Латиноамериканська інтеграція
Тема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин
На початку 60-х років під впливом кризи систем, міжнародного поділу праці в Латинській Америці розгорнулися досить масштабні інтеграційні процеси. Менше ніж за 10 років вони охопили:
498
всі країни регіону. Інтеграція була для латиноамериканських країн важливим засобом зміцнення економічного й політичного суверенітету.
В 1960 р. постали Центральноамериканський спільний ринок — ЦАСР (Гватемала, Гондурас, Коста-Рика, Нікарагуа, Сальвадор), а також Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВІ) у складі 11 країн.
У 1968 р. держави Карибського басейну створили Карибську асоціацію вільної торгівлі (КАВТ), яка в 1973 р. трансформувалась у Карибський спільний ринок (КСР), а також Східно-Карибський спільний ринок (СКСР), який згодом перетворився в Організацію східнокарибських держав (ОСКД). У 1969 р. Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор, Чилі об'єдналися в Андську групу.
Наприкінці 60-х і на початку 70-х років у Латинській Америці широкого розвитку набуває боротьба за економічну незалежність і справжній суверенітет, що набрала особливої сили в Чилі (при уряді Сальвадора Альенде), в Перу (при уряді Веласко Альварадо), а також в Еквадорі, Аргентині, Панамі й на Ямайці.
Зміни у внутрішньополітичній обстановці латиноамериканських країн і в міжнародно-політичній сфері не могли не відобразитись на інтеграційних процесах.
З'явились нові тенденції в підході до іноземного капіталу, що дістали офіційне визнання в 1967р. на зустрічі президентів латиноамериканських країн у Пунта-дель-Есті (Уругвай). У прийнятій учасниками зустрічі декларації вказувалось, що інтеграція має повністю слугувати інтересам Латинської Америки, і підкреслювалося, що «іноземні компанії тільки тоді зможуть відігравати важливу роль у досягненні мети інтеграції, коли вони будуть підкорятися латиноамериканським планам розвитку».
Прагнення латиноамериканських країн підпорядкувати функціонування іноземних компаній завданням національного розвитку, ослабити їх контроль над національною економікою найбільшою мірою виявилося в діяльності Андської групи.
Андські країни першими в Латинській Америці розробили колективні заходи відносно іноземного монополістичного капіталу. В 1971 р. вони прийняли документ, Що дістав назву «Загальний режим щодо іноземного капіталу, патентів, ліцензій, платежів».
499
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Одним із важливих заходів, що передбачався «Заі ним режимом», стало поступове переведення іноземні компаній у категорію національних чи змішаних. Ус
новлювалися і терміни переведення — 15 років для__.
лумбії, Чилі, Перу і 20 років для Болівії й Еквадор} Іноземним інвесторам не дозволялося переказувати кордон більше 14 % річних від зареєстрованої су™« прямих капіталовкладень. «Загальний режим» досить во| рожо сприйняли провідні західні держави. Вони ста чинити економічний і політичний тиск на андські країі„^ наполягаючи на скасуванні чи радикальній зміні поло-жень «Загального режиму». ч
Латиноамериканський досвід показав, що будь-які з&\ ходи, які зачіпають інтереси іноземного монополістичні ного капіталу, потребують міжнародного захисту. Тому| великого значення для країн регіону, які інтегрувалисяД набула проблема політичної єдності, від чого великою] мірою залежали результати їх спільної зовнішньополітич-І ної діяльності щодо захисту національних інтересів. ,
У 70-ті роки, з поглибленням процесу інтеграції й| збільшенням кількості об'єктів, що підлягали спільному! управлінню, досконалішою ставала інституційно-політич-f на структура, ширші можливості відкривалися для узгод-^ жених політичних акцій країн-учасниць. В Андській гру- : пі, в Карибському спільному ринку, ЛАВТ, Організації?; східнокарибських держав з'явилися спеціальні органи,, покликані формувати зовнішню політику інтеграційних! об'єднань. В Андській групі був створений парламент. j
Тенденція до спільних дій на міжнародній арені країн, * які інтегруються, особливо чітко виявилася в зовнішньо-; політичній діяльності андських держав.
Країни Андської групи підтримали процес демократи- \ зації режимів Латинської Америки. Вони відкрито стали на сторону нікарагуанських патріотів у боротьбі проти режиму А. Сомоси. На засіданні міністрів закордонних; справ ОАД (вересень 1978 — червень 1979 pp.) членил групи закликали до ліквідації режиму А. Сомоси. Разом з = Аргентиною і Панамою андські країни в 1974 р. підписали «Декларацію Аякучо», взявши зобов'язання «створювати умови, необхідні для вживання ефективних заходів щодо обмеження озброєння і припинення ввезення наступальної зброї до Латинської Америки, з метою
500
Тема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин
використовувати всі наявні ресурси для економічного й соціального розвитку».
Національним інтересам країн регіону відповідало створення об'єднань для спільного використання природних ресурсів прикордонних районів. Такими об'єднаннями стали Ла-Платська група й Амазонський пакт.
До Ла-Платської групи, створеної в 1967p., ввійшли Аргентина, Бразилія, Болівія, Парагвай та Уругвай. Договір, який підписали країни-члени, не передбачав ні створення спільного ринку, ні лібералізації торгівлі. Суперечності між крашами-учасницями, нестача фінансових засобів, небажання Бразилії та Аргентини брати на себе тягар економічного розвитку молодших партнерів — усе це тривалий час заважало співробітництву країн з освоєння басейну Ла-Плати. Тільки в 1979 р. Аргентина, Бразилія та Парагвай підписали першу велику угоду про спільне будівництво гребель на прикордонних річках.
Амазонський пакт був створений 1978 р. Договір про «амазонське співробітництво» підписали Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Суринам та Еквадор. Ці країни зобов'язалися спільними зусиллями досліджувати, освоювати й охороняти природні ресурси басейну Амазонки. В липні 1981 р. в Перу відбулася перша нарада на рівні міністрів країн-учасниць, на якій розглядалися питання розвитку Амазонського пакту.
Важливою віхою на шляху зміцнення інтеграційних процесів у Латинській Америці й вироблення загальної платформи в питаннях економічної політики стало створення Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС).
У1976 р. 26 латиноамериканських країн, у тому числі Куба, підписали Панамську конвенцію, що заклала правову основу діяльності цієї організації. ЛАЕС, згідно з конвенцією, є «постійною регіональною організацією, створеною для проведення консультацій, узгодження співробітництва і сприяння у вирішенні економічних та соціальних питань».
У ході своєї багаторічної діяльності ЛАЕС зуміла налагодити тісні ділові контакти з більшістю країн Латинської Америки і з усіма інтеграційними об'єднаннями континенту.
В 60—70-ті роки в Латинській Америці поряд з тенденціями розвитку інтеграції, економічного й політично-
501
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ зі МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН !
го зближення діяли протилежні тенденції, які__„„
інтеграційні процеси й породжували кризи та с> між країнами Латинської Америки.
В Латинській Америці не існувало на цей час інтеграційного об'єднання, яке б не одержало в сь^ ну територіальні проблеми. З виникненням інтеграції процесів багато латиноамериканських країн почали с з ними пов'язувати надії на врегулювання спірних тань. Не випадково в ряді інтеграційних об'єднань з l^, метою було вжито спеціальних заходів. Так, ЛАВТ -; 1967 р. прийняла додатковий протокол з «вирішення cj перечок», згодом затверджений спеціальним арбітражі судом. Арбітражна процедура була також передбачена говорами, що лежали в основі ЦАСР і КСР.
З метою попередження конфліктних ситуацій андсі країни створили Андський суд, вжили інших конкретн заходів. Вони, наприклад, обговорювали можливості сх, рочення контингентів збройних сил, які перебували прикордонних зонах, створювали демілітаризовані зони проводили контроль за озброєнням.
• Країни Латинської Америки і НМЕП
У квітні—травні 1974 р. на VI спеціальній сесії; Генеральної Асамблеї ООН була прийнята Дек\ ларація і Програма дій щодо встановлення новог міжнародного економічного порядку, які стали серйоз політичним здобутком країн, що розвиваються.
Програма нового міжнародного економічного поряд* (НМЕП) посіла одне з центральних місць у зовнішньопс літичній діяльності латиноамериканських держав.
Виступивши серед ініціаторів руху за НМЕП, державі регіону сподівалися шляхом його встановлення полепш ти вирішення таких взаємопов'язаних питань, як утвері ження необмеженого суверенітету над своїми природи* ми ресурсами, включаючи право на їх націоналізацію, також поширення цього суверенітету на ресурси кої
502
-рема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин
дентального шельфу й Світового океану, обмеження експансії транснаціональних корпорацій (ТНК), контроль за їхньою діяльністю та її регулювання на основі національного законодавства.
Латиноамериканські прихильники програми НМЕП вважали, що вона має здійснюватися шляхом збільшення постійної матеріальної допомоги з боку всіх промислово розвинутих держав і доведення її обсягів до 0,7 % — 1,0 % ВНП. Але позиція країн Латинської Америки з проблем НМЕП відрізнялась від підходів країн Азії й Африки. Країни регіону меншою мірою, ніж африканські держави, прагнули наповнити програму політичним змістом; багато з них розглядали НМЕП як засіб проникнення до «клубу багатих країн».
Важливим напрямом боротьби латиноамериканських країн за встановлення НМЕП стала реалізація суверенного права на націоналізацію власності шоземного капіталу й обмеження діяльності ТНК.
У 70-ті роки націоналізація ТНК у Латинській Америці зачепила інтереси більш ніж 50 міжнародних монополій, а загальна вартість націоналізованої власності становила понад 7 млрд доларів. Латиноамериканські країни першими порушили в ЮНКТАД питання про необхідність обмеження діяльності ТНК і вироблення «Кодексу поведінки транснаціональних корпорацій», вони активно сприяли створенню комісії ООН щодо ТНК.
Другим важливим напрямом діяльності латиноамериканських країн з установлення НМЕП було зміцнення регіональної економічної інтеграції й співробітництва з країнами, що розвиваються, інших континентів.
У 1974 р. до створеної Міжнародної асоціації боксито-видобувних країн увійшли такі латиноамериканські країни, як Домініканська Республіка, Гаїті, Гайана, Ямайка та
Суринам.
Латиноамериканські країни брали активну участь у Діяльності таких «сировинних антикартелів», як Міжурядова рада країн—експортерів міді (Чилі, Перу), Міждержавна асоціація експортерів залізної руди (Венесуела, Чилі, Перу), Міжнародна угода з олова (Болівія), Асоціація країн—виробників вольфраму (Болівія, Бразилія, Перу).
За короткий відтинок часу країни континенту створили більше органів і організацій латиноамериканського
503
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
співробітництва, ніж за всю попередню історію. В ТО-роки на континенті виникла ціла низка регіональних «си-' ровинних антикартелів». Так, у 1978 р. була створена^ «група Боготи» — об'єднання восьми латиноамериканських країн—виробників кофе. В 1980 р. вони створили Асоціацію країн—виробників і експортерів кофе («Пан-Кафе») зі штаб-квартирою в Панамі й з первісним капіталом 500 млн доларів.
У1975 р. сформувалася Асоціація латиноамериканських^! і карибських держав—експортерів цукру, яка об'єднала 22 країни. В цей же період виникли Союз країн—експортерів бананів та Латиноамериканська асоціація виробників' м'яса. Як правило, такі «сировинні антикартелі» мали на4 меті захист цін на свою продукцію і боротьбу з маніпуляціями міжнародних концернів на світовому ринку кофе.
В 70-ті роки в умовах гострої енергетичної кризи й затяжного спаду у світовій економіці «сировинна дипломатія» добилася деяких зовнішньоекономічних пільг для ряду латиноамериканських держав. Однак як тільки розвинуті країни подолали наслідки енергетичної кризи, «сировинні антикартелі» відразу ж утратили свою роль j ініціаторів боротьби з експансією ТНК.
Уже наприкінці 70-х років розвинутим західним державам удалося значною мірою стримати наступ країн, що 'j розвиваються, в їхній боротьбі з економічним «неоколо- ' ніалізмом» і примусити ці країни перейти до оборони. Більше того, глибока затяжна економічна криза середини 70-х років у цілому серйозно ослабила зовнішньоекономічні позиції країн Латинської Америки на переговорах із і Заходом.
• Латиноамериканські країни в ООН
Країни Латинської Америки брали безпосередню участь у створенні Організації Об'єднаних Націй. 20 незалежних латиноамериканських республік стали державами—засновницями ООН. Вони пред-
504
Тема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин
ставляли континент на конференції в Сан-Франциско, де було прийнято й підписано Статут ООН, визначено структуру цього міжнародного форуму.
До кінця 50-х років країни Латинської Америки мали третину голосів в ООН. Два з шести непостійних членів Ради Безпеки були представниками Південної Америки.
Початок «холодної війни» позначився створенням у Латинській Америці військово-політичного союзу американських держав {Пакт Ріо-де-Жанейро, 1947). Участь держав континенту в цьому союзі суттєвою мірою визначила їх позицію в ООН у той період.
У зовнішній політиці країни Латинської Америки йшли у фарватері Вашингтона, під тиском якого вони розірвали дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Використовуючи лозунги «континентальної солідарності», американські представники добилися внесення в проект Статуту ООН положень, які санкціонували б пріоритет міжамериканських установ при розв'язанні Радою Безпеки ООН конфліктних ситуацій і суперечок у Латинській Америці. Делегація СІЛА прагнула усунути ООН від розгляду латиноамериканських проблем і обмежити їх вирішення рамками ОАД.
Наступ реакції в країнах Латинської Америки і встановлення у 12 латиноамериканських республіках про-американських диктаторських режимів відобразилися на позиціях держав регіону в ООН. У перші десятиріччя існування ООН діяльність латиноамериканських представників у цій міжнародній організації контролювалась і спрямовувалась Вашингтоном.
У період «холодної війни» СІЛА, використовуючи «машину голосування» в ООН, нерідко зверталися по допомогу до «латиноамериканської більшості», щоб добитися ухвалення вигідних Вашингтонові резолюцій. Латиноамериканські представники в ООН виступали на сесіях Генеральної Асамблеї на підтримку «доктрини Трумена», «плану Маршалла», «плану Баруха», створення системи агресивних військових блоків, проголосували за резолюцію, на основі якої розпочалася американська збройна агресія в Корею.
Події у Гватемалі 1954 р. стали першим випробуванням доктрини «примату ОАДнад ООН». Уряд X. Арбенса звернувся до Ради Безпеки зі скаргою на агресію, яка
505
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
розпочалася з території Нікарагуа й Гондурасу за тримки Сполучених Штатів. На IX сесії Генеральне Асамблеї ООН (жовтень 1954 р.) представники Еквадору! Уругваю та Аргентини заявили, що участь латиноаме-| риканських держав в ОАД не може перешкодити їм реа-| лізовувати право звертатись по допомогу безпосередньо^ до ООН.
У 1960—1962 pp. в ООН розгорнулася гостра політич^ на й дипломатична боротьба навколо кубинського пи-1 тання. Звернення кубинського уряду до Ради Безпеки таї Генеральної Асамблеї з вимогою зупинити агресивні США проти Куби дістали підтримку деяких латиноаме-і риканських країн. У результаті спроби американської ^ легації в ООН протиставити Кубі «єдиний фронт»! латиноамериканських держав не увінчалися успіхом. На| XV сесії Генеральної Асамблеї (квітень 1964 р.) мекси^| канський представник підкреслив правомочність ООІ" ухвалювати резолюції щодо конфлікту між Кубою і СГ хоч обидві країни є членами ОАД.
Незважаючи на те, що США в 1965 р. вдалося правити в Домініканську Республіку «міжамерикансь збройні сили з підтримки миру й порядку» під прапоро» ОАД, при обговоренні домініканського питання в Безпеки ООН латиноамериканські представники висту-* пили проти спроби Вашингтона створити прецедент організації «міжамериканських збройних сил» на постій-* ній основі.
В 60-ті роки розпочалося поступове зближення пози-| цій латиноамериканських і афро-азіатських країн в ООІ" Ряд країн регіону вступили в Рух неприєднання.
В 70-ті роки відбувся відхід країн Латинської Амері від блокової дипломатії. Загострювалися їх суперечносі зі СІЛА. Більшість країн регіону значно частіше сі займати самостійну, конструктивну позицію з таких бальних проблем, як боротьба за мир, за загальне й повї роззброєння, встановлення нового міжнародного еконс мічного порядку.
Саме в цей період у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорі почали проходити регулярні консультації представго латиноамериканських країн при ООН, об'єднаних ГРУЛА (grupo latinoamericano). Цей вид співробп країн континенту не базувався на якійсь договірно
506
Тема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин
правовій основі: консультації обмежувалися лише ухваленням рішень, які мали рекомендаційний характер. Головною метою ГРУЛА стало вироблення єдиної позиції латиноамериканських держав із важливих міжнародних і регіональних проблем, а також відстоювання цієї позиції на сесіях Генеральної Асамблеї.
14 лютого 1967р. 14 латиноамериканських держав підписали Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко). Важливі частини договору становили два додаткові протоколи. Додатковий протокол І покладав певні зобов'язання на ті держави, які де-юре чи де-факто несуть міжнародну відповідальність щодо територій, які знаходяться в зоні, де діє договір (це стосувалося СІЛА, Великобританії, Франції та Нідерландів, які мали колонії- чи залежні території в Латинській Америці). Додатковий протокол II передбачав зобов'язання ядерних держав поважати статус без'ядерної зони.
В 1973—1977 pp. на XVIII—XXXII сесіях Генеральної Асамблеї латиноамериканські держави добилися прийняття резолюцій, які закликали всі країни приєднатися до додаткових протоколів І і II Договору Тлателолко.
Тема 9
УКРАЇНСЬКА РСР
НА МІЖНАРОДНІЙ
АРЕНІ
(1944—1979 рр.)
Створення та розгортання діяльності Наркомату закордонних справ УРСР Участь УРСР в Установчій конференції ООН у Сан-Франциско. Вихід УРСР на міжнародну арену
УРСР і розв'язання повоєнних проблем Європи
Укладання мирних договорів з колишнім» союзниками Німеччини УРСР і розв'язання дунайської проблеми. Участь УРСР у розв'язанні німецького питання
Діяльність ЮНРРА в Україні Врегулювання територіальних питань та зміни українських кордонів і складу населення після завершення другої світової війни
Українська РСР у міжнародних відносинах періоду загострення «холодної війни» та посилення блокового протистояння
Період, про який ідеться, є одним із найсі ніших і суперечливих як з точки зору станс лення й розвитку системи міжнародних син у повоєнний час, так і з точки зору ролі і місця СІ у цій системі загалом і Української РСР як складов Радянського Союзу зокрема. Цей період має ряд хар терних особливостей. Свій початок він бере тоді, кої друга світова війна вступила у свою заключну фазу, кол питання про перемогу над фашистською Німеччиною : тигітлерівської коаліції було практично вирішене й,
508
Тема 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944 —1979 рр.)
коли на перший план дедалі очевидніше висувалися проблеми повоєнної розбудови світу. Це був період, коли ситуативна близькість СРСР, СІЛА, Великобританії, зумовлена насамперед наявністю спільного ворога — фашистської Німеччини, почала руйнуватися, коли розбіжності в поглядах країн-союзниць на повоєнний устрій світу ставали дедалі глибшими, а то й прямо протилежними. Це був період «холодної війни» й гострого блокового протистояння, період, коли людство не раз перебувало на межі світової ядерної катастрофи. Період, ший почався «холодною війною», закінчився вторгненням військ СРСР до Афганістану й подальшим загостренням міжнародної обстановки.
В контексті викладеного слід розглядати всі інші складові системи міжнародних відносин цієї доби. Для УРСР цей період був наповнений важливими подіями, які, однак, не піддаються одномірній оцінці. Саме в цей період в УРСР був створений Наркомат закордонних справ, на конференції в Сан-Франциско вона стала країною-членом і фундатором ООН. УРСР уклала свої перші двосторонні угоди, взяла участь у Паризькій та Дунайській (Белградській) конференціях, стала непостійним членом Ради Безпеки ООН тощо. Починаючи з 50-х років можливості участі УРСР в міжнародному житті звужуються. Зовнішньополітичні повноваження УРСР, визначені відповідним Законом 1944 р. та конституційними змінами того ж року, на практиці набирали все більш формального характеру. Чи не єдиним міжнародним форумом для УРСР залишалася ООН. Однак період, про який ідеться, за всіх його складнощів і протиріч немає підстав малювати однією чорною фарбою. Як зазначає відомий український дипломат В. Скофенко, не слід зовнішньополітичну діяльність України радянської Доби відкидати геть, треба її всебічно, зважено й об'єктивно проаналізувати, зокрема те, що зробили тоді українські дипломати з точки зору національних інтересів ^країни.
509
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
• Створення та розгортання діяльності Наркомату закордонних справ УРСР
Нагадаємо, що Україна мала власне зовнішньЬ-політичне відомство ще в період із груд| 1917 р. до травня 1920 p., тобто за доби україн-1 ських визвольних змагань. Зовнішньополітичний орга створила й УСРР, яка виникла після повалення УНРІ Однак зі вступом до складу СРСР вона втратила своЦ зовнішньополітичні повноваження, а Народний коміса-j ріат закордонних справ УСРР був ліквідований. Протяго! наступного періоду аж до 1944 р. УРСР не мала свог зовнішньополітичного відомства. Повноваження в сфері цілком перебрала на себе Москва.
В 1944 р. вище політичне та державне керівництв СРСР ухвалило рішення про перетворення Наркомату за кордонних справ СРСР із загальносоюзного на союзно республіканський. Закон про це затвердила 1 лютог 1944 р X сесія Верховної Ради СРСР. Було внесено відповідні зміни до Конституції СРСР (ст. 18 «а»). За директивою з Москви VI сесія Верховної Ради УРСРІ 4 березня 1944 р. ухвалила Закон про утворення Нарко-1 мату закордонних справ УРСР. Відповідні зміни булі внесені до Конституції УРСР (ст. 15 «б»). УРСР делегува-| лося право брати безпосередню участь у міжнародних] зносинах. Декларувалося також, що УРСР має право Щ>и-| значати й відкликати своїх повноважних представників в| інших країнах, вступати в безпосередні зв'язки з іно-1 земними державами. Разом з тим Конституція СРСР за-1 лишила за СРСР право визначати загальні напрями зов1 нішньої політики й відносин з іншими державами.
Народним комісаром закордонних справ УРСР було при значено О. Корнійчука. Щодо структури наркомату т функцій його підрозділів, то перший відділ наркомат мав відати питаннями відносин з сусідніми державами,! другий — з Англією та СІЛА, третій — з Болгарією,! Югославією, Угорщиною, Грецією та Туреччиною, на чет-і вертий відділ покладалося вирішення питань, пов'язан!
510
Тема 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944 —1979 рр.)
з Німеччиною і підписанням мирних договорів з її союзниками в Європі. Значна увага приділялася добору й підготовці кадрів. До Вищої дипломатичної школи СРСР та дипломатичних курсів при НКЗС СРСР з України планувалося направити 50 чоловік. Великий інтерес до розгортання роботи НКЗС УРСР виявили представники зарубіжних країн, зокрема посол США в СРСР А. Гар-ріман та посол Великобританії в СРСР А. Керр. До Києва прибули перші іноземні делегації, представники засобів масової інформації. 12 липня 1944 р. з формальних причин (незнання іноземної мови) Москва звільняє О. Корнійчука з посади. Народним комісаром закордонних справ було призначено відомого партійного функціонера Д. Мануїльського. З його приходом значно посилився політико-ідеологічний аспект діяльності наркомату. І це не було випадковим: Д. Мануїльський одночасно обіймав посаду члена політбюро ЦК Компартії України, де відповідав за «ідеологічну роботу». Майже весь 1944 та 1945 pp. пройшли під знаком очікування в Україні встановлення дипломатичних зносин з іноземними державами. Цього, однак, не сталося. Разом з тим були зроблені перші кроки на шляху утвердження міжнародної присутності УРСР.
НКЗС УРСР взяв участь у підготовці Угоди між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення (ПКНВ), а також Угоди з ЮНРРА (Адміністрація допомоги й відбудови при Об'єднаних Націях). У листопаді 1944 р. до Києва після відвідин Москви прибула югославська делегація в складі І. Шубашича та Е. Карделя. 1 листопада 1944 р. в Київському університеті їм. Т. Г. Шевченка відкрився факультет міжнародних відносин. Чимало його випускників згодом стали відомими дипломатами, вченими. Серед них — А. Бутейко, В. Василенко, К. Забігайло, В. Скофенко, Б. Тарасюк, Г. Удовенко, П. Удовиченко, Г. Цветков та багато інших. У 1945 р. почав видаватися журнал «Сучасне та майбутнє», в якому висвітлювалися проблеми зовнішньої політики й міжнародних відносин. Предмет особливої уваги Наркомату закордонних справ УРСР становили питання, пов'язані з забезпеченням участі УРСР у майбутній міжнародній організації. Москва, як відомо, на конференції в Думбар-тон-Оксі поставила питання про включення всіх
511
РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
радянських республік до числа ініціаторів її створеї Радянська вимога не дістала підтримки на конференції, кінцевому підсумку на Кримській (Ялтинській) кого[ ренції було досягнуто домовленості про те, що на маі бутній міжнародній конференції УРСР разом із БРСІ будуть визнані країнами — членами й фундатора ООН. Над підготовкою відповідних документів працюв Наркомат закордонних справ УРСР.
Достарыңызбен бөлісу: |