Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. 
   Звіт Антимонопольного комітету України за 2011 рік // Електронний ресурс : [http://www.amc.gov.ua/amc/control/uk/publish/article?art_id=212425&-cat_id=212422].
   
2. 
   Звіт Антимонопольного комітету України за 2012 рік // Електронний ресурс : [http://www.amc.gov.ua/amku/doccatalog/document?id=95114&schema-=main].
   
3. 
   Кодекс України про адміністративні правопорушення // ВВР. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.
   
4. 
   Кримінальний кодекс України // ВВР. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.
   
5. 
   Огляд показових справ, розглянутих Антимонопольним комітетом : Недобросовісна конкуренція : 2012 р. : II квартал // Електронний ресурс: [http://www.amc.gov.ua/amc/control/uk/publish/article?art_id=218675&cat_id=218662].
   
6. 
   Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України // ВВР. – 1996. –36. – Ст. 164.
   

На сучасному етапі розвитку держави та суспільства дуже актуальним, а, мабуть, і визначальним аспектом є державне регулювання діяльності недержавних охоронних структур. Власов В.А. та Студенікін С.С. вивчали державне регулювання як виконавчо-розпорядчу діяльність уповноважених органів державної влади щодо реалізації законів. У найбільш загальному вигляді під правовим регулюванням Власов В.А. та Студенікін С.С. розуміють один з основних засобів державного впливу на суспільні відносини з метою впорядкування їх в інтересах людини, суспільства і держави [1, с. 404].

Сам факт існування недержавного сектора безпеки, на думку Крутова В.В., дає змогу говорити про демократизацію процесів економічного розвитку. На сучасному етапі розвитку українського суспільства дедалі більшого значення набувають завдання забезпечення економічної безпеки. Розвиток ринкових відносин зумовив те, що недержавний сектор безпеки взяв на себе значну частину функцій щодо забезпечення економічної безпеки особи і підприємництва [5].

Отже проблеми функціонування і розвитку недержавного сектора безпеки мають загальнонаціональне значення, а тому повинні бути вирішені на рівні держави. Адже саме держава є основним суб’єктом організації системи забезпечення національної безпеки, визначення цілей та завдань у вказаній сфері. При цьому владні повноваження держави щодо громадянського суспільства взагалі й щодо недержавного сектора безпеки зокрема мають реалізовуватися не у формі управління, а у формі сприяння розвитку інститутів і структур громадянського суспільства.

Донець Л.І. зазначає, що політика держави щодо недержавного сектора безпеки повинна бути спрямована на створення сприятливих умов для становлення цього сектора як суб’єкта забезпечення національної безпеки і в цілому націлена на формування єдиної системи забезпечення національної безпеки [2, с. 178].

Отже, державне регулювання – це вид соціального управління специфічної діяльності держави, що проявляється у функціонуванні її органів, які впливають на суспільні відносини з метою її урегулювання відповідно до державних інтересів.

У сфері охоронної діяльності України наразі зайнято сотні тисяч громадян. Розглядаючи питання щодо розширення кола повноважень недержавних охоронних фірм чи спрощення процедури їх ліцензування обов’язково слід враховувати внутрішню соціально-політичну специфіку, недосконале врегулювання цієї сфери на законодавчому рівні. На сьогодні, в Україні розпочато створення нормативної бази для приватної охоронної галузі, у Верховній Раді Україні знаходиться досить велика кількість законопроектів, але залишається головний момент – це їх прийняття в найближчий термін та введення в дію. Необхідно також усвідомлювати, що здійснення охоронної діяльності – це сфера, яка завжди була пов’язана з ризиком для життя, і з ризиком не тільки для самих працівників охорони, але і для оточуючих. Об’єктивні умови функціонування робочого колективу потребують створення служб безпеки навіть на відкритих підприємствах. Завдання охоронників недержавних охоронних структур – забезпечити стабільні умови для роботи співробітників, гарантувати збереження власності як фірми, так і приватних осіб. За таких умов передбачається спеціальна підготовка охоронників.

У найбільш загальному вигляді державне управління тривалий час визначалось як виконавчо-розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, котра виявляється у безпосередньому повсякденному й оперативному впливові на різноманітні суспільні відносини в країні [4, с. 213]. З наведеного визначення державного управління випливає, що держава організує соціальні взаємозв’язки таким чином, аби дії учасників сприяли реалізації тих ціле й, що визнані суспільством. З цього приводу В.П. Пилипишин зазначає, що державне управління – це практичний, організуючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження або перетворення, який спирається на її владну силу [6, с. 13]. В свою чергу, на думку В.Капеняка, під державним управлінням потрібно розуміти особливий та самостійний різновид діяльності держави, що здійснює окрема система спеціальних державних органів – органів виконавчої влади [3, с. 65].

Інші науковці визначають державне управління як специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень, впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів.Зокрема, іноді воно трактується як діяльність всіх державних органів з врегулювання суспільних відносин, організацію всіх сторін життя суспільства.

Сутність державного управління полягає у тих функціях, на виконання яких воно спрямоване. Пилипишин В.П. зазначає, що функції складають зміст державного управління як самостійної форми діяльності, що має певну мету, однак запланований результат може бути досягнутий лише в разі правильного встановлення завдань управління, забезпечення матеріальними, людськими ресурсами, законодавчою основою, об’єктивною інформацією [6, с. 13].

Таким чином, можливі два варіанти державного регулювання діяльності приватних охоронних організацій:

1. 
   приватну охоронну діяльність цілком віддати «на відкуп» роз'єднаним приватнопідприємницьким структурам, кожна з яких на основі власних поглядів та власних «нормативних» актів розвиватиме «правову» базу певного виду діяльності, що вже реально існує.
   
2. 
   ввести державний контроль, який дасть змогу на основі спеціально розробленого, вивіреного і затвердженого в установленому порядку законодавства здійснювати контрольно-наглядові функції за діяльністю приватних охоронних організацій щодо виконання загальнодержавної правоохоронної функції, адже приватні охоронні підприємства – важлива і необхідна частина правоохоронної системи правової держави [4, с. 215].
   

На думку Крутова В.В. та Новицького Г.П., сьогодні недержавний і державний сектори безпеки, не пов’язані єдиними правовими механізмами функціонування і взаємодії, функціонують у різних площинах. Незважаючи на єдність цілей і на певне взаєморозуміння, яке на практиці супроводжує взаємодію структур недержавного і державного секторів безпеки, обидва суб'єкти однієї системи діють повністю автономно. Будучи об'єктивно взаємозалежними, ці дві системи практично не функціонують як єдина загально­національна система, а інколи і просто конфліктують, чим явно знижують рівень забезпечення національної безпеки [5].

Держава гарантує рівноправність усім громадянам і захист власності та не допускає ніяких обмежень чи переваг для окремих її форм. Отже, безпека кожної форми власності повинна забезпечуватися однаковою мірою. На практиці ж державну та колективну власність захищають, як правило, державні установи, а що стосується приватного підприємця – він залишається один на один зі своїми проблемами. Саме це обумовило необхідність участі недержавних охоронних структур у здійсненні загальнонаціональної політики забезпечення охорони власності.

Отже, наразі важливо, наскільки швидко усвідомлення законодавчої ситуації стане серйозним мотивом для відповідних дій, насамперед народних депутатів. Приватний сектор безпеки, що активно рухається у напрямку свого вдосконалення, чекає системної політичної та правової підтримки процесів, які де-факто відбуваються в нашому суспільстві, лише така державна позиція закономірно матиме позитивний результат для недержавних охоронних структур.

1. 
   Власов В.А., Студеникин С.С. Советское административное право / В.А. Власов, С.С. Студенкин. – М.: Госюриздат. – 1996. – 535 с.
   
2. 
   Донець Л.І. Економічна безпека підприємства: навчальний посібник / Л.І. Донець. – К.: Центр учбової літератури. – 2008. – 240 с.
   
3. 
   Капеняк В. Приватна охоронна структура як соціальна необхідність держави / В. Капеняк // Персонал: журнал інтелектуальної еліти. – 2007. – № 1. – С. 65-57.
   
4. 
   Користін О.Є., Барановський О.І., Герасименко Л.В. Економічна безпека: навчальний посібник / О.Є. Користін, О.І. Барановський, Л.В. Герасименко. – К.: Правова єдність. – 2010. – 368 с.
   
5. 
   Крутов В.В. Новицький Г.П. Недержавний сектор безпеки як складова системи забезпечення національної безпеки України / В.В. Крутов, Г.П. Новицький. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://radnuk.info/statti/228-konst-pravo/3493-2010-01-22-21-53-33.html
   
6. 
   Пилипишин В.П. Поняття то основні риси державного управління / В.П. Пилипишин // Юридична наука і практика: науково-юридичний журнал. – 2011. – № 2. – С. 13.
   
7. 
   Сачаво А.Г. Взаємодія державних правоохоронних органів та недержавних охоронних структур у забезпеченні правопорядку в Україні / А. Г. Сачаво // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2003. – № 5. – С. 190.
   

Розширення суб’єктів та сфери господарсь­ких відносин, що зумовлено розвитком ринкової економіки в Україні, викликало нагальну потре­бу індивідуалізувати не лише товари та послу­ги, а й осіб, які їх виробляють та надають. Розвиток ринкових відносин зумовлює не­обхідність захисту прав інтелектуальної власності від їх злочинного порушення. Актуальність даної проблеми для України полягає в тому, що порушення прав інтеліктуальної власності завдають великої шкоди не лише їх власникам, але й споживачам, які вводяться в оману стосовно виробника товарів і послуг, а відпо­відно й щодо якості цих товарів та послуг.

Коли декілька суб’єктів господарської діяльності виробляють одну й ту саму продукцію, надають послуги одного виду, які не однакові за рівнем якості, споживачеві іноді непросто відрізнити товар або послугу однієї особи від також товару (послуги), що виробляється іншим суб’єктом господарювання. Разом з тим, маємо констатувати, що діяльність окремих суб’єктів господарювання спрямовується не на задоволення зростаючих потреб людини, суспільства, держави, а навпаки, на особисте – як правило, незаконне – збагачення за рахунок порушення прав інтелектуальної власності на торговельні марки інших учасників господарського обігу.

Як зазначає кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри кримінального права та кримінології Азовського регіонального інституту управління О.О. Дудоров, суспільна небезпека злочину, що посягає на право інтелектуальної власності на торговельні марки, має багатоаспектний характер і полягає у посяганні на засади добросовісної конкуренції, заподіянні майнової шкоди суб’єктам господарської діяльності та підриві їх ділової репутації, розширенні тіньового сектора економіки, зниженні авторитету держави на міжнародній арені, скороченні іноземних інвес­тицій, порушенні прав і законних інтересів споживачів.[2,c.13]

Внаслідок не­санкціонованого використання чужої торговельної марки відбувається необґрунтоване формування і підтримання інтересу споживачів до продук­ту, який виробляється та (або) реалізується порушником. Використову­ючи чужу торговельну марку, порушник розширює збут своєї продукції. При цьому на ринку об’єктивно звужується попит на оригінальні това­ри, які виробляються та (або) реалізуються власником торговельної марки, а останній витісняється з ринку в тій частині платоспроможного попиту, в якій цей попит задовольняється реалізацією незаконного товару. Крім збитків у вигляді упущеної вигоди, завдається шкода діловій репутації власника торговельної марки, оскільки його торговельна марка нерідко використовується на товарах значно нижчої якості, що викликає у споживачів негативне ставлення і до товарів, позначених оригінальною торговельною маркою.[6,c.18]

Як наголошує О.О. Дудоров, країни Європи вже більше 40 років намагаються боротись з обігом дешевих підроблених товарів, які виготовляються з використанням торговельних марок відомих і авторитетних світових виробників і які зовні, при­наймні на перший погляд, не відрізняються від оригіналів. За даними Міжнародної торгової палати, обсяг виручки, отриманої від продажу фальсифікованих товарів, складає 5-7% всієї світової торгівлі. Провідні виробники, торговельні марки яких підроблюються, зазнають збитків, які ста­новлять сотні мільйонів доларів США на рік. Внаслідок виготовлення і торгівлі контрафактними виробами у країнах Європи щорічно втрачається до ста тисяч робочих місць. За даними тижневика "Бізнес", збитки лише 12 компаній – членів "Групи із захисту фірмових товарів" (серед них Nestle, Philip Morris, Energizer, Unilever, Gillette) від незаконного використання на території України належних їм торговельних марок ще у 1999 p. склали 473 млн. доларів США. Асоціація швейцарських годинникових фірм вважає, що щорічно в світі продається 10 мільйонів фальсифікованих швейцарсь­ких годинників на суму 500 млн. дол. США. [5,c.153]

Специфіка відносин у сфері захисту від недобросовісної конкуренції, які за своєю суттю є більшою мірою приватно- ніж публічно-правовими відносинами, а також практика розвитку законодавства про захист від недобросовісної конкуренції європейських країн, зокрема Німеччини, вказує на те, що подальший розвиток такого законодавства і практики його застосування має ґрунтуватися на активній участі у цьому процесі самих підприємців, організацій підприємницького саморегулювання (зокрема, на кшталт Українського союзу промисловців і підприємців).

На сьогоднішній день забезпечення ефективного конкурентного середовища має велике значення для реалізації економічних реформ, створення реальних гарантій захисту прав та інтересів українських підприємців, споживачів й іноземних інвесторів. Головним чином це досягається за допомогою правового регулювання відносин у сфері конкуренції.

Основу такого регулювання складає конкурентне законодавство, яке представлено двома інститутами: 1) законодавством про припинення недобросовісної конкуренції (Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції”); 2) антимонопольним законодавством (базовим є Закон України «Про захист економічної конкуренції»).

Більшість норм вказаних законодавчих інститутів закріплені у формі правових заборон і обов’язків. У разі порушення таких заборон або невиконання чи неналежного виконання обов’язків застосовуються приписи цивільного, адміністративного і кримінального законодавства, тобто конкурентні закони містять бланкетні норми, які у відповідних випадках відсилають до положень інших законодавчих актів. [3, c.112]

Зауважемо, що протиправність одного й того ж діяння може передбачатися як конкурентним, так і цивільним законодавством. Це пов’язано з тим, що за низкою складів правопорушень недобросовісна конкуренція співпадає з порушеннями виключних прав інтелектуальної власності, що забороняються актами цивільного законодавства. Наприклад, судовий захист одного й того ж товарного знака може здійснюватися на основі як цивільного (ст. 432 ЦК, розділ VI Закону України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15 грудня 1993 р.), так і конкурентного законодавства (ст. 4 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції”). У багатьох державах (Франція, Бельгія, Нідерланди тощо), як і в Україні, допускається подача одночасно так званого сумісного позову про контрафакцію (порушення виключних прав інтелектуальної власності) і недобросовісну конкуренцію. Звернення з таким позовом як правило посилює захист порушених прав інтелектуальної власності: підкреслюється, що відповідач не лише використовував „підробний” знак, а й застосовував недобросовісні засоби у конкурентній боротьбі.

Виходячи з того, що учасниками правовідносин у сфері конкуренції, окрім конкуруючих підприємців, є й споживачі, то захист порушених прав здійснюється як стосовно підприємців, так і споживачів.  При цьому протиправні дії згідно з положеннями конкурентного законодавства можуть вчинятися як суб’єктами господарювання (наприклад, копіювання чужого товарного знака), так і публічно-правовими утвореннями – органами влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю (зокрема, у разі примушення підприємців до пріоритетного укладення договорів).

Загальний невичерпний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів міститься у ч. 2 ст. 16 ЦК. Цей перелік важко назвати науково обґрунтованим, оскільки багато з перерахованих способів взаємно перекривають один одного. Однак їх закріплення у законі навіть у такому вигляді зорієнтує потерпілого на можливий інструментарій захисту своїх прав та інтересів, у тому числі порушених внаслідок протиправних діянь у сфері конкуренції [4, c.136].

Найбільш розповсюдженим у літературі є поділ вказаних способів на: 1) міри захисту і 2) міри відповідальності. Різниця між ними полягає вхарактері впливу на порушника. Так, застосування мір відповідальності завжди має наслідком погіршення його майнового становища порівняно з тим, яке існувало до порушення. Це обумовлюється тим, що міри відповідальності, на відміну від мір захисту, передбачають здійснення компенсаційної функції – несприятливі наслідки у потерпілого ліквідуються за рахунок майнових втрат відповідальної особи [1, c.180].

Очевидно, що успішне вирішення всіх зазначених проб­лем можливе тільки за умови тісної співпраці державних органів, на які покладено захист інтелектуальної власності, з правовласниками, що потребують такого захисту. А отже, одним із факторів, який може істотно вплинути на ситуацію, що склалася у сфері обігу контрафактної і фальсифікованої продукції, є активна позиція самих правовласників, їх ефективна взаємодія із правоохоронними органами по виявленню і припиненню порушень прав інтелектуальної власності на торговельні марки.

Література:

1. 
   Коваль В.Я. Недобросовісна конкуренція: поняття та ознаки/ В.Я. Коваль // Вісник господарського судочинства. – 2002. – № 3. – С. 178-185.
   
2. 
   Підопригора О.П. Проблеми системи законодавства України про інтелектуальну власність /О.П. Підопригора // Інтелектуальна власність. – № 3. – 2000. – С. 13.
   
3. 
   Право інтелектуальної власності України: Конспект лекцій / В. М. Крижна, Н. Є. Яркіна; за ред. В. І. Борисової. – Х.: Нац. юрид. акад.України, 2008. – 112 с.
   
4. 
    Семенова Л.Н. Антимонопольне і конкурентне право: Курс лекцій.–К.: Вид-во Європ. ун-ту фін., інформ систем, менеджменту і бізнесу, 1999. – 136 с.
   
5. 
   Туйськ І.І. Цивільно-правова відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції // Вісник Хмельницького інститут регіонального управління та права. – 2002. – № . – С. 153-156.
   
6. 
   Шуміло І.А. Відповідальність за порушення законодавства про захист конкуренції: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.04 / НАН України. Ін-т економ.-прав. дослідж. – Донецьк, 2001. – 18 с.
   

Становлення України як демократичної, соціально-орієнтованої, правової держави, входження її у Європейські та Світові співтовариства ставить одним із першочергових завдань проведення правової реформи, яка б передбачала, зокрема, приведення національного законодавства у відповідність до норм та вимог міжнародного права. Зближення правових систем зумовлює розроблення теорії щодо реалізації Стратегії інтеграції України у Світове співтовариство, вимагає переосмислення положень міжнародного права шляхом синтезування ідей відповідних правових напрямків. Перспективи розвитку вітчизняної банківської системи в сучасних умовах обумовлюються не лише рівнем українського законодавства та якістю правової системи, але великою мірою повнотою врахування вимог і норм міжнародно-правових інституцій, і в першу чергу Європейського Союзу. «Адаптація законодавства» на тлі іншої термінології, що також вживається в контексті врахування «іноземного» законодавства, фактично є практикою пристосування до правового «поля» відповідних міжнародних державних, зокрема країн Європейського Союзу законодавства України. Наразі йдеться про систему фінансово-правових засад, завдяки яким узгоджуються ключові принципи та законодавчі норми щодо загальних правил функціонування та розвитку банківської сфери в Україні.

В сучасних умовах розвитку світового ринку фінансових послуг з характерною для нього високою мобільністю коштів та швидким розвитком технологій платіжних операцій, засоби для відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом, а також їх анонімного захисту в деяких країнах чи на певних територіях роблять фінансову злочинність транснаціональною. Одним із напрямів, що сприяють боротьбі з такими негативними тенденціями є своєчасне і повне отримання інформації, яку прийнято відносити до банківської таємниці. Як наслідок, останнім часом зберігається загальносвітова тенденція до законодавчого обмеження недоторканості банківської інформації. Банківська таємниця в багатьох розвинених країнах, як Америки, так і Європи, стає все більш прозорою. В Конвенції Ради Європи про відмивання, виявлення, вилучення та конфіскацію доходів від злочинної діяльності та фінансування тероризму, яка була прийнята на міністерській конференції Ради Європи 16 травня 2005 р. у Варшаві (Польща), розділ 2 глави III присвячений підрозділам фінансової розвідки (ПФР) та попереджувальним заходам. Відповідно до цієї Конвенції кожна Сторона вживає необхідних заходів для створення ПФР та забезпечення йому оперативного доступу до фінансової, адміністративної та правоохоронної інформації, яка потрібна для належного виконання його функцій, включаючи аналіз повідомлень про підозрілі операції. До глави IV, присвяченої міжнародному співробітництву, включені статті, що регулюють взаємне виконання запитів про надання інформації щодо банківських рахунків (стаття 17) та банківських операцій (стаття 18), а також про моніторинг банківських операцій (стаття 19). В свою чергу, з метою захисту прав та законних інтересів механізму протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та забезпечення
формування загальнодержавної багатоджерельної аналітичної інформації, що дає змогу правоохоронним органам України та іноземних держав виявляти, перевіряти і розслідувати злочини, пов'язані з відмиванням коштів та іншими незаконними фінансовими операціями, був прийнятий Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню терроризму» від 28.11.2002 № 249-IV. Відповідно в 2006 році Україна ратифікувала вищезгадану Конвенцію з заявами і застереженнями Законом N 54-V ( 54-16 ) від 31.07.2006. Таким чином, з метою координації дій в даній сфері, Україна взяла на себе зобов’язання, щодо сприяння діяльності ПФР, шляхом надання банками необхідної інформації.

Проблема співвідношення норм міжнародного права й національного банківського законодавства в галузі протидії легалізації злочинних доходів повинна вирішуватися на підставі принципів міжнародного права. Досвід розвинутих країн у протидії легалізації цих доходів повинен використовуватися Україною з урахуванням особливостей побудови державного устрою, фінансової, податкової та банківської системи, глибини розвитку та динамізму законодавства, розгалуженості правоохоронних органів та громадянської активності суспільства.

У Європейському Союзі провадиться активна робота по створенню Єдиної бази даних нормативних документів цього Союзу в банківській і фінансових сферах, координації банківського законо­давства країн-членів Європейського Союзу. Слід відзначити, що Украї­на також співпрацює з Європейським Союзом у банківській сфері, про що свідчать укладені угоди про партнерство з ЄС, ме­тою яких є адаптація банківського законодавства України до єв­ропейських стандартів. При цьому, гармонізація систем національного і європейського права не може здійснюватися механічним перенесенням норм та стандартів у національну систему права, в ході інтеграційних процесів потрібно враховувати національні особливості. Вона має здійснюватися шляхом добровільної відмови держави від своїх повноважень. Потрібно враховувати таку особливість банківської діяльності, а в першу чергу це стосується банківської інформації та інформаційних процесів, як прагнення до уніфікації та стандартизації. Серед основних чинників гармонізації банківського законодавства повинна стати уніфікація банківської термінології, без якої неможливо досягти відповідності та узгодженості у правовій сфері.