Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
|
«Здійміть маску», наполягав я, бо вино мені вдарило в голову і предивна смілість, незвична мені, аж наказувала спалахувати. Так, неначе в цю мить вирішались для мене грізні і невблаганні засуди долі. І, дивна річ, ця незнайома, покірно зняла маску і я побачив обличчя, яке імовірно в іншій порі і в іншому місці не прикувало б моєї уваги до себе. Воно було худе і болісно-бліде, гостре мов лезо шпаги, але й печальне, смутне. Тільки очі її палахкотіли, допитливі і насмішкуваті, але розумні й іскрясті, що чаклували таїнним відсвітом як далекою загравою. Орлій ніс надавав обличчю хижацької жорстокості, але враз із тим викреслював незламну гордість цієї жінки, старшої від мене на декілька років і авже ж досвідченішої. «Хто ви така, з'яво чудесна?» — промовив я, на цей раз стиха й несміло, бо коли вона відняла маску, враз потахнув мій одчайдушно-юнацький настрій, немов скорено мене раз і назавжди. «Майже ніхто, — засміялась вона, — скажіть краще про себе. Ви — слов'янин?»... Знов її очі зловісно звузились і вона відняла свою руку. «Я з Гетьманщини, з України, коли хочете знати, — сказав я, — але для вас це мабуть terra incognita, щось на кшталт Татарії чи країни Великого Могола». Вона не посміхнулась. «Хто зна...» Довго і пронизливо вона гляділа на мене, немов вивчаючи. А я, не бажаючи, щоб вона вважала мене за принагідного телепня, шукальника пригод, з усією щирістю розповів їй про далеку вітчизну свою — Україну, про себе, та й чому я перебуваю в Парижі, в дечому і навіть проти власної волі перебільшуючи і прикрашуючи деякі речі, хоч невідомо, чи вірила вона мені і чи цікавилась мною. Я розповів їй про графа Розумовського, про якого мабуть чувала, про те, що я йому близький родич, про маєтності моїх любих батьків, про наші незлічені табуни у степах та про всякі інші теревені. Розповідь мою перервала поява якогось панка в білому доміно, що очевидно розшукував мою нову знайому. Він, не звертаючи на мене ніякої уваги, прошепотів їй на вухо декілька слів, після чого вона одягнула маску, закинула на рам'я своє доміно і притьмом вибігла з павільйону. Я благально гукнув їй вслід — вона озирнулась, глузливо чи жалісливо посміхнулась і щезла в натовпі. Тимчасом шаління на балі стало нестерпним. Здокучіло це хмеління безжурної юрби, з вина, музики, танців, безглуздого гомону. Галайстра як подуріла: це вже не був баль, а казна-що. Я безцільно вештався, виглядав усюди мою нову знайому, продирався крізь очманілу юрбу, розпихав докучливих невігласів, захмелених і ще тверезих, але малинового доміно ніде не було. Ніщо вже мене осьде не розважало. Я відбивався руками і ногами від всіляких причеп, повій і комедіанток з розмазаним по обличчях білилом і рум'янами, що вистрибували, витанцьовували, замітали підлогу своїми атласами і шовками, безсоромно зазивали кожного стрічного, поринали і знов з'являлися чортівським хороводом у винній, любашній імлі. Мереживо мені подерто, каптан забрьохано вином, сам я ледви виніс ноги з цього очманілого зборища, яке, як видно, збиралося бешкетувати аж до світанку. Ніщо не було миле ні того дня, ні на другий день. Все я до дідька закинув, до Аббевіллю не поїхав, вчадів тим собачим бенкетом, що називається балом Опери. Я був злющий і на себе і на увесь світ. Хто скаже мені, як у Парижі, цьому мурашнику, розшукати особу, що мене так заінтригувала? І чому я не розпитав її про чесне ім'я, а замість того точив баляндраси про батькові табуни в степах? Голова мені тріщала, увесь день я просидів у гостинниці. Не приймав навіть теплої страви. Тільки через день взявся до безцільного шукання, тобто вештався без діла по місті, надіючись напасти на слід безіменної дами в малиновім доміно. Так надаремно проґавив я цілий тиждень, аж до смерті короля Людовика XV, що його постигла 10-го травня. 2 Увечері 10 мая, коли я походжав біля Люксембурзького саду в задумі з приводу моїх безуспішних пошуків, вулицею прочвалували вістовці, які проголосили, що свічка на підвіконні спальні у Луврі, де змагався з недугою король, зненацька погасла. Юрба гапіїв і франтів, байдикуючих з дівками біля воріт саду, стрепенулась і вигукнула: «Король помер — нехай живе король!» Я зрозумів, що король, «вельмилюблений» Людовик XV преставився, а королем Франції став дофін, Людовик ХVІ, отой опецькуватий нездара, що не міг укоськати своєї жінки придзингльованки, стрибунця Марії-Антуанети. У мене не було ніякої причини, щоб сумувати за цим покійником, та й у всьому Парижі ця подія ніякого смутку не викликала. Старий король надто довго панував і встиг поряд надокучити, жив по сороміцьки, цвиндрив державний і скарб, розтринькав заморські колонії, морив народ голодом, нівечив податками, гнав на безглузді війни, а сам пасся під пантофлею своїх помпадурок, безсоромно жив і плюгаво помер; поховали цього бабодура-розпусника без усяких почестей, якнайшвидше; казали, що увесь він, «велелюблений», почорнів, прогнив і сморід від нього йшов чималий. Всі, водно й одверто, раділи, що володінню прачки Дюбаррі, яка роз поряджала Францією, настав нарешті кінець. А життя в Парижі поточилося безжурно, як і перед тим. Італійська Комедія відновила спектаклі; в кав’ярнях Конті і Режанс було глітно як ніколи; до готелю Монтіньї з веселими дівками, який тримала мадам Дюпюї, важко було продертися, така там була навала розбещених свищохлистів. Я, звичайно, зайшов і собі туди, лише із цікавості, а не за покликом натури, що його пробували пробуркати охочі перелесниці: їх праця видалась мені швидше нудною ніж принадною. Того ж дня, та й у наступні, я вештався по місту від Інвалідів до Нотр-Дам, від Клюні до церкви Сен-Жермен на Лугу, побував на «Тартюфі» у Французькій Комедії, відвідав і галерію картин модного художника Фрагонара, поїхав на Марсове поле, де був військовий парад, завернув і на площу Грев, де вішали одного парубка, попередньо давши йому добру порцію канчуків та поламавши сустави. Дивувався глупоті черні, а були там і особи, здавалось, освічені і добросерді, зокрема прихорошені дами, які аж вищали і перлися наперед, щоб зблизька бачити катування нещасного парубійка і його страту. Заходив я і в церкви Сен-Жермен і до Юліана Вбогого і до святого Роха, надіючись (бо була якраз неділя), що десь таки зустріну мою любу-згубу. Увечері я приволікався до гостинниці, забрьоханий по вуха, бо весна була з дощами і замінила паризькі вулиці та площі в непролазну грязюку. Мої господарі мабуть замислювались, де це я так пропадаю цілими днями. Одна покоївочка, Констанс, що частенько, ні з того ні з сього, забігала в мою кімнату, тільки зітхала, беручи мої одяги і чоботи, щоб їх привести до ладу. Вона бачила, що я сердечно чимсь зажурений та й так і просилася, щоб мене тим чи іншим розважити. Але я кидався на ліжко і засипав камінем, щоб спозарання протерти очі і знов продовжувати моє безглузде заняття. Далебі, якщо оця моя безглузда мана поморочила б мене довше, то я звівся б на нінащо. Але ось нарешті настали сонячні дні, небо засяяло синявою і Париж мені видався іншим, принаймні грязюка підсохла і дерева зазеленіли. На лагідному присмерку, я, як звичайно, почімчикував до Пале Руаяль, задумав заглянути у кафе Конті і продирався крізь юрбу гапіїв і дармоїдів, які стовбичили біля дверей, щоб, бува, випросити дещицю у іменитих гостей або хочби лупнути на них очиськами. Коли дивлюсь, а з кафе, легкою ходою, в супроводі негритяти, яке несло на ланцюжку мавпу, та лакея-телепня, випурхнула дама, в якій я зразу пізнав незнайому з'яву мою з балу Опери. Юрба перед нею роздалася, а вона війнула своїми сукнями, швиденько підійшла до карети, яка її видать чекала, пригнула голову, на якій височився фонданж яких 20 цалів, ступила на приступку карети, телепень затріснув дверцята за нею, виплигнув на зап'ятки, і, поки я зміг проштовхатися крізь натовп, карета вже гримотіла за вильотом вулиці. Коні ж були хвацькі як звірі. Справді, мало що на сльози мені збиралося, коли на мої опитування, ніхто з лакеїв чи форейторів, ані з финтиків-роззяв, нічого не міг мені сказати, хто така ота панія. Врешті тільки один мимоходець, канцелярист або поліцейський шпик, у чорному, доброзичливо доповів мені, що це була карета княжни Алі-Емет або Дами з Азова, знатної чужинки, яка в своїх справах перебуває в Парижі і проживає у власному «палаццо» на Орлеанському взбережжі, на острові святого Людовика, що за собором Богоматері. Гадаю, всяка розсудлива людина на мойому місці зреклася б дальших заходів. Та я іноді буваю більш упертий ніж самий чого хочу. Вмить я подався на острів святого Людовика і зразу ж допитався, де живе Дама з Азова. Мені показали палацик, що височився на відшибі за кронами лип і каштанів. Крізь вікна чутно було клавесни і голоси врозбрід. Я було постукав тростинкою у головні двері, але пренахабні лакизи н лівреях, без усяких церемоній виштовхали мене, бо у мене, мовляв, чортів лакиза, не було ні рекомендаційного листа, ані запрошення. Я поплівся додому, проте в іншому, непоганому настрої. Принаймні, я вже не блукав потемки. Усю ніч при обгорілих свічках я писав натхненного листа до княжни Алі-Емет або до Дами з Азова, жаліючись на серце, зранене стрілою, безсонні ночі, сповнені мріями про щастя зустрічі, однак, ніщо з того не сподобалось, бо було надто наївне або надто плачливе, а тоді я просто переписав один листик із «Двірського письмовника». Там говорилось про погожу пастушку, влучання стріл Амура, приєднано декілька строф готового віршика і прохання допустити мене до ясних очей. Вранці з цим листом я пригнався на Орлеанське узбережжя і сонному лакузі ткнув у руку декілька екю з наказом принести відповідь на мойого листа. Проте ніякої відповіді не було і до полудня і після полудня. Я вистоював поблизу плацику, вдаючи, що дивлюся на баржі, які йшли Сеною. Жителі та й перехожі звертали увагу на моє стовбичення і поглядували, хто з підозрою, хто з глумом. Врешті, вже на присмерку з палацику вийшов присадкуватий, кремезний чолов'яга з густозарослими бровами та м'ясистим носюрою. Погляд був його презирливо допитливий, а одягнений він був з-панська, у вишневий каптан, із шпагою при боці. Він запитав мене, чому я ось-де стовбичу, хто я такий, чого мені треба, бо він покличе поліцію. Я сказав йому, що тлумачення від мене ніякого не буде, вулиця ота для всіх і стовбичити осьде можу скільки схочу. Автім і розмовляти з ним нема потреби. Бевзь у вишневому каптані ще раз зиркнув на мене з голови до ніг своїми олив'яними важкими зікрами, морозно посміхнувся і пішов у дім. Незабаром лакеї, сміючись собі в кулак, з пересоленою ввічливістю, відчинили браму і запросили нагору. Другим разом я провчив би це лакейське плем'я, але тепер не зважав на його єхидство, радий, що мене пропустило. Приведено мене в велику кімнату, що була салоном. Безладдя тут було чимале: софи, комоди, етажерки, столики, зібрані мабуть нашвидкуруч. В каміні стирчали сирі дрова, від яких диміло, виїдало очі, свічки блимали немов у мряці, пахло лікарствами, а в кріслі біля вогню розсівся бевзь у вишневому каптані, що виходив до мене, пренахабно розвалившись і заклавши ногу на ногу. Поряд з ним сидів другий панок, молодший і худіший, навіть красивий з виду, аж солодкавий, дбайливо примащений і припудрований, такий собі паризький финтик, прилизаний франт, хоч не присягну, чи й у нього, як осьде у багатьох таких, під перукою не завелися гниди. На ньому був каптан кольору «королівської блакиті», парчева камізоля з ланцюшком від годинника, в пещених пальцях — лорнет, крізь який він частенько приглядався мені своїми каправими очицями. На софі біля каміна, обтулена хутрами, лежала княжна Алі-Емет, мабуть нездужаючи. Мені вона видалась кращою ніж тоді, на балу, хоч обличчя її приблідло і притьмарилось смутком. Чорні, великі очі споглядали на мене може й привітливо, а може з невеличким глумом. Біля уст вона тримала хустинку і частенько покашлювала, либонь від того ядучого диму. Оторопілий, я стояв, мнучи трирога в руках, навіть мову мені відняло. «Сідайте, кавалере, — промовила Алі-Емет, — нагородіть себе за ваш безприкладний терпець...» Обидва бевзі зареготали. Я спохмурнів, слід було б провчити тростиною обидвох гевалів. Навіщо й вони були осьде, в таку святкову для мене мить? Служка приніс каву чи шоколад, а десь у куті хтось заверещав так переразливо, що я отетерів, поки не побачив, що це верещить папуга, прип'ята за ногу в клітці. Як на те і мавпа, підкравшись до мене ззаду, стрибнула мені на рам'я, а я зірвався як навіжений. Це привело бевзів до ще нахабнішого реготу. «Розповіджте ж тепер, кавалере, нам про себе і про свої справи...», — кволо і без посміху сказала княжна або Дама з Азова, що очевидячки не було її справжнім ім'ям. Було мені маркітно, бо видно було по цій Дамі з Азова, що у неї не було ніякого хвилювання, навіть цікавості до мене; ось так, наказала привести мене може тільки з жалощів, думками ж була деінде. Позіхала і покрикувала на негритеня, яке видалось мені чортеням, щоб прикривало її хутрами та пильнувало вогню. Моя розповідь була швидше млява і несміла, як якогось бурсака або провінціала з глухої сторони, зовсім не така одважна і самовпевнена як на балу. Куди поділась моя красномовність на паризький манер, одчайдушна речистість, самохвальство шалапута, що попавши за кордон, приховує свою душевну убогість пустомельством? Тепер, стиха і повагом, я розповів про моїх батьків, що за ретельну службу у війнах і на громадських посадах на Україні, нагороджені земними і селами, вислали мене, студента у Страсбурзі, до Парижу на негоціації для розвитку рідновітчизняної промисловості, Згадав про свого протектора графа Розумовського, навіть показав інтродукційні листи його до деяких вельмож, в тому до Міністрів Некера і д'Аржансона, також до дюків де Бролі і Шуазеля. Алі-Емет слухала з увагою, помітно пожвавішала і спильна позирала на мене, дедалі привітніше і зичливіше. Я, звичайно, подякував їй за увагу і в поетичній формі злегка натякнув про радість мою із сповнення мрії мого серця —лицезріння такої шляхетноуродженої особи незрівняної краси й кебети, очевидно, як княжна Алі-Емет. Дама з Азова, що мовчала, з легким посміхом, наказала принести бургундського. Мою розповідь слухали з неменшою увагою два її ад'ютанти чи чорт їх знає хто — гевал Доманський у вишневому каптані та финтик Христанек. Я їх звичайно лише терпів, жоден мені не сподобався ажніяк, то ж з обачності я не говорив усього, що хотів би сказати. Автім моїм завданням було поки-що утвердити добре враження про себе, а все інше я залишав. Сьорбнувши з усією компанією бургундського, княжна Алі-Емет, видно, після деякої надуми, промовила: «Кавалере Рославець, а краще мій милий земляче, бо не припускаєте як хвилює мене одне лише знаття, що ви прибуваєте із сторін, котрі якоюсь мірою і мені не чужі. Вас може здивувати наша стриманість, з якою зустрінуто ваші, я вірю, благородні наміри. Знайте, що ми оточені ворогами і то ворогами могутніми. Ми завжди з обережністю ставимося до всіх, кого не знаємо. Але в очах у вас стільки доброти і чесності, стільки юного запалу, що для мене ваша щира і правдива особа — мила, без тіні будь-якого сумніву чи підозри. Я вас завжди з радістю вітатиму в скромних порогах нашої тимчасової оселі». На це я ґречно відповів, що з радістю віддам усі свої сили, щоб захистити княжну Алі-Емет перед ворогами, хто б вони не були. З першого погляду я мріяв про лицарське служіння княжні; до цього готовий і зараз і завжди. Тоді ж княжна Алі-Емет, подякувавши мені, заговорила, досить імлисто і плутано, що її доля була завжди дуже безталанна, шлях життя тернистий, одначе, хто вміє витривати, той через страждання таки «досягає зірок» [Реr aspera, ad astra…). Саме ті зорі, додала вона, глянувши по всіх нас, присутніх, промовляють вже дедалі проречистіше і до княжни та до її справи дедалі прихильніше. Після цього вона простягла мені свою довгу і худу руку, яку я поцілував, і просила прийти завтра, бо сьогодні вже пізно, до того ж вона не почувається добре. Мене випроваджував той самий дзиндзивер-зух, який розсідався поряд з похмурим гевалом Доманським. Він вийшов зі мною і на вулицю. Я ж був такий окрилений, що спочатку просто його не зауважав, відповідав йому недоладу. Переді міною весь час була княжна. Финтик, ідучи поруч зі мною, назвав себе бароном Христанеком, лейтенантом гвардійських кирасирів імператориці Марії-Терези, також офіцером угорських гонведів, кавалером багатьох орденів, зокрема Ордену Вірності, наданого йому марграфом Баден-Дурлаху за якісь особисті подвиги. Нарікав на деякі примхи і випробування змінливої долі. Вкінці запитав мене, чи я не граю в фаро, а якщо ні, то в пікета, тарока, ланскне? Я відповів, що зроду не брав до рук карт, хіба що ще вдома, гравши з сусідами в дурня. Франт, або барон Христанек, посміхнувся, сказав, що я багато втрачаю, бо в Парижі грають всі, і то на високі ставки, так що іноді можна виграти фортуну. Він сам, ото виграв у прінца Субіза дві тисячі дукатів, та ще й карету і табакерку, саджену діамантами, але над раном усе це програв, ще й на слово залишився в боргу на п'ять тисяч луїдорів. «Чи не знайдеться у вас позичити на два дні сотня-півтори ріксталерів?» Я, на жаль, стільки не мав з собою, але дав йому луїдора, чим він задоволився. Клепнувши мене по плечі, він сказав, що роблю враження непоганого парубка, з яким можна зварити кашу. Я тоді й запитався його, що власне він і Доманський роблять у княжни Алі-Емет? Він посміхнувся і взяв мене під руку. «— Так і видно, мій друже, що ви з провінції і в справах великого світу недосвідчені. Питань, які пахнуть недискретністю, не завдають, голубе, але повірте, що ваш побут — це тільки кайдани сантименту, до того ж ажніяк не золоті. Дама з Азова — жінка такої високої кондиції, що вам і не присниться, але що ж? Життя суворіше за химери. Чи ви один, що просите, мов той Еней, у Вулкана зброї? Гай, гай, всі ми з фантазії кавалерської встромили голову в це пречарівне ярмо, та надіємось, а може якраз правда затріумфує? «Послужіть княжні, кавалере Рославець, протекційно говорив Христанек, — так як ось я та й пан Доманський, але не поспішайте з мріями про нагороду...» Тоді я обережно спитав його, в чому власне полягає оте служіння княжні Алі-Емет та саме в яких таких справах вона клопочеться в Парижі. Христанек ще урочистіше, надимаючись, повчив мене, що коли моє почуття до княжни піке сильне як я писав у листі, то служіння їй повинне бути зразком сліпої відданості. Що менше я розпитуватиму, тим краще для мене. Покищо, підкреслив він таємничо, добре було б, якби я послужив Дамі з Азова своїми фінансами (які напевно є в мене), бо гроші княжні потрібні до зарізу, витрати у неї величезні. Правду сказавши, я був дещо вражений, коли справу поставлено так руба. Але, непереливки, з собою грошей у мене було обмаль, але завтра я у свого банкіра виберу дещо. Це мого свищохлиста незмірно підбадьорило. Він дружньо попрощався зі мною. Але, що було мені до нього? Я бачив перед собою тільки очі, що таїнно, і сумно, і глумливо, дивились на мене, очі – усміхнені зорі. 3 Декілька тижнів минуло і вітер починав вже люто свистати в моїй кишені. Палацик на Орлеанському взбережжі невблаганно висмоктав мою приватну тисячу, то ж доводилось сягати по батенькові тисячі, призначені на закуп жакарівських верстатів. Я особисто грішми не розкидався. Хтось погадав би, що я витрачаюсь на фазани і труфелі, але я, далебі, жив хлібом і водою. З вулиці Кларі я перебрався в дешевшу гостинницю «Золотий ключ», що на вулиці М'ясників, біля саду де Граммонів. Так було не тільки дешевше, але й ближче до дому княжни. Мій господар з готелю «Монморансі» не був здивований, коли я вибрався від нього. Він мабуть таких вже бачив. Мабуть він думав, що я програвся вщент або заплутався з якоюсь фльондрою. Він тільки сказав: «Молодий кавалере, раджу вам із щирого серця: повертайтесь щомерщій до ваших пандектів у Страсбург. Не ви один такий, що тут у Парижі втратили і фортуну і здоров'я і молодість. Парубійко ви, як видно, душевний, але завертілись ви тут, з біса, глядіть, щоб не шкодували...» Моя покоївочка Констанс відвела мене сумним, але докірливим мовчанням. Мабуть і їй було мене шкода. Наївні! Може й вони мали мене за вітрогона, якого знадили ці паризькі сади у весняному квітті, ця безжурна голубінь неба, яку хіба тільки у нас, на Гетьманщині, побачите? Хіба ж задля перфумованих вертихвісток з Пале Руаяль або маркіз з фонтажами з кафе Конті, що під своїми важенними юбками годують бліх своїми немитими телесами, я закрутився так, що про все на світі забув? Що гадали б собі мої бідолашні батьки у далекій Бакланівщині? Я, щоправда, написав до них і до Івася Ханенка, белькотячи у своїх посланіях про якісь вигадані труднощі переговорів з аббевільськими фабриками (хоч мені і в гадці не було вибиратись до Аббевіллю), а щоб відвести увагу, розписався про ярмарок в Сен-Дені і про готування до коронації нового короля. Але, хто б почитав мої листи уважніше, той збагнув би, що зі мною не все гаразд. Я й сам це знав, але чим я міг порадити на мою причинність? Я став сновидою, я був причарований, я, далебі, втратив глузд. Жорстока пассія заволоділа мною, я був у полоні видінь, у маріннях, я жагтів, я палав, я аж минався. Коли я зранку до пізньої ночі не проводив у домі княжни Алі-Емет, або коли не супроводив її у місто, або коли, которогось дня, я не бачив її, бо вона іноді зачинялась і нікого не впускала до себе, я не знаходив собі місця. Гадаю, що мене вважали за дурня: і той мотюга і шулер Христанек, вошивий финтик з Відня чи Бог зна звідки, і Доманський—таємнича бестія невідомого роду, похмурий бицюган, штукар, астролог, алхімік, який вміє, як казали, оживляти мерців. Надімною глумилась і челядь, і до віч і потайки, — ті всі пренахабні лакейські мармизи, покоївки, вчителі танців і навіть миршаве негритеня. Але що було мені по тому? Одного дня, коли всі жителі палацику до мене вже так звикли, що опитували один одного, де я, якщо мене не було хоч на хвилину, княжна мені сказала, чи не краще було б мені перебратися зовсім в її «палаццо», бо ж місця доволі, та й, мовляв, на кишеню буде легше. Я зрадів, аж підстрибуючи; прожогом метнувся до «Золотого ключа», забрав свої куфри і перевіз їх на Орлеанське взбережжя. Мене примістили н світличці, на горищі, але я був щасливий, я був принаймні під одним дахом з княжною. Що з того, що стан мій був аж надто сумнівний; хто я такий? Служка, дорадник, тотумфацький, писарчук, банкір, наречений, коханець? Ні, я був тільки невіглас, що блукає за власною тінню. Дама з Азова звикла до мене так, начебто знала мене сторіччя. Іноді я був для неї ніхто: мебля, річ, прозорий нікчема, а іноді зауважала мене і розважалась мною. Мене кликано у салон, або й у спальні, де княжна, лежачи в ліжку до полудня і довше, приймала гостей, наказувала мені читати «Максими» Ларошфуко, Руссо чи Вольтера, які вона уголос обмірковувала, хвалила або осуджувала. Іноді наказувала мені розповідати про мою батьківщину, про Батурин і Глухів, про Бакланівщину і Лотаки, про моїх батьків і сестер, про моїх сусідів і графів Розумовських і про все, що я на своєму віці бачив і знав. Майже кожного дня я читав їй «Газетт де Франс», «Гамбурзькі новини» або «Mercure Galant» та памфлети невідомих авторів, що глумилися з короля і міністрів, здебільшого непристойні, у кафе «Конті» чи «Режанс». Все це її цікавило, але й іноді гнівило, а од вістей з-за океану про американську ребелію, то аж паленіла. Іноді ми грали в шахи, але, через розсіяність думок, вона здебільшого програвала і тоді з пересердя жбурляла шахові фігурки. Наставав час на одягання і кликано покоївок, які її супонили, приміряли роброни і криноліни, причісували і наклеювали мушки або малювали росохаті жилки на скронях і на підборідді, які означали різне: зальотність, неспокій духа, закоханість, або радісну допитливість. Мене та інших домочадців не вважали за сторонніх. Навпаки, ми тримали зеркальця, шкатулки ті нами, шпильками, гребенями; могли докидати свої поради або хизуватися компліментами. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|