. — с. 69-71.
   
4. 
   Збірник наукових праць Української Академії держ. упр. при Президентові України / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. — К.: Вид-во УАДУ, 2003. — Вип. 1. — 298 с.
   
5. 
   Коваль Л. Аналіз діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. / Л. Коваль // Харківська правозахисна група. —Харків: Права людини, 2010 р. —240 с.
   

Прийнятий Верховною Радою України 13 квітня 2012 року новий Кримінальний процесуальний кодекс України за досить короткий проміжок його чинності викликав бурхливу хвилю розголошень на тему: за і проти.

Звісно, нововведення докорінно змінили коло повноважень деяких суб’єктів, що мають відношення до кримінального провадження, а також спричинив появу відповідних нормативно-правових актів.

Відповідно до чинного КПК України негласні слідчі (розшукові) дії не відокремлюються від інших слідчих дій та регулюються у загальному порядку, передбаченому КПК України, хоча є очевидним, що вони потребують спеціального врегулювання.

Так, шляхом введення нової глави – глави 21 «Негласні слідчі (розшукові) дії», законодавцем зроблено спробу врегулювати даний інститут.

Чинний КПКУ передбачає проведення досудового слідства органами слідства внутрішніх справ, органами податкової служби, органами Служби безпеки України та органами прокуратури. Новий КПК запроваджує термін «досудове розслідування» замість «досудового слідства». Отже, новий документ передбачає, що органами досудового розслідування будуть органи внутрішніх справ, органи Служби безпеки України, органи, які здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства, та органи Державного бюро розслідувань.

Новим КПК передбачено, що негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб.

З появою зазначеного інституту, статтею 40 нового КПК дещо розширено коло повноважень слідчого, зокрема він уповноважений: проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, встановлених КПК; доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам; звертатися за погодженням із прокурором до слідчого судді з клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій [1].

Василь Фаринник у своїй статті зазначає, що вперше в кримінально-процесуальній доктрині на законодавчому рівні закріплено вичерпний перелік негласних слідчих (розшукових) дій.

До них у новому КПК законодавець відносить наступні дії: аудіо- та відеоконтроль особи (ст. 260), накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261), огляд і виїмка кореспонденції (ст. 262), зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263), зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264), обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння (ст. 267), установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268), спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269), аудіо- та відеоконтроль місця (ст. 270), контроль за вчиненням злочину (ст. 271) та виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 262) [4].

Як повідомляє «Коммерсантъ-Украина», порядок їх проведення затверджений Інструкцією про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні. Експерти у даній галузі вважають, що вищевказані дії порушують конституційні права людини, зокрема конституційні.

Народний депутат від «Батьківщини» Г. Москаль вказує, що оперативникам дозволяється проводити прихований аудіо- і відеоконтроль, перегляд, виїмку або накладення арешту на кореспонденцію. Крім того, допускається контроль дзвінків, SMS, MMS, листування в Інтернеті; вилучення даних з комп’ютера без відома власника, а також негласне отримання «зразків матеріалів або сировини у публічно недоступних місцях для проведення порівняльного аналізу тощо. Деякі експерти впевнені, що такі норми порушують конституційні права громадян: «У Конституції не зазначено, що в цілях національної безпеки можна проникнути в житло без дозволу суду і понятих. Закон про оперативно-розшукову діяльність не дозволяє обшук без понятих. КПК у цілому не узгоджений з чинними законами, а все тому, що писали його теоретики, які поспішали видати продукт на-гора» [5].

Однак учасники круглого столу у Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних і кримінальних справ навпаки, зійшлися на наступному: «Особи, які критикують нововведення, не обґрунтовують своїх позицій або посилаються на неіснуючі положення кодексу…». Якщо проаналізувати результати за час дії нового КПК, можна з упевненістю сказати, що немає жодної системної проблеми, яка унеможливлює застосовування норм кодексу» - запевняє Радник Президента — керівник головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента А. Портнов.

Учасники круглого столу детально зупинилися на питаннях застосування гл.21 КПК щодо проведення негласних слідчих дій. Перший заступник начальника головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури Микола Гошовський зазначив, що з набранням чинності КПК відбулися зміни в процедурі взаємодії слідчого та прокурора і, відповідно, слідчого та судді [3].

Найбільш обґрунтованим коментарем з приводу даної теми, на мою думку, є висловлення В. Фаринника: «Необхідно зазначити, що чинне кримінально-процесуальне законодавство не надає можливості об’єктам оперативно-розшукових заходів отримати інформацію щодо проведення відносно них відповідних заходів. Але новий КПК повинен вирішити цю проблему. Відповідно до ст. 253 особи, конституційні права яких були тимчасово обмежені в ході проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний, його захисник повинні бути письмово повідомлені про це прокурором або за його дорученням слідчим.» [4].

Звісно, окрім зазначених у даній роботі коментарів експертів у галузі кримінального провадження, існує велика кількість інших. Вони є різноманітними, не схожими один на одного, провокаційними та суперечливими, але саме ця обставина надає можливість сподіватися на те, що наші законодавці, шляхом переговорів та аналізу практики усе ж знайдуть найбільш актуальні шляхи успішного та ефективного розвитку українського законодавства.

1. 
   Кримінальний процесуальний кодекс України від 19 листопада 2012р. № 4651-VI.
   
2. 
   Шибітко В.П. Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами /За відп. ред. Шибітко В.П. – К.: Юрінком Інтер, 2000.-840с.
   
3. 
   Свіжий погляд на негласні дії // Закон і бізнес, №50.
   
4. 
   Фаринник В. Негласні слідчі (розшукові) дії // Аналітична юриспруденція [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.yurincom.com/ua/analytical_information/?id=11841.
   
5. 
   Москаль Г. Негласні слідчі дії нового КПК порушують права громадян. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zik.ua/ua/news/2012/12/13/383691.
   
6. 
   Медведська О. Проблеми реалізації змін у кримінальному судочинстві у зв’язку з набранням чинності КПК. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.legalweekly.com.ua/index.php?id=16061&show=news&newsid=122921