Вежа блазнів: Роман. К.: Зелений Пес. Гамазин, 2006. 736 с

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Плечі хреста закінчувалися у вигляді листочків конюшини. На його трохи розширеній внизу основі було висічено сокиру — знаряддя, за допомогою якого покутник відправив на той світ ближнього. Чи навіть кількох ближніх.

Рейневан уважно придивився до хреста. І дуже негарно вилаявся.

Це був точнісінько той самий хрест, біля якого биті три години тому він попрощався із Завішею.

Винен у цьому був туман, який іще від світанку, неначе дим, стелився полями і лісами, винна в цьому була мжичка, яка дрібними крапельками врізалася в очі, а коли припинилася, то туман став іще густішим. Винен у цьому був сам Рейневан, його втома і невиспаність, його неуважність, викликана безкінечними думками про Аделю фон Стерча та про плани її звільнення. А зрештою, хтозна. Бо, може, насправді винні у цьому були мамуни⁹⁵, звідниці, лісовики, мавки, кобольди⁹⁶, домовики, ірліхти⁹⁷ та інше чортовиння, яке масово населяє шльонські дрімучі ліси, спеціалізуючись на тому, щоб зводити подорожніх на манівці? Чортовиння, менш симпатичне і менш доброзичливе, ніж Ганс Майн Ігель, з яким він познайомився вночі, — якісь Гансові родичі та знайомі?

Але шукати винних не мало сенсу, і Рейневан знав про це аж надто добре. Треба було розумно оцінити ситуацію, що склалася, прийняти рішення і діяти відповідно до нього. Він зліз з коня, сперся на покутний хрест і почав посилено розмірковувати.

Замість того, щоби через три години їзди бути вже де-небудь на півдорозі до Берутова, він цілий ранок їздив колами й усе ще був там, звідкіля й виїхав, себто поблизу Бжега, та ще й не далі, ніж за милю від міста⁹⁸.

«А може, — подумав він, — може, мене провадила доля? Може, вона дала мені знак? Може, варто усе-таки скористатися з того, що я так близько, і податися до міста, в дружню лікарню Святого Духа, і там попросити допомоги? Чи краще не втрачати часу і, відповідно до первісного плану, їхати просто в Берутів, у Ліготу, до Аделі?».

«Міста треба остерігатися», — вирішив він, добре поміркувавши. Його добрі, ба навіть дружні зв'язки з бжегськими святодухівцями були відомі всім, а значить, і Стерчам. Крім того, через Бжег проходив шлях до йоаннітської командорії в Малій Олесниці — місця, в якому його хотів ізолювати князь Конрад Кантнер. При тому, що наміри князя були в принципі добрі, при тому, що, з іншого боку, Рейневан абсолютно не мав бажання провести кілька років на покуті в йоаннітів, — хто-небудь з почту Кантнера міг проговоритися або поласитися на гроші, а значить, тоді зовсім не можна було виключати того, що Стерчі зачаїлися біля бжегських рогаток.

«Значить, Аделя, — подумав він, — йду до Аделі. Виручати Аделю. Як Трістан до Ізольди, як Ланселот до Гіневри, як Гарет до Ліонесси, як Гінглен до Есмеральди, як Пальмерін до Полінарди, як Медоро до Анжеліки. Словом, усе це трохи немудро і трохи ризиковано, мало того, трохи по-божевільному, просто левові в пащу. Але, по-перше, цим я можу збити з пантелику переслідувачів, цього вони можуть не сподіватися. По-друге, Аделя в біді, чекає і, мабуть, тужить, а я не можу допустити, щоб вона чекала».

Рейневан аж просвітлів, а разом з ним, немов після доторку чарівної палички Мерліна, почало розпромінюватися й небо. Усе ще було туманно і волого, але вже відчувалося сонце, уже щось там угорі помалу прояснялося, а всюдисуща сірість почала набувати барв. Птахи, які досі понуро мовчали, почали несміливо озиватися, аж доки врешті-решт не розщебеталися остаточно. Краплини на павутинках срібно виблискували. А кілька шляхів, котрі відходили від роздоріжжя, потопаючи в ранковому тумані, здавалися якимись казково-неземними.

А на те, щоби не піддатися омані, теж існував спосіб. Сердячись на себе за те, що був надто самовпевненим і не подумав про це раніше, Рейневан розгорнув ногою бур'яни, якими поросло підніжжя хреста, а тоді пройшовся узбіччям дороги. Швидко і легко знайшов те, що шукав. Перистий луговий кмин, всіяну рожевими квіточками зубчатку, молочай. Очистив стебла від листків, склав їх разом. Трохи часу пішло на те, щоби згадати, як та на які пальці накручувати стеблини, як переплести, як зробити nodus, вузол. Та ще — як звучить заклинання.

Wolfsmilch, Kummel, Zahntrost

Binde zu samene⁹⁹

Semitae eorum incurvatae sunt¹⁰⁰

А мій шлях прямий.
Один зі шляхів, що відбігали від розпуття, невдовзі став яснішим, симпатичнішим, немовби запрошував. Цікаво, що без допомоги нав'язу Рейневан ніколи не припустив би, що саме ця дорога і є тією, потрібною йому. Але Рейневан знав, що нав'язи не обманюють.
* * *
Він проїхав десь уже зо три отченаші, коли почув гавкіт собаки й голосне, збуджене ґелґотання гусей. Незабаром його ніздрі приємно залоскотав запах диму. Диму коптильні, в якій, поза будь-яким сумнівом, висіло щось дуже привабливе. Може, шинка. Може, грудинка. А може, гусячий полоть. Рейневан так завзято внюхувався в цей запах, що забув про світ божий, тож, не помітивши навіть, як і коли, в'їхав за огорожу і опинився на подвір'ї придорожньої корчми.

Собака його обгавкав, але радше з обов'язку, гусак, витягуючи шию, засичав на кінські бабки. До запаху вудженого м'яса додався запах печеного хліба, що забивав навіть сморід величезної ями з гноївкою, яку густо обсіли гуси та качки.

Рейневан зліз із коня, прив'язав сивка до конов'язі. Стаєнний хлопчина, який неподалік опоряджував коней, навіть не зауважив Рейневана, такий був зайнятий. А от Рейневанову увагу привернуло дещо інше — на одному зі стовпів підсіння, на досить безладно змотаних різнокольорових нитках, висів гекс — три гілочки, зв'язані трикутником і обплетені вінком із прив'ялих квіточок конюшини і калюжниць. Рейневан задумався, але не надто здивувався. Магія була всюдисуща, люди використовували магічні атрибути, не знаючи навіть, що вони означають і для чого насправді служать. Однак істотним для Рейневана був той факт, що гекс, який захищає від злого, хоч, мабуть, і невміло зроблений, міг навести полуду на його нав'яз.

«То ось чому я потрапив сюди, — подумав Рейневан. — Псякрев. Та що ж, якщо вже я тут...»

Він увійшов, схиливши голову перед низьким одвірком.

Міхурі у малесеньких вікнах ледве пропускали світло, всередині панувала півтемрява, яку розвиднювали хіба лише розблиски вогню в каміні. Над вогнем висів казан, що час від часу скипав піною, на що вогонь реагував шипінням і димом, який додатково погіршував видимість. Гостей було небагато, тільки за одним столом, у кутку, сиділи четверо чоловіків, імовірно, селяни: у темряві важко було розгледіти.

Тільки-но Рейневан сів на лавку, як дівка-служниця в запасці поставила перед ним миску. Хоча спочатку він збирався лише купити хліба і їхати далі, однак заперечувати не став — пражуха¹⁰¹ смаковито і знадливо пахла топленою солониною. Він поклав на стіл гріш — один із небагатьох, що їх дав йому Кантнер.

Служниця злегка нахилилася, подаючи йому липову ложку. Від неї ледь чутно пахло зіллям.

— Ти вляпався по самі вуха, — тихенько зашепотіла вона. — Сиди спокійно. Вони тебе вже побачили. На тебе нападуть, щойно ти піднімешся з-за столу. Тому сиди і не рипайся.

Вона відійшла до вогнища, помішала в казані, з якого линула пара і летіли бризки. Рейневан сидів немов громом прибитий, не зводячи очей зі шкварок на галушках. Його очі вже призвичаїлися до мороку аж настільки, щоби побачити, що четверо чоловіків за столом у кутку мають надто багато зброї та обладунків, щоби могти бути селянами. І що всі четверо уважно його розглядають.

Він подумки прокляв свою дурість.

Служниця повернулася.

— Надто мало нас залишилося на цьому світі, — стиха мовила вона, вдаючи, ніби витирає стіл, — щоби я дала тобі згинути, синку.

Вона затримала руку, і Рейневан помітив на її мізинці калюжницю, подібну до тих, які були на гексі на стовпі. Зав'язану стебельцем так, що жовта квітка була ніби самоцвітом у персні. Рейневан зітхнув, мимоволі торкнувшись власного нав'язу — сплетених вузлом і засунених попід застібку куртки стебел молочаю, зубчатки і кмину. Очі дівки засвітилися в напівмороці. Вона кивнула головою.

— Я помітила, щойно ти увійшов, — шепнула вона. — І знала, що тамті полюють саме на тебе. Але я не дам тобі згинути. Мало нас уже зосталося, і якщо ми не станемо один одному допомагати, то вимремо як руді миші. Їж, не подавай вигляду.

Він їв дуже повільно, відчуваючи, як під поглядами людей у кутку по його спині бігають мурашки. Дівка погриміла пательнею, голосно озвалася до когось в іншій кімнаті, підкинула палива до вогню, а тоді повернулася. З мітлою.

— Я звеліла, — шепнула вона, підмітаючи, — відвести твого коня на гумно, за хлівець. Коли все почнеться, втікай через он ці двері, ззаду, за рогожею. За порогом будь обережний. Там буде оце.

Усе ще начебто прибираючи, вона підняла довгу соломину, крадькома, але швидко зав'язала на ній три вузлики.

— Про мене не турбуйся, — пошепки розвіяла вона його докори сумління. — На мене ніхто не зверне уваги.

— Гердо! — крикнув корчмар. — Хліб треба виймати! Ворушися, нехлюйко!

Дівка пішла. Згорблена, сіро-бура, ніяка. Ніхто не звертав на неї уваги. Ніхто, крім Рейневана, якому вона, відходячи, кинула палаючий, як головешка, погляд.

Четверо з-за столу в кутку заворушилися, повставали. Підійшли, дзенькаючи шпорами, скриплячи шкірою, побризкуючи кольчугами, спираючи долоні на рукояті мечів, кордів і баселярдів. Рейневан ще раз, цього разу міцніше, прокляв подумки своє недоумство.

— Пан Рейнмар Беляу. Ось, хлопці, самі бачите, що значить ловецький досвід. Звіра справно вислідили, лігвище справно взяли в облогу, усього лише трохи талану — і без здобичі не залишишся. А щастя нам нині таки усміхнулося.

Двоє поставали з боків, один справа, другий зліва. Третій зайняв позицію за спиною Рейневана. Четвертий, той, котрий говорив, вусатий, вбраний у густо всипану металевими кружками бригантину¹⁰², встав навпроти. Після чого, не чекаючи на запрошення, сів.

— Ти ж не почнеш, — не запитав, а радше ствердив він, — кидатися, опиратися і влаштовувати тарарам? Га, Белява?

Рейневан не відповів. Він тримав ложку між ротом і краєм миски, ніби не знаючи, що з тою ложкою робити.

— Не почнеш, — сам себе запевнив вусатий тип у бригантині. — Бо ти ж знаєш, що це було б абсолютно нерозумно. Ми нічого проти тебе не маємо, просто це іще одна буденна робота. Але ми, щоб ти знав, звикли роботу собі полегшувати. Якщо почнеш шарпатися і галасувати, то ми раз-два зробимо тебе слухняним. Тут-о, на краєчку цього столу, зламаємо тобі руку. Це випробуваний спосіб, після такої операції пацієнта навіть зв'язувати не треба. Ти щось сказав — чи, може, мені здалося?

— Нічого, — Рейневан подолав спротив помертвілих губ, — я не казав.

— От і добре. Доїдай давай. До Стерцендорфа чималий шлях, не варто тобі голодним їхати.

— Тим більше, — процідив тип справа, у кольчузі і залізних аванбрасах на передпліччях, — що в Стерцендорфі тебе, напевне, не відразу нагодують.

— А якби навіть нагодували, — пирскнув від той, що стояв ззаду, невидимий, — то аж ніяк не тим, що припало б тобі до смаку.

— Якщо ви мене відпустите... я вам заплачу, — видушив зі себе Рейневан. — Заплачу вам більше, ніж дають Стерчі.

— Ображаєш професіоналів, — промовив вусатий у бригантині. — Я Кунц Аулок, на прізвисько Киріелейсон. Мене купують, але не перекуповують. Ковтай, ковтай свої галушки. Раз-два!

Рейневан їв. Пражухи втратили смак. Кунц Аулок — Киріелейсон — засунув за пояс булаву, яку доти тримав у руці, натягнув рукавиці.

— Треба було, — сказав, — не лізти до чужої баби.

А тоді, не дочекавшись відповіді, додав:

— Зовсім недавно я чув ксьондза, який по-п'яному цитував якийсь лист, либонь до гебреїв. Йшлося там про таке: за кожну провину буде справедлива розплата: iustam mercedis retributionem¹⁰³. По-людськи це означає, що коли ти щось вчинив, то мусиш усвідомлювати наслідки своїх вчинків і бути до них готовим. Треба вміти приймати розплату з гідністю. От, скажімо, глянь праворуч. Це пан Сторк із Горговиць. Маючи вподобання, подібні до твоїх, він зовсім недавно разом із друзями зробив з однією опольською міщаночкою таке, за яке, якщо зловлять, то кліщами рвуть і колесують. І що? Дивися і захоплюйся, як достойно пан Сторк приймає свою долю, якими ясними є його лице та очі. Бери приклад.

— Бери приклад, — захрипів пан Сторк, у якого, до речі, обличчя було прищавим, а очі гноїлися. — І вставай. Час у дорогу.

Тої ж миті полум'я в каміні страшно гухнуло, зі страшним гуркотом виплюнуло в кімнату язики вогню, куряву іскор, клуби диму і сажі. Казан підлетів, немовби ним було вистрелено з мортири, гупнув об підлогу, хлюпнув окропом. Киріелейсон підскочив, а Рейневан сильним ударом ноги перекинув на нього стіл. Відкопнув назад лавку, а мискою з недоїденою пражухою зацідив пана Сторка просто по прищуватій пиці. І прожогом кинувся до дверей на гумно. Один із тих типів устиг схопити його за комір, але Рейневан мав позаду роки навчання у Празі, де його хапали за комір ледве не у всіх шинках Старого Міста й Малої Страни. Він вивернувся, ударивши ліктем так, що аж хруснуло, вирвався і прошмигнув у двері. При цьому він пам'ятав про пересторогу, а тому спритно оминув зав'язану вузлами солому, яка лежала за самим порогом.

Киріелейсон, що гнався за ним, ясна річ, про магічну солому не знав, тому одразу ж за порогом розтягнувся на весь зріст, з розгону ковзаючи по свинячому лайні. Слідом за ним на вузол соломи повалився Сторк із Горговиць, а на Сторка, який матюкався і кляв на чім світ стоїть, сторчголов гримнувся третій з типів. Тим часом Рейневан уже був у сідлі коня, що чекав на нього, вже пускав його у галоп, навпростець, городами, через грядки капусти, через агрусові живоплоти. Вітер свистів у нього у вухах, навздогін неслися страшні прокльони і свиняче кувікання.

Рейневан був уже між вербами над рибним ставком, з якого власне спустили воду, коли почув за собою тупіт копит і крики переслідувачів. Тому, замість того щоб оминути ставок, помчав по вузесенькій греблі. Серце в нього кілька разів завмирало, коли гребля обсипалася під копитами. Але нічого, вдалося.

Переслідувачі також вискочили на греблю, але їм вже так не пощастило. Перший кінь не добіг навіть до середини, осунувся та з іржанням аж по черево занурився в мул. Другий шарпнувся, остаточно розваливши греблю підковами, а тоді по круп з'їхав у грузьке баговиння. Вершники кричали, несамовито лаялися. Рейневан зрозумів, що повинен скористатися ситуацією й отриманою форою. Він ударив сивка п'ятами й учвал рушив через вересові зарості в напрямку покритих лісом пагорбів, за якими сподівався на рятівні бори.

Добре усвідомлюючи, чим ризикує, він усе ж таки змусив коня, який починав важко хрипіти, помчати галопом угору по схилі. На вершині Рейневан теж не дав сивкові відпочити, а відразу ж погнав його униз гайками, які густо вкривали схил. І тут, зовсім зненацька, дорогу йому загородив вершник.

Наляканий сивко з гучним іржанням став дибки. Рейневан втримався в сідлі.

— Непогано, — сказав вершник. Чи радше амазонка, бо то була дівчина.

Досить висока, у чоловічому одязі, в оксамитній курточці в обтяжку, з-під якої коло шиї визирали сніжно-білі брижі сорочки. З товстою світлою косою, яка збігала на плече з-під соболиної шапочки, прикрашеної пучком пір'я чаплі та золотою брошкою із сапфіром, що коштувала, мабуть, стільки ж, скільки добрий верховий кінь.

— Хто тебе переслідує? — крикнула вона, вміло стримуючи танцюючого коня. — Закон? Ану кажи!

— Я не злочинець...

— То за віщо?

— За любов.

— Ха! Я відразу так і подумала. Бачиш отой ряд темних дерев? Там тече Стобрава. Жени туди щодуху і заховайся в болотах на лівому березі. А я відведу їх від тебе. Давай опанчу.

— Та що ви, пані... Як же це...

— Давай опанчу, кажу! Ти вершник добрий, але я краща. Ах, оце так пригода! Ах, ото буде про що розповісти! Ельжбета й Анка почорніють від заздрощів!

— Пані... — промимрив Рейневан. — Я не можу... Що буде, якщо вас наздоженуть?

— Вони? Мене? — пирснула вона, примружуючи блакитні, як бірюза, очі. — Ти що, знущаєшся?

Її кобила, за збігом обставин також сива, різко хитнула зграбною головою, знову затанцювала. Рейневан мусив визнати, що дивна дівчина має рацію. Цей шляхетної крові, з першого ж погляду видно, що швидкий верховий кінь коштував набагато більше, ніж сапфірова брошка на шапочці.

— Це божевілля, — сказав він, кидаючи їй опанчу. — Але дякую. І я ще віддячуся...

Знизу пагорба долинули крики погоні.

— Не можна гаяти часу! — крикнула панна, накриваючи голову каптуром. — Далі! Туди, до Стобрави!

— Пані... Твоє ім'я... Скажи мені...

— Ніколетта. Мій Алькасине, якого переслідують за кохання¹⁰⁴. Бу-у-ува-а-ай!

Вона погнала кобилу галопом, що нагадував радше політ, ніж галоп. Вона злетіла зі схилу, мов ураган, у хмарі куряви, показалася переслідувачам і шугонула через зарості вересу таким шаленим чвалом, що Рейневан негайно позбувся докорів сумління. Він зрозумів, що світловолоса амазонка не ризикувала нічим. Важкі коні Киріелейсона, Сторка й усіх інших, які несли на собі двохсотфунтових хлопів, не могли конкурувати із чистокровною сивою кобилкою, яка, до того ж, несла всього лише легеньку дівчину і легке сідло. І справді, амазонка навіть не дала нагоди переслідувачам мати себе перед очима: вона надзвичайно швидко зникла за пагорбом. Але погоня пішла за нею впевнено і невблаганно.

«Вони можуть виснажити її рівномірним бігом, — злякано подумав Рейневан. — Її і ту її кобилу. Одначе, — заспокоював він своє сумління, — у неї ж, мабуть, десь поблизу є свита. На такому коні, так одягнена — адже ж зрозуміло, що це дівчина дуже високого роду; такі, як вона, поодинці не їздять», — міркував він і гнав коня галопом у вказаному панною напрямку.

«І, звісно, — подумав він, ковтаючи вітер: від швидкої їзди йому аж забивало дух, — Її звати зовсім не Ніколеттою. Покепкувала з мене, бідного Алькасина».

Звичайнісінько і цілком прозаїчно у нього почав накульгувати кінь.

Рейневан зліз із сідла відразу ж, як тільки відчув неправильний, збитий ритм ходи коня. Він оглянув ногу і підкову сивка, але йому нічого не вдалося з'ясувати. Тим більше — він нічого не міг зробити, а міг тільки йти, ведучи кульгаючу тварину за віжки. «Чудесно, — думав він. — Від середи до п'ятниці: одного коня я загнав, інший став кульгавим. Чудесно. Непоганий результат».

На додачу до всього з правого, високого берега Стобрави раптом долинули посвисти, іржання, прокльони, які викрикував знайомий голос Кунца Аулока на прізвисько Киріелейсон. Рейневан затягнув коня в щонайгустіші чагарі, а тоді вхопив за храпи, щоби той, бува, не заіржав. Крики і прокльони затихнули вдалині.

«Наздогнали дівчину, — подумав він, і серце в нього впало аж у низ живота — як від страху, так і через докори сумління. — Впіймали».

«Не наздогнали і не впіймали, — заспокоював його розум. — Якщо й наздогнали, то хіба що її почет, і тоді переслідувачі мусили зрозуміти свою помилку. «Ніколетта» підняла їх на сміх і глум, безпечна серед своїх лицарів і слуг.»

«Значить, вони повернулися, кружляють, вистежують. Ловці».
* * *
Ніч він просидів у гущавині, клацаючи зубами й відганяючи від себе від комарів. Не змруживши очей. А може, й змруживши, але тільки на коротку мить. Мабуть, він усе-таки заснув і бачив сни, бо як же інакше він міг побачити дівчину з корчми, ту сіру, якої ніхто не помічав, ту— із перстеником калюжниці на пальці? Як же іще, якщо не в сонному маренні, вона могла до нього прийти?

«Нас уже так мало залишилося, — сказала дівчина, — так мало. Не дай себе схопити, не дай вистежити. Що не залишає сліду? Птах у повітрі, риба у воді».

«Птах у повітрі, риба у воді.»

Він хотів її запитати, хто вона, звідки знає магічні нав'язи, чим — адже ж не порохом — викликала вибух у каміні. Хотів запитати її багато про що.

Не встиг. Прокинувся.
* * *
Ще до світанку Рейневан вирушив у дорогу. Він керувався течією ріки. Йшов десь із годину, тримаючись високих листяних лісів, аж поки внизу під ним зненацька розляглася широка ріка. Така широка, яка лише одна є в цілому Шльонську.

Одра.
* * *

«Такі-то ви вправні, — подумав він, дивлячись, як вітер напинає вітрило баркаса, а перед носом спінюється вода. — Такі-то ви мисливці, пане Киріелейсон et consortes¹⁰⁵? Так-то ви мене, на вашу думку, вистежили, обклавши лігво? Заждіть-но, я вам іще викину коника. Прорвуся, виберуся з вашої пастки так по-молодечому, з таким розмахом, що ви дідькові хвоста обгризете, перш ніж знову візьмете мій слід. Бо доведеться вам того сліду шукати під Вроцлавом.

Птах у повітрі, риба у воді...»
* * *
Він потягнув сивка в бік битого шляху, що вів до Одри. Але для певності не йшов дорогою, а тримався лозняку та верб. Дорога ж, на його думку, вказувала напрямок до річкової пристані. І він не помилився.

Іще здалеку він почув збуджені голоси людей на пристані, роздратовані чи то внаслідок сварки, чи то в запалі торгу або комерційних переговорів. Однак легко можна було впізнати мову, якою ці люди розмовляли. А розмовляли вони польською.

Тому ще до того, як Рейневан вийшов із лозняку й побачив із кручі пристань, він уже знав, кому належали як голоси, так і пришвартовані до паль невеликі барки, баркаси і човни. Це були Wasserpolen, «водяні поляки», одрянські плотарі та рибалки, товариство, організоване радше як клан, ніж як цех; артіль, яку, окрім професії, поєднували мова й міцне почуття національної окремішності. Водяні поляки тримали в руках значну частину шльонського рибальства, їм належала суттєва частка у сплаві лісу і ще суттєвіша — у малому річковому транспорті, й у цьому вони цілком успішно конкурували з Ганзою. Ганза не добиралася Одрою вище Вроцлава, а водяні поляки возили товари аж до Ратибора. Униз же по Одрі вони плавали до Франкфурта, Любуша і Костшина, і навіть, незбагненним чином оминаючи неймовірно суворий франкфуртський закон складування¹⁰⁶, — іще далі вниз, аж за устя Варти.

Від пристані відгонило рибою, тванню і смолою.

Рейневан ледве-ледве звів накульгуючого коня по слизькій глині крутого схилу, а тоді наблизився до пристані, зайшовши поміж сараї, куреники й вивішені для просушування сіті. Помостом тупотіли і ляскали босі ноги, тривало розвантаження і завантаження. З однієї барки — вивантажували, на іншу — завантажували. Частину товару, що складався в основному із дублених шкур і бочівок, невідомо чим наповнених, із пристані переносили на вози; за операцією наглядав бородатий купець. На одну із барок заводили бика. Бугай ревів і тупотів так, що здригався весь поміст. Плотарі лаялися по-польськи.

Невдовзі усе вгамувалося. Вози зі шкурами і бочками від'їхали. Бугай робив спроби рогом розвалити тісну загорожу, в якій його замкнули. Водяні поляки, згідно зі своїм звичаєм, почали сварку. Рейневан знав польську достатньо добре, щоби зрозуміти, що це сварка за звичкою, ні про що.

— Чи пливтиме, якщо можна запитати, хтось із вас униз по ріці? До Вроцлава?

Водяні поляки перервали дискусію і подивилися на Рейневана не вельми доброзичливими поглядами. Один сплюнув у воду.

— А якщо й так, — буркнув він, — то що? Вельможний пане шляхтичу?

— Мій кінь закульгав. А мені треба до Вроцлава.

Поляк відмахнувся, харкнув, знову сплюнув.

— Ну, — не здавався Рейневан. — То як же воно буде?

— Я не вожу німців.

— Я не німець. Я сілезець.

— Он як?

— Он як.

— Сочевиця, коло, меле, млин. А ти скажи: стіл з повиламуваними ногами.

— Стіл з пови... мила... вали... Сідай!

Рейневан не змусив повторювати собі двічі, але поляк різко остудив його запал.

— Чекай! Куди? По-перше, я пливу тільки до Олави. По-друге, це коштує п'ять скойців. За коня додаткові п'ять.

— Якщо не маєш, — втрутився з лисячою усмішкою другий васерполяк, бачачи, як Рейневан з розгубленим виразом обличчя порпається в калитці, — то я цього коня відкуплю. За п'ять... Ну, нехай буде — за шість скойців¹⁰⁷. Дванадцять грошів. У тебе буде точно на рейс. А за коня, якого в тебе не буде, платити вже не доведеться. Чиста вигода.

— Цей кінь, — зауважив Рейневан, — вартий щонайменше п'ять гривень.

— Цей кінь, — проникливо зауважив поляк, — гівна вартий. Бо ти не доїдеш на ньому туди, куди так поспішаєш. Ну то що? Продаси?

— Якщо додасте ще три скойці за сідло й упряж.

— Один.

— Згода.

Барка пливла вниз по ріці. До Олави. Сіра вода Одри хлюпала і пінилася біля об бортів.

— Що? — Рейневан підхопився, протер очі. — Що таке, пане шкіпер?

— Олава перед нами.

Від устя Стобрави до Олави Одрою неповних п'ять миль. Таку відстань барка, яка іде за течією, може подолати не довше, ніж за десять годин. За умови, що пливе вона без тривалих стоянок і, крім подорожі, в неї немає інших занять.

Васерполяк — хазяїн барки — мав занять без ліку. Та й на брак стоянок по дорозі Рейневан теж не міг поскаржитися. Проте в цілому він не мав жодних причин нарікати. Хоча замість десяти годин він провів на барці півтора дня і дві ночі, однак був у відносній безпеці, подорожував зі зручностями, відпочив, добре виспався, наївся досхочу. Ба, навіть порозмовляти мав нагоду.

Водяний поляк — хоч не назвався Рейневанові на ім'я і від нього не вимагав назватися — був, загалом, людиною цілком симпатичною і приємною в спілкуванні. Маломовний, він хоч і був буркотуном, однак грубим і неґречним він аж ніяк не був. Хоч і простий, він аж ніяк не був дурним. Барка лавірувала між острівцями і мілинами, підходила до пристаней то на лівому, то на правому березі. Екіпаж із чотирьох чоловік крутився як ошпарений, шкіпер лаявся і підганяв. Стерно впевнено тримала дружина васерполяка, жінка значно за нього молодша. Рейневан, щоби не зловживати люб'язністю, намагався, наскільки це було можливо, не дивитися на її круті та міцні стегна, що визирали з-під підкасаної спідниці. Відводив, коли йому це вдавалося, погляд, коли під час маневрів стерновим веслом напиналася сорочка на грудях, достойних Венери.

Рейневан відвідав, пливучи баркою, надодрянські пристані з такими назвами, як Язиця, Загвіздя, Клемби і Монт, був свідком колективної риболовлі й торгових угод, а також сватання. Спостерігав завантаження і розвантаження найрізноманітніших товарів. Побачив речі, яких йому ніколи до того бачити не доводилося, як-от сома у п'ять ліктів завдовжки, що важив сто двадцять п'ять фунтів. Та й їсти йому довелося таке, чого ніколи доти не куштував, як-от засмажене над приском філе з цього сома. Принагідно Рейневан дізнався, як уберегтися від потопельця, нікса і вирника. Яка різниця між неводом і волоком, яка — між греблею і загатою, яка — між косою і застругою, і яка — між лящем і густиркою. Він також наслухався дуже негарних слів про німецьких панків, що гнобили водяних поляків грабіжницькими митами, зборами і податками.

А наступного ранку виявилося, що це неділя. Водяні поляки і місцеві рибалки не працювали. Вони довго молилися перед досить незугарно зробленими фігурами Божої Матері та святого Петра, потім трохи побенкетували, потім влаштували щось на кшталт сеймику, а потім напилися і побилися.

Так що подорож, хоч і затяглася, але зовсім не була нудною. А тепер настав світанок, точніше, ранок. І місто Олава виднілося за вигином ріки. Дружина васерполяка натиснула на стерно, її груди натиснули на сорочку.

— В Олаві, — озвався шкіпер, — мені піде на різні справи день, щонайбільше два. Якщо ви зможете стільки зачекати, я візьму вас до Вроцлава, юний пане сілезцю. Без додаткової оплати.

— Дякую, — Рейневан простягнув руку для потиску, усвідомлюючи, що його щойно спіткала висока честь вияву симпатії. — Дякую, але дорогою я мав час обдумати кілька справ, і тепер Олава підходить мені навіть краще, ніж Вроцлав.

— Воля ваша. Висаджу вас, де хочете. На лівому березі чи на правому?

— Я хотів би на стшелінський тракт.

— Тоді на лівому. Я розумію також, що самої міської рогатки ви воліли б уникнути?

— Волів би, — зізнався Рейневан, здивований кмітливістю поляка. — Якщо вам це не перешкоджає.

— Та що би то мені мало перешкоджати? Стерно ліво на борт, Марисько. Пливи під Дроздову загату.

За Дроздовою загатою розлягалася широка стариця, вся покрита килимом квітів жовтого латаття. Над старицею висіла імла. Було чути далекі голоси олавського передмістя, що вже прокинулося: кукурікання півнів, гавкіт собак, дзенькіт металу об метал, баламкання дзвонів на дзвіниці.

Йому подали знак — і Рейневан зіскочив на хисткий поміст. Барка шурнула об палю, розгорнула носом водорості, ліниво повернулася на стрижень.

— Увесь час греблею! — крикнув йому васерполяк. — І так, щоби сонце було за спиною! Аж до мосту на Олаві, а потім до лісу. Буде струмок, а за ним уже стшелінський тракт. Заблукати нема як!

— Дякую! З Богом!

З ріки став швидко насуватися туман, барка почала зникати. Рейневан закинув на плече вузлик.

— Пане сілезцю! — долинуло від ріки.

— Га?

— Стіл з повиламуваними ногами!