Латиноамериканська інтеграція

Тема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

На початку 60-х років під впливом кризи систем, міжнародного поділу праці в Латинській Аме­риці розгорнулися досить масштабні інтегра­ційні процеси. Менше ніж за 10 років вони охопили:

498

Наприкінці 60-х і на початку 70-х років у Латинській Америці широкого розвитку набуває боротьба за еконо­мічну незалежність і справжній суверенітет, що набрала особливої сили в Чилі (при уряді Сальвадора Альенде), в Перу (при уряді Веласко Альварадо), а також в Еквадорі, Аргентині, Панамі й на Ямайці.

Зміни у внутрішньополітичній обстановці латиноаме­риканських країн і в міжнародно-політичній сфері не могли не відобразитись на інтеграційних процесах.

З'явились нові тенденції в підході до іноземного ка­піталу, що дістали офіційне визнання в 1967р. на зустрічі президентів латиноамериканських країн у Пунта-дель-Есті (Уругвай). У прийнятій учасниками зустрічі декларації вказувалось, що інтеграція має повністю слугувати інте­ресам Латинської Америки, і підкреслювалося, що «іно­земні компанії тільки тоді зможуть відігравати важливу роль у досягненні мети інтеграції, коли вони будуть підкорятися латиноамериканським планам розвитку».

Прагнення латиноамериканських країн підпорядкува­ти функціонування іноземних компаній завданням націо­нального розвитку, ослабити їх контроль над національ­ною економікою найбільшою мірою виявилося в діяль­ності Андської групи.

Андські країни першими в Латинській Америці роз­робили колективні заходи відносно іноземного монопо­лістичного капіталу. В 1971 р. вони прийняли документ, Що дістав назву «Загальний режим щодо іноземного ка­піталу, патентів, ліцензій, платежів».

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Одним із важливих заходів, що передбачався «Заі ним режимом», стало поступове переведення іноземні компаній у категорію національних чи змішаних. Ус

новлювалися і терміни переведення — 15 років для__.

лумбії, Чилі, Перу і 20 років для Болівії й Еквадор} Іноземним інвесторам не дозволялося переказувати кордон більше 14 % річних від зареєстрованої су™« прямих капіталовкладень. «Загальний режим» досить во| рожо сприйняли провідні західні держави. Вони ста чинити економічний і політичний тиск на андські країі„^ наполягаючи на скасуванні чи радикальній зміні поло-жень «Загального режиму». ч

Латиноамериканський досвід показав, що будь-які з&\ ходи, які зачіпають інтереси іноземного монополістичні ного капіталу, потребують міжнародного захисту. Тому| великого значення для країн регіону, які інтегрувалисяД набула проблема політичної єдності, від чого великою] мірою залежали результати їх спільної зовнішньополітич-І ної діяльності щодо захисту національних інтересів. ,

У 70-ті роки, з поглибленням процесу інтеграції й| збільшенням кількості об'єктів, що підлягали спільному! управлінню, досконалішою ставала інституційно-політич-f на структура, ширші можливості відкривалися для узгод-^ жених політичних акцій країн-учасниць. В Андській гру- : пі, в Карибському спільному ринку, ЛАВТ, Організації?; східнокарибських держав з'явилися спеціальні органи,, покликані формувати зовнішню політику інтеграційних! об'єднань. В Андській групі був створений парламент. j

Тенденція до спільних дій на міжнародній арені країн, * які інтегруються, особливо чітко виявилася в зовнішньо-; політичній діяльності андських держав.

Країни Андської групи підтримали процес демократи- \ зації режимів Латинської Америки. Вони відкрито стали на сторону нікарагуанських патріотів у боротьбі проти режиму А. Сомоси. На засіданні міністрів закордонних; справ ОАД (вересень 1978 — червень 1979 pp.) членил групи закликали до ліквідації режиму А. Сомоси. Разом з = Аргентиною і Панамою андські країни в 1974 р. під­писали «Декларацію Аякучо», взявши зобов'язання «ство­рювати умови, необхідні для вживання ефективних захо­дів щодо обмеження озброєння і припинення ввезення наступальної зброї до Латинської Америки, з метою

500

використовувати всі наявні ресурси для економічного й соціального розвитку».

Національним інтересам країн регіону відповідало ство­рення об'єднань для спільного використання природних ресурсів прикордонних районів. Такими об'єднаннями стали Ла-Платська група й Амазонський пакт.

До Ла-Платської групи, створеної в 1967p., ввійшли Аргентина, Бразилія, Болівія, Парагвай та Уругвай. До­говір, який підписали країни-члени, не передбачав ні створення спільного ринку, ні лібералізації торгівлі. Су­перечності між крашами-учасницями, нестача фінансо­вих засобів, небажання Бразилії та Аргентини брати на себе тягар економічного розвитку молодших партнерів — усе це тривалий час заважало співробітництву країн з освоєння басейну Ла-Плати. Тільки в 1979 р. Аргентина, Бразилія та Парагвай підписали першу велику угоду про спільне будівництво гребель на прикордонних річках.

Важливою віхою на шляху зміцнення інтеграційних процесів у Латинській Америці й вироблення загальної платформи в питаннях економічної політики стало ство­рення Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС).

У ході своєї багаторічної діяльності ЛАЕС зуміла нала­годити тісні ділові контакти з більшістю країн Латинської Америки і з усіма інтеграційними об'єднаннями конти­ненту.

В 60—70-ті роки в Латинській Америці поряд з тен­денціями розвитку інтеграції, економічного й політично-

501

го зближення діяли протилежні тенденції, які__„„

інтеграційні процеси й породжували кризи та с> між країнами Латинської Америки.

В Латинській Америці не існувало на цей час інтеграційного об'єднання, яке б не одержало в сь^ ну територіальні проблеми. З виникненням інтеграції процесів багато латиноамериканських країн почали с з ними пов'язувати надії на врегулювання спірних тань. Не випадково в ряді інтеграційних об'єднань з l^, метою було вжито спеціальних заходів. Так, ЛАВТ -_; 1967 р. прийняла додатковий протокол з «вирішення cj перечок», згодом затверджений спеціальним арбітражі судом. Арбітражна процедура була також передбачена говорами, що лежали в основі ЦАСР і КСР.

З метою попередження конфліктних ситуацій андсі країни створили Андський суд, вжили інших конкретн заходів. Вони, наприклад, обговорювали можливості сх, рочення контингентів збройних сил, які перебували прикордонних зонах, створювали демілітаризовані зони проводили контроль за озброєнням.

• Країни Латинської Америки і НМЕП

Програма нового міжнародного економічного поряд* (НМЕП) посіла одне з центральних місць у зовнішньопс літичній діяльності латиноамериканських держав.

Виступивши серед ініціаторів руху за НМЕП, державі регіону сподівалися шляхом його встановлення полепш ти вирішення таких взаємопов'язаних питань, як утвері ження необмеженого суверенітету над своїми природи* ми ресурсами, включаючи право на їх націоналізацію, також поширення цього суверенітету на ресурси кої

502

-р_ема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

дентального шельфу й Світового океану, обмеження експансії транснаціональних корпорацій (ТНК), контроль за їхньою діяльністю та її регулювання на основі націо­нального законодавства.

Латиноамериканські прихильники програми НМЕП вва­жали, що вона має здійснюватися шляхом збільшення постійної матеріальної допомоги з боку всіх промислово розвинутих держав і доведення її обсягів до 0,7 % — 1,0 % ВНП. Але позиція країн Латинської Америки з проблем НМЕП відрізнялась від підходів країн Азії й Африки. Країни регіону меншою мірою, ніж африканські держави, прагнули наповнити програму політичним зміс­том; багато з них розглядали НМЕП як засіб проникнен­ня до «клубу багатих країн».

Важливим напрямом боротьби латиноамериканських країн за встановлення НМЕП стала реалізація суверенно­го права на націоналізацію власності шоземного капіталу й обмеження діяльності ТНК.

У 70-ті роки націоналізація ТНК у Латинській Амери­ці зачепила інтереси більш ніж 50 міжнародних монопо­лій, а загальна вартість націоналізованої власності ста­новила понад 7 млрд доларів. Латиноамериканські країни першими порушили в ЮНКТАД питання про необхід­ність обмеження діяльності ТНК і вироблення «Кодексу поведінки транснаціональних корпорацій», вони активно сприяли створенню комісії ООН щодо ТНК.

Другим важливим напрямом діяльності латиноамери­канських країн з установлення НМЕП було зміцнення регіональної економічної інтеграції й співробітництва з країнами, що розвиваються, інших континентів.

У 1974 р. до створеної Міжнародної асоціації боксито-видобувних країн увійшли такі латиноамериканські країни, як Домініканська Республіка, Гаїті, Гайана, Ямайка та

Суринам.

За короткий відтинок часу країни континенту ство­рили більше органів і організацій латиноамериканського

503

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

В 70-ті роки в умовах гострої енергетичної кризи й затяжного спаду у світовій економіці «сировинна дипло­матія» добилася деяких зовнішньоекономічних пільг для ряду латиноамериканських держав. Однак як тільки роз­винуті країни подолали наслідки енергетичної кризи, «сировинні антикартелі» відразу ж утратили свою роль j ініціаторів боротьби з експансією ТНК.

Уже наприкінці 70-х років розвинутим західним дер­жавам удалося значною мірою стримати наступ країн, що 'j розвиваються, в їхній боротьбі з економічним «неоколо- ' ніалізмом» і примусити ці країни перейти до оборони. Більше того, глибока затяжна економічна криза середини 70-х років у цілому серйозно ослабила зовнішньоеконо­мічні позиції країн Латинської Америки на переговорах із і Заходом.

• Латиноамериканські країни в ООН

Країни Латинської Америки брали безпосередню участь у створенні Організації Об'єднаних На­цій. 20 незалежних латиноамериканських респуб­лік стали державами—засновницями ООН. Вони пред-

504

Тема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

ставляли континент на конференції в Сан-Франциско, де було прийнято й підписано Статут ООН, визначено струк­туру цього міжнародного форуму.

До кінця 50-х років країни Латинської Америки мали третину голосів в ООН. Два з шести непостійних членів Ради Безпеки були представниками Південної Америки.

Початок «холодної війни» позначився створенням у Латинській Америці військово-політичного союзу амери­канських держав {Пакт Ріо-де-Жанейро, 1947). Участь держав континенту в цьому союзі суттєвою мірою визна­чила їх позицію в ООН у той період.

У зовнішній політиці країни Латинської Америки йшли у фарватері Вашингтона, під тиском якого вони розірвали дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Вико­ристовуючи лозунги «континентальної солідарності», американські представники добилися внесення в проект Статуту ООН положень, які санкціонували б пріоритет міжамериканських установ при розв'язанні Радою Без­пеки ООН конфліктних ситуацій і суперечок у Латин­ській Америці. Делегація СІЛА прагнула усунути ООН від розгляду латиноамериканських проблем і обмежити їх вирішення рамками ОАД.

Наступ реакції в країнах Латинської Америки і вста­новлення у 12 латиноамериканських республіках про-американських диктаторських режимів відобразилися на позиціях держав регіону в ООН. У перші десятиріччя існування ООН діяльність латиноамериканських пред­ставників у цій міжнародній організації контролювалась і спрямовувалась Вашингтоном.

У період «холодної війни» СІЛА, використовуючи «ма­шину голосування» в ООН, нерідко зверталися по допо­могу до «латиноамериканської більшості», щоб добитися ухвалення вигідних Вашингтонові резолюцій. Латино­американські представники в ООН виступали на сесіях Генеральної Асамблеї на підтримку «доктрини Трумена», «плану Маршалла», «плану Баруха», створення системи агресивних військових блоків, проголосували за резолю­цію, на основі якої розпочалася американська збройна агресія в Корею.

Події у Гватемалі 1954 р. стали першим випробуван­ням доктрини «примату ОАДнад ООН». Уряд X. Арбенса звернувся до Ради Безпеки зі скаргою на агресію, яка

505

розпочалася з території Нікарагуа й Гондурасу за тримки Сполучених Штатів. На IX сесії Генеральне Асамблеї ООН (жовтень 1954 р.) представники Еквадору! Уругваю та Аргентини заявили, що участь латиноаме-| риканських держав в ОАД не може перешкодити їм реа-| лізовувати право звертатись по допомогу безпосередньо^ до ООН.

У 1960—1962 pp. в ООН розгорнулася гостра політич^ на й дипломатична боротьба навколо кубинського пи-1 тання. Звернення кубинського уряду до Ради Безпеки таї Генеральної Асамблеї з вимогою зупинити агресивні США проти Куби дістали підтримку деяких латиноаме-і риканських країн. У результаті спроби американської ^ легації в ООН протиставити Кубі «єдиний фронт»! латиноамериканських держав не увінчалися успіхом. На| XV сесії Генеральної Асамблеї (квітень 1964 р.) мекси^| канський представник підкреслив правомочність ООІ" ухвалювати резолюції щодо конфлікту між Кубою і СГ хоч обидві країни є членами ОАД.

Незважаючи на те, що США в 1965 р. вдалося правити в Домініканську Республіку «міжамерикансь збройні сили з підтримки миру й порядку» під прапоро» ОАД, при обговоренні домініканського питання в Безпеки ООН латиноамериканські представники висту-* пили проти спроби Вашингтона створити прецедент організації «міжамериканських збройних сил» на постій-* ній основі.

В 60-ті роки розпочалося поступове зближення пози-| цій латиноамериканських і афро-азіатських країн в ООІ" Ряд країн регіону вступили в Рух неприєднання.

В 70-ті роки відбувся відхід країн Латинської Амері від блокової дипломатії. Загострювалися їх суперечносі зі СІЛА. Більшість країн регіону значно частіше сі займати самостійну, конструктивну позицію з таких бальних проблем, як боротьба за мир, за загальне й повї роззброєння, встановлення нового міжнародного еконс мічного порядку.

Саме в цей період у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорі почали проходити регулярні консультації представго латиноамериканських країн при ООН, об'єднаних ГРУЛА (grupo latinoamericano). Цей вид співробп країн континенту не базувався на якійсь договірно

506

правовій основі: консультації обмежувалися лише ухва­ленням рішень, які мали рекомендаційний характер. Го­ловною метою ГРУЛА стало вироблення єдиної позиції латиноамериканських держав із важливих міжнародних і регіональних проблем, а також відстоювання цієї позиції на сесіях Генеральної Асамблеї.

В 1973—1977 pp. на XVIII—XXXII сесіях Генеральної Асамблеї латиноамериканські держави добилися прий­няття резолюцій, які закликали всі країни приєднатися до додаткових протоколів І і II Договору Тлателолко.

Тема 9

УКРАЇНСЬКА РСР

НА МІЖНАРОДНІЙ

АРЕНІ

(1944—1979 рр.)

Створення та розгортання діяльності Наркомату закордонних справ УРСР Участь УРСР в Установчій конференції ООН у Сан-Франциско. Вихід УРСР на міжнародну арену

УРСР і розв'язання повоєнних проблем Європи

Укладання мирних договорів з колишнім» союзниками Німеччини УРСР і розв'язання дунайської проблеми. Участь УРСР у розв'язанні німецького питання

Діяльність ЮНРРА в Україні Врегулювання територіальних питань та зміни українських кордонів і складу насе­лення після завершення другої світової війни

Українська РСР у міжнародних відносинах періоду загострення «холод­ної війни» та посилення блокового протистояння

Період, про який ідеться, є одним із найсі ніших і суперечливих як з точки зору станс лення й розвитку системи міжнародних син у повоєнний час, так і з точки зору ролі і місця СІ у цій системі загалом і Української РСР як складов Радянського Союзу зокрема. Цей період має ряд хар терних особливостей. Свій початок він бере тоді, кої друга світова війна вступила у свою заключну фазу, кол питання про перемогу над фашистською Німеччиною : тигітлерівської коаліції було практично вирішене й,

Тема 9 Українська РСР на міжнародній арені (1944 —1979 рр.)

коли на перший план дедалі очевидніше висувалися проб­леми повоєнної розбудови світу. Це був період, коли си­туативна близькість СРСР, СІЛА, Великобританії, зумов­лена насамперед наявністю спільного ворога — фашист­ської Німеччини, почала руйнуватися, коли розбіжності в поглядах країн-союзниць на повоєнний устрій світу ста­вали дедалі глибшими, а то й прямо протилежними. Це був період «холодної війни» й гострого блокового проти­стояння, період, коли людство не раз перебувало на межі світової ядерної катастрофи. Період, ший почався «холод­ною війною», закінчився вторгненням військ СРСР до Аф­ганістану й подальшим загостренням міжнародної обста­новки.

В контексті викладеного слід розглядати всі інші скла­дові системи міжнародних відносин цієї доби. Для УРСР цей період був наповнений важливими подіями, які, од­нак, не піддаються одномірній оцінці. Саме в цей період в УРСР був створений Наркомат закордонних справ, на конфе­ренції в Сан-Франциско вона стала країною-членом і фунда­тором ООН. УРСР уклала свої перші двосторонні угоди, взяла участь у Паризькій та Дунайській (Белградській) кон­ференціях, стала непостійним членом Ради Безпеки ООН тощо. Починаючи з 50-х років можливості участі УРСР в міжнародному житті звужуються. Зовнішньополітичні пов­новаження УРСР, визначені відповідним Законом 1944 р. та конституційними змінами того ж року, на практиці набирали все більш формального характеру. Чи не єдиним міжнародним форумом для УРСР залишалася ООН. Однак період, про який ідеться, за всіх його складнощів і протиріч немає підстав малювати однією чорною фарбою. Як за­значає відомий український дипломат В. Скофенко, не слід зовнішньополітичну діяльність України радянської Доби відкидати геть, треба її всебічно, зважено й об'єк­тивно проаналізувати, зокрема те, що зробили тоді ук­раїнські дипломати з точки зору національних інтересів ^країни.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

• Створення та розгортання діяльності Наркомату закордонних справ УРСР

Нагадаємо, що Україна мала власне зовнішньЬ-політичне відомство ще в період із груд| 1917 р. до травня 1920 p., тобто за доби україн-1 ських визвольних змагань. Зовнішньополітичний орга створила й УСРР, яка виникла після повалення УНРІ Однак зі вступом до складу СРСР вона втратила своЦ зовнішньополітичні повноваження, а Народний коміса-j ріат закордонних справ УСРР був ліквідований. Протяго! наступного періоду аж до 1944 р. УРСР не мала свог зовнішньополітичного відомства. Повноваження в сфері цілком перебрала на себе Москва.

510

з Німеччиною і підписанням мирних договорів з її союзниками в Європі. Значна увага приділялася добору й підготовці кадрів. До Вищої дипломатичної школи СРСР та дипломатичних курсів при НКЗС СРСР з України планувалося направити 50 чоловік. Великий інтерес до розгортання роботи НКЗС УРСР виявили представники зарубіжних країн, зокрема посол США в СРСР А. Гар-ріман та посол Великобританії в СРСР А. Керр. До Києва прибули перші іноземні делегації, представники засобів масової інформації. 12 липня 1944 р. з формальних при­чин (незнання іноземної мови) Москва звільняє О. Кор­нійчука з посади. Народним комісаром закордонних справ було призначено відомого партійного функціонера Д. Мануїльського. З його приходом значно посилився політико-ідеологічний аспект діяльності наркомату. І це не було випадковим: Д. Мануїльський одночасно обіймав посаду члена політбюро ЦК Компартії України, де відпо­відав за «ідеологічну роботу». Майже весь 1944 та 1945 pp. пройшли під знаком очікування в Україні встановлення дипломатичних зносин з іноземними державами. Цього, однак, не сталося. Разом з тим були зроблені перші кроки на шляху утвердження міжнародної присутності УРСР.

НКЗС УРСР взяв участь у підготовці Угоди між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення (ПКНВ), а також Угоди з ЮНРРА (Адміністрація допо­моги й відбудови при Об'єднаних Націях). У листопаді 1944 р. до Києва після відвідин Москви прибула юго­славська делегація в складі І. Шубашича та Е. Карделя. 1 листопада 1944 р. в Київському університеті їм. Т. Г. Шев­ченка відкрився факультет міжнародних відносин. Чимало його випускників згодом стали відомими дипломатами, вченими. Серед них — А. Бутейко, В. Василенко, К. Забігайло, В. Скофенко, Б. Тарасюк, Г. Удовенко, П. Удовиченко, Г. Цветков та багато інших. У 1945 р. почав видаватися журнал «Сучасне та майбутнє», в якому висвітлювалися проблеми зовнішньої політики й між­народних відносин. Предмет особливої уваги Наркомату закордонних справ УРСР становили питання, пов'язані з забезпеченням участі УРСР у майбутній міжнародній організації. Москва, як відомо, на конференції в Думбар-тон-Оксі поставила питання про включення всіх

511

радянських республік до числа ініціаторів її створеї Радянська вимога не дістала підтримки на конференції, кінцевому підсумку на Кримській (Ялтинській) кого[ ренції було досягнуто домовленості про те, що на маі бутній міжнародній конференції УРСР разом із БРСІ будуть визнані країнами — членами й фундатора ООН. Над підготовкою відповідних документів працюв Наркомат закордонних справ УРСР.