Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Там якраз ішли на всю пару приготування до балу на честь княжни Володимирської і вся челядь та солдати невеличкої графської армії розвішували лампіони, будували містки, арки, павільйони, пересаджували кущі і дерева та поширювали штучне озерце. Граф сам походжав з архітектором та з планом у руці, велів робити те, чи інше, а як хто чого не второпував, то доїзжачі тягнули раба божого у стайню і там давали йому доброго прочухана. Я гадав, що Христанек вручить графові клейнод, але він вважав, що це краще зробити в самий день янгола княжни.
На другий день скрізь спалахнули лампіони. Графські каноніри викотили дві заіржавлені гарматки і зайнялись фейєрверком; патрони вистрілювали в небо і розсипалися веселчатими китягами. Італійські комедіанти грали в павільйонику дійство, музика різала, аж лящало в парку і в гаю, сполохане гайвороння шугало над деревами. Все це було гарно. Навіть чудесно, хоч я в Парижі бачив кращі фейєрверки. Але коли погадати, що на цьому тлі жирувала людська свинота, то мені хотілось позаздрити шпакам та дроздикам, що повтікали з парку і того всього не бачили. Не кажу про діонізіак, бо це буває в найкращому товаристві і хто з нас не віддає пошани Бахусові? Можна було також і припустити, що під час танців чи десь у присмерковому і холодку хтось собі дозволить на пустощі. Але коли підстаркуваті курдупелі чи таки справжні дідугани, переодягнені за лапландців або турків, як деякі гості і міністри нашого графа, почали ганятися за дебелими молодицями або старими ропухами, відображаючи начебто схоплення сабінянок римлянами, то, далебі, це було огидне видовисько. Але й інші не відставали, навіть скромні за дня панянки і достойні марграфині. Павільйончики і альтанки аж гуділи від метушні закоханих пар. Що не крок у парку, можна було сполошити гостей. З теміні раз у раз вистрибували спаленілі панянки, поправляючи свої фонданжі і атласні роброни, а кавалерики чатували на них під кожним кущем. Писку і вереску було, як затіяно причал на Цитеру, тобто подорож човниками до невеличкого острівця, зарослого верболозом і очеретом, де під звуки музики, відбувався хоровід. Коли б то того лише! Вахканалія тут стала сороміцькою і я тільки червонів про себе, бо таки справді не уявляв собі, до чого може докотитись людська, а особливо жіноча розбещеність. Добре, що княжна захворіла і не бачила цього сороміцького хороводу на Цитері. Сердешне бабство, маючи мабуть і мене за юбкоборця, принаджувало як могло, зазиваючи на острівчик, або в хащу, або в павільйоники. Деякі посилали мені через служок «солоденькі білетики» (les billets douces), зальотно, запрошуючи мене на Цитеру, або показуючи свої литки, безсоромно просили зав'язати їм пантофельки, заманювали як тільки могли, хоч спітнілі тілеса цих німф були мені гидкі до млостей. Не кажу про молоденьких графівен, але й підстаркуваті бюргер-майстрихи та жони міністрів, начіпивши йолопські маски, як реп'яхи чіплялися до кожного. Наші секретарі не дрімали і також гицали з розбещеним бабством, але що мені було до того? Я одіслав їх усіх до тисячі чортів і пішов спати. Каноніри ще довго виписували на небі ініціали графа Лімбурга та княжни Володимирської, парк до світанку і гомонів від вереску, а мені лише шкода було музик, що мусили цій розбещеній галайстрі пригравати до її відьомських герців. Вранці я реготався, мало не порвав живота, коли лакей розповів мені, яку втіху має тепер челядь: два молоді кухарчуки переодягнулись поночі за финтиків і в масках замішались поміж панством, а що були рослі та огрядні, та ще й потемки, то розпусниці брали їх за прінців, які прибились інкогніто, щоб вибрати собі любасок. А ті залюбки телющились з ними на Цитеру і не робили їм ніякого опору або дуже слабкий. Кухарчуки потім признавалися, хто вони такі, але по шкоді важко було бути мудрим, то ж потерпілі дами, а були серед них і марграфині, воліли мовчати, бо до кого було жалітися на нахаб? Автім, та ж і вони мали приємність з таких пригод... 3 Дозвілля в Нейсіц усім, крім мене, йшло на користь. Вертихвіст Христанек і хмурко Доманський на очах погладшали і навіть жердина — Уортлей роздобрів, бо, кінець кінцем, з ледарювання не залишалось нічого іншого, як їсти і пити та качатись по левадах графського парку. Поведінка графа була влеслива і я собі ламав голову, яка причина такої уваги до всіх нас, що досі зазнали тільки приниження і презирство. Підстаркуватий цей чепурун і хверт кружляв біля нас як дзига, висяював своїми зорями і перстениками, жмурив свої виблеклі очиці мов котюга і лащився до княжни як учений пудель, трясучи своїм подвійним підборіддям і щоками, вим'ятими і порізаними зморшками, хоч і припудрованими. Чого тільки не забаглося княжні — від робронів і мережив з Ренту до соусу, що його називано майонезом, а вигаданого дюком Рішельє під час облоги міста Майон,— все це вмить підтоптаний мартопляс діставав. Княжна раз пожалілася, що із свого вікна не має гарного краєвиду, то старий графисько наказав вмить зруйнувати кріпацькі хижі і хліви, щоб не застали дібров. В парку наказав за одну ніч висадити квіти, які творили ініціали княжни. Захотіла вона каскадів, то за дві ночі були зроблені каскади, по яких дзвеніли срібні потічки. Що кращі солодощі, шоколад, парфуми, ліверанти і привозили з Кельну або Франкфурту і я гадаю, всі ми солоно важили на калитці цього голоштанька, що дер останнє з бідолашних цехових майстрів, батраків та кріпаків, а лихварям либонь закабалився до свого другого покоління. Йому мало було прикрашування резиденції в Нейсіц, то він післав ремісників у свій палац Оберштейн, який він начебто хотів подарувати княжні. Що ж до княжни, яка далі займалася кабалою та ще й вигравала іноді на арфі, то вона вважала, що наша справа просувається успішно. Є, мовляв, на це всі дані. Пишатись було таки чим, якщо б ця пиха не була підшита тендітністю. Котрогось дня, коли княжна займалася малюванням, а ми — її почт та й наш підтоптаний хорошун з лорнетом сиділи на ґанку і попивали, хто вино, а хто каву, перед резиденцією заїхала, гуркотячи, карета з гербами, запряжена цугом, а поряд з нею на хвацьких кобилках трусилися гайдуки у кармазинових ліберіях. На конях була срібна збруя, на чілках — струсячі пера, форейтори скочили з кізлів та, відкривши дверцята, кинули килимок: з каруци вийшов огрядний панисько в польському кунтуші та в шапці з діамантовою застіжкою і перами, а біля нього і за ним пленталися три вертогузи, хто в польському, хто у французькому вбранні. Огрядний панисько підійшов до ґанку і замів шапкою пилюгу. «—Її величність Єлисавет Другу, божою милістю імператорицю всіх Русей і королеву Понтійську, уклінно вітати мию честь..» Це був ніхто інший, тільки посол від князя Кароля Радзивіла з Мангейму, воєвода підляський, барський конфедерат, граф Ян Огінський та його ад'ютанти, менші рибки — галицький хорунжий Ян Чарномський, київський реєнт Каленський та його писарчук Коссаковський. Все це ми дізнались, щоправда пізніше. Давши гостям одпочити після далекої дороги, княжна проголосила, що перед вечером буде державна рада, присвячена прийомові та переговорам з нашими польськими друзями — союзниками. Заметушилось і наше злиденне графеня, яке хотіло себе показати перед поляками великим цабе. І справді, ця метушлива бестія подбала про належну пишність. У великому залі встановлено трон на вкритому червоним килимом підвищенні — крісло, обрамоване золотом та прикрашене ініціалами «Е. II». На хорах посаджено оркестр музикантів; десять гренадерів в блакитних з жовтим і червоним мундірах та в срібних кирасах, у білих аж їй коліна гетрах, з секунд-майором на чолі, хвацько промаршували і станули обабіч трону. Для нас — домочадців були крісла зліва, для польських гостей — зправа. Інші гості і нахлібники юрмились наодшибі. Польський шляхтюра сидів з вибалушеними вирлами і рудими вусами сторчма, надутий мов сич. Він переодягся в ще кращий парчевий контуш, що відливав сріблом, у кармазиновий жупан; за литим, слуцьким поясом у нього стирчав гетьманський пірнач, при боці теліпалась карабеля, польська шабля. За ним стояли його хверти, такі ж як і він пишні і пихаті. Втім гайдуки відчинили навстіж двері і в залу увійшла княжна Володимирська. Вона була в мундірі полковника Преображенського гвардії полку, в трирогу з перами, з білими ладівницями при поясі, з блакитною лентою через плече. Музика вдарила марша, графські гренадери — одоробола взяли свої рушниці на караул, секундмайор виблиснув шпагою. За княжною поступали Христанек в білому мундірі угорського регіменту імператориці Марії-Терези, якого потім величали генералом сухопутних військ і контрадміралом Понтійського флоту, та похмурий Доманський, якого поляки називали міністром і нарешті Монтеги Уортлей, лукава личина, якому причіпили титул надзвичайного амбасадора Понтиди при дворі його величності короля Англії Джорджа III. Я затримався при свойому скромному ранзі «крігсцальмайстера». Княжна розсілася на троні, а біля неї поставали, мнучись, або, як Христанек, надимаючись мов фазан, її секретарі. Першим почав говорити шляхтюра, перетикаючи свою мову латиною, грізно вивертаючи вирлами та так набрякаючи на обличчі, що я подумав, щоб його, бува, не вдарив грець. Воєвода перш за все заволав, що княжну Володимирську сам Бог післав, щоб вона при допомозі добрих людей призвела до падіння узурпаторки Катерини та стала матірр'ю для всіх народів від Дніпра до Тихого океану. Річпосполита Польська, яка теж стогне під ярмом нікчемного петербурзького ставленника Станіслава Августа, як один муж стане під переможні прапори побратимів у правому ділі. Нехай знає Єлисавет II, що тисячі шабель польської шляхти та й поспільства заблиснуть, щоб осяяти новий порядок на сход Європи. Патріоти вітчизни як князь Радзивіл, граф Потоцький і воєвода Пац, які вже дали доказ своєї незломності і покарали зраду серед своїх продажних душ, стануть за нашу і вашу свободу, на чолі хоробрих польських полків, і простягають імператориці всеросійськиі та королевій України і Понту свою вірну правицю. «Vivat Imperatrix omnium Russatum, vivat Dei Gratia Regina Ucrainae atque Pontidae!», загорлав воєвода і добувши шаблю, блиснув нею у витягнутій руці, а за ним і його ад'ютанти поспішили добути свої карабелі. Вівати загомоніли в усьому залі. Тоді заговорила княжна, звичайно, подякувавши шляхтюрі за його красномовство. Вона, сухо і по діловому, не вдаючись до польської мови, яку щоправда, знала, а по французьки, представила ситуацію в Європі, розповіла, що козацький ватаг Пугач вже взяв приступом Оренбург і Казань, що великий везір Мухсинсад-Магомет-паша надіслав їй листа з привітанням від нового султана Абдул-Гаміда І з запевненням протекції і військової допомоги, що наші уповноважені працюють у Відні і у Венеції, намагаючись утворити прихильну нам коаліцію великих держав, яка вже без вагань сприяла б нашій спільній справі. Повертаючись до польських справ і спілки з поляками, княжна прочитала нам листа Кароля Радзивіла, в якому старий хитрун писав: «Я дивлюсь на підприємство Вашої Величності як на чудо, спричинене Провидінням. Гадаю, що воно не залишило на поталу мою нещасну вітчизну, якщо посилає їй в допомогу таку героїню...» На цьому місці всі присутні знов загорланили «Віват, віват, Регіна Понтіка!», а шляхта вдаряла по шаблях п'ятірнями, так що по залі пішов величезний брязкіт. Княжна ще побалакала про зв'язки з всілякими іншими дворами і країнами, а потім надала слово Христанеку. Христанек, надимаючись гусаком, називаючи княжну її імператорською величністю, дораджував як найшвидше зв'язатися з Пугачем і домагатися від султана Абдул Гаміда І, щоб він підбехтав татар та відрядив декілька полків своїх яничарів і спагі, над Прут і Дністер. Само собою цей шальвіра розстелявся перед шляхтюрами, кажучи, що одна у нас доля і одна мета. Язик у нього був досить добре підвішений. Він смалив і по латині і по французьки, загинав всілякими апострофами та закочував зірки до неба, кличучи всі небесні сили на допомогу. Після нього виступив хмурко Доманський, який радив почекати, що Пугач далі робитиме, але з ним не зв'язуватися, бо це хитрущий мужичисько і власне ніхто ще не знає, що він має на меті. Щодо поляків, то проноза говорив, що їхня справа це їхня, а наша — наша і хотів знати, до яких кордонів думає Польща відсунутись, щоб саме на Україні і на Литві не було у нас костомах до роздору. Воєвода Огінський тоді скипів, збагрянів і відповів, що жодних теперішніх кордонів ніхто не визнає, бо тирани провели розділ по живому тілі Річіпосполитої, а вона вже сягала від моря до моря і сиділа на Дніпрі та на Двині, то ж нема навіть мови, щоб торгуватися за якісь кордони. Шляхтюри, що сиділи біля нього, знов вдарили п'ятірнями по шаблях і притакали йому. Тоді заговорила сама княжна і в дотепній, закрутистій мові, яка зраджувала її неабияку дипломатичну кебету, сказала коротко, що питання кордонів відкладається на пізніше і за декілька повітів, чи навіть воєводств, ми не будемо сперечатись з Річчюпосполитою. Що ж до Пугача, то сказала приблизно таке: «Пугач подає себе за імператора Петра III, що, мої кавалери, є очевидною брехнею, бо Петро III був забитий мерзенно і на смерть пляшками, коли в Ропші, біля Санкт-Петербурга, грав у карта з хахалями узурпатори. Пугач може сховати свої претенсії, бо законна і єдина імператориця, владичиця всіх Русей, можемо бути тільки – ми, Єлисавет Друга. Не виключено, що матимемо з самозванцем пересправи, але нехай покищо вигрібає для нас жар своїми руками. Як зайде потреба, то потішимо цього парвеню надаючи йому гетьманство над козаками Яїка і Дону. У нас, кавалери, більша мета і більші перспективи Ми – не лише володарка всіх Русей, але й України, Тьмуторакані, Молдавії і Волощини, Криму, Кавказу і всієї Понтиди. Ми, Провидінням божим зіслана наслідниця великого Мітридата Євпатора, і з нами в одній лаві стануть і Запорожські козаки і черкеси і лицарі Тьмуторакані та Скартавело... Чи не сяє нам в близькій далечіні скіпетр візантійських кесарів, чи не клекочуть над нами їхні двох-голові орли?...» Цією мовою був найбільше вражений граф Лімбург-Стирум, який навіть пустив сльозу із свого каправого ока і припав до руки королеви Понту. Інші почали знов брязчати шаблями та вигукувати, а Христанек настовбурчився так, неначе і він сам був порфіроносний. Все це мене, правду сказавши, розсердило, сам не знаю чому, і я попросив слова, яке мені надано. Я сказав що хоч моя мова буде для багатьох не вельми приємна, але всі ці теревені, по моному, не варті і фунта клоччя. Успіхи Пугача можна пояснити тим, що за ним іде народ, якому коверзування панів дались добре в знаки і він їм чинить розправу, одночасно стоїть і за віру православну. У нас, на Україні, також були не так давно Гонта і Залізняк, прості люди, але за ними рушила вся Придніпрянщина та справила панам-шляхті і їхнім прихвосням добру лазню. Я маю на думці посполитий наш народ, бо шляхта наша, хтозна, може и потягне за Катериною, бо вона їй догоджає і маєтностями, і привілеями. Що ж до всілякої протекції, наприклад, турецької, то краще з нею на люди не показуватись: у нас ще добре пам'ятають турецький і татарський ясир. Не покладаймося також і на Запорожців так дуже, це народ як вітер, сьогодні так, а завтра інакше... Я сказав те, що думав і про що у нас у Бакланівщині іноді говорилось. Кожний у нас знав, що це все правда, але тут це була ложка дьогтю у бочці з медом. Люди не люблять правди. Мене зацитькало і забалакано, а найбільше дерлись конфедерати від Радзивіла. Воєвода Огінський вибалушив зікри, надувся як індик і верещав: «Гайдамаків до Кодні!», з чого я зрозумів, що Гонта з Залізняком, йому та й іншим таким самим, добряче залили сала за шкуру. Кидався як зінське щеня і Христанек, який волав, що я завжди такий, всім наперекір, що я в політиці розуміюся як турок на проповідях, а з народом ніхто ніколи не числиться, бо народ — це худоба. Дайте йому, мовляв, регімент добрих вояків, то він всюди зробить порядок. Княжна тільки докірливо глянула на мене. Щоб загладити неприємне враження, яке я викликав своєю промовою, граф запросив всіх на бенкет у долішню чалу. Спочатку гості і наші нахлібники намагалися дотримувати деякого ладу, сиділи спокійно за столами, з княжною і воєводою посередині. Але що довше тривав цей бенкет, тим діонізіак перебирав всякі міри, бо вина були не тільки ч графського льоху, але і гості привезли із собою зо два кози всілякого питва. Польські посланці були добрячі мочи-морди і дудлили все, що подавали на столи, щоразу видумуючи новий привід до пиття. Пили і за «гору-каноніку», і «щоб сполоснути куряву з дороги», і щоб «підкріпити мову і пам'ять», і «на фантазію», і на «десперу», і «на ранкор» і «на відзвичаєння», і «на поправку» і, розуміється «на віват», і «на підсипку», і «по-німецьки», і «по-польськи», і «на-великого ведмедя». На столах цідили і оковиту і мед, і ратафію, і шабасівку, і «аква магнанімітатіс», і кальмусівку, і «нанцигера». Меди були також всілякі — і дуб'як, і єзуїтський, і білий, і зеленяк. Вина, чортові діти, навезли також різні: був тут і токай, і малвазія, і алікант, і малага, не рахуючи рейнських та анжуйських. Були вина, що пахніли «мишкою» — такі старі; і «головні», і «підголовні», і «столові», і «легкі», які особливо сьорбали панянки і матрони, автім вони не гребували і міцнішими. Вже з половини бенкету шляхтюри розперезалися, із чубів їм здорово курилося: вони обіймалися, чоломкалися, ревіли і пили один до одного, кривилися і реготали, плакали ретельними сльозами і присягали у вічному побратимстві. Запам'яталась мені пісонька, яку горлали ці мочи-морди, аж у вухах лящало: Тись полякєм і я такім, в тем єсть наша хвала, віват ти, віват — я, компанія цала! А кто тего нє випіє, Тего везьмєм ве два кіє, Лупу-цупу, цупу-лупу Нєх по польску жиє... або другу, яку й німці співали: Квокункве ібо, Нунк семпер бібо, Нунквам собріус, Сед семпер піюс. Гей чук — чук-чук-чук, Вінко кохане... Гей пій, пій, пій, пій! З вечора до рана.... Я бачив, що княжну ця веремія спочатку забавляла і вона щиро сміялася з усього, що вичверювали шляхтюри, але коли дим пішов коромислом і мочиморди почали хапати панянок та гицати з ними по залі, вона вийшла із-за столу і пішла до своїх покоїв. Я ще деякий час дивився на це огидне видовисько, але коли один із шляхтюр підійшов до мене із дзбаном і хотів почоломкатися, я його штовхнув так, що він, лежачи на підлозі, було схопив за шаблюку. Тоді я до біса кинув усю цю компанію і подався собі геть, далеко в парк. Але й там стояло відлуння від цієї чортячої бібенди до самого рана, поки шляхтюр не потягли гайдуки, вщерть непритомних, на вози і в карети та во свояси вивезли з Нейсіца. 4 На другий день, коли ми пішли від нічого робити на річку ловити рибу з Доманським, він мені сказав, що все скінчилося начебто добре, шляхтюри поїхали з листом до Радзивіла і з тим, що княжна незабаром приїде до нього у Мангейм на секретніші наради, а граф Лімбург-Стирум перший заручив, що подасть таку допомогу, яка нею справу поставить на тверді ноги. Щодо війська, яке він обіцяв, то Доманський казав, що воно тільки курам на сміх, бо це півтори каліки і опудала, якими хіба тільки горобців лякати на огороді. Солдати графові мукою пудрують собі коси, завжди голодні, а через те крадуть, де вдасться; рушниці у них такі старі, що страшно стріляти, бо можуть розірватися. Взагалі це графеня не варте жмені клоччя, бо його резиденції і в Нейсіці і в Боркенгорсті давно закладені за борги і не сьогодні-завтра він піде з торбами. Коли я його спитав, що він кінець-кінцем думає про справу нашої княжни чи королеви, то він тільки махнув рукою: «Острів блаженних або блазнів». Поки пін не відкриє як робити золото, нічого з тієї веремії не буде. Я, так і не спіймавши риби, бо річка у графа, як і все його господарство — мілка, заросла ряскою і смердюча, пішов до бібліотеки, де мені попався Вольтерів «Задіг» і я розчитався в ньому до пізна. В бібліотеку зайшов наприхапці Христанек, бо збирався у місто, де він хотів зрізати в брелана декого з проїзжих. Звичайно, при тому вициганив у мене кілька дукатів. Я й його запитав, між іншим, чому це так граф зазирає на княжну, аж мало не звихне собі ока. Христанек тільки засміявся, кажучи що я ще досі не вилікувався з ревнощів та ще й щодо такого дідуги, якому півчверті до смерті. Однак я собі не міг знайти місця із незрозумілого непокою. Перш за все мені до млостей надокучив побут в цій плюгавій резиденції, де нічого не діялося, крім жертя, ниття і розпусти. По-друге, княжна якось зовсім відчужилася від мене. За увесь цей час я майже ніколи не був з нею на самоті. То ж, незважаючи на пізню годину, я вирішив піти просто до неї і поговорити як слід про все, що мене турбувало, тобто не тільки про мою любов до неї, але й про її справу, яка, на мою думку, збивалася з пуття. Крім вартових опудал, що дрімали, спершись на свої фузії, скрізь в палаці було темно, бо гості і нахлібники або хропіли або як дзиги-панянки, вдовиця — марграфиня і решта безсоромних придзингльованок, жирували в парку і в китайських павільйониках із своїми бабодурами. Я вирішив пройти через вузьку зброярню та салони, що називалися дзеркальними, на сходи, якими йшлося до апартаменту княжни. Раптом я побачив світельце, що блимало через амфіладу покоїв в круглій кімнаті, де княжна звичайно пила шоколад і грала на арфі. Мені стало дивно, чому княжна не в спальні і я просто з цікавості, та щоб зготувати їй несподіванку, йшов навшпиньках. Що ближче я підходив тим виразніше чувся чийсь шепіт і то наполегливий, аж поки нарешті я не розрізнив скрип графового голосу і притишену мову княжни. В цьому нічого особливого не було, адже ж вона могла засидітись із стариганом при бесіді, проте моє серце тьохнуло, прочуваючи халепу. Чи я не виявлю якогось секрету? Мені піджижки затрусилися і горлянка пересихала. Я підійшов до самого порога і побачив як при блиманні меркої свічки княжна сидить з розпущеним волоссям, а старий бабохват, вирядившись як молодик в один лише гаптований шлафрок, за всіми ознаками, на всі пари залицяється до моєї вибраної. Хто б не був на мойому місці, навіть не чувши капосного шепоту, зразу збагнув би, чого старий розпустник домагається від безборонної жінки. Княжна відсовувала його геть від себе і лагідно всовіщала, але ця слинява креатура, захекуючись, перлася просто на рожен. Я осатанів: ніяковість княжни пояснювалась її повною беззахисністю перед ловеласом, який шепелявив їй свої любовні визнання. Не довго думаючи, я вбіг в кімнату і гукнув: «Дайте наказ, княжно, я цю блощицю розчавлю...» Що це все означає, mille tonnere! Тисяча громів і турки! Підсліпувато озираючи мене, заверещав граф. Це означає, старий бику, що я тобі зараз вигарбую твою мерзенну шкуру! — Гукнув я з люттю, яка либонь назбиралась у мене за цей увесь час, — коли ти так розумієш гостинність, то отримуй за своє... І відчепивши шпагу, але не виймаючи її з піхви, я почав обкладати нею старого спорзника по спині. Він вертівся по кімнаті як в'юн, верещав і зойкав як навіжений. «Будь ласка, — скрикнула княжна, — кавалере, я вам все поясню...» Але вид нещасного дуринди, що кувікав і мотилявся розхрістаним поросям, вся його почервоніла і отетеріла від несподіваної парні істота була потішна і сама княжна почала реготати. Граф, зрозумівши, що єдиним його рятунком — утеча, накивав п'ятами, гублячи своєї пантофлі. Тільки в дальших залах він очухався і почав репетувати: «Варто! Варто, сюди, на допомогу!» жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|