Таємні товариства: міфи та реальність Микола Сенченко, Валерій Гастинщиков

Вони розсіялися, переховуючись від гонінь та інших несприятливих подій. За нового оточення чекали революції, що повинна була змінити їхній статус.

Очікуючи її приходу в усій славі, вони ревно оберігали свої стародавні традиції, закони і церковні ритуали. Цей час настав, коли християнських лідерів прикликали охороняти Святу Землю. Саме тоді з’явилися «Рицарі Палестини», які контактували з деякими своїми однодумцями, доглядачами в Єрусалимі.

Вони присвятили себе вивченню природи і глибокому дослідженню її прихованих сил, роблячи дивні відкриття, що що давали змогу зрозуміти влаштування цього світу. Їхню увагу було зосереджено на найбільшому трактаті Морьєна. Вони намагалися зберегти ресурси, необхідні для досягнення своїх амбіційних планів.

 Рицарі Христа. На початку ХІV століття, коли Папа Римський наказав ліквідувати «Рицарів-Тамплієрів» по всьому християнському світу за єресь, найрезультативнішим похід виявився тільки у Франції. В інших країнах тамплієри змогли сховатися, примкнувши до інших таємних товариств. У Португалії вони зуміли уникнути переслідування, лише змінивши назву на «Рицарів Христа». Під цією новою назвою Орден існував протягом наступних 300 років. Члени Ордену «Рицарі Христа» були моряками і створили флот світового класу. Принц Генрі Мореплавець був гросмейстером, а Васко де Гама — членом Ордену. Кораблі «Лицарів Христа» ходили під білими вітрилами, на яких був зображений червоний хрест. Той же символ з’являється 1492 року на «Ніні», «Пінті» і «Сaнта-Марії» під командуванням Христофора Колумба. Сам Колумб був одружений з дочкою члена «Рицарів Христа» і скористався морехідними навичками групи.

 Саєнтологія. Церкву Саєнтології заснував Лафаєт Рон Хаббард, більш відомий як Рон Хаббард. Хаббард був другом Джека Парсонса, ключової фігури ВІД — таємного товариства, в якому проходив підготовку Хаббард.

Через рік по закінченні Другої світової війни Джек Парсонс писав про Хаббарда у своєму листі відомому сатаністу Алістеру Кроулі. Там говорилося: «Близько трьох місяців тому я познайомився з офіцером розвідки ВМС капітаном Роном Хаббардом... Хоча Рон ніколи не вчився магії, він володіє дивовижними практичними навичками і знаннями у цій галузі. Він — найтелемічніша особистість з усіх, кого я до цього зустрічав, його погляди відповідають усім нашим принципам. Він також зацікавлений у встановленні Нової Ери. Ми об’єднаємо наші зусилля в співпраці, що здійснюватиметься за принципом акціонерного товариства з обмеженою відповідальністю, для керівництва нашою спільною справою».

Біблія Саєнтології — це книга Рона Хаббарда «Діанетика: Сучасна наука про щиросердечне здоров’я». За офіційним веб-сайтом Саєнтології: «Сайєнтологія звернена до конкретного чоловіка чи жінки. Її мета — дати особистості можливість збагнути своє життя і поліпшити його, як вона сама це розуміє».

Доречним буде запитання: що таке Саєнтологія? Саєнтологія — це практична релігійна філософія. Релігійний рух, який набуває щонайшвидшого поширення на Землі. Вона менш ніж за половину століття добре показала себе як сила, спрямована на позитивні зміни у світі. Релігійна філософія Саєнтології становить собою чітку систему аксіом, законів і методів, що грунтовно досліджені і перевірені на їхню дієвість. Вона надає особистості можливість поліпшити якість не тільки власного життя, а й усього світу.

Однак критики Саєнтології розходяться в думках щодо неї як до релігійної організації самодопомоги. Вони стверджують, що вона — таємний культ, метою якого є нажива. Так, на досить-таки агресивному веб-сайті, що критикує Саєнтологію, сказано: «Небезпека, якій постійно піддають американських солдатів на Близькому Сході, тільки загострила почуття огиди до Рона Хаббарда, який увесь час брехав про свою службу в ВМС, оскільки саєнтологія поширює цю брехню. Фактично службу Хаббарда можна охарактеризувати як посередню, навіть незадовільну. Але поширення брехні Хаббарда — це не найгірше, чим займається саєнтологія. Чому люди налаштовані проти саєнтології?

Саєнтологія позбавляє людей свободи дій. Є десятки свідчень, що вона утримувала людей проти їхньої волі. Це беззаконня чинили не шахраї від саєнтології, воно здійснювалася відповідно до її політики. Так, саєнтологи утримували Лізу Макфемон проти її волі 17 днів. Вона померла в ув’язненні. Однак штат Флорида вирішив навіть не висувати обвинувачень».

Стверджується, що церква звинувачує саєнтологію у брехні й наступи на свободу слова.

Згідно зі свідченнями Д.Турецкі, автора веб-сайту «Секрети Саєнтології»: «Церква Сайентології — це багатий і мстивий релігійний культ, чи, як стверджують критики, «хрест між муністами і мафією». Однак було б помилкою вважати їхню приховану технологію безневинною чи неефективною. Саєнтологи багато знають про контроль над свідомістю, суспільний контроль, риторичне дзюдо (програш у результаті зсуву логіки, уміле використання логічних помилок), по суті, вони самі стають жертвами власної технології.

Попри потужну рекламну кампанію з півгодинними телевізійними інформаційно-комерційними програмами про діанетику, Церква дуже уважно стежить за збереженням у таємниці своєї освіти, зокрема вона оголошує незаконним будь-яке обговорення чи вивчення їхньої діяльності (Див.: політичний бюлетень, що забороняє вербальні технології). Щоб осягти внутрішні таємниці культу, потрібні роки суворого послуху і великі грошові пожертви.

Натомість Саєнтологія обіцяє своїм послідовникам «цілковиту свободу». Інтернет через свої сайти має намір зробити все необхідне для виконання своєї обіцянки.

Сьогодні Саєнтологія активно вербує нових членів через залучення знаменитостей.

 Сантерія. Діяльність «Сантерії» не є надбанням гласності за межами групи. Вірування і погляди мають суттєві відмінності, залежно від лідера. «Сантерія» відома під різними назвами. Її офіційна назва — «Регла де Оча», що означає «Правило Ориша» (або коротше — Оча). Інша назва — Ла Регла Лукумі. «Сантерія» означає «Шлях Святих». Це найпоширеніше загальне ім’я групи. У Бразилії ця група відома як Кандомбль Єге-Наго. Нешанобливий синонім — «Сантерія — Макумба», що означає також чорну магію.

Сантерія — це релігія, що поєднує африканську релігію (поклоніння Оришу — «головному хоронителю» — та вірування народів йоруба, банту в Південній Нігерії, Сенегалі, Гвінеї) і католицькі погляди. Раби принесли свою релігію з Африки, коли їх насильно вивозили в різні кінці світу. Згодом їхню релігію було об’єднано з християнством. Рабів по їх прибутті обертали в католицьку віру, забороняли дотримуватися своїх традицій. Тож ті приховували свої справжні релігійні переконання, змінювали імена своїх богів на імена католицьких святих.

Кілька прикладів: Бабалз Аї став Святим Лазарем (заступник хворих), Шангс стала Святою Варварою (заступниця грому, блискавки і вогню), Елеггуа (іноді — Елегба) став Святим Антонієм (страж доріг), Обатала стала Святою Богородицею Лас-Мерседес і Воскреслого Христа (батько світобудови; джерело духовності), а Ошзн — Милосердною Богородицею (покровительниця фінансів).

«Сантерія» найпоширеніша на Карибських островах, особливо на Кубі. Багато десятиліть через заборону комуністичним режимом на Кубі вона перебувала в таємниці, нині ж сповідується відкрито.

Вона також поширена серед іспаномовного населення Флориди, Пуерто-Ріко, Нью-Джерсі, Нью-Йорка, Лос-Анджелеса, Аргентини, Бразилії, Колумбії, Мексики, Венесуели, Фран­ції і Нідерландів.

Чисельність членів групи називають різну — від 22 000 до 800 000 осіб. Їхній бог — Олорун, чи Олодумар («владар небес»). Він — верховний бог. Нижче стоять у цій ієрархії охоронці Ориша. У кожного з них є відповідний християнський святий. Боги мають потребу в харчуванні. Ті, хто їм поклоняється, годують їх через жертвопринесення тварин, готують страви і хвалять їх. Під час ритуального жертвопринесення (зазвичай жертви — кури) збирають кров тварини і дають її Оришу. Вважається, що так відпускаються гріхи. «Сантерія» зазнавала критики за жертвопринесення тварин. Члени групи виправдовуються — мовляв, тварини приносять у жертву гуманно (швидко) і часто їх після цього з’їдають.

Священиків називають Сантерос чи Бабалочас. Є й жінки-священики — Сантерас чи Ялочас. Їх навчають упродовж багатьох літ, перед присвятою вони усамітнюються. Їх навчають танцям, співу і методам зцілення.

Під час обрядів «Сантерії» називають ім’я одного з небіжчиків. Це ритуал Шанування Предків. Члени групи ритмічно і збуджено танцюють, аби впустити в себе дух Ориша, ставши каналом передачі його послань.

Ботанікас — магазини, у яких члени «Сантерії» купують товари: амулети, трави, мікстури і музичні інструменти. У них немає книг, таких як Біблія, їхні вірування і традиції передаються з покоління в покоління усно.

«Сантерія» здобула погану славу 1989 року, коли в Мутуморі (Мексика), недалеко від кордону штату Техас, було виявлено тіла 12 вбитих чоловіків. З самого початку в злочині звинуватили «Сантерію». Убивців згодом знайшли — це була банда наркоторговців. До складу банди входили члени «Сантерії», однак ці вбивства не є свідченням того, що вона практикує чи потурає людським жертвоприношенням.

І все ж не можна сказати, що ритуали «Сантерії» безпечні. 23 лютого 2004 року віч-інфікована сорокарічна жінка Мінерва Перез із Бронкса, Нью-Йорк, прийшла до свого друга для ритуалу «очищення» (una limpleza). Під час ритуалу 62-річний Мілдред Санчез запалив свічі й облив Перез легкозаймистою рідиною, що використовується в ритуалах «Сантерії» — так звана вода Флориди, ароматична рідина на спиртовій основі, відома з ХІХ століття, настояна на травах, як нібито запечатує тіло від поганої енергії. Ритуальні свічі запалюють під час ритуалу пошанування Ориша духовні охоронці.

Інші елементи, які часто використовує «Сантерія» у ритуалах очищення: білі квіти, трави — щоб зняти вроки, «злякати смерть» — і кокосові горіхи. Кокосові горіхи розрізають навпіл, а потім викидають. Майбутнє можна пророкувати з того, як упадуть кокосові горіхи. Поліцейські знайшли половинки кокосів на вулиці, за межами кімнати, де померла Перез. Жінка зайнялася від свічі, коли Санчез здійснював ритуал хресного знамення з водою Флориди. Поліція на вулиці почула лементи і вибухи. Вона знайшла мертву Перез, сильно обгорілу і з глибокою раною на чолі. Санчез отримав опіки рук — ймовірно, намагався погасити вогонь.

За віруваннями «Сантерії», її ритуали здатні очистити від сімох смертних гріхів.

Свастика

Свастика — прообраз графічних візерунків під прямим кутом, відоміша як емблема Нацистської партії Адольфа Гітлера до початку й під час Другої світової війни. Згодом її використовуватимуть як емблему неонацистів. Емблема, однак, з’явилася набагато раніше за Гітлера. Гітлер використовував цей символ, оскільки наприкінці 1800-х років свастика символізувала німецьку культуру, а в перші десятиліття ХХ століття символ набрав характерної антисемітської спрямованості.

Слово «Свастика» походить від «su» — (санскрит — «добро, благо») і «asti» — («життя, існування»).

Свастика була поширена у всьому світі і використовувалася з різними значеннями, багатьма цивілізаціями. У Скандинавії, наприклад, цей символ з давніх часів означав молоток Тора. Ранні християни, аби уникнути переслідування, використовували його як маскувальний хрест. Стародавні азійські, єгипетські й ірландські цивілізації також використовували цей символ. В Індії він означає успіх, його малюють на дверях, усипальницях, часом — на тілі. У Північній Америці він був символом місцевого американського індійського племені Хопі.

Історик Френк Вотерс зазначає, що символ свастики — це шлях міграції племені Хопі. Центр хреста — Туванасаві чи Центр Всесвіту, що в краю Хопі на південному заході США. Туванасаві був не географічним центром Північної Америки, а магнетичним чи духовним центром, що виник на перетині осей «Північ — Південь» і «Захід — Схід -Захід», якими Близнюки спрямовували свої хвилюючі послання і керували круговертю планети. Три напрямки (pasos) для більшості сімейств були однаковими: заблокований льодом запасний хід — на північ, Тихий океан — на захід, Атлантичний океан — на схід.

Тільки сім родин — Ведмідь, Орел, Сонце, Качин, Папуга, Флейта і Койот — мігрували в Південну Америку до південного paso. Сорок кланів, що залишилися, починали свій шлях з Південної чи Центральної Америки, вважаючи це своїм південним paso. Їхня міграція у такий спосіб нагадувала цей символ.

Символ має різні графічні варіанти — рух за годинниковою стрілкою, що, наприклад, використовували нацисти, і проти годинникової стрілки — як у буд­дистів.

 Святий Грааль. Традиційна історія Святого Грааля така: Євангеліє розповідає, що Йосип Аримафейський заволодів святим кубком, з якого пив Ісус під час таємної вечері. Йосип Аримафейський домігся дозволу Понтія Пілата забрати тіло Христа у свою усипальницю для поховання. Тоді ж Йосип Аримафейський зібрав кров Ісуса в потир. Йосип узяв із собою кубок до краю, що зараз називається Великою Британією, і зберігав його до самої смерті. Після його смерті члени родини передавали кубок у спадщину. Його місцезнаходження невідоме, але, як стверджується, він зберігається в замку, оточеному пустирищем. Його охороняє страж на ім’я Король-Рибалка, що страждає від невиліковних ран.

Є й думка, що Граалем заволоділи лицарі-тамплієри. Пошук Святого Грааля був головною метою міфологічного короля Артура і Лицарів Круглого Столу.

За іншою легендою, Святий Грааль 1398 року виявився в Новій Скотії.

Альтернативна версія — Святий Грааль не був кубком, наповненим кров’ю, радше малася на увазі Марія Магдалена, яка зберегла кров Ісуса в його дітях. Цю таємницю зберігав Пріорат Сіону.

 Рада Національної Безпеки. Раду Національної Безпеки (СНБ) створено 26 липня 1947 року відповідно до закону про національну безпеку. Цей закон також визначав посаду міністра оборони, національного військового відомства, Центрального розвідувального керування, Агентства національної безпеки і Ради з ресурсів національної безпеки. З моменту утворення РНБ її члени, зазвичай, були і членами Ради міжнародних відносин і/чи Тристоронньої комісії.

РНБ виробляє рекомендації президенту США щодо зовнішньої та оборонної політики, координує зовнішню й оборонну політику, влагоджує дипломатичні і військові проблеми. Відповідно до закону, до складу СНБ входять президент, віце-президент, держсекретар, міністр оборони й Об’єднаний комітет начальників штабів, директор ЦРУ і помічник президента з національної безпеки, чи, як його ще називають, радник з національної безпеки. (Посаду радника з національної безпеки запроваджено президентом Д.Ейзенхауером 23 березня 1953 року після звіту Р.Катлера про діяльність СНБ. За задумом, радник повинен бути «вухами» президента щодо питань національної безпеки.)

Президент може також залучати інших посадових осіб. Рада національної безпеки є центральним органом у питаннях координації зовнішньої політики Сполучених Штатів. З часу її створення 1947 року її склад багато разів змінювався, виходячи з потреб і поглядів президента.

Раду під головуванням президента США створено для координації політичних і військових питань.

Голова об’єднаного комітету начальників штабів — це передбачений законом військовий радник Ради, директор ЦРУ — радник з розвідки. Керівник президентської адміністрації, рада президента і помічник президента з економічної політики також можуть бути присутніми на засіданнях РНБ.

Генерального прокурора і голову бюджетного управління запрошують на засідання з питань, що стосуються їхньої сфери роду діяльності. Голови інших адміністративних департаментів і агентств, а також інші відповідальні працівники, запрошуються в разі потреби.

Склад РНБ характеризує особистість самого президента. За Трумена Радою керував держсекретар. За Ейзенхауера (відставного генерала) лідерство було за військовими. За Кеннеді спостерігалося прагнення стерти межу між розробкою політичного курсу і практичною діяльністю.

Джонсон не довіряв структурі РНБ і більше покладався на поради близьких друзів. За Ніксона і Форда РНБ керував держсекретар Генрі Кіссінджер, якого більше цікавила аналітична інформація. За Картера головним двигуном зовнішньої політики був радник з національної безпеки.

За Рейгана роль радника національної безпеки була мінімальною, всю діяльність Білого дому координував керівник президентської адміністрації. Перший президент Буш, який свого часу був директором ЦРУ (1976 — 1977), мав власний багатий досвід у галузі зовнішньої політики. Він реорганізовував РНБ, туди увійшли комітет керівників, комітет заступників і вісім комітетів, пов’язаних з координацією політики.

РНБ відіграв важливу роль під час розпаду Радянського Союзу, об’єднання Німеччини і введення американських військ в Ірак і Панаму.

 Рада Міжнародних Відносин (РМВ). Некомерційна і неналежна до жодної партії організація, що сприяє взаєморозумінню в питаннях зовнішньої політики США й у міжнародних відносинах за допомогою обміну думками — принаймні, так звучить офіційна версія. Багато хто підозрює, що Рада замислила створення єдиного світового уряду — світового співтовариства.

Саме членство в РМВ — не секрет, однак секретом є те, чим там займаються. РМВ публікує список його членів, але всі вони дали обітницю мовчання щодо своєї діяльності у РМВ.

РМВ з’явилася як допоміжна структура під час зустрічей, проведених напередодні Першої світової війни й одразу після її закінчення. Тема цих зустрічей — післявоєнна ситуація, їхній організатор — радник американського президента В.Вільсона полковник Едвард Мендел Хаус. Саме там з’явилися «чотирнадцять пунктів» Вільсона. Вони закликали до вільної і відкритої торгівлі між державами.

Після закінчення війни Вільсон, Хаус та інші впливові представники, зокрема банкіри Б.Барух і П.Варбург, взяли участь у мирній конференції в Парижі. У паризькому відділенні «Мажестик» 30 травня 1919 року було зроблено перший крок зі створення наднаціональної організації — Інституту міжнародних відносин. Його, як основу формування світового уряду, було розділено на дві філії: одну з центром в Англії, відому як Королівський Інститут міжнародних справ, іншу — в Нью-Йорку — Рада Міжнародних Відносин.

РМВ привласнив собі назву, яка існувала раніше, але не впливової групи, що проводила зустрічі в обідньому клубі Нью-Йорка з 1918 року. Першим головою РМВ став Джон Девіс, адвокат Моргана. Цей новий РМВ був зареєстрований 21 липня 1921 року. Відповідно до статуту організації, будь-який член, який обговорює діяльність РМВ, буде негайно виключений з її рядів.

З кінця Другої світової війни й донині штаб-квартира РМВ міститься в нью-йоркському Харольд Пратт Хаус, подарованому РМВ рокфеллерською компанією «Стандард Ойл» (зараз відоміша як «Ексон»). Девід Рокфеллер примкнув до РМВ перед Другою світовою війною, 1950 року його було обрано віце-головою Ради.

Вступ здійснювався винятково за запрошеннями, його членів прийнято називати «північно-східною владною елітою». Спочатку кількість членів РМВ обмежувалася 1 600 членами, але нині їх більше, ніж удвічі.

У 1970-х роках РМВ перестав бути винятково білою чоловічою організацією, було дозволено приймати в члени жінок і афроамериканців. До складу РМВ входили деякі держсекретарі США, зокрема Е.Рут, Дж.Фостер Даллес і К.Хертер.

Рут (1845 — 1937), народився в Клінтоні, Нью-Йорк, син професора математики коледжу Гамільтон. Рут закінчив факультет права Нью-йоркського університету 1867 року, став відомим юристом. Кілька років активної участі в діяльності республіканської партії дали можливість Руту 1899 року обійняти посаду військового міністра при президенті В.Мак-Кінлі. За роки роботи в кабінеті президента Рут реорганізував адміністративну систему військового департаменту, встановив новий порядок призначення на посаду, заснував Військовий коледж, розширив Вест-Пойнт, відкрив училища різних видів збройних сил, створив генеральний штаб і підсилив контроль за діяльністю національної гвардії. Він повернувся до приватної практики в 1904 — 1905 роках, до того як став держсекретарем при президенті Т.Рузвельті. З 1909 до 1915 року Рут був сенатором США. Він присвятив велику частину свого життя питанням міжнародного арбітражу. Рут був першим головою Благодійного фонду Карнегі «За мир в усьому світі». Він гадав, що міжнародне право дає людству більші можливості для досягнення миру в усьому світі.

Джон Фостер Даллес (1888—1959) був впливовою людиною у федеральному уряді, його ім’ям названо аеропорт у Вашингтоні, округ Колумбія. У некролозі в газеті Нью-Йорк Таймс, про нього, зокрема, було сказано: «Шість років Даллес був основною фігурою у плануванні реалізації зовнішньої політики Сполучених Штатів. У сфері міжнародних відносин він був головним радником президента Ейзенхауера, його головним представником на Капітолійському пагорбі. Даллес був надзвичайно суперечливим держсекретарем. Одне безперечне. По-перше, це стосується його особистої ролі. Безсумнівно, він був найсильнішою фігурою кабінету Ейзенхауера, відігравав керівну роль у Вашингтоні і часто в Західному альянсі. По-друге, що стосується його якостей миротворця, небагато знайдеться людей його рівня. Ніхто не міг зрівнятися з ним у силі переконання на нарадах у Білому домі. На слуханнях у Сенатському комітеті з іноземних справ він іноді викликав критику і скептицизм, але неминуче дотримувався своєї лінії. По-третє, у нього була надзвичайна воля до життя. Він підтримував особисті контакти і прагнув утверджувати американське лідерство під час своїх поїздок по всьому світі. Як державний секретар він подолав 479 286 миль за межами Сполучених Штатів».

Христіан Арчибальд Хертер (1895—1966) народився у Франції в американській родині. 1915 року закінчив Гарвардський університет, 1916-го став аташе американського посольства в Берліні, 1919-го — членом РМВ. До призначення на посаду держсекретаря 1959 року був губернатором штату Массачусетс. Хертер відомий як міжнародник, який прагнув поліпшити політичні й економічні відносини з Європою. У Бостонській Раді світових справ є премія Христіана Хертера за особистий внесок у міжнародні відносини.

Брат Алена Даллеса, Джон Фостер, який пізніше служив директором Центрального розвідувального управління, брав участь у комісії з розслідування вбивства президента Кеннеді, також член РМВ. Народився 1893 року, племінник одного держсекретаря й онук іншого. Родина сподівалася, що Ален стане третім держсекретарем, але, ним став Джон Даллес. Перша посада Алена Даллеса — в посольстві США в Австро-Угорській імперії, однак після вступу США в Першу світову війну його перевели до Берна. Після війни він звільнився з державного департаменту і працював на Волл-стріт. Даллес керував розвідкою під час Другої світової війни. Він протидіяв проникненню секретних агентів Абверу (військової розвідки Гітлера) у ЦРУ. Деякі з них, розвідники з великими зв’язками, стали в пригоді США.

У листопаді 1942 року в Берні Даллес відкрив офіс Управління стратегічних служб (УСС). Він значився Агентом 110, у документах УСС його називали «містером Буллом». Після Другої світової війни Даллес зайнявся юридичною практикою, був призначений заступником директора ЦРУ. Будучи заступником директора з розвідки, Даллес наказав агентам здійснювати таємні операції в Південній Америці і на Близькому Сході. Саме за його правління розроблено розвідувальний літак U-2, прорито тунель під Берліном. Він також розробляв план убивства революційного лідера Куби Фіделя Кастро.

Його звільнив 1961 року президент Джон Ф.Кеннеді після фіаско в Затоці Свиней, але, за іронією долі, він пізніше увійшов до складу комісії Воррена, що розслідувала вбивство президента Кеннеді. На думку начальника упраління розвідки періоду війни генерала К.Стронга, «Ален Даллес був, безсумнівно, найбільшим професіоналом розвідки США свого часу».

СС (Schutzstaffel). Орден нацистської партії, очолюваний його первосвящеником Генріхом Гіммлером. СС здійснював особисту охорону Гітлера. Гіммлер вступив до нацистської партії 1923 року. Він брав участь у всіх ранніх спробах Гітлера захопити владу в Німеччині. Гіммлер був пов’язаний з Germanenorden (таємним товариством, побудованим на принципах масонства) і його гілкою — Тульським товариством.

1924 року Гіммлер відрікся від католицької церкви, до якої раніше примикав. 1929 року Гітлер зробив Гіммлера керівником СС, створеного за принципом «Тевтонських лицарів».

З самому початку СС ще не була впливовою організацією, вона присвячувала багато часу пошуковим експедиціям — її цікавили такі християнські артефакти, як Святий Грааль, Ковчег Заповіту і спис, яким було вбито Ісуса на хресті. У СС вважалося, що Ісус був арійцем, а його батько Йосип — римлянином.

Гіммлер говорив 1942 року своїм старшим офіцерам СС: «Нам варто покінчити з цим християнством, цією чумою, що нам послала історія, послаблюючи нас через конфлікт». Його план полягав у заміні християнства владою арійської раси.

Було здійснено спеціальну весільну церемонія СС. Гіммлер так описував цей весільний обряд: «Якщо сільська дівчина, яка досягла віку заміжжя, не знайшла чоловіка, батько виходить вночі, коли на небі з’явиться молодик, з дівчиною і односельцями. Дівчину ставлять на надгробний камінь. Односельці стають у коло навколо цього каменю, спиною до дівчини. Батько заздалегідь домовляється з якимось одним односельчанином. Цей чоловік виходить з кола до надгробної плити і стає поруч з дівчиною. Вони прямо тут вступають у статевий зв’язок. Те, що це дійство відбувається саме на могилі, не є випадковістю — воно має потрапити в поле зору предків».

З 1932 року, коли у СС нараховувалося вже 52 000 членів, там почали носити чорні мундири. У червні 1944 року там нараховувалося більш як 800 000 членів.

Штаб-квартирою СС був замок Вевельсберг, що біля Падерборна у Вестфалії. Гіммлер придбав його 1934 року. Реконструкцію замка здійснили силами в’язнів концтаборів. Дванадцять старших членів СС сиділи на стільцях з високими спинками, обтягнутих шкірою, навколо величезного дубового столу. Кожен стілець стояв на срібному диску з вигравіруваним ім’ям того члена СС, що сидів на цьому стільці. У кожного з дванадцяти членів був власний офіс у замку. Кімнату Гіммлера було присвячено англосакському королю Х століття Генрі І (відомому також як Генрі Мисливець).

Під час Другої світової війни спеціальні загони СС виконували свої звдання в німецьких концтаборах. Члени СС також попрямували за німецькою армією в Радянський Союз, де їхнім завданням було вбивство євреїв, циганів, комуністів і партизанів. Після Другої світової війни, на Нюрнберзькому процесі, СС був оголошений злочинною організацією і багатьох з її лідерів стратили.