Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. 
   Компанец И.Н. Управление конкурентоспособностью предприятия на основе организации предпринимательской деятельности: Автореф. дис. кан. эк. наук. - Санкт-Петербург, 2011. – 213 с.
   
2. 
   О. Шонесси Дж. Конкурентный маркетинг: стратегический подход/ Пер. с англ. Под ред. Д.О.Ямпольской. – СПб: Питер,2002. -256 с.
   
3. 
   Пикалова М. Конкурентная разведка – стратегия и тактика: результаты исследования. -231 с.
   
4. 
   Пономарева Е.В. Промышленный маркетинг: Учебн. пособие /Балт.гос.техн.ун-т. - СПб.,2002. – 672 с.
   
5. 
   Фасхиев Х.А., Попова Е.В. Как измерить конкурентоспособность предприятия // Маркетинг в России и за рубежом. – 2008. - №4. – 132 с.
   
6. 
   Шамков Ю.В. Управление конкурентоспособностью предприятия с учетом отраслевой среды: Автореф. дис. кан. эк. наук. - Новосибирск, 2011. – 243 с.
   

Економічна безпека фірми – це досить широке поняття, яке охоплює фінансову, силову, інформаційну, техніко-технологічну, правову, а також кадрову безпеку, котра є одним із основних чинників економічної безпеки будь-якої фірми.

Треба зупинитися більш докладніше на одному з найважливіших аспектів організації економічної безпеки фірми, а саме – на роботі з персоналом. З кадрами підприємства безпосередньо пов'язана не тільки більшість внутрішніх ризиків (і навіть певна частина зовнішніх), але також і потенційних чинників успіху. До того ж, взаємодія служби безпеки підприємства з підрозділом, що займається кадровою роботою, є показовим прикладом, який висвітлює принцип використання можливостей інших структурних підрозділів.

Деякі теоретичні аспекти кадрової безпеки в системі економічної безпеки окреслили  І.Варналій, В.Геєць, Я.Гончарук, В.Губський, О.Грунін, Є.Жарикова, Є.Олейніков, О.Кириченко, О.Кірієнко, Т.Кузенко, А.Кузнєцов, Л.Лапицька, П.Пригунов, В.Пономарьов, Ю.Рубан, Д.Рисіна, Н.Швець, В.Шликов, І.Чумарін та інші. 

Кадрова безпека – це процес запобігання негативним впливам на економічну безпеку фірми через ризики і погрози, пов'язані з персоналом, його інтелектуальним потенціалом і трудовими відносинами загалом.

Кадрова безпека відіграє домінуючу роль у системі безпеки компанії, оскільки це робота з персоналом, кадрами, а вони в будь-якій фірми мають першочергове значення, не є виключенням і будівельна фірма «Сталькон», у якій кадрова безпека є «ахілесовою п'ятою». Можна захистити свою фірму від зовнішніх загроз конкурентів або інших незалежних умов, але в цей же час загроза може походити саме зсередини установи, від її працівників.

Персонал організації впливає на всі аспекти її життєдіяльності, а також невід’ємно пов’язаний із її економічною безпекою. За даними статистичних досліджень близько 51% випадків економічних злочинів здійснюють співробітники компаній, а ефективна організація роботи щодо забезпечення кадрової безпеки може майже на 60% знизити прямі та передбачити непрямі збитки фірми, пов’язані з людським фактором.

Забезпечення кадрової безпеки є найважливі­шою ланкою роботи фірми «Сталькон» із персоналом. Функцію із забезпечення кадрової безпеки на фірмі здійснює менеджер (директор) із персоналу яким було проаналізовано, як внутрішню, так і зовнішню небезпеку кадрової складової.

До внутрішніх  небезпек відносимо: - невідповідність кваліфікації співробітників до займаної посади (небезпека, що спричиняє збит­ки); - недостатня кваліфікація працівників (пробле­ма, вирішити яку зобов'язані кадровики); - слабка організація системи управління персоналом (немає філософії підприємства); - слабка організація системи навчання (відсут­ня система обліку перспектив розвитку персона­лу, що створює соціальну непевність у стабільності свого службового росту); - не ефективна система мотивації (немає аналі­зу потреб кожної особистості й персональної мотивації).

До зовнішніх  небезпек відносимо: - умови мотивації в конкурентів кращі; - установка конкурентів на переманювання; - зовнішній тиск на співробітників; - втягування їх у різні види залежності; - інфляційні процеси (їх слід ураховувати під час розрахунку заробітної плати) [2, c. 130].

Даний список загроз не є повним, але вже аналізуючи його можна сказати, що на даній фірми кадрова складова без сумніву потребує глибинних змін у бік удосконалення політики безпеки.

Відділ кадрів по напрямках приймає безпосередню участь в розробці планів економічного і соціального розвитку, приділяючи особливу увагу таким питанням, як формування стабільного трудового колективу, сумісництво професій робітників, розширення бригадних форм організації та оплати праці, питанням соціального розвитку колективу «Сталькон».

Вважаємо, що кадрова політика підприємства забезпечує:

• організаційну інтеграцію – вище керівництво і лінійні керівники приймають розроблену та добре скоординовану стратегію управління людськими ресурсами як "свою власну" і реалізують її у своїй оперативній роботі, тісно взаємодіючи з функціональними службами;

• високий рівень відповідальності усіх працівників, під яким розуміють як ідентифікацію з базовими цінностями підприємства, так і наполегливу реалізацію визначених цілей у практичній роботі;

• функціональність – варіантність функціональних завдань, що передбачає відмову від традиційного, жорсткого розмежування різних видів робіт, а також використання різноманітних форм трудових контрактів (повна, часткова і погодинна зайнятість);

• структурність – адаптація до безперервного навчання, організаційних змін, гнучкість організаційно-кадрового потенціалу, висока якість роботи і її результатів, умов праці (робоче середовище, зміст роботи, задоволеність працівників).

Пропонуємо виділити наступні етапи проектування кадрової політики підприємства:

1. Нормування. Мета даного етапу – узгодження принципів і цілей роботи з персоналом із принципами і цілями підприємства в цілому, стратегією та етапом його розвитку. Необхідно провести аналіз корпоративної культури, стратегії та етапу розвитку підприємства, прогнозувати можливі зміни, конкретизувати образ бажаного працівника, шляхи його формування і цілі роботи з персоналом. Наприклад, доцільно описати вимоги до працівника підприємства, принципи його роботи у підприємстві, можливості зростання, вимоги до розвитку певних здібностей тощо.

2. Програмування. Мета даного етапу – розробка програм, шляхів досягнення цілей кадрової роботи, конкретизованих з урахуванням умов теперішніх і можливих змін ситуації. Необхідно побудувати систему процедур і заходів щодо досягнення цілей з урахуванням як теперішнього стану, так і можливостей змін.

3. Моніторинг персоналу. Мета даного етапу – розробка процедур діагностики і прогнозування кадрової ситуації. Необхідно виділити індикатори стану кадрового потенціалу, розробити програму постійної діагностики і механізм вироблення конкретних заходів для розвитку і використання знань, умінь і навичок персоналу [4, c. 137].

Таким чином, кадрова безпека підприємства повинна займати провідне місце серед інших складових економічної безпеки. Завданнями служби безпеки є не тільки протидія негативному впливу, який йде від персоналу, а й протидія тому, що спрямований на нього.

Останні тенденції розвитку та стимулювання кадрової політики на будівельній фірмі «Сталькон» направлені на удосконалення наступних показників: 

1. Поліпшення добробуту працівників. 

2. Набір кваліфікованої робочої сили з вищою освітою. 

3. Навчання робітників.

Література:

1. 
   Білорус Т.В. Сутність кадрової стратегії підприємства та методологічні засади їх формування. / Т.В.Білорус // Персонал. – 2008. – № 5. - Ст. 126.
   
2. 
   Гупалов В.К. Управління кадровим потенціалом. / В.К.Гупалов. // Фінанси і статистика. – 2009. - № 6. – Ст. 130.
   
3. 
   Зацеркляний М.М. Основи економічної безпеки: Навч. посіб. / М.М.Зацеркляний. – К.: КНТ, 2009. – 337 с.
   
4. 
   Лисенко М.С. Механізм забезпечення кадрової безпеки підприємств. / М.С.Лисенко // Формування ринкових відносин в Україні. – 2009. - № 7. – Ст. 137-140.
   

На функціонування підприємства виявляють вплив зміни, що відбуваються як у зовнішньому, так і у внутрішньому середовищі його діяльності. Вони характеризуються нестабільністю динаміки і потребують швидкої адаптації підприємств, знання ними законів розвитку та виживання у ринкових умовах, урахування чинників невизначеності та нестійкості економічного середовища. Все це по-новому ставить питання про управління підприємством як суб’єктом ринкових відносин, про його спроможність пристосовуватися до динамічних умов ринку. Тому такою важливою стає потреба у розробці наукових проблем з планування забезпечення економічної безпеки підприємства. Особливого значення набуває проблема визначення економічної безпеки підприємства як самостійної економічної категорії, притаманної ринковій економіці.

Функція планування в системі забезпечення безпеки підприємства є однією з головних, центральних функцій, що визначає кінцеві результати виробничо-збутової, економічної, фінансової й інвестиційної діяльності. У процесі планування визначаються основні напрямки розвитку підприємства. На основі маркетингових досліджень підприємство визначає види й обсяги продукції, що планує випускати, потребу в ресурсах та ефективність їх використання.

Планування – це процес визначення цілей і завдань підприємства на певну перспективу та вибір оптимального шляху їх досягнення й ресурсного забезпечення. Результатом процесу планування є план, який завдяки використанню певних ресурсів та виконанню певних дій повинен забезпечити досягнення бажаної мети.

Планування є найважливішою функцією забезпечення безпеки, яка повинна забезпечити підприємству нормальне функціонування. Вдосконалення системи управління вимагає нових підходів до самого процесу планування. Вони визначаються такими чинниками: 1) підприємство повинне розглядатися як відкрита система, тобто пристосувати всю діяльність підприємства до змін у довкіллі (політиці, економіці, суспільстві, технології, екології); 2) плануванню повинен бути властивий дух підприємництва, тобто здатність ризикувати, без чого неможливо виробити стратегію виживання, розвитку і зростання; 3) планування слід розглядати як процес.

Стратегічне планування – це процес моделювання ефективної діяльності підприємства на певний період функціонування з визначенням його цілей і їх змін в умовах нестабільності ринкового середовища, а також знаходження способу реалізації цих цілей і задач відповідно до його можливостей [3].

Слід зазначити, що ще й досі на багатьох підприємствах України у плануванні забезпечення безпеки діяльності окремих виробничих підрозділів відсутня ув’язка із загальною стратегією всього підприємства в цілому. Таким чином, планування йде, з одного боку, по старій доріжці, з іншого – кожний підрозділ намагається знайти свій бізнес. І виходить, що загальної стратегії розвитку немає, як немає і єдиного плану. Це спричиняє виникнення негативних наслідків, таких як заборгованність до бюджету та інше. Також дуже часто планові рішення ухвалюються тільки з урахуванням внутрішнього середовища і майже не враховується зовнішнє. При дослідженні ж зовнішнього середовища зазвичай виділяють два її рівня: народногосподарський та галузевий. До чинників народногосподарського рівня відноситься: політична стабільність, економічна політика держави, природне середовище та стан ресурсів, загальний стан економіки, соціальний розвиток суспільства та інш.; на галузевому рівні аналізується: попит на товари чи послуги, пропозиція товарів чи послуг, конкуренти та інше [1]. Слід визначити, що підприємства, які в належній мірі не використовують ринкові підходи і методи стратегічного планування, не можуть не тільки впливати на ринок, але й адаптувати свої можливості до постійно змінного середовища.

Стратегічне планування забезпечення вирізняється своєю адаптивністю до зміни умов. Особливістю стратегічного планування забезпечення безпеки є зростаючий рівень участі в ньому керівника підприємства. Також очевидним є те, що коли обирається конкурентна стратегія, керівництво повинне чітко усвідомлювати, до якого типу прагне підприємство, оскільки стратегії зростання для малих, середніх та великих підприємств відрізняються.

Малі підприємства мають таку перевагу, як гнучкість, що дає їм змогу зазвичай оперативно перебудовувати свою діяльність, тому вони мають ринкові перспективи. До основних видів стратегій малого підприємства відносять стратегію копіювання, стратегію оптимального розміру, стратегію участі в продукті великого підприємства, стратегію використання переваг великого підприємства. Спрямованість цих стратегій – зведення до мінімуму гостроти конкуренції з великими підприємствами та якнайкраще використання їх гнучкості.

Середні підприємства для забезпечення життєдіяльності мають дотримуватися спеціалізації на ринковій ніші. Середні підприємства можуть вибрати один із чотирьох видів стратегії зростання залежно від темпів їх зростання та темпів зростання ринкової ніші, в якій функціонують підприємства: стратегія збереження, стратегія пошуку загарбника, стратегія лідерства у ніші, стратегія виходу за межі ніші. Ринкова ніша для середніх підприємств – це засіб конкурентної боротьби з великими підприємствами.

Стратегії для великих підприємств слід вибирати на основі аналізу ключових чинників, що характеризують їхній стан з урахуванням результатів аналізу портфеля різних видів бізнесу, а також характеру і сутності реалізованих стратегій [2].

Отже, можна зробити виснвок, що стратегічне планування – це планування від майбутнього до теперішнього виходячи з глобальних ідей та поставлених цілей підприємства. Стратегія не функція часу, а функція поставленої мети розвитку, специфічний, орієнтований на майбутнє напрям розвитку [1].

Завжди треба пам’ятати, що застосування стратегічного планування створює найважливіші переваги у функціонуванні підприємства: готує підприємство до змін у зовнішньому середовищі; пов’язує його ресурси зі

змінами зовнішнього середовища; прояснює проблеми, які виникають; координує роботу його різних структурних підрозділів; покращує контроль на підприємстві.

1.Афитов Е.А. Планирование на предприятии. – Минск: Вышейшая школа, 2001. –284 с.

2.Балабанова Л.В. Маркетинговий менеджмент. – К.: „Знання”, 2004. – 354 с.

3.Циба Т.Є. Особливості і механізм стратегічного планування // Актуальні проблеми економіки. – 2006. – №2(56). – С. 159 – 172.

Шахрайство – заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Особливістю шахрайства є те, що воно може бути вчинено як стосовно майна, так і стосовно права на таке майно. Шахрайство завжди повинно містити в собі прямий умисел на заподіяння саме шахрайства, а також мати корисливі мотиви вчинення.

Розкриття шахрайського задуму ускладнюється тим, що по своїй формі велика частина шахрайських операцій у вихідному пункті (коли щось принадне і бажане пропонується) і нерідко по їх завершенню (коли жертви залишаються «покараними») практично нічим не відрізняються від звичайних нормальних ділових операцій. Суть шахрайства розкривається порівняно з іншими злочинами проти власності.

Якщо грабіж — це відкритий силовий перерозподіл майна або прав на нього, якщо крадіжка — це таємна зміна власника матеріальних засобів, якщо шантаж — це передача власності або прав на неї під страхом компрометації об'єкту злочину, якщо рекет — це вилучення частини прибутку організації під загрозою вживання насильства, то шахрайство — це злочин, в результаті якого його жертва добровільно передає частину своїх матеріальних коштів в якій-небудь формі шахраєві. Основою такого «дивацтва» є обман однією особою (або групою осіб) іншої особи (або групи осіб, або організації) і неуцтво жертви шахрайства по предмету операції. Використовуючи неуцтво людей, шахрай вводить їх в оману відносно можливих вигод від участі в пропонованих шахраєм операціях (наприклад, надзвичайно привабливі проценти на вклади, перспективи зміни особистого положення або можливостей організації, зручності від використання технічних або технологічних новинок, чудодійні ліки і т.д.)[1]

Правоохоронні органи беруть учать у розслідуванні шахрайства. На первісному етапі розслідування висунуті слідчі версії передбачають можливість здійснення шахрайства раніше судженими (рецидив по цих злочинах особливо високий), злочинцями-гастролерами, особами певної раси або національності й ін. З урахуванням конкретних обставин справи в планах передбачається пошук злочинців у певних місцях (у магазинах із продажу автомобілів, меблів, ювелірних виробів, художніх творів, у місцях гри в карти, на вокзалах, в аеропортах і ін.). Пошукову роботу в таких місцях проводять оперативні працівники, залучаючи до неї потерпілих, свідків-очевидців, або використовуючи фоторобот. У випадках затримки підозрюваного виробляється його особистий обшук і обшук за місцем проживання. Основна мета цих слідчих дій - вилучення викрадених при шахрайстві речей, виявлення підроблених банківських чеків, бланків і документів, грошових "ляльок", різних виробів, підготовлених для використання при нових шахрайствах[2].

Останнім часом правоохоронні органи все частіше мають справу з випадками шахрайського привласнення коштів за обіцянки влаштувати на роботу. Зловмисники можуть удатися до створення фіктивних фірм, підшукання на посади осіб, некомпетентних у питаннях працевлаштування. Пропонуючи потерпілим посади, робочі місця, злочинці зваблюють їх солідною заробітною платою, соціальними пільгами. Сутність неправдивої інформації при шахрайстві буває різна, але вона завжди слугує для передачі майна потерпілим.

В останні роки слідча практика все частіше стикається з цілеспрямованою, заздалегідь спланованою і нерідко витонченою протидією правоохоронним органам під час розслідування злочинів. І не тільки з боку підозрюваних (обвинувачених), але і свідків, і потерпілих. Очевидно, що це є наслідком розширення масштабів організованої злочинності та її впливу на правосвідомість людей. Дана обставина вказує на необхідність більш глибокої теоретичної розробки цих питань з формулюванням практичних рекомендацій правоохоронним органам[3].

Вивчення літературних джерел, слідчої практики свідчить, що при дослідженні проблеми попередження ухилення злочинців від відповідальності використовуються такі поняття, як “приховування злочину”, “ухилення від відповідальності”, “протидія розслідуванню”. Аналіз співвідношення цих понять з етимологічної та змістовної точок зору свідчить про те, що вони не є синонімами.

Поняттям “приховування злочину” позначаються дії осіб, спрямовані на утаювання, знищення, маскування або фальсифікацію інформації (її носіїв), що вказує на факт вчинення злочину. Кожна окрема з цих дій може переслідувати певну мету: неможливість своєчасного виявлення злочину; дезорієнтацію слідства; неможливість доказування винності певної особи тощо. Але їх кінцевою домінуючою метою є уникнення відповідальності за вчинений злочин, ухилення від покарання.

В той же час ухилення від відповідальності може здійснюватись не тільки шляхом приховування злочину, але і іншими способами, не пов’язаними з його маскуванням. Наприклад, шляхом дискредитації слідства в засобах масової інформації, застосуванням підкупу, погроз відносно представників правоохоронних органів тощо (поняття “протидія розслідуванню”). Тобто поняття “приховування злочину”, “протидія розслідуванню”, “ухилення від відповідальності” близькі за змістом, але не тотожні. Перші два поняття є більш вузькими за своїм змістом і визначають форми ухилення від відповідальності[2].

Необхідно розмежовувати між собою і поняття “приховування злочину” та “протидія розслідуванню”, оскільки вони відтінюють різні аспекти ухилення осіб від відповідальності. Поняттям “приховування злочину” доцільно визначати дії осіб з метою ухилення від відповідальності, що здійснюються під час підготовки і вчинення злочину, або після нього, але до його виявлення правоохоронними органами і початку розслідування. Аналогічні ж дії в умовах вже розпочатого розслідування (коли злочин вже виявлено) точніше визначати поняття “протидія розслідуванню”. При цьому протидія розслідуванню може включати, як вже відзначалося, і прийоми не пов’язані з маскуванням, знищенням чи фальсифікацією слідів злочину[1].

Отже, зараз шахрайство є поширеним явищем і правоохоронні органи всіма силами намагаються боротися з ним. Але існують перепони, тому що здійснюється протидія правоохоронним органам під час розслідування з боку підозрюваних, свідків та потерпілих.

Література:

1. Литвак О. Злочинність, її причини та профілактика/ О. Литвак. -К.: Україна,

1997. –167 с.

2. Оперативно-розшукова діяльність: нормативно-правове регулювання / за

ред.Я. Ю. Кондратьєва, О. М. Джужи, Д. Й. Никифорчука, В. В. Матвійчука. –

К. : КНТ, 2005. – 550 с.

3. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: підручник / В.Т.Білоус,

О.С.Захарова, В. С. Ковальський та ін.; Ред. В. Т. Маляренко. - К. : Юрінком

Інтер, 2007. – 350 с.
Недобросовісна конкуренція в Україні

Сінянська А.О., студентка гр.УБм-21 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник - Хворост О.О., к.е.н., доц. кафедри АГПФЕБ СумДУ

Якщо є ринок, то на ньому існує конкуренція. Добросовісна конкуренція - це позитивне явище для економіки, вона забезпечує її розвиток та становлення. Добросовісні учасники ринку витрачають свій час та кошти на здобуття ділової репутації, розробку та втілення нових технологій, схилення споживачів до використання товарів з їх торговою маркою. Але поряд з добросовісною конкуренцією завжди може існувати недобросовісна конкуренція. Несумлінні учасники ринку всілякими шляхами намагаються неправомірно використати чужу ділову репутацію, створити перешкоди своїм конкурентам під час здійснення ними господарської діяльності і, таким чином, досягти неправомірних переваг у бізнесі.

Добросовісну конкуренцію на ринку держава не лише дозволяє, а й захищає та підтримує, в той час як недобросовісна конкуренція заборонена законодавством, а особи, які і вчиняють дії, визнані як недобросовісна конкуренція, підлягають покаранню.

Відносини, пов'язані з захистом від недобросовісної конкуренції, регулюються Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції», Законом України «Про захист економічної конкуренції», Законом України «Про Антимонопольний комітет України», «Паризькою конвенцією про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року», міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та іншими актами законодавства, виданими на підставі законів чи постанов Верховної Ради України.

Стаття 1 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» визначає недобросовісну конкуренцію як будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності [6].

Цей же Закон, у главах 2 - 4 містить перелік проявів недобросовісної конкуренції, що є найбільш поширеними у країнах з ринковою економікою видами правопорушень, які підпадають під кваліфікацію «недобросовісна конкуренція». Однак цей перелік не є вичерпним, адже прийоми у нечесній боротьбі обмежуються лише «фантазією» несумлінних конкурентів.

Так недобросовісною конкуренцією визнаються: неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання; створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції; неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці.

Згідно Звіту Антимонопольного комітету України за 2012 рік, органами Антимонопольного комітету України за даний рік було припинено 776 порушень Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції». На правопорушників за недобросовісну конкуренцію органами Комітету протягом звітного року накладені штрафи у загальній сумі 22 млн. гривень [2]. У той час як за даними Звіту Антимонопольного комітету України за 2011 рік було припинено 451 порушення, а накладені штрафи у загальній сумі склали 2,1 млн. гривень [1]. Тобто кількість випадків недобросовісної конкуренції, припинених органами Антимонопольного комітету України у 2012 році порівняно з 2011 роком зросла у 1,7 рази, а отже недобросовісна конкуренція в Україні «успішно» розвивається.

Основним видом порушень у вигляді недобросовісної конкуренції є випадки поширення інформації, що вводить в оману. У 2012 році цей вид порушення становив 91 відсоток від загальної кількості порушень у вигляді недобросовісної конкуренції, а у 2011 року – 87 відсотків.

Так, наприклад, Чернівецьким відділенням Антимонопольного Комітету в роздрібних мережах Чернівецької області виявлено реалізацію майонезу «Чумак Справжній 72%» виробництва ПрАТ «Чумак», на зворотній стороні упаковки якого виробником було розміщено напис «Схвалено Міністерством охорони здоров’я України». Дозвіл на розміщення зазначеного напису на упаковці Міністерством охорони здоров’я України не надавався. Такі дії ПрАТ «Чумак» було визнано порушенням законодавства про захист від недобросовісної конкуренції у вигляді поширення інформації, що вводить в оману [5].

Відповідальність за недобросовісну конкуренцію встановлена нормами глави 5 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції». До порушників законодавства про захист від недобросовісної конкуренції можуть бути застосовані такі види санкцій:

1) накладання штрафів;

2) відшкодування порушником завданих недобросовісною конкуренцією збитків (у судовому порядку за позовом зацікавлених осіб);

3) вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання відшкодування порушником завданих недобросовісною конкуренцією збитків (у судовому порядку за позовом зацікавлених осіб)

4) зобов'язання порушників спростувати неправдиві, неточні або неповні відомості.

Так вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання на порушників штрафів на суб'єктів господарювання – юридичних осіб та їх об'єднання у розмірі до п’яти відсотків виручки від реалізації товарів, робіт, послуг суб'єкта господарювання за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф; якщо обчислення виручки неможливе або виручка відсутня – у розмірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Суми стягнутих штрафів зараховуються до державного бюджету.

Статтею 24 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» встановлено, що збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених Законом як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України [6].

Органи Антимонопольного комітету України або особи, права яких порушені, мають право звернутися до суду із позовом про вилучення відповідних товарів з неправомірно використаним позначенням, копій виробів іншого суб'єкта господарювання і у виробника, і у продавця. Рішення про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання приймається у разі, якщо можливість змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання не може бути усунена в інший спосіб. Порядок використання вилучених товарів визначається Кабінетом Міністрів України.

Офіційне спростування відомостей, щодо яких прийнято рішення, має відбуватись як правило, у той самий спосіб, яким вони були поширені, у тому числі через засоби масової інформації.

Відповідальність за недобросовісну конкуренцію передбачена також статтею 164-3 КпАП:

незаконне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені, що тягне за собою накладення штрафу від тридцяти до сорока чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої;

умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця, тягне за собою накладення штрафу від п'яти до дев'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденціальної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємцям тягне за собою накладення штрафу від дев'яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [3].

Кримінальна відповідальність передбачена за злочини, що порушують вимоги законодавства про збереження комерційної таємниці. Так ст. 231 Кримінального кодексу України (ККУ) передбачає покарання за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, у вигляді штрафу від трьох тисяч до восьми тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. А ст. 232 ККУ передбачає покарання за розголошення комерційної таємниці без згоди її власника посадовою або службовою особою, у вигляді штрафу від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років [4].

Отже, на законодавчому рівні існує розгалужений комплекс заходів із притягнення до відповідальності за недобросовісну конкуренції, що передбачає санкції як для суб’єктів господарювання, так і для фізичних осіб.