Трактування діяльності ОУН – У ПА націоналістичними авторами

Трактування діяльності ОУН – У ПА націоналістичними авторами

Мабуть, найбільш відповідною цій темі є книга Володимира Косика «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», яку так щедро рекламували галицькі націонал-«патріоти». Вперше ця книга вийшла в 1986 р. французькою мовою під назвою «Німецькі націонал-соціалісти і Україна». Назва ця більш-менш відповідає тій суті, яка закладена в матеріалах книги, і то в тому випадку, коли під «Україною» розуміли «українських націоналістів». Але Україна – це не українські націоналісти, а величезна громада з понад 57 мільйонів, яка переважно є антинаціоналістичною. Однак галицькі націонали із Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові видали книгу під назвою «Україна і Німеччина у Другій світовій війні». Сам керівник НТШ пан О. Романів, більш-менш відомий природознавець, ставши (раптом!) «суспільствознавцем» та «істориком», у передмові зауважує про те, що в даній книжці можна було б запропонувати дещо ширшу, але більш точну назву – «Український національно-визвольний рух і гітлерівська Німеччина: протистояння у Другій світовій війні».

Тут треба категорично заперечити панові Романову. По-перше, поняття «Український національно-визвольний рух» не є «ширшим» поняттям від поняття «Україна», а лише одним із складників широкої i об'ємної проблеми; по-друге, жодного протистояння українських інтегральних націоналістів і гітлерівських нацистів не було, а були, по суті, екзальтовані випади бандерівських політиканів на основі хвилевої неврівноваженої образи. За це й покарали гітлерівці неслухняних Бандеру, Стецька та їх прибічників, ізолювавши на певний час в бункері «Целленбау» концтабору Заксенхаузен. Тому матеріали книги В. Косика найбільш відповідають назві «Українські націоналісти і гітлерівські нацисти в Другій світовій війні: співробітництво та інтриги».

Треба віддати належне Володимиру Косику як апологету українського інтегрального націоналізму, якого в книзі так завзято захищає, що він не камуфлює, подібно «нашим» вітчизняним націоналістам, коли йдеться про ту чи іншу «істину», а передає її більш-менш документально, тобто відповідно документу, яким би він не був. Тому і звернемось до окремих місць його книги, які хоч частково відповідають на питання «З ким і проти кого воювали українські войовничі націоналісти в Другій світовій війні?»

В. Косик:
«Українці (читай: українські агресивні націоналісти – В.М.) зовсім не знали намірів Німеччини (така заява досить сумнівна, бо численні документи, навпаки, свідчать про те, що основні наміри гітлерівського керівництва проводові ОУН були добре відомі – В. М.). Протягом кількох місяців до початку війни вони намагалися підготуватися до такої можливості, не знаючи, що буде насправді. Обидві націоналістичні організації (тобто ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців – В.М.) прийняли рішення узяти участь у можливій війні проти Росії, відкритого ворога незалежності українського народу. Але плани і тактичний вибір двох українських політичних сил не були однакові…

На початку 1941 року Ріко Ярий (колишній австрійський офіцер та офіцер УГА, член проводу ОУН, резидент Абверу в ОУН під кличкою «Консул-2» – В.М.) отримав доручення від ОУН-Бандери встановити контакт з представниками ОКВ (Верховне командування гітлерівського вермахту – В.М.), щоб обговорити можливість створення української військової частини, вишколом якої зайнявся б вермахт. Передбачалось, що ця частина воюватиме на Східному фронті проти Радянської Росії. Насправді ОУН Бандери намагалась підготувати певну кількість людей, котрі могли б стати в Україні осередком національних збройних сил, які служили б справі української революції».²⁶⁶

Нарешті, не менш важлива була й третя причина. ОУН Бандери (як і ОУН Мельника) мала намір якнайскоріше проникнути на Україну і політично заволодіти територією зразу після того, як пройде фронт. Оскільки передбачалося, що будуть вжиті заходи, щоб унеможливити пересування емігрантів, то в такому випадку зв'язки з вермахтом були потрібні. ОУН Бандери мала намір таємно створити невеликі похідні групи, що разом становили б кілька тисяч осіб, для проникнення в Україну і взяття там влади. Ці групи повинні були спиратися на допомогу людей з української військової частини, створеної при вермахті, які будуть користуватися свободою пересування… Переговори між Ріко Ярим і офіцерами резерву ОКВ (професори Г. Кох, Т. Оберлендер і Г. Геруліс) завершились у квітні 1941 року (тут автор явно фальшивить, хоч добре знає, що ці люди були працівниками Абверу-2 – В. М.). Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальйони: «Нахтігаль» і «Роланд»…

Коли ОУН Бандери вдалося укласти обмежену угоду з ОКВ, ОУН Мельника більше думала про можливість створення легіону чи справжньої української національної армії, що складалася б з емігрантів. Маючи це на меті, ОУН Мельника створила товариство колишніх українських вояків, сподіваючись, що вона зможе зайнятися організацією української армії. ОУН Мельника погодилась також послати певну кількість перекладачів на службу в німецьких частинах…».²⁶⁷
Так подає В. Косик інформацію про підготовку українських інтегральних націоналістів із ОУН до війни проти Радянського Союзу на боці гітлерівців, добре знаючи, що така війна інтенсивно готувалася.

В підрозділі «Початок збройного опору і його поширення» В. Косик зазначає: «На початку весни 1942 року центральний провід ОУН Бандери послав на Волинь одного зі своїх членів, Василя Сидора, якому було доручено допомогти у створенні збройних груп самооборони, що складалися б з членів Руху» (тут автор, видно, помиляється, бо в той час Василь Сидор («Шелест») командував 2-ою ротою шуцманшафт-батальйону Побігущого – Шухевича проти партизанів Білорусі. Але, можливо, і був дійсно посланий, як ротенфюрер, із шуцманшафт-батальйону на Волинь по завданню ОУН-бандерівців – В.М.). У квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи «самооборони», якими командували Сергій Качинський – «Остап» і Іван Перегійняк – «Довбешка». Влітку було створено інші групи тієї ж «самооборони». Тоді ОУН-Бандери вже мала в розпорядженні понад 600 бойовиків, що могли стати «ядром майбутньої повстанської армії».²⁶⁸

В документах, доданих до книги, Косик представляє чимало різних «донесень» про події на Україні та про сили, що протистоять окупаційним властям. Інформація цих «донесень» сфальсифікована, складається враження, що гітлерівці в Україні мали справи тільки з бандерівцями. Однак сам же автор досить визначено зазначає, що «у повідомленні головного уряду безпеки Райху від 4 грудня 1942 р. ще не розрізняли радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців…». Це, якраз, дало підставу як пану Косику, так і багатьом іншим націоналістичним авторам писати, що рух бандерівців в Україні був основним. Все це, звичайно, примітивна і безглузда політична спекуляція. І не більше. По-перще, гітлерівці прекрасно орієнтувалися в обстановці, яка склалася в Україні у час війни, бо мали широко розгалужену сітку агентури і не могли плутатися в трьох соснах. Ця агентура складалася з тих же «українців». По-друге, не відповідає дійсності, що рух бандерівців в Україні «був основним». Як відомо, цей рух був локалізований в Галичині і частково на Волині. В центральних, а тим більше східних і південних землях України він був відсутній, за виключенням окремих та ізольованих одиниць, тобто членів «похідних груп», які туди були послані з тієї ж Галичини і в силу обставин там залишились. По-третє, інформаційні служби органів імперської безпеки і розвідки страждали тим, що інформувати про радянських партизанів й антифашистське підпілля, які важко було виявити, було надзвичайно важко. В той же час осередки українських націоналістів різних відтінків легко виявляються гітлерівцями завдяки розгалуженій сітці «коляборантів», які кружляли навколо окупаційних властей, як голодні собаки. Ці «коляборанти», звичайно, співробітничали з гітлерівцями, не пориваючи зв'язків із «своїми», тобто націоналістичними осередками. Тому гестапо і СД знали всі подробиці дій націоналістів, а тому щедро про них інформували.

Судячи з тексту, Косик бере чимало інформативно-документального матеріалу із націоналістичних «летючок»-листівок, які аж ніяк не можуть служити достовірними документами. «Німці зауважили, що Бандеру прославляють в листівках як мученика», – зауважував автор. Що правда, то правда. Якраз версія «мучеництва» Бандери в той період (на що й розрахували затійники акції ізоляції Бандери) перетворилась у справжній міф, легенду і мала, звичайно, для гітлерівців і бандерівців солідну морально-психологічну і політичну підставу для тогочасної тактики.

Пану Косику так хочеться передати пріоритет у творенні збройних формувань ОУН-бандерівців, а водночас очорнити, принизити її суперників, що він пише таке:
«Навесні 1942 р., одночасно зі створенням груп самооборони ОУН: Бандери, з'явилися збройні групи Тараса Бульби-Боровця. У серпні 1941 р. «Тарас Бульба» організував збройний загін української міліції. Дозволений і озброєний вермахтом його загін, що налічував, мабуть, з тисячі стрільців і називався «Поліська Січ», займався прочищенням болотистого і лісистого району північно-західної України (частково Білорусі) від залишків Червоної Арміїта від радянських партизанів. Проте 15 листопада 1941 року, мабуть, під тиском СД, але офіційно через брак спорядження, його загін було розпущено і роззброєно вермахтом. У травні й у червні 1942 року «Бульба»-Боровець зібрав частину членів розпущеного загону і створив партизанське формування».²⁶⁹ (Виділено мною – В.М.).
Косик тут же подав таку примітку:
«Т. Бульба твердив, що його міліція мала понад 10 тисяч бойовиків. Німецькі джерела цього не підтверджують. Дехто твердить, що його міліція, яку він назвав «Поліська Січ», мала назву «Українська повстанська армія», крім тверджень неприхильно поставлених до ОУН Бандери авторів, показів на це немає. І це не так важливе, бо важливішим є факт, що в 1941 р. Т. Бульба-Боровець зі своїм загоном міліції повстання проти німців не робив і не організовував».
Всі ці хитрування і маніпуляції, а подекуди і прямі інсинуації, пан Косик використовує для того, щоб піднести, посилити тогочасний вплив бандерівців серед частини населення. Однак, як би там не писалось в націоналістичних «летючках»-листівках, чи в книжці В. Косика, ОУН Бандери (віддаємо належне) ефективно використовувала в своїх цілях щире прагнення українського населення, особливо молоді, до нещадної боротьби з гітлерівцями.

Надзвичайно наївно і водночас самовикривально описана паном В. Косиком «Війна між українцями та радянськими партизанами».²⁷⁰ Автор досить часто зазначає, що радянські партизани діяли провокаційно, викликали своїми акціями каральні операції гітлерівців проти мирного населення. «Так, наприклад, – пише він, – 23 вересня 1942 року гітлерівці знищили села Борки, Борисівку і Кортеліси. Замкнені в церкві та в інших будівлях, 2832 мешканці Кортелісів згоріли в полум'ї…».

Пан Косик тут повністю забрехався, бо жителям Волині добре відомо, що в складі поліцейського полку «охоронної» поліції СС, що тероризував селян Кортелісів та багатьох інших сiл Полісся, діяли підрозділи шуцманів з українськими прізвищами та місцеві поліцаї. Народні суди над ними відбувалися в 60–70-х роках (над частиною із них заочно, бо підсудні живуть за кордоном) і довели їх участь у злодіяннях. Правда, тут же пан Косик визнає, що «ці каральні операції (гітлерівців – В.М.), зокрема на Волині, іноді проводилися з допомогою українських поліцаїв, яких примушували брати участь в екзекуціях, або копати ями (!). А тому, що поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у таких акціях, німецькі органи влади зарядили в березні 1943 року провести повну реорганізацію української допоміжної поліції… » (Виділено мною – В.М.).

Те, що «українські» поліцаї не іноді, а в переважній більшості брали участь у каральних акціях гітлерівців проти радянських партизанів і мирних жителів, у винищенні єврейського і польського населення, не викликає сумнівів. Про це свідчать численні документи і достовірні свідчення багатьох очевидців цих страхітливих злочинів. При тому, тих поліцаїв ніхто особливо не примущував, а вони самі запопадливо бралися за всяку найчорнішу і найкривавішу «роботу», особливо там, де можна було пограбувати і поживитися. Пан Косик сміхотворно запевняє читача, що гітлерівці примушували «українських» поліцаїв копати ями для страчених. Це – страхітлива насмішка, пане Косик, над пам'яттю загиблих, бо завжди ями копали жертви, а не поліцаї! А заривали ями зігнані тими ж поліцаями люди, які часто і самі ставали жертвами садистської сваволі катів.

Ще наївніше звучить ваша, пане Косик, заява, що «поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у (каральних) акціях», а тому «німецькі органи влади зарядили в березні 1943 р. провести масовий перехід «українських» поліцаїв на Волині у ліси, до УПА. В Галичині ж подібна акція сталася дещо пізніше, наприкінці літа 1943 р., і то не масова, а поодинці чи групами.

Насправді ж, тут істина досить проста: зростання народної боротьби проти окупантів змусило гітлерівців прийти до рішення, що ефективніше тримати тих озброєних поліцаїв у лісах для боротьби проти радянських партизанів, ніж тримати їх на постоях в казармах. Тому і була проведена операція «втечі українських поліцаїв до УПА». Операція проводилась таємно. Гітлерівські окупаційні власті створювали видимість «непокори» і «втечі», а керівництво ОУН-бандерівців було задоволено тим, що «українські» поліцаї створили кістяк УПА, яка поповнилася «досвідченими» кадрами. Звільнені поліцейські місця були незабаром заповнені «новими кадровиками» в Галичині – українськими «продай-душами».

Чимало націоналістичних авторів пишуть про те, що «українські» поліцаї на Волині пішли в ліси до УПА раптово, «по сигналу» керівництва ОУН-бандерівців. Насправді ж, цей перехід поліцаїв «із зброєю та муніцією», як відомо, проходив у березні-квітні 1943 року протягом кількох тижнів. Як могли тривалому «переходу» не перешкодити такі гітлерівські органи, як гестапо і СД, на які опиралась окупаційна влада? Отже, версії про раптовість переходу («по сигналу») – звичайнісінька фальшивка, розрахована на необізнаних, а, головне, на «виправдання». Але перед ким намагались і намагаються і досі виправдатись провідники українського інтегрального націоналізму та їх нинішні апологети? Перед українським народом? Перед тими жертвами каральних акцій, перед якими завинили ті «українські» поліцаї? Пан Косик, зокрема, ніде в своїй книзі не пише про те, що та «українська» поліція обагрила свої злочинні руки невинною людською кров'ю і, отримавши такий «досвід», згодом стала основою формувань УПА. Якою ж «українською» була та «повстанська армія»? Та й проти кого вона «повставала»?

Власне, добре знаючи, що «у повідомленнях головного уряду безпеки райху» гітлерівці «не розрізняють радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців», пан Косик сам підбирав у архівах документи того «уряду безпеки райху», щоб примножити, збільшити баланс дій УПА за рахунок радянських партизанів. Так, з документа № 165 дістаємо таку інформацію поліції безпеки і СД:»… що стосується діяльності банд в особливо загрозливих районах Волині – Поділля і Житомира, то останнім часом передані такі цифри: бойові сутички: Волинь-Поділля – 47, Житомир – 29; напади на місцевості: Волинь-Поділля – 42, Житомир – 36; замахи на залізниці: Волинь-Поділля – 26, Житомир – 13». Документ датується: «Берлін, 22 січня 1943 року».

Мова тут, цілком зрозуміло, йде тільки про дії радянських партизанів, бо в районах Поділля і Житомирської області (східна Волинь) збройних формувань ОУН-УПА не було, за винятком окремих небоєздатних боївок. А, по-друге, йдеться тут про «замахи на залізниці», яких формування УПА абсолютно не проводили.

Достовірно відомо про цілу серію переговорів між керівництвом ОУН-УПА і представниками німецького командування на різних рівнях. Такі переговори набрали особливо інтенсивного характеру, починаючи з весни 1944 р. Гітлерівське командування було зацікавлене в тому, щоб мати солідні диверсійні сили, які могли б паралізувати тили Червоної Армії. ОУН-УПА хотіли всебічної підтримки, перш за все, значних поставок зброї, боєприпасів та медикаментів.

Націоналістичні автори в основному представляють такі переговори однобічно: мовляв, гітлерівці напрошувались на тісне співробітництво в боротьбі з «совітами», бо потребували допомоги, й ініціатива, нібито, на таких переговорах і «зустрічах» виключно належала німцям. Це, звичайно, абсолютное відповідає дійсності, бо ініціатива частіше виходила із центрів ОУН-УПА, які потребували політичної та морально-психологічної підтримки, і військово-матеріальної допомоги.

Але ось як це представяє пан Косик:

Пан Косик не називає представників ОУН-УПА, які вели переговори, умови, які ті представники виставляли на них. Та й при тому, виходить, що сторони ні до чого не домовились. Таке фальшування, звичайно, не на користь авторові, який претендує на «обєктивність дослідження», не на користь воно і тій справі, яку автор називає «національно-визвольною»… Та й чи народ Галичини, а тим більше всієї України, уповноважував ОУН-УПА на таке злочинне дійство?

А між тим пан Косик продовжує:
«Але тим часом бої між загонами УПА і німцями продовжувались…» Про які «бої» пише автор? Це ж – суща брехня! Бо в 1944 році між ОУН-УПА і командуванням відступаючих гітлерівських військ існувала (про це знають усі, хто хоч трохи знає історію Другої світової війни!) сувора домовленість про усяке сприяння сторін одна одній. ОУН-УПА прагнула створити ситуацію, при якій можливо, активно маневруючи, безболісно пережити фронтові умови та закріпитися в тилу Червоної Армії.

При цьому слід зазначити, що в умовах відступу гітлерівських військ мали місце окремі епізоди, коли формування УПА, бажаючи зміцнити боєздатність, роззброювали поодиноких солдатів вермахту чи навіть сприяли їм дістатися до своїх відступаючих частин.

І сам пан Косик погоджується, що угода між відступаючими частинами німецького вермахту і ОУН-УПА існувала. Він пише: «Незважаючи на урядову угоду, УПА зовсім не припинила напади проти німців, зокрема, як було вказано в німецькому донесенні, проти окремих солдатів і команд. У першій половині серпня загін УПА роззброїв 180 німців і 50 узбеків, 15 серпня відбувся бій між УПА та угорською армією неподалік Жаб'є (нині Верховина – В. М.), де було вбито 11 угорців. У Ластівці загін УПА напав на конвой зі зброєю, який охороняв німецький загін. У руки УПА потрапило близько 30 возів зі зброєю та боєприпасами».²⁷²
Такий «бій» з угорцями абсолютно невірогідний, бо автор вказує, що він стався 15 серпня 1944 р., тоді як ще у березні того року із Жаб'є (Верховини) були вибиті угорські та німецькі війська. Що ж до нападів на невеликі підрозділи німців з метою отримати зброю та боєприпаси, то вони мали місце, але не були частими.

Однак, ще більшою брехнею є таке повідомлення пана Косика:

На таких «неточностях» побудована вся фактографія пана Косика.

Якщо Володимир Косик в доволі об'ємній книзі під назвою «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» розглядає взаємостосунки українських войовничих націоналістів і німецьких нацистів, то вже раніше часто згадуваний дослідник тих же питань Т. Гунчак в книзі «Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії» досить конспективно, але визначено висвітлює історію українського націоналістичного руху протягом півстоліття, яку називає історією України та її народу. Для пана Гунчака, як і для його націоналістичних колег по перу, не існує моралі (тим більше національної!) у виборі і трактовці об'єкту і суб'єкту наукового дослідження. Україна та українці для нього – це українські войовничі націоналісти, історія ж України, тобто історія українського народу (народів України) – то історія українського войовничого націоналізму.

Можна було б знехтувати тим «писанням», а тим більше тими «перлами», які так щедро видає пан Гунчак. Та й його книжка – конспект конспекту про діяльність націоналістичного руху в Західній Україні (а не в Україні в цілому, як про це пише в заголовку автор). Однак, наведемо кілька прикладів з книги, які характеризують дії українських інтегральних націоналістів в роки Другої світової війни.

Пан Гунчак на початку розділу «Друга світова війна» зауважує так: «Попри загальні твердження Гітлер не мав точного плану, що робити із Сходом Європи. Такий план виробив один із теоретиків фашизму Альфред Розенберг. Він передбачав розподіл Радянського Союзу на п'ять частин, з яких мали постати Велика Фінляндія, Балтійський протекторат, Українська держава, Кавказька федерація та Росія».²⁷⁴

І далі:
«Ідея розподілу Радянського Союзу стала притягательною силою, яка привела до німецького табору національно свідомих представників неросійських народів. Українці (тобто українські войовничі націоналісти – В.М.) займали серед них одне з помітних місць. Але ці поборники національної незалежності не знали, що Гітлер не поділяв думок Розенберга і готував їм місце рабів у нацистській імперії».

При цьому п. Гунчак застерігає:

Звичайно, плани німців аж ніяк не співпадали з політичними прагненнями ОУН, але вони мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку співпрацюючи з німцями, з другого – самостійно шукала розв'язки проблеми української державності. Зрештою, 30 червня 1941 року, коли німці зайняли Львів, Ярослав Стецько, котрий репрезентував ОУН, проголосив, не повідомляючи про це німецьку владу, про відновлення крайового правління».²⁷⁵

Тут же Гунчак ставить досить категоричне питання:

Мабуть, найбільший політичний камуфляж допускає пан Гунчак, коли пише про переговори керівництва СС з Степаном Бандерою. Гунчак: «Німці… всіма засобами намагалися зав'язати дійові відносини з УПА, обіцяючи українцям та іншим народам Східної Європи змінити політику відносно них…».²⁷⁷

І далі:
«Iз цією метою шеф головного бюро СС генерал Г. Бергер мав 5 жовтня 1944 року розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору. «Бандера – це незручний, упертий і фанатичний слов'янин, – писав генерал у своєму рапорті. – Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля – небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців».
І тут же Гунчак додає, що спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними. Він як може фальсифікує факти. Добре відомо, що на зустрічі Бандери з шефом штабу СС генералом Г. Бергером йшлося не про УПА та співпрацю з нею, бо такі стосунки вже були остаточно налагоджені. Ще влітку 1944р., як свідчать численні документи, питання співпраці з УПА гітлерівцями були остаточно унормовані – збройні формування ОУН-УПА систематично отримували зброю, боєприпаси, медикаменти, засоби зв'язку і зв'язківців, диверсійні засоби і підрозділи підготовлених диверсантів, яких постійно готував абвер спеціально для закидання в тил Червоної Армiї. Йшлося тут про те, хто очолить так званий Український національний комітет (УНК) та про підпорядкування його російському комітетові, який очолював відомий генерал А. Власов.

Ось як про це (також вкрай суперечливо і закамуфльовано) писав сам пан Гунчак у своїй книзі «У мундирах ворога»:

Однак далі пан Гунчак дещо прояснює суть переговорів:

Неспроможні досягнути взаєморозуміння ні з фракцією Бандери, ні з фракцією Мельника, німці звернули свої погляди до вже майже недіючої УНР, яку очолював президент Андрій Лівицький. Той відповів позитивно на пропозиції німців, рекомендуючи Павла Шандрука головою Українського національного комітету. Напевне, причиною рекомендації Шандрука на цю керівну посаду було те, що він стояв здаля від політики…».²⁷⁹

Більш помірковано і розсудливо, ніж інші націоналістичні автори, розглядає проблему «Україна в Другій світовій війні» історик Орест Субтельний у книзі «Україна: історія». І хоч автор, як і інші націоналісти в Україні та поза нею, зводить поняття «Україна» й «українці» до поняття «українські націоналісти», все ж на багатьох сторінках його книги є чимало досить критичного і навіть обєктивного матеріалу в оцінках фактів, подій, суспільних явищ і процесів. В підрозділі «ОУН і нацистська Німеччина» О. Субтельний досить відверто зазначає:

Субтельний продовжує:

Ви, читачу, вже дещо познайомились з тим, як «історики» В. Косик, Т. Гунчак, О. Субтельний та інші, що проживають за межами України, висвітлюють участь «українців» у Другій світовій війні. До їх «писань» варто ще додати статтю Фелікса Кордуби «Der Genezalplan Ost» (у 40-рiччя походу III райху проти СРСР). (Ж. «Український історик», Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1981.№ 1–4.)

Дослідник досить аргументовано аналізує нацистський «Генеральний план «Схід», його природу і суть. Розкриваючи його зміст, Кордуба зазначає: «На жаль, між нашими політичними діячами не знайшлася ані одна людина, яка обосновано звернула б увагу на назріваючу загрозу для українського народу від III райху. Головна увага у міжвоєнному періоді виправдовано концентрувалася на боротьбі із большевизмом та іншими окупантами українських земель і щораз – то більшому «союзно-концепційному» орієнтуванні на націонал-соціалізм, як головну протибольшевицьку силу в Західній Європі…».

Тут же автор досить несподівано заявляє: «…Щоб запобігти консолідації й координації IIІ райху заздалегідь подбали про те, щоб розбити ОУН на дві ворогуючі частини (мається на увазі розкол ОУН на дві ворогуючі групи – мельниківців і бандерівців – В.М.). Доказів для підтвердження такого факту є багато в різних німецьких публикаціях, а також у документації МВТ (тобто Міжнародного воєнного трибуналу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини – В.М.) у Нюрнберзі» (Виділено мною – В.М.).

Автор досить легковажно поставився до так званих «Дружин українських націоналістів» (ДУН): «…Зимою 1940 р. німці організували два батальйони з українців – «Нахтігаль» і «Ролянд», яких завдання хіба було під час маршу німецьких з'єднань до Львова співати українських пісень… бо до самостійних бойових дій вони не були ні вишколені, ані відповідно озброєні…».

Даремно тут Ф. Кордуба так іронізує, бо «солов'ї» з «Нахтігалю» були добре вишколені чинити диверсії та каральні акції, а у Львові вони не співали українських пісень, нещадно карали «ворогів» «самостійної» України під штандартами Гітлера.

В ході висвітлення питання освоєння гітлерівцями України Ф. Кордуба часто буває відвертим й обєктивним, що так не властиво багатьом націоналістичним авторам за кордоном. Так, зокрема, він зазначає, що гітлерівці сподівалися на те, що в германізації України та в її пограбуванні їм допоможуть «райхс- і фольксдойчери». «Між ними були наші патріоти», – зауважував при цьому він.

Доволі несподівано (і, мабуть, він єдиний у середовищі націоналістичних «істориків») Ф. Кордуба оцінює рух радянських партизанів. Колишній есесівець із 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина», досить об'єктивно висвітлює одну із причин зростання партизанського руху в Україні: «…Примусова робота в Німеччині, зокрема постійне полювання за працездатними чоловіками і жінками, приневолювали безборонну людність до протидії. Одні скривалися в лісах, інші приєднувалися до советських партизанів». Це спричинило до того, – продовжує автор, – що за даними деяких німецьких старшин людність в Україні в 60 % бажала й вичікувала визволення Червоною Армією. А треба мати на увазі, що прихід німців на Україну із ентузіазмом вітало коло 95 % людности». Невідомо тільки як підраховував усі ці відсотки автор, але зрозуміло, що він мав на увазі, перш за все, Галичину, а не Україну, хоч і тут ці факти відповідали дійсності. Далі Кордуба чітко визначає:

При тому ж Кордуба відверто зазначає, що, якраз, «терористами» органи безпеки (гестапо i СД гітлерівців – В.М.) вважали членів ОУН, а УПА вони трактували як звичайну «банду»… Рівночасно із обома частинами ОУН деякі органи iii райху співпрацювали. (Тут і нижче виділено мною – В. М.).

Тут же дослідник посилається на західнонімецького історика Райтлінгера (Gerald Reitlinger. Ein Haus auf Sand gebaut. Hitlers Gewaltpolitik in Russland 1941–1944), який зазначав, що ОУН-бандерівців користувалися у гітлерівців, зокрема у адмірала Канарка, більшою повагою, ніж ОУН-мельниківців, бо вона, як і постать Бандери, була «більш динамічною», ніж ОУН-м та її керівник А. Мельник.

І ще, найсуттєвіше:

Досить характерною для діячів з Заходу є праця американського «радянолога» й «українолога» Джона А. Армстронга під назвою «Український націоналізм. 1939–1949».²⁸⁴ Ми вже відзначили про те, як Д. Армстронг досить об'єктивно відзначив, що ОУН виникла із «терористичних напівфашистських організацій» – УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичної молоді під керівництвом Д. Донцова, які згодом стали фашистськими.

Книга ця вийшла двома виданнями в 1955 та в 1963 рр. Перші сім розділів подають картину розвитку українського інтегрального націоналізму в час Другої світової війни. Наступні розділи аналізують ставлення різних представників (в основному ОУН-бандерівців) «Національно-визвольного руху».

Можна уявити, що це за книга, коли Д. Армстронг дивився на досліджувані процеси і події не тільки за допомогою консультацій бандерівців, але й їх очима.

Ми не будемо аналізувати цю книгу Д. Армстронга, а постараємось подивитися на неї через окуляри двох авторів з «української діаспори» на Заході. Це ми робимо для того, щоб побачити, який викривальний матеріал таїться в цих та інших писаннях.

Спочатку про статтю Ігора Каменецького «Стан дослідів і публікацій в ділянці історії німецької окупації України в часі другой світової війни».²⁸⁵ Судячи з тексту, автор належить до націоналістичного табору. Стаття ж, по суті, є рецензією – оглядом літератури.

Наведемо найбільш «яскраві» місця із статті. Автор пише, що книжка Д. Армстронга «оперта на документальних джерелах». Але яких? Виявляється, що ці «документи» – це й «інтерв'ю з представниками колишньої нацистської адміністрації та емігрантами з українських земель», що дало змогу Армстронгу «з'ясувати багато невідомих фактів(!)»

Однак, далі І. Каменецький дещо «тверезіє»:

…Хоч Армстронг і критикує ОУН за неефективність методів і за початковий догматизм, все ж таки він вважає, що як підпільна, так і легальна праця ОУН під час німецької окупації зробили певний вплив на дальший ріст націоналізму в Україні. З другого боку, він цілковито негативно оцінює доцільність широко закроєного партизанського руху УПА. Аналізуючи різні політичні калькуляції провідників цього руху у звязку з міжнародною ситуацію в роках 1943–1945, автор не бачить сенсу дій УПА. Він засуджує УПА з реалістичної точки зору як безпідставну деконспірацію підпілля, а це опісля вплинуло на винищення найактивніших кадрів ОУН і на тяжкі втрати для українського населення».²⁸⁶

Дещо інакше пише про книгу Д. Армстронга «Український націоналізм» вже згадуваний Іван Лисяк-Рудницький.

І. Лисяк-Рудницький (1919–1984) – відомий український історіософ, автор багатьох праць з історії української суспільно-політичної думки. Він вважав себе близьким до класичного лібералізму «в європейському розумінні», що «має в собі сильну дозу консерватизму».²⁸⁷

Вчений був захоплений Вячеславом Липинським і вважав його своїм духовним наставником. Прагнення об'єктивного висвітлення історичних процесів і явищ здобуло авторитет наукової громадськості. Однак, йому були властиві і явно націоналістичні настрої й оцінки, проте з точки зору того ж ліберал-консерватизму.

І. Лисяк-Рудницькому належить доволі точна і (в основному) справедлива характеристика українського інтегрального націоналізму. Ми вже подавали вище його визначення цього явища, подане в статті «Націоналізм».²⁸⁸

В статті «Український визвольний рух під час Другої світової війни»²⁸⁹ автор подає не аналіз цього «руху», а по суті, рецензію на книгу Джона Армстронга «Український націоналізм». Будучи противником українського інтегрального націоналізму, він то входить в суперечку з Армстронгом, то схвалює його характеристики.

І. Лисяк-Рудницький погоджується з Армстронгом у тому, що причиною українського інтегрального націоналізму була реакція на дії «ультранаціоналістичних урядів Польщі та Румунії, а згодом й Угорщини, що відмовлялися задовільнити навіть скромні українські національні домагання, викликали цим екстремістську реакцію».²⁹⁰

Автор погоджується з Армстронгом і в тому, що ОУН «притаманне притуплення морального почуття». Обидва вони, звичайно, дуже добре розуміли, що криваві злочинства оунівців у часи війни та в повоєнні роки неможливо приховати, чого так прагнуть нинішни поборники бандерівщини.

Що ж до питання про «коляборацію» з німецько-фашистськими окупантами, то тут у Івана Лисяка-Рудницького з Джоном Армстронгом неабиякі розбіжності. «Був час, – пише Лисяк-Рудницький, – коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх «коляборантів» як зрадників-«квіслінгів».

Безсумнівна заслуга книги Армстронга в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які ангажувалися в легальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, – отже люди, що їх формально можна визначити як «квіслінгів», – насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини».²⁹¹

Як бачимо, І. Лисяк-Рудницький захищає тих «коляборантів». Якщо Джон Армстронг у своїй книзі констатує наявність тих, хто вірнопіддано служив окупантам, то Лияк-Рудницький намагається мотивувати поведінку тих запроданців народу і прислужників.

Ось як про це він пише далі:

І ще одна немаловажна деталь цього питання. І. Лисяк-Рудницький погоджується з Д. Армстронгом у тому, що «національно-визвольний рух» аж ніяк не сягав глибоко в маси і не репрезентував усього народу. «Основні маси залишалися незаангажовані», – констатував, зокрема, Д. Армстронг. То ж, чи можна такий «рух» назвати національним?