Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Монтеги припускав, що Христанек мав на це свої причини, щоб виїхати зненацька, не попередивши графа та не чекаючи його повернення.
Прийшла черга і на мене розповісти свої пригоди, хоч я не вважав потрібним сповідатися з усього. Я сказав, що в Мангеймі живу в гаразді і так, як мені подобається. Серцестраждальником та ще й без надії я не хотів показуватися перед ними. Княжна ще раз подякувала мені за оборону її честі і сміялась, згадуючи научку, яку я дав нещасному графеняткові за його нікчемні зальоти. Облизня піймає це графеня й тепер, сказала княжна, варто уявити собі як порскатиме оте наперфумоване жабеня, коли приїхавши до Оберштейну, нас не застане. Христанек нетерпляче сказав, що все це дріб'язок минулого і нема про що згадувати. Важливе те, пискотів він, що саме тепер у Мангеймі треба кувати залізо, поки гаряче. Це неспроста, що шляхтюри такі впевнені, вони мабуть знають, що в траві пищить. То ж треба, щоб Радзівіл домігся для нас офіціальної протекції електорату Палатинату, герцога Карла-Теодора, який, до речі, має вагомий голос у Відні і за Піринеями. Сам він, Христанек, готовий негайно виїхати з польським післанцем Чарномським в Істамбул, і домагатися від султана протекції та, звичайно, асигнування допомоги. Адже, не секрет, що Порта явно і славно підтримує інсурекцію Пугачова. Доманський говорив більш до ладу. На його думку, що наша, а що їхня, Радзивілова, справа — не те саме. Свій свого пізнав і на пиво позвав, або, який їде, такого й на віз бере. Якщо йому капає дещиця від Отоманської Порти, то не на довго, бо молодий султан теж не в тім'я битий. Треба вивідати, хто ще підтримує конфедератів, а тоді перебігти їм дорогу, щоб не ми від них, а вони від нас залежали. Княжна відповіла, що ціну конфедератам вона сама знає, а використовувати треба кожного. Поки що, на жаль, мусимо задаватися з усякою дрібнотою, але прийде час, коли це все осиплеться як пилюга і матимемо діло тільки з великодержавами. Не тільки час працює на нашу користь, але й сили вищі, космічні, які нас вибрали для великої мети і великих призначень. З цим вона нас відпустила, бо хотіла зайнятися кабалістичним ворожбитством. Я пішов ще повештатись по місті з Монтеги, відчепившись від Доманського і Христанека. Ангелянець радив мені краще бути здалека. От ще якби і княжна відсахнулась від них. Проте — найважливіше, що я був біля княжни. Мене могли турбувати сумніви, я не давав і зламаного шеляга на справу конфедератів, що як і всі наші здогадні побратими, були тільки як той Савка та тільки на інших санках; один одного не переважить, хоч на одній гіляці повісь. Шушваль і голота відбирала княжну у мене, але доля, доля діяла невблаганно і шляхи наші роковано сходились, довічно і досмертно, хотів би я того, чи не хотів. Монтеги, — сказав я ангелянцеві, — чи ви знаєте, хто така княжна? Ніхто того не знатиме, — посміхнувся він, — ставлю сто на сто, що хто обіцяв собі по ній багато, піймає облизня. Чи ви маєте когось на думці? Телепень зареготав. Він не був такий недотепа як здавалось. — Тільки не вас, сказав він, позіхнувши. Ми стояли на мосту над Некаром і дивились на його бистрину, прозору і усміхнено-голубу в місяці. Біля нас стояв чоловік, ще молодий, замислений. Він був у горожанському вбранні, але постава його була струнка, військова. В срібному відсвіті місяця з під трирога виглядало його цікаве обличчя; рубане як у граніті: трохи задертий ніс, тверді щелепи, веселі, ясні очі. Він спильна поглянув на мене. «— Чи не зустрічались ми десь, молодий чоловіче? Чи ви, бува, не спинились у заїзді «Під Чорним орлом»? — Ні, я живу «Під Оленем», — відповів я, — може ви мене бачили на святі, під час приїзду Єлисавет Другої, біля польського готелю?» «— Я – поляк, — відповів незнайомий, стиснувши раптом уста, — але я з Радзивіловою галайстрою нічого спільного не маю. З його комедіантством поготів. Я б розігнав цю зграю картачами. Вони тільки соромлять Польщу. Ця каналія — продовжував він сердито, немов до нас, немов про себе, — горлає про свій патріотизм, а це вони довели Річпосполиту до загибелі. Ця каналія п'ятьсот літ дудлила мед-пиво, мордувала і гнобила людей, ґвалтувала, різала і рубала, зривала сейми і бунтувала, коли хтось розумніший хотів вкоротити її сваволю, ричала «не позвалям!» і «вето!», її сьогодні пошивається у спасителів вітчизни! Завдяки їм розділено Польщу тиранами, а буде ще другий розділ і буде третій... Польщу врятують не вони, ці мочиморди і ревуни...» «— А хто?» «— Люд». — Суворо відповів незнайомий — В той час, коли ці всі патріоти, що роздирають шати, будуть теревенити і нишком служити царям і цісарям, щоб тільки повернули їм їхні маєтки, за вітчизну повстане люд, повстануть прості люди, мужики, не з пірначами і карабелями, а з вилами і косами... І так буде не тільки в Польщі, так буде скрізь... Тиранам і деспотам приходить край...» «— Я читав у Лондоні ще невидану брошуру такого американця, — вкинув Монтеги, — Томас Пейн, чи не так? Він те саме говорить...» «— Зараз на Америку дивляться всі люди розуму, — озвався незнайомий, — не тільки дивляться, але спішать стати в одну лаву з воїнами американської революції... Я сам їду в Париж, а звідти в Америку... За свободу треба битись на кожному клаптику землі...» Я спитався його, чи можна буде його ще десь бачити. Цей чоловік мені подобався. Він говорив, так, неначе наказував. «— Що ж, заходьте, коли хочете, — сказав він, — тільки поспішайте, я хочу від'їхати звідси якнайшвидше. Ви звідки, юначе? З України? А я з Білорусії, з-під Кобрина, — він привітливо посміхнувся блакиттю своїх смілих, але й добрих очей, — то ми сусіди... І Україна теж буде колись вільна. Чи пам'ятаєте Вольтера: «Україна завжди прагнула до свободи...» Він нетерпляче вдарив по ефесі шпаги. А як спитати вас? Спитайте капітана Тадеуша Костюшка, — промовив він; підняв трирога, махнув нам рукою і подався через міст, понад річкою, попід розлогі мангеймські дуби, що росли над бистриною. 8 Ось минув тиждень після тріумфального в'їзду княжни у Мангейм, а сонне повсякдення заволоділо площами і заулками, що стали від спеки пустельними. Що ж, до рябого біса, сталося? Тиша, пилюга, ніде не шиширхнуло. Де ж обіцянки Радзивіла? Ось вір його ораціям! Дні минали, а герцог Карл-Теодор ані в гадці не мав запросити княжну бодай на коротку презентацію. В польському готелі, де розташувалась княжна Володимирська й її почт (та й я перекочував туди ж з-під «Оленя»), сиділи ми, мов сонні кури на сідалі. Княжна обурювалася на таке виразне ігнорування. Де ж та герцогська обіцяна протекція, де ж «довічний союз», де «секретні договори», та й де ж оті батальйони охочекомонних, що, мовляв Радзивіл, стануть при нашій справі, вірні до скону? Про нас не забули тільки герцогові шпики — пронози, що сновигали, швендялися, та винюхували мов та зграя щурів попід нашим готелем та біля нього, а я вже вмів пізнавати їхнє поріддя по ящірчих пиках, та в'юнких постатях. Видать, рознюхували пеські синове, з наказу ясновельможого свого герцога, що за штучка сама княжна. Один тільки герцогський спальничий, якийсь капітан Гарольд, навідався до нас, з тим, що герцог, мовляв, нікого не приймає, бо це день святого Карла-Боромея, а післязавтрього — день його ж святого Теодора, а на третій день — святого Бонавентури і його високість поїхав на лови. Але по пиці цього брехунця я бачив, що все це крутійство. Я навіть сказав йому, що всежтаки чужинці в Мангеймі не могли б пожалітися на перебільшену гостинність. «Що ви хочете тим сказати, кавалере?: — Зукоса поглянув на мене цей шельма-капітан, — хіба ж не шанують у нас гостей, зокрема високоуроджених і заслужених, усією Європою прославлених за кебету і політичний розум?»... «Воно може й так, — відповів я, — та тільки буває, що у вас дехто надто високо несеться, а як знаєте; з цуценяти всеодно лева не буде»... Личина — спальничий помовчав та швидко подався геть. А Доманський порадив мені, щоб я свої сентенції сховав до кишені, на пізніше, коли буду трохи далі від Мангейму, бо його високість герцог не любить недоречних жартів. За них неодного вже посадили у шпаківню. «Стонадцять би копиць рогатих чортів тій його високості, — сказав я, — нехай лише затямить, що його поведенція доречна щодо його бідніших родичів, а не до княжни з роду Мономахів». Увечері всі ми пішли до опери, яка, треба сказати, осьде непогана і італійці постарались як могли. Герцог Карл-Теодор (хоч викрутень спальничий — капітан, нам брехав, що ніби то його нема в місті) був також і вразив нас Своїм обличчям, яке не тільки не було смагляве, як у цигана, але, просто кажучи, чорне як у мавра. Він розсідався в ложі із своєю герцогинею Елізаветою-Августою, підстаркуватим уже опудалом, і таким нафарбованим, що з нього аж сипалось як із порепаної стелі. Я сказав княжні, що приїздити до Мангейму, щоб побачити чорну мармизу герцога не було варто, хіба що він виступатиме в ролі Отелло, до чого йому не треба натирати пику сажою. Княжна сміялася; Доманський, який знає про всіх і про все, казав, що цей чорнопикий герцог-суціга, як Вікарій Священної римської імперії, з правом роздавання титулів і земель, добре доробився на тій справі, не кажучи про пристані і кораблі на Рейні, які платять йому солоні податки. Чимало графенят і князьків Німеччини сидять у його лихварській кишені. Сам він скупиндяра, але на свої витребеньки не шкодує: на палаци, галереї, театри і сади, на своїх любасок, він дере з людей останнє, бо хоче хизуватись на всю Європу як опікун муз і грацій. Герцог цей із своєї ложі довго і уважно придивлявся княжні через лорнет, пильно розглядав її та випинав свою спорзну губу. З цих дбайливих оглядин старого заведія Христанек ворожив, що презентація княжни буде неодмінно призначена на завтра. Однак нічого з того ні завтра, ані післязавтра, не сталося і княжна з пересердям постановила, що коли презентації не буде в найближчих днях, зігнорує цього мавра і виїде до Вюртембергу. Христанек також нетерпеливився і твердив, що це відкладання презентації при дворі герцога — інтриги Радзівіла, який грає подвійну гру: з одного боку начебто нам сприяє, а з другого підсиджує. Доманський сказав, що йому досить добре відомо, що діється навколо Радзивіла, якому Отоманська Порта підкидає грошенята. Турки дають йому небагато, бо не дуже вірять у його впливи у Річі Посполитій. Проте що їм шкодить і Радзивілові тицьнути декілька піастрів? Я справді дивувався навіщо княжна воловодиться з цим мурмилом. По мойому, це порожнє барило. Шляхтюри падають до ніг свойому «пану коханкові», але для нас він не поворухне й пальцем. А як підкине пару мізерних ріксталерів (я здогадувався про це, хоч напевно не знав), то це невелика ласка. «— Цей ваш бельбас — Радзивіл, — вкинув знехотя я, — гремить нині і в Мангеймі і в Венеції і в Дрездені, погрожує Катерині і її королю Стасіку, а про себе мабуть зовсім не від того, щоб з ними покуматись. Нехай лише дадуть йому гетьманську булаву та повернуть маєтності на Литві і на Білорусії, то він рачки полізе до Варшави і битиме поклони в Петербурзі...» Тієї ж думки був і Врона-Вонсович, краківський финтик і пройда, що називає себе графом. Усе це гучномовство конфедератів у Мангеймі було пустодзвінням. Хоч сам Врона далеко не відкотився від своєї братії, але знав її як облуплену. Проміткіші з них торгували кіньми, переганяючи їх з Прусії, а навіть з Литви, а сеймуванням займалися ледарі. їхні шляхтянки гуцали по балах та театрах і смалили око до всіх приїзжих, а були між ними і моторні дзиги. Як розповідав Врона-Вонсович, Христанек легко покумався із шляхтюрами, бо яке їхало, таке і здибало. Вони хизувалися перед ним, а він перед ними; разом грали у кості й у карти, волочилися по коршмах, а деяким, хто йому повірив, він роздавав грамоти на маєтності на Поділлі та Подніпров'ї. Христанек увіхався і серед польських краль, які пропадали за його маніжністю і лялькуватою відбірністю. Цей бабодур, казав Врона, на видаваних грамотах підписує себе бароном, міністром королеви Понтійської, сокольничим якоїсь Роксолянії, гросмайстром Мальтійського лицарства. Не диво, що цьому свищохлистові вдалося піддурити одну вдовицю, що втікла з-під Уманя, обіцявши щедре відшкодування за палацик, який їй начебто пограбували і спалили гайдамаки. Що ж до Доманського, то розповідав Врона-Вонсович, що цей маг-чародій продає, кому трапиться, акції «Нового Ельдорадо», яке добуває золото у своїх копальнях у Перу та в Патагонії. Крім того, мовив Врона, цей Доманський цілими днями просиджує в бібліотеці єзуїтської колегії, вичитуючи халдейські та асирійські письмена, в яких начебто є відомості про філософський камінь та формули на перетворення іржавого заліза на щире золото. А ченці, як упевнив їх Доманський, думають, що він вивчає житія отців церкви, щоб легше навертати єретиків на праведну міру в далекій Понтиді. Мене, признатись, ці розповіді Врони-Вонсовича, що як сорока приносив на хвості всілякі побрехеньки, ажніяк не цікавили. Чортів батько знає, над чим ще морочитись? Що мені до цих шамбелянів-шалапутів; ціну їм я давно вже знав. Княжна ж витівками своїх шамбелянів, що займалися обдурюванням довірливих людців, не цікавилася. Особливо тепер, коли всі сподівання, пов'язані з герцогом-електором Палатинату, таким самим дурисвітом, як і всі інші, завдали їй розчарування. Вона ходила з кімнати в кімнату знедолена, спустошена, лікувалася солями і бальзамами, настояними на розрив-траві чи на всіми лікарями приписуваному «недоторкові» (Noli me tangere), яким від іпохондрії лікувалися недотепи королі і королеви. Усежтаки, щоб не скорятися лихій долі, вона зайнялася враз зі мною писанням листів. Ми писали, як і раніше, до цісаря Йосифа II, до короля Обидвох Сардиній Фердинанда, до угорського барона Естергазі, та й звичайно до великого везіра Порти, до герцога Леопольда, владаря Тоскани, до сенату Венеції, до всілякої німецької дрібноти, і вкотре? Адже ніхто на ці листи не відповідає або відпекується сміхотворними викрутами. Написали ми також маніфеста до народів і племен України, Понтиди і Волощини, який мали б передати вірменські купці, що вибиралися з товарами до Криму. Але за порадою Доманського, який усіх крамарів вважав шальвірами, які за гріш продадуть і рідного батька, княжна завагалася, чи варто отим вірменам довірятись. Усе ж, оте листування княжну більше виліковувало, ніж її бальзами. Єдиним хто серед нас не мав ніякого заняття, був ангелянин Монтеги Уортлей. Він ледарював, валандався по місті, вистоював разом з роззявами біля герцогського палацу, ловив ґави в пристані над Рейном і розважався з моряками, врешті бив мух, яких в Мангеймі в літню пору розводилась сила-силенна. Пополудні княжна кликала мене і, велівши закласти дормез, ми їхали на прогулянку, або над Некар, де він сходиться з Рейном, або під римські руїни, або проходжувалися у гаях. Для мене ці прогулянки були найчудеснішим дозвіллям. Я був тоді на самоті з княжною, здаля від мангеймської метушні; у гаях, де кували зозулі і височились дуби; на левадах, де сокотали коники-стрибунці, а вгорі ширяв жайвір. Але хто міг знати, де мандрують тоді думки княжни Володимирської та чи зауважає мене вона, йдучи поруч зі мною понад бистриною Некару, закутого в скелі? Одного разу, переходячи через місток, в тихий передвечірній присмерк, я, підтримуючи її, гнучкостанну, почув, як бунтується моя натура, не втерпів і спробував її поцілувати. «— Що з вами таке кавалере? — Холодно озирнула вона мене, як вже було колись і очі її стали здивовано-насмішкуваті, — що це на вас найшло зненацька?» «— Ах, княжно, — зітхнув я, одволодуючи себе, — хіба треба мені, вкотре вже, сам не знаю, признаватись вам, що кохаю вас без міри....» «— Бідний мій кавалере, — злагідніла вона, — я знаю, що мене ви більше кохаєте, ніж мою безталанну долю...» «— Княжно Алі-Емет, — спалахнув я, — моя жага най безнадійніша і ви мені забираєте її, коли так кам'яно дивитесь на мене…» Вона смутно посміхнулась. «— Я хотіла б бути закоханою як ви, але це мабуть неможливо. Колись я кохала; це було як у казці та й мій суджений був із казки — індійський принц Галі. Це велике щастя знати, хто твій володар... Але Галі вже давно нема на світі, може він живе в іншому, стократи кращому, або може він відродився вдруге, і втретє, і живе, і ходить з нами, може він — ось цей легіт, що майнув поуз нас, може він цей жайвір, що шугнув у височінь, може він став цією синьою квіткою на леваді... Моя душа спустошіла, ви це розумієте. Ніколи нікого я не покохаю...» «— Хочби й мене...» «— Хочби й вас...» Але озирнувши мене знов своїми темними, печальними очима, вона мабуть пошкодувала вже свого визнання, обійняла мене та довго дивилась мені в очі, немов хотіла вичитати всі мої мислі. «— Кавалере, не треба сумувати. Знайте, що жінка в своїй натурі змінна. Сьогодні вона — крига, але завтра може стати полум'ям... Може колись прийде час і я навіть здокучію вам, покохавши вашу молоду завзятість...» Ми поверталися, а на лугах вже срібліла роса. «— Княжно, — заговорив я після довгої мовчанки, — чи вам іноді не хочеться втекти від метушні, яка навколо вас? Яка ж смутна іноді мусить бути ваша душа, пробуваючи серед цих усіх люденят?...» «— Що з того, Рославче, — зітхнула вона, — іншої долі шукати вже пізно. Всі Рубікони перейдено і я сама прирекла себе на безталання. Мені говорили: на що ви порвалися? З чим? Дарма, — ось дивіться, я знаю, що я самотна, як ніхто у світі, але я наосліп іду назустріч долі, а вона буде, я знаю, люта, прелюта, мов катюга. Але в цьому і велика сила, не вірите мені? Ви гадаєте, що імператориця Като мене не боїться? Ця Семіраміда Півночі, ця могутня володарка? А я кажу вам: вона знає, що я вдесятеро сильніша за неї. Бо вона тремтить за свій престіл, як бюргерська крамарка, а за мною — сили духа, міць космосу. Ви розумієте це? Всі знаки Зодіака, всі зорі зі мною, чи розумієте це? Я їм скоряюсь і йду хочби...» «Хочби до загибелі?» «Хочби й до загибелі...» Відлунням зажевріли її слова. Й вона замовкла, замислившись. Увечері, коли ми, збираючись до Музичної академії, сиділи в салоні, прибіг задиханий Христанек і попросив княжну на розмову у важливій справі, на самоті. Вони зачинились, а ми чекали в салоні. Я подумав собі, що на черзі знов якась Христанекова каверза. Визирнувши через вікно, я побачив, що перед польським готелем похожають два герцогські блюдолизи — капітан Гарольд і барон Вахтендонк, мабуть чекаючи когось, чи чогось. Втім із спальні вийшла княжна, а за нею Христанек і я бачив по його стурбованій пиці, що якась його справа не виходить. «— Друзі, — сказала княжна прикладаючи долоні до скроней, — і я бачив, що вона спаленіла від гніву, — цей електор Палатинату не тільки чорний на обличчі, але і чорний у своїх намірах. Це просто нахабний мужлан.... Уявіть собі, що він хоче з мене зробити свою титулярну любаску, metresse de titre...» З тремтом на устах, княжна наказала Христанеку розповісти нам усім, про що йдеться. Я гадаю, що цей шальвіра таки був посередником-заведієм у цій ганебній справі, бо йому не дуже хотілося виявляти її перед свідками. Але кінець-кінцем розповів, що до нього конфіденціально прийшов капітан Гарольд (саме той, що проходжувався з Вахтендонком) і передав від герцога ось що: герцог Карл-Теодор, на жаль не може з політичних міркувань і своїх зобов'язань перед могутніми цього світу, публічно виявляти свою симпатію до княжни Володимирської, але його розум і серце з нею. Якщо б він запросив її на презентацію при свойому дворі і в своїй резиденції, то це викликало б величезне хвилювання в усій Європі. Йдеться не тільки про Катерину, але й про віденський двір і про пруського короля, який тільки чекає на привід, і негайно вирушив би на Палатинат, щоб його загарбати. Отже герцог запрошує княжну в його мисливський замок Зальцбах, де він, герцог, її чекатиме з паланням серця. Вже зараз карета стоїть біля монастиря капуцинів і очікує княжну. Капітан Гарольд, передаючи це запрошення, від себе додав, що зацікавленість герцога княжною Володимирською небувала; він її бачив у театрі і у місті, спостерігаючи з вікна, коли вона проїздила на прогулянку. Герцога можна вважати закоханим у княжну, бо він вже відіслав свою теперішню титулярну коханицю, марграфиню Марієнвердер і збирається обсипати княжну велекоштовними добродійствами та подарунками, він надіється, що вона не відмовить йому взаємності, якої він благає. І барон Вахтендонк і капітан Гарольд вважають, що це нагода, якої добиваються дуже імениті жінки. Якщо княжну зустріла така почесть, яка, за всіми ознаками, не є наслідком хвилинного захоплення, а справжньою буреломною жагою, то княжні заздритиме неодна високоуроджена претендентка на таку увагу з боку його високості. Бачивши, що княжна то блідне, то паленіє, пломеніючи гнівом, я схопив за руків'я шпаги і просив її, щоб вона веліла мені зійти униз і дати достойну відповідь герцогським блюдолизам. Признаюсь, що я не уявляв цю відповідь іншою як розпис їхніх плюгавих мармиз моєю шпагою. Більше того, я не вагався б у тій хвилині продертись у саму резиденцію цього слинявого бабохвата та простромити його шпагою як шолудивого собаку, хочби довелось заплатити життям за це. Христанек почав белькотіти про складне політичне становище, яке не дозволяє електорові публічно брати на себе протекцію над княжною, але так чи інакше, це вже великий успіх і нехтувати ним не треба. Це — усміх долі. Доманський сказав на те, що будь-яка недипломатична відповідь (він нічого княжні, мовляв, не підказує і нічого не радить), буде рівнозначна з негайним ув'язненням нас усіх, бо його високість в таких випадках не звик церемонитись, тим більше, що ніхто за княжну не заступиться. Доманський радив покликати Радзивіла і виявити його облудну гру, бо все говорить за те, що він був посередником у такій делікатній справі та намовив герцога вийти таким чином з неприємної ситуації, а одночасно придбати собі нову фаворитку. Княжна, дещо охоловши, сказала, що Радзивіл тут ні причому, але вона погоджується, що здійсняти будьякі одчайдушні заходи, хоч і похвально, але справді небезпечно. Краще відкласти належну заплату на пізніше, а тимчасом викреслити герцога Карла-Теодора з усіх наших планів. Ото ж вислано Христанека з дорученням переказати від княжни, що вона дуже дякує його високості за увагу і симпатію, але, на жаль, вона сьогодні почуває себе погано і прийме запрошення тільки післязавтра. Це було дуже розумно, бо ми пошили герцога і його шпиків у дурні. Ще цієї ж ночі, зберігаючи повне інкогніто, ми преспокійно минули застави Мангейму і, взявши напрям на Баден-Дурлах, вибрались з володінь його мерзотної високості, бицюгана Палатинату. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ГРАФИНЯ ПІННЕБЕРГ Шукаєш щастя ти, проте не знаєш, Що ти, за ним ганяючись, його втрачаєш. І. Хемніцер, поет XVIII ст. Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, Замість, щоб мед з них брать, одну отруту смокчуть. З поезій XVIII ст. Я бачу і одобрюю всі кращі речі, Проте за гіршими іду. Овідій; «Метаморфози» XV. Суд милостивий для круків, але голубів пригноблює. Ювенал, «Сатири». Найвищий час упоратися з цією негідницею, закоренілою шахрайкою, з цією креатурою, напів божевільною жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|