Володарка Понтиди

жүктеу/скачать 1.9 Mb.

бет	36/36
Дата	20.07.2016
өлшемі	1.9 Mb.
	#211010

1 ... 28 29 30 31 32 33 34 35 36

ТВОРИ ЮРІЯ КОСАЧА

Дальші події розгорталися так швидко і так розмаїто, що, не маючи ні хвилини спокою, щоб зосередитись, я записую те лише, що найголовніше. Серце моє взялося кригою; світ, що донедавна мерехтів для мене погожим днем, став жорстокий, в ньому знечев'я не стало ні дружби, ні любові, ні сміху, ні радості. Я зненацька почув себе самотнім, начебто навколо мене було велике цвинтарище.
Коли, зачарований Доманським в остерії, я нарешті опритомнів і все, що сталося зі мною, навіть не здолало затриматись у пам'яті, я метнувся до господи Джакопо, де мене вже чекав вірний Зогу. Тієї ж ночі ми найнятим ветуріном, що поганяв двома віслюками, попрощались з добрим Джакопо і попрямували на Пістойю, Болонью і Ферару. Дорога вела крізь гори й верхи, серед зливних дощів. У Ферарі нам пощастило спіймати розхолітаний мальпост і дібратись до Венеції, голодними і перемерзлими до костей.

2

У Венеції я без труднощів знайшов факторію барона Шенка, що містилася недалеко Мосту Зітхань, у невеличкому палаццо. Цей непосидющий дідок мав і тут контору свого діла. Він був і арматором, виряджав і приймав кораблі з Леванту, Вест-Індії і з Архангельська, торгував брокатами і соболями, діамантами і зброєю, загортав золото лопатою, чорт йому дітей колисав, хоч їх і не було у нього. В його конторі я проштовхався через юрбу купців і шкіперів, всіляких ділків, що товклися тут і вели пересправи та шепотілися. Яке їхало, таке й здибало — шахрайства було повно й тут. Але, на мій великий жаль, Шенка у Венеції не було, він, — мені сказали, — несподівано виїхав до Аугсбургу. Що ж було робити? Я вирішив здоганяти його в Аугсбурзі. Але поки ми в остерії чекали на мальпоста, недалеко від площі святого Марка, я несподівано зустрів нерозлучних друзів — графа Врону-Вонсовича і абата Гронкі, що були в клопотах, чим їм заплатити рахунок за вино і їстивне. Вони кинулися до мене як до рідного брата, чоломканням не було краю, але й уклінним проханням викупити їх у господаря остерії. Я це й зробив. Граф виглядав жалюгідно: він схуд як трясця, ходив у потріпаному вкрай камзолі, у подертих черевиках — справи його були, за всіми ознаками, невеселі. Абат Гронкі був у кращому стані, але без шеляга, бо ж писав свій трактат про вічний мир. Я коротко розповів їм про свої справи і вони майже із сльозами на очах просилися, щоб я їх узяв з собою, розраховував на їхню допомогу порадою, кебетою, шпагою чи кинжалом. Чим чорт не шуткує, я вирішив їх узяти з собою, бо в товаристві і смерть, справді, не страшна, а вони, ці два гільтяї, таки могли придатися. Напитавши якийсь обоз з товарами, що їхав з Венеції до Нюрнбергу, я сторгувався з візниками. Напередодні карнавалу, який вже починався у Венеції, — щоб вона скисла — в цій провісній мжичці, ми вирушили на північ, у ці похмурі і такі мною нелюблені німецькі землі, через Тироль, Форальберг, Інсбрук.
Купці, шельми, не посувалися надто швидко, поспішати їм було нікуди, то ж ми у Бользано найняли свого власного візника і подалися через гори і долини, крізь дощі й сніги, через села й містечка, де на нас дивилися з-під лоба, беручи за мандрівних плутяг або комедіантів. Мені треба було платити і за коненята, і за постої, годувати свою челядь. Веселіше стало, коли ми вже з'їхали у Швабію, в долину Альгау, коло Меммінгена, а за собою залишили височенні гори, сповиті хмарами. До того тут вже починалося Аугсбурзьке єпіскопство і дихалося легше, бо не було прискіпування цісарських жандармів. Тут ми вже змогли ночувати і годуватися в монастирях, подаючись за богомільців, тай тутешній народ був приязніший ніж в Італії. Я був радий, що підхопив із собою абата Гронкі — він умів прилабузнюватися до товстенних ченців і прелатів, які не гребували ні пивом, ні вином та всіляко сприяли нам. Нарешті ми прибилися до Аугсбургу — міста жвавого і веселого. Єпіскоп давав волю кожному жити, як хоче, аби тільки платив податки. Торгівля йшла осьде краще ніж у Венеції; різного народу товклося тут щонеміра; були осьде банкіри і ділки, статочні міщани і митці (недаремно тут жив Гольбейн), — всілякої тварі по парі, люди купували, продавали, запивали могоричі, гуляли і розважалися. Я миттю знайшов барона Шенка, який проживав у будинку, прикупленому у Фуггерів чи у Вельсерів, правив осьде як князь, бо й єпіскоп був його боржником та дудлив з ним токай і вів диспути на філософські та богословські теми, бо й в них Шенк був битий, хоч сам визнавав себе деїстом,
Шенк прийняв мене люб'язно і, напрочуд, ажніяк не здивувався, що я до нього добився. Він знав уже, що трапилося з княжною, до найменших подробиць. Коли я спитав його, звідки він про це все довідався, хитрюща личина, тільки посміхнувся. «Моє ремесло — знати навіть те, що в траві пищить, я й знаю»». Ми говорили з ним віч-на-віч.
«Кавалере Рославець, — сказав він, гріючи свої загрібущі руки біля вогню та попиваючи винце, — про пересправи княжни з Орловим я чув ще в Римі; були там такі людні, які мені про все донесли. Я знав, я підозрівав: у Петербурзі у мене також кебетливі агенти. Я післав у Пізу свого гінця, щоб попередити княжну, аби нічого не починала без мене, а я вже розібрався б у цьому ділі. Та опізнився я: ескадра відійшла проти мого сподівання раніше. Я нікого не звинувачую, навіть і вас, кавалере, бо ви були тільки сліпим знаряддям. Ваша молодість і довірливість вас виправдує. Не гарно тільки те, що ви мене у Римі піддурювали, що ви не ви і я не я, мовляв, але я нічого вам не казав, я вам і це прощаю. На мою думку, тільки ви могли б тепер допомогти у рятуванні Дами з Азова, чи як її тепер величають ...»
«— Що ж мені робити?»
Він заходив по світлиці, заклавши руки за спину і нахмурив своє шельмівське чоло.
«Давайте подумаємо. З мого боку я даю гроші, скільки буде треба. Крім вас я нікому не вірю, а вам вірю, кличте сюди ваш деташмент...»
Я покликав своїх супутників і барон Шенк якийсь час оглядав цю компанію з доволі кислим обличчям, бо, правду сказавши, ніхто з нас не мав достойного вигляду. Ми були забрьохані, потомлені, неохайно зодягнені. Абат Гронкі куняв як сова, повісивши свого довгого червоного носа. Граф сидів очманілий, думками був далеко. Тільки Зогу й я пильно слухали метушливого дідка, який мабуть видався собі полководцем, що обговорює диспозицію майбутнього походу із своїми підвладними.

«— Наскільки мені відомо, — говорив барон Шенк, нюхнувши з табакерки та позираючи на велику карту, розкладену на столі, — ескадра його світлості графа Орлова саме тепер входить у Гібралтар, де її вітають гарматніми салютами. Звідси, так кажуть мої відомості, ескадра подасться до Ліссабону. Я отримав з оказією листа від маркіза Хозе Карвальйо-е-Мелльйо, (він зветься тепер Помбалем) і втішається великим довір'ям короля Португалії Хозе Мануеля, а тому що цей королик, правду сказавши, невеликого розуму, всім рядить маркіз де Помбаль. Російській ескадрі зготовано дружній прийом. В Ліссабоні шанують російських моряків, що в 1755 році подали велику допомогу містові, навіщеному страшним землетрусом. То ж граф — адмірал поласує собі португальським вином та смаглявотілими ліссабонськими красунями до схочу. Відомо мені, що з Ліссабону вийдуть в дальшу подорож три фрегати — флагманський «Три ієрархи», «Мироносець» і «Всеволод» та декілька шлюпів і брандерів; решта залишиться на якийсь час для ремонту і буде здоганяти ескадру в Нанті. Хоч Орлову дано наказ поспішати, ніде не затримуючись, але йому не спішно. Флагман зайде може в Ла-Рошель і в Нант, але багато розваги чекає його в Англії, в королівському порт і Плімут. Ось туди подамося і ми. Часу у нас доволі — поки ескадра обігне Португалію і Францію, пройде Біскайську затоку, яка не легка в цій порі, мине з півтора — два місяці. Йдеться про діло, що вимагатиме від нас одчаидушності та й, нівроку,хитрості. Це великий риск, знайте це, кавалери. Хто з вас готовий на це?»
Я й Зогу без вагання піднесли руки; я штовхнув сонливого абата і графа. «Ми друзів не залишимо», промимрив абат. Шенк поглянув на пронозу з неприхованим глумом.
«— Що ж, — промимрив він, — наш деташмент на славу. Але я докину вам ще двох головорізів, вони з вами навіть у пекло підуть».
Він плеснув у долоні і слуга привів двох смаглявих, здоровенних парубків у турецьких одягах.
«— Вам буде наказувати, — сказав їм барон, — кавалер Рославець. Але й я також буду з вами, коли потрібно. А це вам, друзі, на витрати».
Він жбурнув на стіл важкий мішок і розв'язавши його, висипав купу талярів, дукатів, флоринів... Абатові і Вонсовичу аж потекла слинка, вони підбадьорились.
«— Витрати в міру потреби, — попередив проте меткий дідок, — нічого не шкодувати, коли треба когось підплатити, щось купити, виторгувати, але й не розкидатися без глузду... Що ж до мене, то я все знатиму. Я завжди буду близько біля вас...»
Шенк дав мені мішок. На цьому наша нарада закінчилася.
Я бачив, що барон Шенк всім своїм єством таки щиро сприяє справі. Щоправда, я не уявляв собі, як здійснити оте визволення княжни, але мені Шенк видався всемогутнім. Бо ж, у кого у наш час гроші, той і могутній.
Перебуваючи в Аугсбурзі, ми не сумували та й не дармували. Мій невеличкий деташмент коштував мені неабияких грошей. Всіх треба було одягнути, якщо не достойно, то хоч пристойно. Навіть абат погодився скинути свою сутанну і красувався у модному каптані та в неодмінній перуці і причіпив собі до боку шпагу. Два приставлені до нас бевзі, як виявилось, були принагідно викуплені Шенком із алжирських галер, бо вони чомусь йому знадобилися. Петар і Данило — так звалися обидва бевзі, були родом з Чорної Гори. Це були розбишаки, з якими можна було пройти пів світа, не пара графові і абатові. Але й вони осьде розбестились і я не настачав їм цехінів для гульні з аугсбурзькими мочимордами.
То ж як тільки почав танути на полях сніг (зима в Швабії трималась довгенько), ми вирушили в дорогу, дбайливо обминаючи Вюртемберг і ті графства, де за мною розглядалися герцогські посіпаки. З Шенком ми домовились зустрінутись в Роттердамі. Але я знав, що він їде слідом за нами, не спускаючи з нас очей.
Химерна подорож була повна несподіванок і ускладнень. Мені ледви вдавалось тримати нашу ватагу, не кажу, у військовому, але хоч би в деякому послуху.   Надаремна справа! В кожній новій містині, на кожній станції при зміні коней, було чимало турбот з гільтяями. Ледви обчімхавшись від грязюки, мої кавалери кидались на пошуки, хто куди і хто по що. Ми чвалували по розвезлих дорогах, битих і не битих трактах з Аугсбургу до Байройту, звідти через графства і ландграфства Ейхштадту, Ансбаху, Вюрцбургу, єпіскопства Бамбергу, Фульди і Майнцу до Франкфурту, а тоді попрямували через герцогства Берга і Клеве, поки не досягли нідерландського кордону. Ми в'їхали мальпостами, які тут звуться «посткучами» або й звичайними, принагідними «фольксвагенами», наймали візників в ратгаузах і в корчмах, по селах і у дрібних графенят, що мали півтори кобили та чотири кози. Барон Шенк засобив мене подорожною з печатями, навіть імперської канцелярії, та з розмашистими підписами і ми їхали вільно, бо, поглянувши на такий документ, прикордонні варти тільки салютували нам і нашим іменитим протекторам. У барона Шенка були таки довгенькі руки. Адже всі його протектори, — клієнти, почавши від самого цісаря, сиділи у нього в кишені, заборговані по вуха. Проте неприємностей було скрізь чимало. Зогу встрявав завжди в історії з панійками і фльондрами, Вонсович і абат не гребували картами і контентували себе винами та оковитами до зеленого змия так, що доводилось їх іноді тягти у мальпости немов мішки з половою; абат задирався із стрічними книжниками і духовними особами. Краще поводились Петар і Данило, які озброєні до зубів, ставали за мною при кожній нагоді, мов ті ведмеді, і готові були дати кожному належну відсіч. Але, лиха, як то кажуть, добрий початок. Дороги зовсім розвезло, коли ми добилися до старовинного імперського міста Тротманнія, або як його називають тепер Дортмунд. Осьде нам, на станції біля римського валу, коли я показав подорожню з імперськими печатями, віддано всі належні гонори, але на коні і карету до графства Клеве треба було чекати аж до вечера. Ми подалися до господи «Під золотим левом» і сьорбали кларет та рейнське, заїдаючи тутешніми тучними гусками. Я сидів за дубовим столом, саме біля вікна, і дивився, як попід станцію заїжджають забрьохані кур'єри, офіцери з регіменту прінца Євгена та всіляка титулована каналія, якій коні міняли без черги. Коли це дивлюсь: заїжджає цугом у чотири пари золочена кароцца з форейторами і лакеями, коней випрягають і запрягають, а панам, що залишались у кароцці, підносять лакеї на срібних тацах і їстивне і вино. Мабуть це були якісь знатніші риби, бо й станційний начальник увихався як в'юн, притискаючи трирога під пахвою, і уклінно лебедів, в три чорти схилившись перед подорожними. Треба ще й сказати, що кароццу супроводив деташмент драгунів з велетенськими палашами і бляхами на грудях. Я спитав служку, що це за така цяця — ковбаса прибула і куди їде і чому так до неї лестяться, а для нас коней досі нема. «Це його світлість герцог Гессен-Касселя Карл, — пробіг поуз нас лакиза з поставцями, — майте терпеливість, кавалери, бо його світлість легко роздратувати; він їде до Шлезвіг-Гольштейну». «Грець у бік цій світлості, — сказав я, — вирвигріш і губоплес, як і всі його собачі побратими». «Тихіше, кавалере! Гессен-Кассель — озвався перелякано граф Вонсович, — ого-го-го, це не в тім'я битий бицюган. Він ловить людей і продає англійському королю, а той їх в Америку відвозить, щоб приборкували бостонців. З ним не займайтесь, кавалере. Він на людоловстві тисячі гульденів загрібає.» Я визирнув крізь віконце і побачив, що з кароцци виступив, щоб розм'яти ноги, кремезний панюга, з золотом на комірі і на вилогах, ось такий пихатий дядько, з пронизливими чорними вирлами. «Бійтесь же Бога, — вигукнув Вонсович, сп'явшись і собі на вікно, — знаєте хто це, отой панок? Та це ж граф Сен Жермен, відомий чародій, що за Ірода ще жив, а тепер чаклує по Версалях та Віднях». І мій граф, трясучись зо страху, аж перехрестився. «Це відьмак, що вас як стій, у теля або свиню перемінить, — зашепотів Вонсович, — він елексір молодості фабрикує, він Вельзевулів братанок, на Лисій Горі з відьмами перелюбствує... Бог вас хорони перед сатаною... Він з герцогом Гессен-Касселя злигався і перемінює каміння в діаманти...» Але я не слухав його: поряд з цим графом Сен Жермен стояв мій давній знайомий, пройда Доманський, також розминаючи ноги, а біля нього ніхто інший як Іван Єгорович Шварц, якого я бачив на тому чортівському зборищі в Римі.
Миттю я вихопив шпагу. Кров закипіла в мені, другою рукою я вирвав пістолета з-за поясу. «Песький син, — загремів я на всю корчму, — тепер, сучий сину, ти від мене не втічеш...» І я вибіг з господи, Доманський мене зразу ж зочив. Але в цю ж мить хтось взяв мою руку цупкою правицею. Я шарпнувся: це був ніхто інший як барон Шенк, власною особою. «Кавалере — прошепотів він, — ні кроку! Ви знаєте на кого пориваєтесь? Герцог Гессен-Кассель — це потвора в людській подобі. Він вас згноїть у своїх казематах і вітер по вас не свисне. Ви бачите його драгунів? Тільки поважтеся, а герцог накаже, то вони вас на січку порубають...» Я ще шарпався, але коні вже рвалися запряжені, форейтори гукнули і кароцца рушила як навіжена, гуркотячи колесами. Драгуни її оточили в чвалі.
Звідки взявся барон, яким робом і чудом? Проте, хто зна, чи не врятував він мене від тієї чортівської зграї. Швидко його підхопила карета, а ми, куняючи, ще тільки через які дві години добились до нідерландського кордону. Я мовчав усю дорогу, але мої думки були сумні та невеселі.
Навкола була похмура провесна. Навкола був люд, аж чорний від злиднів, від наруги, від рабства. А над цим людом жирували дармоїди-самодури, миршаві князьки, яких хижацькі обличчя, зжерті пияцтвом, розпустою і пихою, ввижались мені втіленням чортівського племені. Чому досі не зірветься вітром розмаяний прапор боротьби з усією цією каналією? Доки ж терпіти оте їхнє довічне право, що дозволяє продавати і кабалити людей, кров'ю їхньою ситити ледарство і злочинство, золотом набивати ковані куфри усяких княжат та їхніх любасок?
Прийде час, загремить ще хуртовина і мені бути з нею, мені з нею збрататись. Погнавшись за химерою, о боги, — я втратив духа нашого сторіччя, того передгроззя, яке провіщає хуртовини століттів, ще чудесніших, ще небуваліших...
Увесь у полоні цих дум я дрімав аж до застав Гельдерна, де нас спинили люті, мов пси, голландські жандарми.

3

В Ротердамі ми розташувалися в будинку банкіра Шенка, який і тут був як удома. Тільки тепер я збагнув, владу грошей, золота! Адже ж цей Шенк, непоказний, старий борсук, — вів своє лихварське діло по всій Європі — від Петербурга до Ротердаму, від Відня до Стокгольму; тай далі ще — аж до Бостону і до Багдаду; і дідько лиш знає, скількома кораблями, якими міняльними конторами, якими банками, якими караванами він розпоряджав! Йому—першому відомо усе: зустрівши нас у Ротердамі, вже знав, що ескадра Орлова вирушила з Ліссабону і йде на північ-захід, з флагманським фрегатом «Три ієрархи» на чолі.
Шенкові шпіони доносили навіть зеркальними телеграфами, що в Нанті і в Бресті зупинки будуть короткі, бо король Людовик XVI не дуже милує катерининських моряків. Зате у Плімуті, мовляв, графові — адміралові готується тріумфальна зустріч. Таким чином, сказав нам Шенк, єдина нагода, яка нам трапляється, чи пак Ті нам надсилає небо [хоч він і сам при цьому підсміхався] — це Плімут і туди ми вирушимо, тільки ескадра обігне береги Бретані.
Наш загін, щедро підтримуваний бароном Шенком, становив компанію шалапутів і дурисвітів. Абат Гронкі і Врона-Вонсович стовбичили цілими днями в тавернах, а ввечері йшли до ігор них домів та до театрів і до веселих дівчат. Зогу та й два бельбаси з Чорногори волочилися з ранку до вечора в місті, виглядували дівок, але нічого путнього не могли знайти. Час від часу Шенк посилав їх дати прочухана боржникам, які не платили боргів або тим же способом всовіщати конкурентів — лихварів.
Що ж до мене, то я разів зо два побував в ігорних домах, іноді виграючи, іноді програючи, та декілька разів у портових господах, тільки не з нашою шушваллю, а з моряками різних націй, які заходили сюди, йдучи з різних країн. Любив я погуторити з голландцями, розкурити з ним люльки. Найцікавіші розмови були з капітанами і шкіперами, що з'їздили світ, бували і в Америці і на Вогненній Землі, і в Перу, і в Ост-Індії і в Чіпанго. Приставав я і з бостонцями. З їх розмов я зрозумів, що в Америці англійської кормиги не хочуть вже терпіти і все йде до ребелії.
А решту часу я проводив над упорядкуванням свого діярія. Доля моя була сповита невідомістю: хтозна, чим скінчиться ота веремія з королевою Понтиди [нераз задумувався я над тим, як то вона, голубка, там у своїй темниці-каюті на «Трьох ієрархах»], але для нащадків треба залишити повчальну історію моєї одиссеї. Може придасться вона кому для науки, як треба жити; може замислиться котрийсь із нащадків, наскільки пристрасть може оволодіти людиною, щоб звести її з розуму і метелятися по світі як той Марко Проклятий. Рукописи свої, краще сказати сувої їх, я хотів залишити барону Шенку. Довір'я до цієї проміткої людини у мене було, автім, що йому по цих паперах без вартості?
Нарешті, одного вечора, барон Шенк наказав нам усім зібратися в його конторі. Я збагнув, що наше дармування в Роттердамі скінчилося і тепер події справді мигтітимуть як зірниці на хмарному видноколі. Через те й писання мого діарія зазнає змін: часу залишалося мало, щоб списувати подробиці; треба залишити, для того ж самого потомства, тільки головні події. Розсівшись за столом, протираючи окуляри, пишновидий у свойому перловому жилеті, під чорним камзолом з золотими позументами, в напудрованій перуці, наш дідок, неначе той міністр, представив нам становище.
Ескадра адмірала-графа, тобто три чільні кораблі — «Три ієрархи», «Три святителі» і «Всеволод» обминули острів Олерон, підійшли до Ла-Рошелі і йдуть з добрими вітрами на Брест. Франція приймає їх холодно: ніде нема урочистих зустрічей; решта ескадри — «Ростислав», «Мироносец», «Святий Миколай» та інші йдуть під начальством адмірала Свиридова, не поспішають. До прийому гостей готується вся Англія, в Плімуті життя вирує, найкращі фрегати і корвети його величності короля Джорджа III вже стоять на якорях у Плімутському порту для парадної зустрічі. Сам лорд адміралтейства прибуде, щоб надати графу Орлову орден Підв'язки; місто буде вмаяне і прикрашене, з бастіонів загремлять салюти на честь Семіраміди Півночі та її побідоносної ескадри. Бенкети слідуватимуть за бенкетами: перший — лорда адміралтейства, другий — командуючого королівським флотом, третій — голови міста Плімуту; коннетаблі і пери Англії прибудуть, щоб вітати переможця на Егейському і Середземному морях, а тоді граф генерал-аншеф Орлов дасть відплатний бенкет на борту «Трьох ієрархів», що триватиме три дні і три ночі. Зграя кухарів і лакиз уже метушиться, прибувши з суходолу, щоб здивувати англійських гостей невиданими стравами.
— «І ось тут буде для нас нагода, — сказав барон Шенк, — визволити августішу полонянку, ясновельможну королеву Понтиди, законну володарку всіх Русей...»
Не поспішаючи, барон виклав нам свої плани. Післязавтра, сказав він, на брігу «Вільгельм Оранський», що належить до його, баронової, флотиллі, ми підемо у Плімут, начебто на Ямайку. Бріг легкохідний, трьохщогловий, озброєний гарматами, екіпаж надійний — голландці і фламандці. Прибудемо в Плімут мабуть у розпал прийому ескадри Орлова. Княжна, за всіма даними, перебуває на «Трьох ієрархах», на другій палубі, під вартою Кексгольмських гренадерів. В дальших каютах перебувають її слуги і інші в'язні, до яких нам нема діла. Наше завдання — дістатись на «Три ієрархи», знешкодити варту, виважити двері до каюти і з княжною, користаючи з темряви і бенкетного чаду, допасти до наших човнів, що чекатимуть біля корабля та відвезуть нас або на наш бріг, або на берег. Як дістатись на «Трьох ієрархів»? Способів на це декілька, але тільки два або три Шенкові видаються вартими розглядання.
Всі вони, однак, вимагають меткого обмислення та нехибного виконання. В день бенкету, або й перед тим, як водиться в англійських портах, на борт гостюючих кораблів, для розваги екіпажу, допускаються гості з берега. Нема сумніву, що приваблений славою і багатством царициного адмірала, туди посуне всілякий народець, навіть і іменитий. Можна буде легко, тимбільше, що гості здебільшого в масках, вмішатися в цей гурт і таким чином дібратись на корабель. Друга можливість: якщо матросів і солдатню відпустять на гулі в порт, декілька з них заманити та знешкідливити їх, а тоді переодягнутися в їхні мундири і таким чином дістатися на борт. Третя можливість, яка вимагає сміливості та хитрості, а це кружляти біля корабля під видом гендлярів, а як тільки стемніє, вдертися на корабель і визволити бранку.
Наша братія слухала барона з увагою, а тоді почала гомоніти. Граф Врона-Вонсович запропонував свій план: прибути на корабель з вірчими грамотами, як естафета з Петербурга і домагатися видачі княжни, щоб її для більшої безпеки, пересадити на наш корабель, під іншим прапором, начебто у великій секретності. Зогу радив продертися на корабель під виглядом англійських гостей, запрошених на бенкет. Абат Гронкі пропонував відрядити начебто групу комедіантів і штукарів, щоб забавляли людей на кораблі, а під час спектаклю викрасти княжну.
Були й інші нісенітні прожекти, які тільки свідчили про вбогу думку нашої ватаги. Я з пересердям сказав, що всі ці прожекти, за винятком баронових, курам на сміх і тільки безглуздям було б сподіватися, що вони можуть призвести до якогось успіху. Княжна — державна злочинниця, сказав я, і як таку, її тримають під суворим наглядом потроєної варти. Нема що надіятись на чиюсь розбещеність та недбайливість. Це кораблі — військові, а на таких існує залізний лад і послух. Крім спесивого мочиморди Орлова, там є проміткі офіцери, які головою відповідають за все. Пропозиції барона ще найкращі, але, щоб їх здійснити, треба знати більше: де саме перебуває княжна; який до неї доступ; як її стережуть, треба знати паролі і відзиви, треба мати хоч одну людину на кораблі, з якою можна було б договоритися, або підкупивши або примусивши її до того. Без цього, нанінащо вся наша балачка.
Треба сказати, що моя думка припала баронові до душі. Він похвалив мене і сказав, що не пошкодує і ста тисяч флоринів, щоб наша експедиція вдалася; треба як слід її підготувати і провести в життя.
Настрій у мене був препоганий. Дивлячись на нашу братію, я не бачив нікого іншого крім гульвіс, балакунів і невдах, з якими ніякої каші не звариш. Такий самий, із скривленою мармизою сидів барон Шенк, коли я згодом зайшов до нього, заваленого депешами, рахунками і реляціями своїх контор. З-за окулярів сліпали його каправі очиці.
«Не надто вірю я в успіх нашої експедиції, кавалере. Мабуть це наша химера. Визволити нашу княжну — важко, ох і важко. Війни за неї не буде; король Фрідріх не дасть нам своїх «довгих парубків», бідолаха Людовик не пішле своїх маршалів. Але ми з вами, кавалере, таки зобов'язані виконати наказ нашого серця...»
«А в чім справа? — сказав я, — чи буде це історія сновиди, що погнався за химерою? Ніщо, бароне, в природі не пропадає. Я знаю, що передімною ще більше випробувань. Я знаю лише те, що я не здамся — бо чи не краще вмерти, ніж жити, відрікшись від химери?...»
«...Гай, гай, кавалере Рославець — сказав барон Шенк, прижмурено, лукаво глядячи зукоса на мене; — може наш похід по руно аргонавтів закінчиться таки невдачею. Я вжив усіх моїх дипломатичних зв'язків, але навіть ті величні володарі, що сиділи у мене в кишені, будучи моїми доскінними боржниками, спокійненько вмили руки від справи княжни. За цю справу ні Шуазель, ні Кауніц, ні Пітт не дадуть навіть мідяного гроша. Княжна порвалася на бій з силами історії, але сама не була її силою. «Finis Pontidae», кавалере! Залишилась тільки крихка, безталанна жінка...»
Я йому відповів, що справа була не в княжні, кінець кінцем, але вона — це ж тільки іскра, від якої спалахнула б пожежа; від іскри бувають заграви, нехай і далекі...»
«Княжна не з тих, що роздимають іскру і сама вона не іскра, — зітхнув барон Шенк, — від такої іскри заграви спалахнуть тай згаснуть... Час на них ще не прийшов; пожежі здіймуть інші люди. Коли прийде на них час, тоді загудуть землі, може й от-от, але не від моїх і ваших химерних спалахів, кавалере...»
Я пішов геть, у глупу ніч. Денеде мерехтіли вогні, ротердамський портовий люд ще забавлявся в тавернах, на рейді у вітрі скрипіли, скандзюблені як сірі велити-птахи, кораблі. Я йшов насунувши трирога; колючий березневий бріз розсікав мені обличчя, кирею зривав вітер; думи мої були чорніші від ночі. Біля Неймегенської брами, за якою розстелялась замрячена затока, мене наздігнали абат Гронкі і граф Врона-Вонсович. Вони йшли в ігорний дім «Герцог Брабанту», що був і моряцькою таверною і господою коротких зустрічей, коли треба розігнати чорні думи. Мої компаньони брели з повішеними носами, їх хвацько обчикрижили попередньої ночі в «Золотому леві», а Вонсович то й зовсім охляв. Мені здалось, що й вони вже дивляться, куди б їм чкурнути, скинувшись веремії, в яку попали, тай тепер пронюхували, що справа не з кращих.
Але, недоходячи до «Герцога Брабанту», крізь туман, що густим молоком заволікав береги, ми почули гомін. В заулку, у меркому відсвіті вогнів з таверни, серед туману вовтузилась громадка моряків, що, лаючись, дубасили якогось чоловіка. В тумані виростали їхні дебелі постаті, а той чоловік вже лежав, зойкаючи на землі. «В чому справа, мінгери?» Спитав я. «Треба провчити шахрая, — сказав шведський шкіпер, — третю ніч чикрижить падлюка добрих людей значеними картами!» І бевзь, з вусами як у моржа, чоботиськом штовхнув лежачого. «Змилуйтеся, людкове...» — лементував бідолаха. Голос видався мені знайомим. Я вихопив ліхтаря у другого морця і присвітив. Отакої! В грязюці, тулячись до муру, лежав ніхто інший як Христанек! Видовисько було жалюгідне; каптан його був подертий, мереживо на рукавах висіло шматтям, перука з'іхала на бік. «Кавалере Рославець,— пізнав і він мене, — рятуйте, прошу вас!... Княжна...» Не сказав би я, що у мене до нього було співчуття. Він надто багато лиха мені заподіяв.
Так і треба було цій нікчемній людинці; котюзі по заслузі. Але, коли він, благально простягаючи руки, згадав про княжну, я не сумнівався, що шальвіра знає про неї більше, ніж ми. Я вговтав моряків, сунувши їм у руки жменю дукатів, випросив бідолаху собі, бо начебто у нас були свої порахунки. Шкіпер був доброго серця, залишив бідолаху, та й подався пити за моє здоров'я із своїм гуртом, а ми підвели суцігу і взяли поміж себе.
Добре, що барон Шенк ще не спав, а порався із своїми паперами.
Незабаром Христанек, ця облізла, бита мармиза, сидів серед нас і розповідав нам свою історію, хоч і малоймовірну та крутійську. Він не дивився нам в очі, мабуть з перевтоми чи з переляку, напевно гадаючи, що з вогню попав у полум'я, бо й Шенк знав його по давніх справах та й у мене були причини, щоб порахувати йому костомахи. Але самозрозуміло, зараз було не до того. Харпак Христанек, одійшовши трохи, коли йому змито з грязюки пику, підбадьорено вином, став певніше себе почувати і навіть показав шовкову хустину з вишитими на ній літерами «Е. С.» («Елисавет Секунда»), яку я вмить пізнав, бо хустина була безсумнівно княжни. Коли я його запитав, як він змайстрував, щоб у Ліворно не попастися в пастку разом з княжною, він розповів, що ще напередодні бенкету на нього і на одного ченця вже чекали сердюки з тосканської поліції, арештували їх обидвох і повезли в Рим, щоб передати у Ватикан, таємній канцелярії. Проте по дорозі йому пощастило втекти і він дібрався до Неаполю, до королівства Сардинії, звідки, довідавшись про все, що скоїлося в Ліворно, від знайомого каталонця, вирішив пуститися навздогін за княжною, щоб її рятувати. На каталонській шхуні він, мовляв, дібрався до Барселони, а звідти, всілякими шляхами, то на мулах, то на волах, подаючись за монаха-францісканина добився до Ліссабону, знаючи, що туди прямує ескадра Орлоиа. Бо ж, розповідав він, ще в Ліворно він здружився з португальським моряком на службі у Орлова, на кораблі «Три святителі», якимсь лейтенантом-ад'ютантом графом Олівейра де Аггіара, що йому багато дечого розповів, зокрема про курс ескадри. Як видно, шальвіра з плутягою завжди злигається. В Ліссабоні він розшукав де Аггіару, бо ескадра стояла там деякий час. Цей граф Олівейра де Аггіара запропонував йому, — Христанеку, допомогти у викраденні княжни, але за добру нагороду та за обіцянку, що він, втікши з корабля, матиме запевнену службу в будь-якій іншій ескадрі. Він, мовляв, історію княжни знав і навіть сам її вартував, тільки вона зараз- не на «Трьох ієрархах», а на «Трьох святителях», стережеться в каюті з заґратованими вікнами, зразу ж під кермою. Пильнують її, мовляв, добряче, поночі, однак, випускають під караулом подихати повітрям, але вона нездужає і, якщо її не визволити якнайшвидше, то може й минутися. А хто ж не минувся б у неволі, від самої лише журби?
Христанек, цей слизняк, замовк, а кожний з нас, один за одним, перепитував невдаху з такою наполегливістю, що він, як той в'юн, намагався не збитись з розповіді. Я вважав, що розповіді про Неаполь та Іспанію були звичайним бахвальством та, що, не стільки в справі княжни, як для рятування власної шкури від поліцейських яриг, він дременув з Італії.
Однак, усе, що стосувалося Ліссабону та його пересправ з тим де Аггіарою, видавалось імовірним. Адже, якщо б з тим португальцим де Аггіарою можна було договоритись, то це значно полегшувало і міняло наші плани та мало вигляди на успіх.
Шенк ходив сюди і туди по кабінеті і мовчки та уважно слухав, хоч з виразним недовір'ям, розповіді шальвіри. «— А скажіть, кавалере Христанек, — нарешті стрепенувся він, як це ви аж з Ліссабону дібрались до Роттердаму та й навіщо, власне? Все ті самі історійки з тисячі і одної ночі?...»
Проноза зніяковів, стулив як заяць вуха, а далі почав гугнявити, що він, бажаючи визволити княжну, а не маючи 50.000 реалів, яких цей португальський графюга жадав від нього, вирішив податися геть, до приятеля Доманського, що був у ласці марграфа Гессену Карла і небезвідомого графа Сен-Жермена, та з їх допомогою полагодити справу з Олівейро де Аггіара в Англії, куди саме спрямовувалась ескадра графа Орлова.
«— І от під час цієї подорожі, — посміхнувся допитливий барон Шенк, — вас спіймано на шулерстві в ігорному домі «Герцог Брабанту»...
«Це не зовсім так, ваша вельможносте, — забелькотів мартопляс, – це була помилка.—Труднощів моєї подорожі з Ліссабону до Роттердаму не опише ніякий письменник, навіть із славою пана Вольтера. Я був доїзжаючим, форейтером, лакеєм багатьох панків, що живуть на зразок пана Джакомо Сейнгальта Казанова; моє ім'я було з політичних причин на списку шпиків маркіза Шуазеля, але я таки добився інкогніто до Парижа і до Роттердама, незважаючи на те, що у мене в кишені не було аніодного екю. Мені доводилось виступати в ролі штукаря, відгадувача чужих думок, жонглера і навіть поета, бо я теж писав оце у Ліоні мадригали на честь дружини маркіза Фонтенелля... Опинився я нарешті в Ротердамі без одного цехіна і хіба треба дивуватися, що з усіх способів здобування грошей я вибрав найбільш придатний: гру в фараона та в ланскне...»
«— Які то способи, — прогомонів барон Шенк, — виявилися не надто рентабельними...»
Походивши по кімнаті з заложеними за спину руками, барон поглянув глумливо на Христанека і сказав:
«— Справа графа Олівейро де Аггіара мене цікавить. З усіх ваших розповідей, кавалере Христанек, цю одну вважаю найбільш імовірною. І саме через те, я раджу вам забути про графа Сен-Жермена та марграфа Гессена, а покладатися тільки на мене. Я асигную на викуп княжни та на всю справу вашу і графа де Аггіара сімдесять пять тисяч дукатів. Можемо приступати до дії...»
Гультяй зібгався, але згадка про тисячі осяяла його посинячене обличчя. Врешті врешт — вирішали гроші, тобто барон Шенк.
На другий день, 29 березня, бріг «Вільгельм Оранський» підійняв якорі і з попутним вітром, із затоки річки Ваалу і поуз Східам, вийшов у Північне море. Роттердам, Рійсвік, Дордрехт, залишилися за нами із своїми чепурними дімками під черепичними стріхами, дамбами і вітряками. Ми йшли на Захід, в Англійський канал, у Плімут.

4

Тумани залягли над Англією і над усім побережжям Каналу від Портсмуту до Плімуту. Ми, на «Вільгельмі Оранськім», прибилися до гавані серед густої, сивої мряки, крізь яку блимали відсвіти Еддістонського маяка, ревіли флейти, лунали вигуки шкіперів, проривались мерехтливим намистом вогні. Кораблі збивались стаями яструбів, але навіть на нашій палубі, на декілька кроків не можна було нікого побачити.
Наша подорож з Роттердаму була без пригод. Бріг ішов на всіх парусах, коли ми проходили повз крейдяні береги Англії і нас здоганяли та переганяли фрегати, корвети і кліппери флоту його королівської величності, які, як і ми, йшли до Плімуту.
В плімутському рейді, крізь жовтаву мряку, крізь перегуки команд, скрип снастей, вривалась музика — це ж, раз виступаючи, раз поринаючи у мряці, прибували кораблі ескадри Орлова і на їх вітання в місті спалахували фейєрверки. Проте настрій у нас був далекий до святкового. Лоцмани відводили нас на дальші стоянки, а ми стояли на кермі і сповиті в мряку стиха шепотілися, намагаючись розглядіти, де кидають свої якорі фрегати Орлова. Здалека долітали до нас скравки рідної мови і ми вслуховувались в них, похнюплені та нашошорені. Товклися по палубі незвиклі до моря граф Вонсович і абат Гронкі, обидва чорногорці і ще якісь Шенкові послугачі. Треба сказати, що всі оминали Христанека, що, прикидаючись недужим, лежав в одній з кают. Та й я, звичайно, псявірі не йняв ніякої віри та й не вв'язувався з ним у розмову. Тільки попереднього дня, зустрівшись з ним під час нічної вахти, коли всі спали, я йому стиха сказав: «Порахунки наші, мості папо Христанеку, залишимо на пізніше. Не думайте, що я забув про них. Розраховуватись нам є за що, але зараз перша справа — визволення княжни. Пам'ятайте це, — проказав я, дивлячись шельмі в очі, що бігали у нього як у наляканого щура, — тільки зауважу якесь шальвірство з вашого боку, присяйбі, не обійдеться, щоб я на три цалі не всадив вам під ребра шпагу...»
«— Та що ви, кавалере, навіщо лихе споминати, — лестився шельма, — чи ж мало ми з вами світа пройшли, цур йому — лихому...» Хто ж би то вірив його лестивим словесам?
Багато я передумав за цю подорож, багато дечого зважив, хоч з ніким не ділився. Хвилювались сірі води Каналу, зривався провісний вітер, ломотіли щогли, скрипіли реї. А я був самотній, один із своїми роздумами, гіркими ж до біса, один із своєю долею, що не ощаджувала мене, невдаху, своїми витівками.
Ні, правий був Шенк, що княжна — це ажніяк не іскра, що запалює пожежу. Проміткості було у неї чимало, у свої сіті вміла багатьох заволокти. В засобах вона не розбиралась. Всі ми — були тільки їй потрібні ляльки, якими орудувала за своєю примхою. Може тільки Орлов зумів підкорити її. Що з того? Саме це її згубило, коли вона стала на мить тільки жінкою. їй щастило, їй йшла карта, поки вона була холодна і байдужа, комедіантка без душі, упевнена, що її покликано до великих справ. Так, це було тільки уроєння, бо це не вона кермувала своїми всіми інтригами і примхами, а комусь була потрібна її метушня і, коли ця комедія скінчилася, то й княжну, як таргана, розчавлено без жалю, бо й вона — як і ми всі, була тільки фігуринкою у чиїйсь безжурній забаві. Та чи не безглуздо роздумувати над тим усім? Не ми керуємо своєю долею, а Фатум — ота непроглядна мряковина, що, коли прийде наш час, сповиє нас і всі наші дерзання, і буде вся наша пря на цій землі — надаремною...
«— А скажіть таки, кавалере Рославче, хто ж таки ота жінка, якою ми так турбуємось? Чи варта вона всього того?...» Як не дивно, — навіть, якщо б біля мене ось тут на кермі бріга, у вітрі, уночі, не проскрипів голос Шенка, я сам себе міг запитати про те саме.
«— Ви, Рославче, — сказав Шенк, притримуючи трирога від вітру і обтулюючись киреєю, — губите зопалу свої юні літа, вітчизну, фортуну, добре ім'я... Але ж ви молодий. А навіщо ж я, старий пес, жбурляю гроші на діло, на яке ніякий лихвар не позичив би шеляга, хоч би й на найвищий процент? Навіщо думаю повсякчас про цю особу, яка має десятки імен і жодного власного, волочусь за нею по всій Європі? Друже, чи не причарувала вона нас із вами?...»
Я розвів руками. «Не в моїй натурі залишати друзів у біді, — сказав я, — а про мої сокровенні думки — мовчімо. Ви справді, бароне, вірите в чарування? Я вірю у дволикість, у двоєдушшя, що визначує наше сторіччя. Лицедійство — ось що всюди й усім верховодить. Наша княжна — це лише лялька на маскараді лицедіїв, бо вона й сама дволика. А хіба іншою вона може бути в наш блискучий вік?»
«— Не судіть так суворо, кавалере, — посміхнувся Шенк, — лицемірство — це єдиний борг, який чесність може повернути собі від підлості... І ось бачите, княжна чарує пас тим, що повертає свій борг чесності, хоч і сама не вірить в неї. А я не правлю від вас, юначе, ніякого боргу. Бо ви не дволикий. Ви чесно йдете не лише у нерівний, але заздалегідь програний бій. Чи ви знаєте, що на це шкода вашого життя? Проте я певен, що перемогу над двоєдушшям принесе тільки нове сторіччя. Воно валитиме всі лицемірні вартості, воно покладе край підлості. Збагніть це, кавалере! В нашому сторіччі блиснули покищо тільки досвітні вогні, бо ж день ще далеко... Ви може чули про такого Франкліна? Про «Вбогого Річарда?»...
«— Може й чув...»
«— Це він блискавку з небес вивергнув і скипетри тиранам видер з рук. Це найбільше, чого домоглося людство в нашій химерній добі. Франклін збагнув істоту дивовижної сили природи — електричності, — визначив шлях її дальшого досліду... Тією блискавицею, небові відібраною й людьми підкореною, озброєна чесність осяє світ...»
Ще довго, серед темної ночі, в якій мерехтіли далекі зірниці і лунали розкоти громів, я думав про те, що сказав мені цей проміткий дідок. Може він   і розгадав таїну нашого віку.
День у Плімуті був сповнений турботами. Крізь мряку і мжичу ми перебралися на берег і отаборились в господі «Адмірал Дрейк», зразу ж біля причалу, де барона Шенка знали давніше. Христанек кинувся вишукувати графа Олівейру де Аггіара, а Зогу і чорногорці розбрелися і розвідували, що й як діється в порту.
Хоч була преогидна негода і мряка увесь час висіла над портом, таверни і господи були сповнені галасливими компаніями, що пили й їли до схочу. Офіцери на чолі з Орловим подалися в будинок лорда-адмірала, де греміла музика і лунало бенкетування. На рейді було завізно. Крізь мряку ледве майорів блідими вогнями флагманський фрегат «Три ієрархи»; дещо далі кинули якорі «Три святителі», «Всеволод» і «Мироносець; за ними бовваніли кліпери і брандери. Ескадра контр-адмірала Свиридова, тобто решта суден, ще не надійшла.
То ж Христанеку не було важко, вештаючись серед юрби гостей у прибережних тавернах, знайти графа Олівейру де Аггіара. В полуднє вони обидвоє з'явилися у Шенка, в його кімнату, в господі «Адмірала Дрейка». Я був при цьому, як і Гронкі та Вонсович, і, сказати правду, цей португалець мені ажніяк не сподобався. Це був проноза, з гострим оливкуватим обличчям, з метушливими оченятами, але водночас пихатий як павич, що ледви цідив слова крізь зуби. Він назвався лейтенантом-ад'ютантом; в імператорициній службі вже був три роки; найнявся не з потреби, а з примхи і з бажання зазнати цікавих пригод; був у битвах під Наваріном і Хіосом; неодин раз допомагав адміралу-графу під час переговорів як драгоман і користався його повним довір'ям. Справу королеви Понтиди, — сказав він, посміхаючись, — чи пак графині Піннеберг, він знає досконально, мав навіть доручення [та й тепер має] стерегти її на «Трьох святителях», доглядаючи караули. Як державну злочинницю, княжну, мовляв, пильнують суворо. Існує наказ самої імператориці доставити її живою, або хочби й мертвою, на місце призначення. Начальство відповідає за неї головами.
Тоді шельму почав розпитувати барон, а я й абат Гронкі шпигали його всілякими запитаннями, однак португалець відповідав доречно, без надуми. Його план був такий: мряка нам послужить, коли б тільки втрималась, бо завтра граф-адмірал дає бенкет для англійських гостей на «Трьох ієрархах» і все офіцерство повалить туди. Він — де Аггіара відмовляючись болем голови, залишиться на «Трьох святителях», послуживши при тому і тим друзям-офіцерам, що ласі на бенкетування, та гратиме в карти в капітанській каюті з Христанеком, якого з виду вже знають як венеціанського арматора ще з Ліворно і Ліссабону. Після зміни нічного караулу, що його несуть кексгольмці-гренадери, княжну звичайно виводять на палубу подихати повітрям. Варта буде приспана — діятиме сонний порошок у вині. Шлюпка з нашими людьми повинна бути поблизу кермового борту, озброєна. У відповідний момент княжна зійде по трапу в шлюпку. Присутність Христанека запевнить її, що це діють друзі. Після цього шлюпка якнайшвидше відчалить до берега, але краще — до бріга, який негайно підійме якорі і вийде в море з курсом на береги Франції.
Коли Шенк, пильно вдивляючись в шальвіру, запитав його, яка всежтаки причина привела його до спів діяння з нами — друзями княжни, португалець, не моргнувши оком, сказав, що йому здокучіла важка і надто сувора служба у імператорициному флоті, що він давно хотів цю службу покинути до біса, та що він охоче найнявся б до іншої нації, а, крім того всього, йому сердечно шкода княжни і він співчуває її долі. Коли ж Шенк, посміхаючись, запитав його, якої нагороди він хоче за свою шляхетність, пройда відказав, що він погодиться на 50.000 голландських гульденів; тридцять п'ять тисяч треба дати йому зараз, а решту після визволення княжни. Абат Гронкі тоді запитав, хто ж ручитиметься, що не буде ніякого обману. На це графеня гордовито відказало, що його слово честі, як дворянина і офіцера, достатнє для повного довір'я.
Осьтаким чином ми попали в лабети шахрая і зрадника і барон Шенк, зітхнувши, відрахував йому юдину заплату. Крім того шельмі обіцяно, що він, якому звичайно нічого повертатися на борт «Трьох святителів», буде запевнена служба на кораблях його світлості герцога Шлезвіг-Гольштинського або навіть у флоті його величності короля Людовика XVI.
Не подобалась мені уся ця веремія. Я сказав барону про всі мої сумнівання, але він відповів, що у нас іншого вибору нема, дарма що й він бачить пронозу наскрізь. Проте, (аж збілів він), нехай тільки поважиться пройдисвіт підманути; він його дістане з-під землі.
Увечері, як на те, нас повідомлено на брігу, що сталася неприємна пригода. Барон, за намовою абата Гронкі, якому в голову завжди приходили чудернацькі прожекти, наказав Зогу, чорногорським телепням та ще двом фламандцям переодягнутися за веселих дівок та повештатись по тавернах, щоб на завтра, коли на кораблях Орлова буде гостювання англійських моряків та місцевого наброду, замішатись у юрбу і продертись на «Три святителі», а там знайти собі аж до ночі сховище, щоб допомогти Христанеку і португальцеві (чи може швидше — пильнувати їх) під час визволення княжни. Телепні, звичайно, підкорилися бароновим наказам. Того ж вечора, ці п'ятеро бевзів, як тільки стемніло, понатягавши і позасупонивши на собі десь роздобуті поношені сукні, начіпивши перуки, розмалювавшись і понатягавши маски, затесались у моряцькі коршми, де вже кишіло від усіляких гостей. Там гуляли і пили шотландські шкіпери і моряки, що йшли на торговельних кліпперах до Бостону. Я там не був, то ж не знаю, з чого почалося — мабуть шотландці розгулявшись, взялися за наших бевзів, вважаючи їх за моторних зальотниць, але швидко розпізнали в чому діло, озвіріли і почалася така бійка, що аж ломотіли столи і літали стільці та коцюбки. Бідного Зогу таки шелеснули ножами, а фламандцям дали такого гарту, що ледви винесли ноги й приволоклись на корабель. Що ж до чорногорців — Петара й Данила, які мабуть давненько вже мали свою думку, то ці розбишаки, поки ми з бароном походжали по взбережжі, заволоченому туманом та приміряли як нам найкраще причалити під «Трьох святителів», вломилися до Шенкової кімнати, розбили шкатулку з грішми і, підхопивши п'ятьсот цехінів, що в ній були, чкурнули серед мряки, хоч і з мармизами, позначеними шотландськими кулаками. Мабуть вони своєчасно добрали, що їм краще спекатись нашої компанії і податись до інших берегів.
Таким чином, нас залишилось всього четверо, не рахуючи, звичайно, Шенка та його ватаги гайдуків, яким також видно не вельми хотілось, як видно, встрявати в нашу веремію і мабуть мріялось дременути якнайшвидше. Зогу, — бідолаха, на якого я покладав найбільше надій, лежав у каюті, постогнуючи. Христанек зранку щез, бо він, як передбачалось, мав зустрінутися з графом де Аггіара і дати нам знак у відповідний час. Фрегат «Три святителі» стояв з напівпогашеними вогнями навідшибі. Бенкетування відбувалось вже з полудня на «Трьох ієрархах», де сурмили сурмачі, спалахнули лампіони у різних кольорах. Наскільки дозволяла густюща мряка, до адміральського судна прибували безпересталі шлюпки, везучи всіляких іменитих гостей та й, без сумніву, англійських жердястих молодиць, які прибували аж з Лондону, хоч би на пожнив'я того празника. Дідько з ними! Я стояв на кермі «Вільгельма Оранського» і нетерпляче чекав ночі, хоч в такому тумані, що залягав увесь рейд, важко було відрізнити день від ночі. З побережжя долітали п'яні вигуки, раз у раз спалахували фейєрверки, здіймались угору, містерно виписуючи на небі вензелі короля Георга III і імператориці Катерини II.
З Христанеком ми домовились, що в одинадцятій годині, коли змінять вахту, ми продеремося крізь імлу і будемо чекати гасла біля керми «Трьох святителів». Барон Шенк залишався на борту нашого судна, яке було б готове до відчалення як тільки ми прибудемо з княжною. Вонсович і абат Гронкі охляли як мокрі півні; з їхніх мармиз було видно, що вони, зморені морем і мрякою, хотіли б бути найшвидше у Венеції, за якою зітхали. Я підбадьорював їх як міг. Вони мовчали та либонь подумки дорікали собі, що попали як сливка в борщ у це діло, вважаючи його заздалегідь пропащим, а мене причинним сновидою. Я гірко посміхався, думаючи собі, з якою ж то я кумпанією задумав визволяти королеву Понтиди! З боягузами, мочи-мордами, свищохлистами, балакунами, які, курам на сміх, вміли тільки вештатись по коршмах та веселих домах! Де вже там постояти їм, не те, що за іншого, але хоч би за себе. Навіть в очах Шенка, де таїлась мудрість лихварів, купців і ділків, проглядував глум наді мною. Я ж був певний, що коли б нам пощастило, ця хитрезна бестія, не гляне навіть у мій бік. Всі ці думки серед заімленого дня були не надто веселі. Але, коли я згадав про мою княжну, таку безталанну, таку самотню, яка, ганебно обдурена, попала в бран [що там казати — і при моїй безглуздій допомозі]; про те, що вона голубка, приречена дивитись на світ крізь заґратовані вікна, то я забував про всі інші справи, а прагнув тільки одного — визволення княжни.
Ось так, на невеселих роздумах, сходив мені день. Було ще багато часу, а ми як очманілі сновиди блукали по палубі, тинялись серед клятої мряки і пізнавали один одного тільки, коли сходились впритул. Голоси лунали приглушено, неначе здалеку. Ледви блимали світельця, охляло звисали вітрила, чекаючи вітру, увесь наш корабель височився в імлі як примара. Гомін бенкетарів то наближався, то віддалявся і, хоч кораблі стояли на якорях таки далеченько, здавалось іноді, що вони зрушили з місця і йдуть, немов той Летючий Голандець, просто на нас. Але це була тільки витівка тієї злощасної англійської мряки.
Присмерк і ніч сприяли нам; в цій мряці і в темряві було порожньо і гірко як у чортовій пельці. Без сумніву, Христанек і де Аггіара вже діяли на «Трьох святителях». Ми спустили на воду човна і в ньому, обмотавши весла шкаматтям, поволі плили крізь густу мряку. Я прихопив шпагу і кортика, два пістолі заткнув за пояс, роздав зброю моїй безталанній команді — Вонсовичу і абатові, які тремтіли, чи то з холодної вологи, чи з переляку, та чотирьом Шенковим юнакам, з яких найбільше надій я покладав на фламандця Гастона, дебелого рибалку з веселими очима. Шенк казав, що ці телепні вже на його службі давно і він їм вірить. Пошепки, із-за шканців дідок давав нам останні накази та обіцяв своїм одчайдухам по жмені дукатів, якщо привеземо княжну. Без найменшого шереху, мовчки, немов закляті, ми відчалили від нашого бріга і серед мряки, яка стала ще густішою, поплили до «Трьох святителів». Цей фрегат стояв недалеко від Еддістонського маяка, серед кількох бригантин і брандерів, які були такі ж самі як і він мовчазні, взяті імлою, та бовваніли серед сутужної тиші.
Все нам начебто сприяло. Здалека — з «Трьох ієрархів», «Всеволода», «Мироносця» долітали відлуння музики і гомону, але видавалось, що це було далеко, на добрі сто гонів від нас. Ми сновигали поміж мовчазними, сліпими суднами, тихесенько, без найменшого виплеску хвилі, безшелесно підійшли до «Трьох святителів». Це був громіздкий фрегат, з вишкіреними жерлами коронад, що виглядали з люків. На кермі похитувався ліхтар і осяював вирізьблену подобу медузи, що посміхалась до нас мертвими очима. Декілька вікон на нижній палубі мерехтіли кволими світельцями. Там мабуть перебувала княжна та й імовірно інші в'язні. Треба було чекати. Гастон і решта нашої команди склали весла. Човен злегка гойдався на чорній воді, але нічого не було видно, навіть на декілька сяжнів. Ніхто нас не міг бачити, бо ми принишкли в суцільному мороці. Я наказав пошепки, щоб усі тримали зброю напоготові. Якщо б на борту виник якийсь заколот, то треба було б негайно поспішати на відсіч. Але на борту неначе вимерло. Мене підбадьорило те, що аж до самої води з судна звисав трап, а це означало, що Христанек і де Аггіара не дармували і на всякий випадок заздалегідь приготували все до втечі. Поглянувши на моїх супутників, що сиділи закаменілі, я знов пошкодував, що взяв із собою Вонсовича і абата: вони аж посиніли, зуб у них не попадав на зуба, душа їм либонь пішла у п'яти; таких боягузів мені ще не траплялось бачити. Знов я пошкодував, що не було між нами Зогу; той далматинець таки був одважний. Проте я починав непокоїтись, бо чому ж так забарились де Аггіара і Христанек? В порту вже вибило одинадцяту годину, вахти без сумніву вже змінились на другому кінці судна. А на кермі хитався ліхтар і з мряки виринала зловісна медуза.
Втім крізь мряку, між примарами-кораблями, я виразно почув виплеск хвилі і рівномірні удари весел. Я надслуховував; до нас безумовно наближались. Незабаром замерехтіло жовтаве світло. На нас ішла шлюпка. Леле! Не доставало тільки того! Я стиснув руків'я шпаги і вихопив пістоля із-за пояса. Напоготові були Гастон і наші веслярі. Світло від ліхтарів дедалі ясніше прорізало мряковину. Нарешті, із-за лівого борта «Трьох святителів» показалась шлюпка з гуртом солдатів. По їхніх оранжевих мундірах я пізнав констеблів з полку Нортумберленд герцога Корнвалля, які несли поліцейську службу в гавані. Дебелі матроси дружньо працювали на веслах. Напереді стояли два офіцери і один із них, вказуючи на нас, вигукнув: «Ось вони! Ні з місця, ланці!»...
Я пізнав в офіцері у білому мундірі нікого іншого як чортового сина Олівейру де Аггіара.
«Зрада! Підла зрада, друзі! Назад щомерщій!» — скрикнув я. Треба сказати, що Гастон і його гребці не втратили глузду: вмить наші весла виблиснули в жовтому потоці світла. Але солдати не дрімали й собі: вони вдарили по нас із мушкетів. Мене шелеснуло в ліве рам'я і на мить воно задерев'яніло. Абат Гронкі застогнав. Я із непораненої руки смальнув з пістоля просто в де Аггіару; підлий зрадник звалився колодою на руки матросів. Офіцер вимахнув шпагою, солдати вдруге підняли мушкети, закладаючи патрони. Але наш човен вже гнав по плесі як навіжений, адже йшлося про життя. Нортумберлендці чомусь забарились, а нас сповила благословенна імла.
Погоні таки справді за нами не було. Можливо нас врятувала дедалі густіюча імла, можливо, що нортумберландці знітились, виглядаючи нас у цих сивих туманах, можливо, що вони одержали іншого наказа, але за нами вони не гналися. Ми ж, завдяки проміткості стерничого, Гастона, швиденько сновигали поміж суднами на якорях, поки не добилися до нашого «Вільгельма Оранського». Мокрий як хлющ, до того злегка поранений в рам'я, я видряпався на палубу, де нас чекав Шенк. Як мокрих щенят, повитягано нагору зовсім охлялих Вонсовича та абата Гронкі. Шенк, вислухавши мою реляцію, наказав негайно підійняти якір і чимшвидше виходити з гавані. Він сподівався погоні, але її не було.
За нами залишився порт у мертвих вогнях, у відлунні далекої музики. А я, вдивляючись у темряву, в сиву, байдужу як смерть ніч, думав собі, що там десь мерехтить вогник і надаремно виглядає своїх рятівників, бліда полонянка. Тоді підійшов до мене Шенк, єхидно посміхаючись.
«Шахрай надаремно збирався підманути шахрая, — сказав він, нюхаючи табаку і чихаючи, — таке мені прийшло на думку, коли я намагався пояснити причини нашої з вами невдачі»...».
«Ви, що ж? і мене вважаєте за шахрая, бароне? — скипів я, — причисліть тоді і себе до цього поріддя, коли вже так мовити...»
«— Ажніяк, любий кавалере, — це тільки гірка іронія, я говорю загально, не конкретно, — зітхнув старий лисюра, — а це тому, що я більш ніж ви перебуваю у світі ділків, великих і дрібних, то ж і звик кожну ділову справу вважати більшим або меншим шахрайством. На цьому стоїть наш світ, починаючи від справ політики, держави і нашого лицемірного суспільства. Краще сказати таке, дорогий кавалере: «Навіть найбільше шахрайство, чи просто підлість має свої межі, але глупота людська буває безмежна...» Простіть мені, не ображайтесь, та я вас дурнем ніколи не вважав, але щодо себе, то я чистосердечно підтверджую вам, що хоч битий і неподоланий у пересправах з людьми здавна, я гадав, що комар мені носа ніколи не підточить... А проте я дав себе пошити в дурні з повним тріумфом... Як я міг — старий лис, який обкручував навкола мізинного пальця королів, кардиналів і міністрів, не доглядіти двох звичайнісіньких [не зрадників, бо це завелика честь для них], але нікчемних обманців, які не тільки обчімхали мене на тисячі золотих гульденів....»
«....Але вкрали у вас мрію, химородь серця, як ви казали», — промовив я і мені насправді стало шкода цього дідка. Він крутнувся на закаблуках і пішов геть, у свою каюту.
А я стояв ще довго на кермі і дрібні дощі сікли моє обличчя. Навколо гуділи вітри, лютували хвилі Англійського каналу. Ми йшли на всіх парусах до берегів Франції.

На цьому вриваються записки Юрія Рославця, його «діарій», те все, що було збережене доброзичливим бароном Шенком та його нащадками в Парижі, Роттердамі, Відні і Римі.
ІЗ ЗАПИСОК БАРОНА ШЕНКА

Я — барон Рудольф фон Шенк вважаю своїм обов'язком розповісти щиро і правдиво про все, що довело до кінця історію кавалера Юрія Рославця з України, юнака чеснотливого і відважного. Одчайдушно і непотрібно він був заплутаний в халепу, пов'язану з інтригою так званої Королеви Понтиди, насправді ж панни Шелль, або ж Фінк, яку й я, свого часу зустрів у Богемії та з моєї нерозумної голови задурився в ній. Бог мені свідком, що я робив усе можливе, щоб урятувати згаданого Рославця від нежданного та сумного кінця, однак, видно, цьому юнакові судилась інша доля. Всі мої заходи, щоб не тільки визволити його, але хочби знайти слід по ньому, були намарно.
Диявол спонукав нас, [інакшого вислову не знайду], щоб після нашої невдалої виправи у Плімуті ми повернулись з нічим у край Об'єднаних Нідерландів, де ми ще й надалі леліяли наші плани визволення Королеви Понтиди. Увесь час нашого перебування у Роттердамі я витратив на писання і диктування листів до всіляких «великих світу цього» — тобто до короля Фридриха II, до Христіана VII, короля датського, до короля Швеції Густава, до Людовика XVI, короля Франції, не кажучи про інших, менших володарів у Німеччині, які були не тільки моїми люб'язними друзями [о леле!], але й досмертними боржниками, бо, щоб вони мені коли-небудь повернули мої позики, я ніколи не сподівався. Чого ж я хотів від них? Звичайно, якоїсь істотної допомоги я від них не сподівався; я тільки хотів від них політичної підтримки у справі, що мене турбувала, а саме — підступного арешту княжни Дараган чи пак Селінської чи пак графині Піннеберг. Правда, просив я також, між іншим, про відрядження мені на підмогу хоч невеликого деташменту військової сили; на всякий випадок. Депеші моїх агентів повідомляли, що ескадра графа адмірала Орлова, залишивши Плімут, зайшла до Портсмуту, щоб відповісти на салюти флоту його величності короля Георга III. Звідти — говорилось у депешах, — ескадра візьме курс простісінько, без зупинок, на Скаген і завітає у Копенгаген. Біля острова Рюген, планували ми, зробимо ще одну спробу напасти на фрегат «Три святителі» і збройною силою визволити Королеву Понтиди. Цей одчайдушний план мав тільки тоді вигляди на успіх, якщо б хоч хтось із володарів погодився нам допомогти. Однак, ні один із цих боягузів, з яких кожен був мені винен десятки тисячі дукатів, навіть не завдав собі труду відповісти на мої листи. Проте, зовсім несподівано, ми одержали вістку від кавалера Бомона д'Еона з Лондону. З листа видно було, що ця особа дуже добре ознайомлена з усією справою, тобто — спробою визволення княжни та обіцяла мені повну підтримку всіх наших планів. В листі, висланому найшвидшою естафетою, Бомон д'Еон писав, щоб ми вдались до Ганноверу, де нас візьме під свою опіку герцог Брауншвейг-Вольфенбютелю Карл І, який підтримує нашу справу і дасть допомогу. Сам кавалер д'Еон прибуде в Ганновер між 6 і 8 квітня, і нам треба чекати його в господі під «Білим Орлом», що біля пошти, над берегом річки Лейни, недалеко від палацу герцога-електора. Я самий був дуже здивований цим листом. Тим більше від кавалера д'Еона, якого я знав як постать надто таємничу, агента принаймні трьох європейських монархів, людину чорт-зна якої статі, бо я чув, що в Лондоні він скидає чоловічий одяг і ходить у жіночому вбранні. В чому була тут штука? Я ломав собі голову. Адже, якщо б виявилось, що нам допомагають брауншвейгські солдати, то це означало б, без сумніву, «casus belli». Невже це були б ознаки, що Північний союз починає тріщати і Англія, де перебуває д'Еон, і Швеція,і Пруссія вирішили таки завдати Катерині нового клопоту? Невже «сильні світу цього» зважаться на війну з Катериною, підтримуючи Королеву Понтиди? Кавалер д'Еон — чолов'яга не в тім'я битий. Якщо вже він береться за таке діло, то за ним хтось стоїть. Ця кута бестія не буде грати на сліпо, та й якого дідька?
Але якже я, старий лис, помилявся! Все це був огидний підступ, обман, інтрига нікчемного авантюриста, що працював на всі боки, — був слугою багатьох панів, снував своє павутиння по Європі разом з дворами Лондону, Парижу і Петербургу.

Як же я дав себе пошити в дурні, та ще й які! Нам це виглядало на щиру монету. Лист д'Еона, що прийшов «з перцем», зразу ж невимовно підбадьорив нас. Кавалер Рославець, ця одчайдушна людина, просто віджив. Ми — тобто я, Рославець, граф Вонсович, абат Гронкі і Зогу, не гаючи часу, вирушили до Ганноверу. Я —у власній кареті, а їх четверо, звичайною «посткучею» до Мюнстеру, не шкодуючи флоринів на зміни найпрудкіших коней. Це ми робили на те, щоб не звертати уваги шпиків, які, безумовно, за нами стежили.
Я був перший, що враз з моїми форейторами і лакеями прибув до Ганноверу, зміняючи коні на території герцогства Клеве і в Мюнстері, де мене приймав мій друг (і боржник) епіскоп [«in vino veritas», звик говорити він і лепсько Бахуса славив]. То ж 4 квітня, коли скрізь розцвітала провесна, я був у Ганновері, з потомленими кіньми і сам забрьоханий по вуха. Зразу ж я спинився в господі «Під Білим орлом», зберігаючи щільне інкогніто. Тільки на другий день, під вечір, прибули Рославець, Вонсович і Зогу. Вони з жалем сповістили мене, що абат Гронкі залишився в Мюнстері. Справа в тому , що він завітав до того ж мойого друга, епіскопа, і разом з ним вони провели чимало веселих хвилин (та й годин), посилаючись на «Еклезіаста» ХL, 20), що «Добре вино заспокоює серце людини»...
Після цього відзначення незабутніх старовинних і біблейських авторів абат Гронкі вирішив таки залишитись в Мюнстері, при єпіскопському дворі, щоб закінчувати свій трактат про вічний мир. Що ж, із своїм благочестивим другом-єпископом, абат Гронкі матиме всі можливості, щоб славити Господа і декламувати Горація: «Ну, а тепер годилося б випити...»
Таким чином, з усієї нашої компанії залишилось тільки троє і мені треба було подумати, кого ще — але людей певних — приєднати до нашої справи (на лакеїв і форейторів, звичайно, я не міг розраховувати, це ж відома зрадницька галайстра). Все, річ ясна, залежало тепер від д'Еона.
Увесь вечір ми провели в господі «Під Білим орлом», чекаючи вістей, п'ючи вино і обговорюючи минулі події, підлу зраду Христанека та пройдисвіта Олівера де Арріага, зітхання гідну долю безталанної Королеви Понтиди. Рославець — темний як ніч, був вкрай опечалений. Зогу і граф Вонсович грали в фаро і в памфіле по малій, даремно дбаючи про те, щоб затягнути в гру випадкових подорожних, які були обережні, бо, очевидячки, вважали і Вонсовича і Зогу за картярів сумнівної вартості. Одночасно я отримав депешу від моїх агентів у Лондоні і Антверпені, що ескадра Орлова, після торжеств у Портсмуті, взяла курс на Північне море.
Ждучи невпинно вістей від д'Еона, я сидів у господі, ажніяк не беручи участі в товаристві, коли опівночі в простору кімнату з дубовими сволоками і з палаючим вогнищем, ввалилась зграя людей розмаїтого вигляду (але безумовно стану військового). Це були офіцери невідомого мені полку, бо не в барвах брауншвейгського герцога, а в червоно-багряних мундирах, яких і в Ганновері ніхто досі не знав. Більше того — за ними я побачив вже мені достатньо знайомі обличчя Христанека і Доманського, отого, що я його знав ще в Римі, як завідуючого справами княжни, а потім, не так давно в Дортмунді, коли він був з марграфом Гессен-Касселя і я ледве умовив Рославця не встрявати з ним у суперечку.
«Доманський, Христанек!» — вигукнув непогамований Рославець, і, вихопивши шпагу, кинувся на них. В той же час финтик — офицер, у невідомих мені барвах, гукнув крізь розчинені двері униз, на сходи — «Варта! Сюди!» По сходах задудоніли важкі солдатські чоботи і принаймні з десять одоробол, у тих самих багряних мундірах, із штиками при рушницях, одіпхнувши переляканого насмерть господаря та покоївок, що збились як тетері, купою, вдерлись у кімнату і оточили всіх, хто там був. Рославець, — треба йому це признати, бився як лев. Він зразу ж проткнув Христанека наскрізь шпагою так, що той заскавулів як щеня і впав обливаючись кров'ю, потім різонув Доманського, також насмерть, і той, повалився на підлогу колодою.
«— Брати їх! — Гукнув здоровенний офіцер, — це розбійники і дезертири! Крім нього»... — він показав на мене.
Вмить на нас зграєю навалились солдатюги, обеззброїли Рославця, схопили Вонсовича і бідолашного Зогу (він і так був поранений в Плімуті), повалили на землю, скрутили і закували їх по руках і по ногах. Я спробував протестувати, але офіцер підійшов до мене і, посміхаючись, сказав! «Ваша милість, бароне Шенк, чим швидше ви звідси відійдете, тим буде краще для вас і для ваших фінансових інтересів...»
Солдати повели закутих і пов'язаних бранців униз. Я ще пробував лементувати, кликав господаря, але він тільки сахався і тремтів як битий пес. Інші лементували, чманіли з переляку. Все це відбулося блискавково. Через мить у подвір'ї господи «Під Білим орлом» коні рушили чвалом, загреміла карета, в'язнів під сильним конвоєм повезли туди, де мабуть перець не росте.
Ледви дочекавшись ранку, після безсонної ночі, я метнувся добиватись справедливості. Зразу ж я подався до палацу герцога-електора Брауншвейг-Вольфенбютеля Карла. Мабуть тільки зважаючи на мої надто високі зв'язки з королями і   імператорами,   мене допущено до розмови   з   міністром двору.
Цей вгодований бовдур увесь у мереживах і в позументах вдавав, що він нічого не знає про пригоду минулої ночі, знизував плечима, крутився як в'юн, нарешті пішов кудись і примусив мене чекати добру годину. Повернувшись, нарешті, цей перодряп сказав, що панові герцогу нічого не відомо про всю цю справу та й він нічого знати про неї не хоче. «Секретно, — повідомляю вас, сказав цей герцогський блюдолиз, — що напасниками були офіцери марграфа Гессен-Касселя, які вторглися, порушивши закони, в кордони герцогства, шукаючи якихсь правопорушників. Герцог Брауншвейг-Вольфенбюттель буде в цій справі протестувати, бо порушено священну недоторканість кордонів його володіння.» Приватно, цей герцогський міністр, схожий на випасеного щура, порадив мені просто забути про всю справу. «Добре, — сказав я, — але що з моїми друзями? До кого мені вдатись по справедливість, та ж бо їх схоплено як останніх злочинців...»
«Пане бароне, вдавайтеся до пана Бога, — підніс свої каправі очиці гофрат-міністр; — ви ж знаєте, що сьогодні дуже важко добитись справедливості... Правдоподібно, між нами, марграфові Гессен-Касселя треба було рекрутів, яких він продає англійському королю Георгу III, щоб вони приборкували за морем в Америці бостонщв і массачузетців...»
Мені нічого було робити в Ганновері. Я зрозумів, що це все була підла пастка, придумана бандою всеєвропейських махінаторів-інтриганів, — кавалером д'Еоном, герцогом Брауншвейг-Вольфенбюттелем і всіми іншими, які хотіли якнайшвидше скінчити із цією докучливою справою, А я вже не міг, — кажу щиро, — я знітився. Я втратив будь-яку надію зробити щонебудь. Все було проти нас. Всюди була лише зрада, підступ, підлість.
Тимчасом управителі моїх контор нагадували про невідкладні мої справи в Аугсбурзі, у Венеції, у Відні.
Я, довідавшись, що ескадра графа-адмірала Орлова якраз увійшла у води Данії і прямує до Кронштадту, спішно виїхав до Відня для розмов з канцлером імперії Кауніцом про підвищення процентів від позики на перебудову Гофбургу.

ЕПІЛОГ

Реляція барона Шенка про останні події в зв'язку із спробами визволення Королеви Понтиди, як і діарій Юрія Рославця були таки збережені доброзичливим бароном Шенком та його нащадками. Нещодавно, пощастило нам також прочитати листа невдахи-петіметра графа Вонсовича-Врони, який з Америки дійшов до Кракова аж у 80-х роках 18 сторіччя; з листа цього можна було хоч дещо довідатись про дальшу долю нашого безталанного земляка Юрія Рославця.
Він, як і Вонсович-Врона та лакей Зогу були підступно схоплені і продані в солдати гессенським герцогом, який, як відомо, постачав рекрутів англійському королеві для приборкання заокеанської колонії. Після довгої і жорстокої плавби через океан, Рославець і Вонсович, та й далматинець Зогу, заковані в кайдани, опинилися в лавах корпусу генерала Вільяма Гова, але в битві під Бонкер Гілл вони перебігли на бік повстанців і вірно та самовіддано служили в революційній армії Джорджа Вашінгтона. Всі троє хоробро билися в баталіях під Брендвайн, Джермантавн, на Гаарлемських висотах, під Трентоном і Валлей Фордж. Згодом їх взято до окремого загону кавалерії Казіміра Пуласького і Юрій Рославець впав смертю хоробрих під Саратогою, геройсько б'ючись за свободу Америки.
Після війни Вонсович-Врона оселився в Бостоні, де був учителем французької мови, танців та гарної поведінки. Однак і там, як говорили пізніше очевидці і його застільні друзі, він не міг визволитись від давньої пристрасті — картярства. В одному ігорному домі в Кембріджі його обвинувачено в шахрайстві і затовчено пляшками.
Інші очевидці заперечували це і твердили, що він таки дожив свого віку як поміщик-плантатор, був особисто нагороджений конгресом за вірну службу в штаті Коннектікут. Його начебто обирано декілька разів суддею.
Якщо вірити його принагідним кумпанам, Врона любив розповідати за келихом вина про свої дуже секретні дії, пов'язані з історією нещасливої королеви Понтиди, відомої як принцеси Алі-Емет і графині Піннеберг. Як виходило з оповіді Вонсовича-Врони, претендентка була схоплена агентами Катерини II в Ліворно, відвезена і запроторена у Петропавловську фортецю, де й загинула під час повіді, що навістила Санктпетербург в 1777 році. Однак, за пізнішими розповідями служки Франціски фон Мешеде, Чарномського та Ріхтера, які були ув'язнені разом з нею, а після двох років звільнені, претендентка і самозванка вмерла просто внаслідок недуги, якою хворіла вже віддавна.
Такий був кінець княжни Дараган, княжни Володимирської, княгині Селінської і королеви Понтиди — правітчизни Прометея.

ПРО РОМАН ЮРІЯ КОСАЧА «ВОЛОДАРКА ПОНТИДИ»

Кілька років тому Даніїл Гранін казав мені, що на той момент його більш за все цікавив секрет невмиручості «Трьох мушкетерів» Дюма, бо він і сам збирався писати книгу у дусі «Трьох мушкетерів». Читаючи рукопис Ю. Косача, я пригадав цю розмову з Граніним, тому що те, що він написав, теж поєднання історичного, пригодницького, навіть «шельмівського». Кажуть, ідеї, коли вони дозрівають, носяться у повітрі. Мабуть, це насправді так, якщо письменники, що живуть на різних кінцях планети, до того ж письменники поважні, ерудовані, талановиті, виявляють зацікавленість до певної художньої форми. Може, форма ця і не є такою вже «легковажною», якою всі ми звикли її вважати?
Темою для свого роману Ю. Косач обрав одну з найтемніших, найтаємничіших сторінок історії російської імперії. Йдеться про так звану княжну Тараканову — жінку невідомого походження, «самозванку», яка, твердячи, що є дочкою Єлізавети Петрівни і її «законного», хоча й не проголошеного офіційно, чоловіка графа Олексія Розумовського, претендувала на імператорський престол у Санкт-Петербурзі. Таракановою вона себе сама ніколи не називала, хоч і прибирала безліч імен (Єлізавета II, володарка Понтиди, мадам де Тремуйль, княжна Володимирська, графиня Піннеберг тощо), подорожуючи по Європі і шукаючи підтримки при французькому, німецьких, італійських дворах. На політичному горизонті вона з'явилась у 1772 році, а у 1775 вже була обманом схоплена адміралом графом О. Г. Орловим-Чесменським, головнокомандуючим російською ескадрою, і вивезена до Кронштадту. Далі її слід загубився у казематах Петропавлівської фортеці. Короткий і незначний, начебто, епізод у світовій політиці. Але боротьба політичних пристрастей навколо імені «самозванки» тільки розгорталася. Свого апогею вона досягла через багато років після її ув'язнення і смерті. Жоден з російських самодержців — прямих нащадків Катерини II — не лишався, та й не міг лишитись, байдужим до цієї справи. Для Миколи І вона була не менш важливою, ніж справа декабристів, і він вимагав від графа Блудова вести їх одночасно і з однаковою ретельністю.
У Західній Європі друком виходило безліч книг — наукових, псевдонаукових, художніх — у них твердилось, що княжна Тараканова — справжня дочка Єлізавети і таким чином легітимна спадкоємниця Петрового трону. Навіть якщо вона й незаконнороджена, то й так має більші права на корону, ніж «узурпаторка» Катерина. Дехто з авторів цих книжок, спираючись на досить слушні розміркування, доводив, що княжна Тараканова — дочка Єлізавети не від Розумовського, а від Ів. Ів. Шувалова. А сам Шувалов — нібито син Анни Іоановни. Таким чином, в особі «самозванки» з'єднувались лінії Петра і його старшого брата Івана, що могло б покласти край давнім суперечкам.
На початку правління Олександра II — в зв'язку з послабленням самодержавства і викликаною цим загальною лібералізацією — про княжну Тараканову стали говорити й писати також в Росії. Прогресивні сили наступали, охоронницькі — захищалися. Своєрідною сенсацією стала відома картина К. Д. Флавицького, на якій зображена мученицька смерть княжни Тараканової під час повіді. Надрукована була стаття про неї в «Русской беседе», у передмові до якої писалося: «Неужели русская история осуждена на ложь в пробельі на все время, начиная с Петра І..» Але все спиралося на легенди, міфи, здогадки. Справжніх фактів, документів бракувало. Слід гадати, вони були вилучені, фальсифіковані, відповідним чином оброблені ще за миколаївських часів графом Блудовим, якщо не ще раніше. Це створювало певні можливості й для уряду та його захисників. Що в Єлізавети були діти вже не заперечувалося, але вони начебто ніколи не претендували на престол і та дочка, що звалася княжною Таракановою, тихо померла під іменем інокені Досифеї у московському Іванівському монастирі. Вона не мала нічого спільного з авантурницею, «самозванкою», яка вешталася по європейських дворах. Та була насправді безродною швачкою Елізою Фінк.
Досить відомий на свій час романіст Мельніков-Печерський створив книгу «Княжна Тараканова і принцеса Володимирська» саме в цьому дусі. «Самозванка» там показана інтриганкою, розпутницею, шахрайкою, людиною без честі і совісті. Вона обплутує довірливих німецьких князів, за гроші віддається римським кардиналам, тікає від кредиторів і від поліції.
Може, певний відблиск, якщо не цієї книги, так покладених в її основу уявлень про «самозванку», спостерігається і в романі Ю. Косача. Але загалом рецензований твір — цілком інший. Він далекий від будь-якої упередженості, від тенденційного бажання за всяку ціну «спростувати» володарку Понтиди, кинути тінь на її походження, поведінку, мету життя. Ясна річ, вона його, власне кажучи, зовсім не обходить як «претендентка» на давно не існуючий імператорський престол. Вона цікавить його як певне типове з'явисько, як оптичний фокус, до якого сходяться ниті політичних інтриг і тим самим — як дзеркало епохи, в якому відбивається знаменне XVIII століття, особливо, його кінець, переддень великої революції, що зруйнувала феодалізм, що розпочала нову еру в історії людства. Але «самозванка», її діяльність, її оточення, її доля, становлять для Ю. Косача (та й для майбутнього читача його роману) інтерес не лише суто історичний. Ситуація «короля у вигнанні» накладає на людину, на її світовідчуття, а тим самим і на вчинки, свій відбиток. Це у першу чергу відірваність від країни, від народу, це стан відчуження. За всіх епох, за будь-яких історичних ситуацій він у сенсі своїм схожий. Жовтнева революція, остання війна розкидали по світі багато наших земляків. Не всі вони — вороги, але всі — емігранти. Тим-то книга про емігрантів навіть з XVIII сторіччя є книгою живою, актуальною, такою, що зачіпає болючі проблеми сьогодення.
У короткій авторській передмові до роману Ю. Косач так формулює ці свої ідеї:
«Вісімнадцяте сторіччя, сторіччя чудесного рококо, просвітителів, енциклопедистів, що підготовили велику революцію 1789 року, незрівняних учених, письменників, образотворців, полководців; сторіччя, що вивело на кін історії народ — все це мало для мене завжди велику принадність... Однак знаменно, що при цьому зачаруванні добою несподівано відкрилась друга, підводна лінія моєї історії, а саме те, що ця історія надзвичайно актуальна, бо без упину перекликається з нашою сучасністю, також багатою на всілякі химерні і чудернацькі явища, конфлікти, перипетії. Це, зокрема, відчувається, живучи впритул з еміграцією різних відтінків, різних нашарувань. Описуючи всілякі веремії політичних чудасій, інтригування, зображуючи метушню розмаїтих людців XVIII сторіччя, що зненацька відчули своє «історичне призначення», наподоблюючись до їх пустозвонної риторики, на тлі повного відриву від дійсності, доводилось часто посміхатись — та це я малюю багатьох сьогоднішніх людців і їхню жабомишодраківку, їхні витівки і їхнє назагал нікчемне прозябання на чужині!».
Дія роману розгортається у 1774—75 роках і тягнеться неповний рік. Тобто історію «самозванки» взято на досить короткому відрізку часу. Але це — відрізок останній, найбільш важливий і найбільш драматичний. Народне повстання Пугачова, загострення суперечностей у міжнародній політиці розхитують трон під Катериною. Здається, претендентка має найбільші шанси. її діяльність активізується, так само як і діяльність таємних агентів європейських володарів. «Самозванка» стає особливо небезпечною. Уряд у Петербурзі, його посланці, його закордонні поплічники напружують всі сили, щоб знешкодити небезпечну суперницю. І це обумовлює невідворотний кінець її зазіхань — кінець трагічний і водночас жалюгідний, повний своєрідного комізму.
Вся ця історія оповідається у романі не прямо від автора і, зрозуміло, не від імені самої княжни, а, так би мовити, «людиною зі сторони», близькою до княжни, щоб знати поверхню фактів, але всеж-таки чужою, до того ж ще юною, наївною, недосвідченою, такою, що далеко не завжди спроможна збагнути прихований сенс тих фактів. Звуть її Юрій Рославець. Він — українець, син досить заможних батьків з козацької старшини. Батько ще за Гетьманщини займав певні впливові посади в урядовій адміністрації і так само як Розумовські, Ханенки, Рум'янцеві, Туманські міг відрядити сина свого у Страсбург, до університету вчитись мовам і різним наукам. Деякий час там провчившись, Юрій Рославець поїхав до Парижа. Там він випадково познайомився із «самозванкою», покохав цю непересічну жінку і вже до Страсбурга не повернувся, пристав до її свити, ділив з нею небезпеку, всі примхи долі, залишився їй вірним до кінця.
Юрій Рославець — справжня людина своєї доби і свого стану — гаряча, нерозсудлива, безтурботна, скора на дію. Але він і виділяється з оточення княжни, та й майже з всього загалу персонажів роману. Він — благородний, безкористливий, вірний. Не з переконання став він прихильником «самозванки». В нього на той час взагалі не було ніяких ідейних чи політичних переконань, крім, може, справжньої, чистої любові до батьківщини. І саме з батьківщиною розлучила його доля. Але він, не скаржачись, несе цей тягар, бо є лицарем, що служить своїй дамі, служить навіть не стільки як жінці, яку кохає, скільки як ідеї, як Символу, і зрадивши їх, перестав би відчувати себе людиною. Сліпа доля приготувала йому випробування, може, найстрашніше: несвідомо він таки зрадив княжну. Повіривши графові Орлову і його агенту Афендику, які прикидаються прихильниками претендентки, Рославець умовив її стрітись з графом і сісти на корабель його ескадри. Однак і переконавшись, що став мимоволі знаряддям підступної змови, Рославець не стільки картає себе, скільки береться до дії — намагається врятувати княжну. Це не вдається. Він, як і княжна, — лише тріска у вирі таємної, шпигунської політики. Загадковий кавалер д'Еон — невловимий агент багатьох великих держав, який безпосередньо не діє в сюжеті, але стоїть за багатьма з поворотів долі «самозванки», — зраджує Рославця. Солдати герцога Гессенського хапають його. Він проданий англійському королю Георгу III і їде солдатом до Америки, щоб битись проти свободи повсталих колоній. Наука, яку Рославцеві преподав світ за той час, що він був біля «самозванки», не пройшла даром: герой переходить на бік генерала Вашінгтона і гине у битві за визволення. Про цей останній шматок життя Рославця розповідає, звичайно, вже не він сам, а багатий банкір барон Шенк — людина, яка теж любила «самозванку» і заховала їй певну вірність: на гроші і при участі Шенка робилися останні відчайдушні спроби врятувати княжну.
Те, що Косач робить оповідачем її історії такого-от Рославця, дає йому, як автору, багато переваг. По-перше, як уже мовилось, в історії цій більше міфів і легенд, ніж достовірних фактів, особливо, коли йдеться про походження «самозванки» і про ту справжню роль, яку її претензії на російський престол відігравали в тогочасній європейській політиці. Рославець всього цього не знає. Він лише вислуховує, що йому розповідають інші — кожний свою версію, свою «казку». Ну, і, ясна річ, щось сам спостерігає, про щось здогадується. Але як людина, що нічого в політиці не розуміє, до того ж ще наївна і довірлива, не дуже вміє одне з одним зв'язати, відсіяти невірогідне від вірогідного. «Всевідаючий» автор був би змушений представити своєму читачеві якусь єдину і чітку концепцію: претендентка — дійсно дочка імператриці і Розумовського, або вона — насправді швачка Еліза Фінк тощо. Автор — «дослідник» мав би представити всі версії, всі реалії і визнати свою неспроможність робити між ними якийсь вибір. Однак в романі, за жанром пригодницькому, таке взагалі неможливе – втрачена була б стрункість і жвавість дії. Оповідач Рославець має право не знати. І від цього ніщо не втрачається. Навпаки, дещо виграється: загадковість княжни підсилює складність її характеру, породжує рембрантівську різкість світлотіней, що її оточують. Та й всі версії взагалі стають непотрібними. Приміром, про їв. Шувалова як можливого батька княжни можна й не згадувати, бо про це Рославцеві ніхто не розповідав, та й не міг би розповідати: ця чутка розповсюдилася пізніше, вже не за життя «самозванки».
Ю. Косачеві — людині, може, й було б цікаво дізнатися, була претендентка справжньою принцесою чи тільки аферисткою, але Косача — письменника все це не дуже й обходить. Але він відтворює добу, що відзеркалюється у боротьбі пристрастей і холодних політичних розрахунків навколо цієї претендентки. Між іншим, європейських володарів, їхніх міністрів і агентів теж не дуже обходило, була вона справжньою чи ні. Вони інтригували з допомогою цієї химери проти іншої володарки, проти сильної держави-конкурентки. В цьому був сенс, а не у встановленні якоїсь там династичної справедливості.
Саме тому, що правда про княжну Тараканову не була його головною художньою ціллю, Косач вибирає версії, що виставляють її у досить непринадному світлі. Найближче її оточення — це шулер Христанек, шарлатан Доманський, людці без честі і совісті, які тут лише заради власної поживи і у відповідний момент зраджують, продають не тільки Рославця, але й саму княжну. Усе її життя, яким його спостерігає Рославець — це якась майже безсенсовна нервова діяльність, безупинний біг з місця на місце, з однієї резиденції до іншої. І усюди все закінчується скандалом, вимушеною втечею — від боргів, від гніву того чи іншого князя, навіть від жандармів, що стоять на стражі закону. Це й правда жалюгідне, повне дрібних інтриг і внутрішніх свар життя — тодішнє, всяке, вічне. І це — пригоди. Дуелі, тюремні ув'язнення, втечі з-під стражі чи таємничі визволення за наказом невідомих покровителів, напади піратів і перемоги над ними. Особливо багато пригод випадає на долю Рославця. Така його доля і його вдача. Він не ухиляється від небезпеки, сам іде їй назустріч. Приміром, мордує графа Лімбург-Стирум, який, на його думку, залицяється до княжни...
З цими залицяннями не все ясно. Рославець вірить їй, що вона — чиста й не має коханців. Інші розповсюджують чутки, що вона — просто жінка легкої поведінки, яка заради політичної підтримки і грошей служить примхам сильних світу цього. Косач свідомо залишає свого читача у сумнівах. Взагалі завдяки тому, що оповідь веде Рославець, який не все знає і не все розуміє, автор дістає змогу зайняти ніби позицію невтручання. Він не нав'язує нам, як правило, своїх суджень, думок, переконань. Але засобами художніми, опосередкованими, він нас по-своєму переконує.
Хоча б відносно княжни. Це — образ складний, суперечливий, аж ніяк не однозначний. В ній є все. І своєрідний прагматизм, і своєрідний месіанський фанатизм. Вона безумовно людина непересічна. Як жінка — негарна, а однак спроможна примусити кохати себе, вірити собі, йти за собою. І не тільки тоді, коли йдеться про такі прості і цільні натури, як Рославець. І тертий німецький банкір, і тонкий французький дипломат — її вірні слуги. А втім вона й сама — жертва великої політики: «Княжна, — каже Шенк, — порвалася на бій з силами історії, але сама не була її силою». Тому на неї і чекав такий майже комедіантський кінець.
Оповідь, яку веде Рославець, має й ту перевагу, що дозволяє авторові свободно, природно, невимушено стилізувати роман під літературу XVIII століття. Не тільки тому, що тоді романи у більшості були «розповідями» чи «записками» героїв, «записками», начебто лише знайденими і виданими справжніми авторами. Річ ще й в тому, що така оповідь дає Косачеві змогу стилізувати сам текст, саму лексику, саму манеру викладу. І тут в пригоді сталася навіть і мова Косача: вона дещо полонізована, дещо латинізована і тому виглідає більш архаїчною.
Одне слово, Юрій Косач написав хороший роман. Він добре скроєний й гарно зшитий. Форма і зміст становлять нерозривну єдність. Книга читається легко, читацька зацікавленість пригодами, характерами, життєвими реаліями не вщухає до останньої сторінки. Власне кажучи, вони ніби були створені один для одного — цей письменник і ця книга. Висока культура, знання мов, можливість користуватися архівами і бібліотеками світу, можливість хоча б сьогодні подивитись на місця дії — Париж, Майнц, Венецію, Неаполь, Пізу, — слав'янське походження, органічний зв'язок з нашою країною, глибоке володіння її культурою, її історією і   не в останню чергу прогресивні переконання — все це, помножене на письменницький талант, і покликало до життя «Володарку Понтиди».
Тому перш ніж перейти до деяких зауважень та побажань, хочу зразу ж зазначити, що книга вже є, вже довершена, без вагань.
Юрій Косач майже десять літ працював над рецензованим романом. Він досконало вивчив не тільки історію княжни Тараканової, але і історію епохи, в яку вона жила і діяла. Географія, костюми, тама атмосфера — все це мене переконує, все це виглядає для мене правдивим. Але й мені впали в око окремі, нечисленні неточності. Напр.: при згадці про «Вертера», який тільки-но вийшов друком, зазначається, що його автором був «радник Гете». Однак Гете у 1774 році ще не був таємним радником, взагалі ще не жив у Веймарі.
Дещо неясне також з географією: спершу сказано, що герої в'їхали у «іспанські володіння», а потім з'ясовується, що то Німеччина, Рейн, Трір. Може, на увазі малися володіння Габсбургів як імператорів Священної римської імперії німецької нації. Але на той час Габсбурги австрійські і іспанські вже давно розділилися. Між іншим, німецький вольнодумець Шлюте названий «передвісником» «бурі і натиску». Але то якраз вже був час «бурі і натиску». Деінде йде мова про церкву Санта Маріа дель Фіоре у Венеції. Я знаю собор з цією назвою у Флоренції. Може, така церква є й в Венеції. Але хотілося б перевірити.
Принагідно, про графа Лімбург-Стирум. У романі він зображений у фарбах гротесково-сатиричних: це його Рославець, карає за залицяння до княжни. А за певними досить надійними документами він був офіційним нареченим «самозванки» і вона (за романом бідна як церковна миша) навіть дала йому купу грошей на купівлю цілої карликової німецької держави. Так само деяким документам суперечить і постать Христанека. За Косачем він — дезертир з австрійської армії, можливий колишній коханець Елізи Фінк, тепер шулер, пройдисвіт. А в одному з листів адмірала Орлова-Чесменського до імператриці Катерини читаємо таке: «Получил я известие от посланного мною офицера для разведывания о самозванке, что оная больше не находится в Рагузах... а от меня нарочно того же дня послан в Рим штата моего генерал-адьютант Ив. Кристинек, чтоб о ней в точности изведаться и стараться познакомиться с нею; притом, чтоб он обещал, что она во всем может на меня положиться, и, буде уговорит, чтоб привед ее сюда с собою...». Отже, «Кристинек» (слід гадати, він же Христанек) був офіцером російської служби.
Звичайно, письменник має право — навіть у творі історичному — на вигадку, на фантазію, на власну інтерпретацію подій.
От і всі мої зауваження та сумніви. їх небагато і вони мають, так би мовити, характер локальний. А в цілому, як я вже писав, роман Юрія Косача «Володарка Понтиди» готовий до друку. Мені залишається лише гаряче рекомендувати цей вдалий, талановитий твір.

Д. Затонський.
Дмитро Затонський, доктор філологічних наук, член-кореспондент Академії Наук Української РСР, завідуючий відділом літератури країн Західної Європи і Америки інституту ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

ТВОРИ ЮРІЯ КОСАЧА

Юрій Косач дебютував в українському письменстві зокрема в «Літ. Наук. віснику» у Львові новелами «Якимова рекрутчина», «Пуща в заграві» та іншими в 1927—28 рр. В «Нових шляхах» (1930—31 рр.) з'явились його оповідання «Вершник над ланами», «Вовча республіка», «Кармен у синім лімузині» та ряд інших.

Окремі видання Ю. Косача появилися в рр. 1931—33, (навіть під час тривалого ув'язнення в польських тюрмах під той час) а саме: збірки оповідань і новел «Чорна пані», «Сонце із-за ґрат», а відтак в рр. 1935—38, вийшли окремими книжками збірки новел «Клубок Аріадни», «Чарівна Україна» «Глухівська пані», «Вечір у Розумовського», «Остання атака поручника Гагенау»; крім того збірка поезій «Черлень» (Львів), «Мить із майстром» (Париж), «Сонце сходить в Чигирині» (про декабристів на Україні), повість «Дивимось смерті в очі» (про повстання на Волині і Поліссі, 1932 р.), роман «Чад» (Львів), п'єса про Львів у добі Ренесансу «Кирка з Лоллео», виставлена театрами на Західній Україні.
В подальших роках виставлено тими ж театрами історичну п'єсу «Марш Чернігівського полку» (про 1825 рік на Україні), опубліковано оповідання «Запрошення на Цитеру» (про українського митця А. Лосенка), «Зів'яла заграва» (про революцію 1848 р. у Львові). З черги появився цикл творів Ю. Косача про Хмельниччину, а саме «Запорожці під Дюнкерком») (Париж); роман «Рубікон Хмельницького» (Краків, 1940); драматична поема «Облога», виставлена у театрі опери і драми у Львові в 1942 р.; роман-дилогія «День гніву», про перші періоди революції 1648 року; драма «Дійство про Юрія Переможця» (про Юрія Хмельницького, 1950 р.; «Талісман», про Тимоша Хмельницького (1952); «Коні для Андибера» (з доби Руїни); що їх видано у Мюнхені та Нью-Йорку.
Відтак опубліковано роман на сучасну тематику «Еней і життя інших», Мюнхен, 1949); оповідання «Чудесна балка»; «Сеньор Ніколо» (про побут М. Гоголя в Римі, 1839 р.), (Мюнхен — Дітройт, 1953—55).
В наступний роках з'являлися збірники поезій як: «Кубок Ганімеда» (Нью-Йорк, 1957); «Мангаттанські ночі» (Київ, 1965); «Вибране» (Київ, 1974); «Золоті Ворота» (Нью-Йорк, 1967); «Літо над Делавером» (Київ, 1977); збірка новел «Лиха доля в Маракайбо» (Київ, 1980).
Еміграційні театри в роках 1948—50 виставили п'єси Ю. Косача «Ворог», «Ордер», «Гаральд і Ярославна» та інші.
В 1985 році вийшов у Нью-Йорку з друку роман-сага Ю. Косача «Сузір'я Лебедя». На черзі поява дальших творів — роману «Високий Замок» (про революційний рух на Західній Україні в 1923—33 роках; «Смерть у Чигирині», 1657, (про епілог Хмельниччини); «Камінна баба» (про Нью-Йорк).
Твори Юрія Косача — новели, оповідання і поезії перекладені на мови: польську («Шлях з України» і ін.), німецьку «Ноктюрн-Б-молль», «Вечір у Розумовського» і багато інших; російську, англійську («Донья Люла і квезал» та інші), французьку «Запрошення на Цитеру»); португальську, словацьку і інші.

жүктеу/скачать 1.9 Mb.

Достарыңызбен бөлісу:

1 ... 28 29 30 31 32 33 34 35 36