МОВНІ МАРКЕРИ І МОВЛЕННЄВІ ПРИЙОМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Це порушує перед дослідниками питання про витоки та формування феномена наклепу як із позицій дискурсології (Р. Берт [12], Р. Даттон [15], А. Паттерсон [27]), так і концептології (М. Каплан [19]). За слушним твердженням Е. Петігрі, універсальні для різних епох і народів відповідні типи комунікативних стратегій і тактик варто досліджувати протягом періодів їх домінантного характеру в мовно-культурному контексті [28, p. 32]. Саме тому добу XVI ст. з характерним для неї посиленням впливів модерних ідеологічних дискурсів, пов’язаних з полемікою та початками масової літератури внаслідок винаходу книгодрукування, розглядають у західноєвропейській науковій парадигмі [10; 23; 28; 29] як перший етап формування модерного світобачення та його комунікативних стратегій і тактик. Як зазначає британський дослідник С. Плохій, “події реформації та католицької реформи у країнах Західної та Центральної Європи продемонстрували, що церковні конфлікти та примирення можуть бути так само потужним чинником у творенні модерної національної свідомості, як і географічні бар’єри та державні кордони” [7, с. 197].

– дати визначення тактики наклепу в комунікативно-дискурсивній лінгвістиці;

– проаналізувати мовні маркери реалізації тактики наклепу в англійському художньому дискурсі XVI ст.

– схарактеризувати мовленнєві прийоми реалізації тактики наклепу в англійському художньому дискурсі XVI ст.

В англомовному науковому дискурсі згаданого періоду дослідники (Р. Берт [12], Р. Даттон [15], М. Каплан [19], Дж. Клер [13], А. Паттерсон [27]) традиційно зосереджували свою увагу на проблемах культурологічно-юридичного характеру, оскільки, на думку М. Каплан, “драматичне зростання кількості наклепів в Англії XVI ст. захопило юридичну систему зненацька, неспроможну дати послідовну та логічну відповідь цьому феномену. Постійне використання наклепів, балад, епіграм та інших форм дискредитуючого мовлення або письма в ранньомодерній Англії свідчить про неспроможність держави придушити критику” [19, p. 2].

Однією з наріжних проблем у дослідженні тактики наклепу (М. Каплан [19], Дж. Клер [13], А. Паттерсон [27]) називають співвідношення між імпліцитним та експліцитним рівнями текстів, оскільки, на думку А. Паттерсон, літературні тексти – це своєрідний соціальний компроміс, спільний проект між письменниками та політичними лідерами доби [27, p. 7]. Саме перешкоди лінгвістичного характеру, як уважає Л. Каплан, ускладнюють розуміння тактики наклепу, оскільки неможливо контролювати, що говорять люди і як це буде проінтерпретовано [19, p. 2].

Розглядаючи тактику наклепу в традиціях критичного дискурс-аналізу, Р. Берт пропонує своє бачення наклепу та цензури як співвідношення легітимації та делигітимації доступу до дискурсу [12, p. 12–13]. За дослідником, “цензура в її загальному значенні – придушення закликів до бунту, наклепу або богохульства, була одним з механізмів для регуляції обігу дискурсів, обміну влади між інституціями, передачі статусних маркерів від однієї інституції до іншої” [там само].

Як зазначає Л. Каплан, “щоб зрозуміти межі поняття наклепу та особливості його функціонування в ранньомодерному контексті, необхідно зрозуміти суперечності й складність як його визначення, так і кількості різноманітних термінів, які використовували на його позначення” [19, p. 12]. Підтвердженням цієї тези слугує й факт відсутності в тогочасній англійській мовній практиці чіткого розмежування таких понять, як libel і slander, де наголос, натомість, ставився на письмовому дискурсі їх обігу, що розглядався тогочасними носіями владного дискурсу як важливіший за усний [9, p. 506].

В україномовній інтерпретації феномен наклепу викликає додаткові ускладнення, оскільки тісно пов’язаний з брехнею як дискурсивним утворенням [4]. Підтвердження цього знаходимо у таких лексикографічних джерелах, як “Великий тлумачний словник української мови”, де наклеп – “брехня, поширювана з метою знеславити, зганьбити, заплямувати кого-, що-небудь; поширення неправдивих відомостей” [1, c. 719]. За етимологічними гіпотезами, витоки значення цього слова хоча й залишаються нез’ясованими, проте як найбільш вірогідну розглядають версію В. Топорова про походження цього слова у слов’янських мовах від латинських calumnia – “наклеп, обмова”, calvor – “обманюю” [3, c. 456]. Цікавою з цього приводу є думка П. Екмана і М. О’Саллівана, які уважають складним виокремлення дискурсивного утворення брехня в цілому, бо, як зауважують дослідники, не існує певних показників брехні, і не кожна брехня може бути виявлена, оскільки не залишає після себе жодних показників, що її б викривали [16, с. 37]. Письмовий дискурс ускладнює цю проблему, бо, за спостереженнями Н. Панченко, брехливі письмові твердження не належать до семантичного поля брехні через те, що читач не має можливості отримати додаткову інформацію від адресанта на рівні міміки, жестів або інтонації [6, c. 32]. Цю позицію поділяє й О. Морозова, яка не відносить до сфери брехні художню літературу, театральне мистецтво, кінематограф, оскільки дослідниця ототожнює художню вигадку з художньою правдою [4, c. 200]. Але саме художній, письмовий дискурс, на думку М. Каплан, де має місце феномен наклепу в дискурсі XVI ст., адже поезію і драматургію розглядали як основні носії цього феномена [19, p. 11], і на підтвердження своєї думки наводить огляд тогочасних юридичних джерел, зокрема статут 1581 р., де згадують як основні джерела наклепів письмо, друк і т. п., будь-які книги, поезію в цілому, балади чи листи [19, p. 12].

Вирішення проблеми знаходимо в соціальному характері мови та рецепції самої доби феномена наклепу, оскільки історія терміна в англомовній традиції протягом його функціонування (і передусім у XVI ст.) є відмінною від сучасних аспектів його значень, які, в першу чергу, пов’язані не з категорією брехні, а з поняттям дифамації (знеславлення) як дискурсивного утворення. Підтвердженням є підхід, який спостерігаємо в сучасних англомовних працях (М. Каплан [19], Дж. Клер [13], А. Паттерсон [27]), де описано термін defamation, що не тільки передає тогочасний смисл і розуміння феномена наклепу, а й охоплює увесь спектр суміжних термінів на його позначення. Обґрунтування знаходимо в Оксфордському електронному словнику, де подаються різні визначення поняття наклепу в англомовному дискурсі [26]:

1. Висловлювання або поширення неправдивих тверджень/інформації про особу, або злісна неправдива інтерпретація її вчинків з метою знеславити або зашкодити їй.

2. Дискредитація, знеславлення особи/осіб унаслідок порушення нею (ними) етичних норм, скоєння негідних учинків, дрібних злочинів. Визначення подається із застереженням, що обидва випадки важко відрізнити на практиці.

Огляд як тогочасних першоджерел, так і їхнього сучасного наукового потрактування (Д. Бейкер [9], М. Каплан [19], Дж. Клер [13], C. Ф. Ч. Мілсом [24]) свідчить про те, що дискурс брехні в межах комунікативної тактики наклепу не відіграє питомої ваги у загаданий період, оскільки для носіїв мови на перший план виходить рівень заподіяної шкоди, незалежно від правдивості чи неправдивості поширеної інформації, що передається терміном дифамація (defamation) – публічне поширення інформації, яка паплюжить кого-небудь. Витоками такого розуміння явища наклепу в англомовному дискурсі, за Р. Х. Гелмгольцем, називають латиномовний юридичний дискурс, сформований як на основі класичного римського права, так і церковного пізнішого періоду [18, p. XVII].

У свою чергу, дифамація, як слушно зазначає Г. Кусов [5, c. 158], становить складову ширшого поняття комунікативної перверсії (lat. рerverto – знищувати, псувати) – мовленнєвого рішення, підпорядкованого вибору тактичних мовленнєвих ходів, які зумовлюють порушення соціокультурних норм і знищують соціальну привабливість мовленнєвої особистості шляхом використання маркерів такої мовленнєвої моделі соціальної стратифікації, з якою адресат не може погодитися внаслідок втрати авторитету або самоповаги. Відтак, комунікативна перверcія призводить до комунікативного конфлікту та мовленнєвої агресії [там само].

Таке розуміння комунікативної перверcії перехрещується з різними тактиками наклепу, виявленими в англійському художньому дискурсі XVI ст., що притаманні мовленнєвій агресії загалом, які, за О. Шейгал [8, c. 254], поділяються на три типи:

1) експліцитний тип – безпосередній, гострий, імпульсивно-емоційний наклеп з використанням вердиктів, інвективної лексики, погроз, вимог та закликів:

“When the bishops, priests, and deacons were fallen, and bad received of the pope the kingdom that pertained unto the Poor people, and had robbed them and parted their patrimony among themselves, then sprang the orders of monks… When the monks saw such abundance, they fell after the ensample of the priests, and took dispensations of the pope for their rules, and strait profession, which now is as wide as their cowls, and divided all among them and robbed the poor once more” [30, p. 422];

2) маніпуляційний тип – раціонально-усвідомлений наклеп з трансформацією початкового змісту через ідеологічні чинники (інвективні ярлики, мовні засоби обґрунтування позиції мовця тощо):

“The same God, who did execute this greuous punishment, euen by the handes of those, whom he suffred twise to be ouercomen in batel, doth this day retein his power and justice. Cursed Jesabel of England, with the pestilent and detestable generation of papistes, make no litle bragge and boast, that they haue triumphed not only against Wyet, but also against all such as haue entreprised any thing against them or their procedinges. But let her and them consider, that yet they haue not preuailed against God, his throne is more high, then that the length of their hornes be able to reache” [21, pp. 418–19].

3) імпліцитний тип – завуальований наклеп (посередні мовленнєві акти, нагромадження тез, за якими губиться основний зміст, непрямі предикації, іронічні інвективи, використання довгих речень тощо):

“Blessed bee God, the Father of our Lord Jesus Chris, whose infinite goodness and incomprehensible wisdom, in every age, so frustrats the purpose, and maketh of none effect the slight of Sathan, that the same things, which appeare to be extreme destruction to the just, and damnage to the small flocke of Jesus Christ, by all men's expactation (yea, and Sathan himselfe) by the mercy of our good God, and turned to the laude, praise and glorie of his own name, utilitie and singuler profite of his Congregation, and to the pleasure, confort, and advancement of them that suffer” [22, p. 5].

Тактика наклепу, спрямована на знищення опонента, приниження його статусу, як і мовленнєва агресія в цілому [8, c. 131], реалізується за допомогою спеціальних маркерів агресії на основі ідентифікації свій-чужий [8, c. 245–254], зокрема:

1) дейктичних і повнозначних маркерів з елементом дистанційованості, які створюють умовну межу між своїми та чужими, викидаючи чужих за ці межі:

“They see their owne destruction, and yet they have no grace to avoide it. Yea, they are becomen so blinde, that, knowillg the pit, they headlong cast them selves in to the same, as the nobilitie of England do this day, fighting in the defense ar their mortall ennemie the Spaniard. Finallie, they are so destitute of understanding and judgement, that althogh they knowe that there is a libertie and fredome, the whiche their predecessors have injoyed, yet are they compelled to bowe their neckes under the yoke of Satan, and of his proude ministres, pestilent Papistes and proude Spaniardes” [21, p. 395];

2) маркери применшення значущості, які відносять до нижнього рівня оцінки, ранжування за параметром важливе/суттєве/значуще – неважливе/несуттєве/незначне: усілякі, різні, якісь: “His throne is more high, then that the length of their hornes be able to reache” [21, p. 419];

3) маркери недовіри до опонента, сумніву в правдивості його висловлювання: ніби, так званий; дериваційно-змістовий шлях негативного відчуження йде від ланцюга: сумнівний, який не заслуговує довіри, – потенційно небезпечний – незнайомий, ворог:

“Where you say, that “the simplicity of faith in a christian man’s breast both not so precisely mark and stayai the syllables of Christ's words, as I pretend”, here may the world see what simplicity is in the papists. For I do nothing else but rehearse what the papists say, that “until these words be fully ended, <…> there is bread, and after those words be fully ended. There is no more bread, but only Christ himself”. And the same simplicity do you declare by and by to be in yourself, when you say, that “God’s work is in one instant, howsoever speech require in ns a successive utterance”. Then if God change the bread into Christ's body in one instant, tell me, I pray you, in which instant?” [14, p. 246];

4) маркери ідеологічні, суб’єктивні, упереджені, які не пояснюють ознак суб’єкта, спільноти або явища, а ідентифікують за ознаками ідеологічного відчуження: “with the pestilent and detestable generation of papists” [21, p. 418];

5) маркери іронічні, які мають найменш агресивний характер серед засобів агресії; їх використовують як засіб вторинної номінації та прихованої посередньої інвективи:

“The Pope Haith, the emperors and kings shall kneel and kiss my feet, and is not ashamed to express it in the law” [17, p. 300].

Проаналізовані маркери агресії, що презентують тактику наклепу, спрямовані на знищення опонента [11, p. 65], його виключення з дискурсу шляхом делегітимізації.

Д. Бар-Таль розглядає також когнітивне підґрунтя виключення суб’єкта з дискурсу через моделі конфлікту та етноцентризму [11, p. 67]. Конфліктна модель передбачає зіткнення протилежних цілей, які загрожують взаємному співіснуванню, та делегітимізацію супротивника для вирішення конфлікту. Цей процес може також супроводжуватись виправданням насильства та агресії. Етноцентрична модель ставить наголос на зверхньому ставленні, переконанні у своїй винятковості. Обидві моделі корелюють із тактиками, спрямованими на групові упередження в цілому. Серед наклепницьких мовленнєвих тактик досліджуваної доби виділяємо прийоми, спрямовані, за Т. ван Дейком, на приниження опонента [2, с. 284–300].

1. Прийом узагальнення – підносить часткову негативну інформацію про суб’єкт до рівня загального. Тут часто вживаними є такі кліше: all, every, everyone, all the time.

2. Прийом посилення і повторення – ставлять наголос на оцінних характеристиках та значущих темах, сприяють контролю над увагою адресата шляхом концентрації релевантної інформації, наприклад, через використання та нагромадження негативних предикатів:

“And to all kings, in like manner, if they will swear to defend his liberties, and to hold of him, he crownetb them. And even all temporal lords from the highest unto the lowest, and all officers, and all manlier subjects, if they will enjoy lands, rents, offices, goods, and their very lives, they must run the same way. The very whores (God’s honour unregarded) as long as they despise not him and his ordinances, they shall nest in his rents, and among his prelates. And the thieves and murderers shall have dens in his sanctuaries, whatsoever they do against God, so long as they hang on him” [30, p. 420–421].

3. Прийом наведення прикладу використовують з метою “об’єктивізації” суб’єктивної точки зору, посилення її значущості з опертям на прецедентні тексти тощо. Так, розглядаючи поведінку своїх сучасників, архієпископа Гевіна Дунбара та кардинала Бітона, відомий полеміст Джон Нокс прирівнює їхні дії до Пілата й Ірода, наводячи приклад з Біблії як основного прецедентного тексту доби:

“In that day was wrought no less a wonder than was at the accusation and death of Jesus Christ, when that Pilate and Herode, who befoir war ennemyes, war maid freindis, by consenting of thame boith to Christis condempnatioun, differris nothing, except that Pilate and Herode war brethren under thare father the Devill, in the Estaite called Temporall, and these two, of whome we ar to speak, war brethren (sonnes of the same father the Devill) in the Estaite Ecclesiasticall” [20, p. 145].

4. Прийом контрасту, який виконує кілька функцій: риторичну, що має на меті привернути увагу, та семантичну – має підкреслити позитивні й негативні характеристики – Ми-Вони:

“Christ was poor, saying, the faxes have holes, and the birds of the air have nests, but the Son of man hath not whereon to lay his head. The Pope and his adherents are rich, for the Pope Haith, Rome is mine, Sicilia is mine, Corsica is mine. And his adherents have also fruitful possessions, this every man knoweth. Christ full lowly and meekly washed his disciples’ feet. The Pope Haith, the emperors and kings shall kneel and kiss my feet, and is not ashamed to express it in the law” [17, p. 300–301].

5. Прийоми пресупозиції, імплікації, припущення, що виконують функції зняття відповідальності з мовця та дифамації групи Вони:

“Shortly, the kingdoms of the earth and the glory of them, which Christ refused, (Matt. IV) did the devil proffer unto the pope; and he immediately fell from Christ and worshipped the devil, and received them. For by falsehood (as he maintaineth them) came he thereto, and by falsehood do all his disciples come thereto. Who of an hundred one is pope, bishop, or any great prelate, but either by necromancy, or simony, or waiting on great men’s pleasures, and with corrupting of God’s word, and fashioning it after their lusts?” [30, p. 420].

Таким чином, можемо зробити висновки: 1) тактику наклепу в період XVI ст. можна визначити як таку, мета якої полягає в оприлюдненні й поширенні негативної інформації (як брехливої, так і правдивої) про адресата з метою знищення його репутації, що підтверджує доцільність використання терміна дифамація, який охоплює всі ключові параметри досліджуваного феномена; 2) для згаданої тактики характерні мовні маркери: дейктичні і повнозначні слова зі значенням дистанційованості, маркери вираження недовіри до опонента, маркери ідеологічні, суб’єктивні, упереджені та маркери іронічні; 3) окрім того, тактика наклепу реалізується через такі мовленнєві прийоми: узагальнення, посилення і повторення, наведення прикладу, контраст, пресупозиція, імплікація та припущення.

1. 
   Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / [уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел]. – К. ; Ірпінь : ВТФ “Перун”, 2005. – 1728 с.
   
2. 
   Дейк ван Т. А. Язык. Познание. Коммуникация / Теун ван Дейк. – М. : Прогресс, 1989. – 310 с.
   
3. 
   Етимологічний словник української мови : у 7-ми т. – К. : Наукова думка, 1985. – Т. 2. – 571 с.
   
4. 
   Морозова Е. И. Ложь как дискурсивное образование : лингвокогнитивный аспект : [монография] / Елена Ивановна Морозова. – Харьков : Экограф, 2005. – 300 с.
   
5. 
   Кусов В. Г. Оскорбление как иллокутивный лингвокультурный концепт : дис. … канд. филол. наук : 10.02.19 / Кусов Владимир Геннадьевич. – Краснодар, 2004. – 234 с.
   
6. 
   Панченко Н. Н. Средства объективации концепта “обман” (на материале английского и русского языков) : дис. … канд. филол. наук : 10.02.20 / Панченко Надежда Николаевна. – Волгоград, 1999. – 257 с.
   
7. 
   Плохій С. Наливайкова віра : козацтво та релігія в ранньомодерній Україні / Сергій Плохій. – К. : Критика, 2006. – 496 с.
   
8. 
   Шейгал Е. И. Семиотика политического дискурса / Елена Иосифовна Шейгал. – Волгоград : Перемена, 2000. – 368 с.
   
9. 
   Baker J. H. An Introduction to English Legal History / John Hamilton Baker. – L. : Butterworths, 1990. – 656 p.
   
10. 
    Barbour R. Literature and religious Culture in Seventeenth-Century England / Reid Barbour. – Cambridge : Cambridge University Press, 2004. – 292 p.
    
11. 
    
    жүктеу/скачать 6.05 Mb.
    
    Достарыңызбен бөлісу: