Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| жінкою, яка присвоює собі ім'я і
походження, до чого не має найменших підстав. Катерина II до адмірала А. Орлова, 1774. 1 Наша карета гримотіла долиною Некару, в напрямі Гейдельбергу, старовинного городу Гогенштауфенів і все далі, далі на південь. Подорож була тривожна і виснажлива, бо ж треба було оглядатися, чи не женуться за нами драгуни герцога Карла-Теодора, треба було трястися по вибоїстому шляху, минати застави із злющими жандармами, ночувати в сопушливих заїздах. Однак після бурі з громами і блискавицями, що черкали чорне плесо Рейну, над дібровами Шварцвальду, у ясній блакиті, заграла веселка. За нами далеко залишився Ман-гейм з його любашним дундуком-дюком, нарешті ми прибули до погідного Баден-Дурлаху, з його Турмбергом, у підніжжі якого ми розташувались у гостиниці «Германія». Однак, не встигли ми передихнути хоч часинку з дороги, як з'явився фур'єр і в імені марграфа Карла-Вільгельма та його дружини Сібілли-Августи врочисто вручив нам запрошення загостити на дозвілля у їхню резиденцію. Це було несподівано; адже ж княжна подорожувала не як княжна Володимирська (щоб змилити погоню електора Пфальцу), а як графиня Піннеберг. Марграфів фур'єр уклінно, але й з хитреньким посміхом заявив, що його володар шанує усіх чужинців, які не минають кордонів Баден-Дурлаху, а над усе — іменитих і освічених, а такими ми і є, за всіми ознаками. Самозрозуміло, що запрошення прийнято і гостювання у шанобливого владаря Баден-Дурлаху видалось нам раюванням. Марграф Карл-Вільгельм, а особливо його юрлива жіночка Сібілла-Августа, поводились з нами сердечно. Я готовий був повірити, що не всі німецькі княжата і графенята, яких я вже вдосталь перебачив та й добряче розпізнав, були однакові. Марграф був людиною свого сторіччя, освічений homo literatus, який, довідавшись, що я ще не читав «Сповіді» Руссо та «Думок про філософію» Дідро, негайно надіслав мені своїм спальничим обидві книги. Сам він захоплювався Вольтером і вже тричі відвідував його у Ферне, збирав старовинні монети, сам — фізіократ, уклав чималий гербарій, написав трактат про майстра Дюрера, розчитувався в енциклопедії та підтримував молодих німецьких літераторів. Його жіночка малювала непогані акварельні краєвиди та вирізувала силуети. Коли я похвалив їх, обидвоє, маніжні як фарфорові лялечки, аж розцвіли і за кожним моїм словом, (яке чомусь вважали мудрим), із перебільшеної ввічливості розсипалися в похвалах. Мені видалось, що це імените подружжя перебуває в пасторальній ідиллі, але їхній камергер, барон Мунгейм, дискретно прошепотів мені, що марграф не від того, щоб поласувати принадами молодичок із фрауціммеру, а марграфиня не цурається не надто скромних кавалерів. Ото ж декілька безжурних днів ми перебували в гостинному Дурлаху. Звичайно, я маю на думці себе і княжну та, може ще, Монтеги Уортлея, бо Доманський і Христанек осьде нудьгували й пошепки нарікали: «Парбле, яка це все нудота!». Я думаю, що вони хотіли і тут когось обшальвірити, включно з самим марграфом, але на це не було нагоди, бо в карти тут не грали. Цих наших двох співтоваришів долі й недолі я встиг добре розпізнати. Що добрішою була якась людина, що ввічливіше вона поводилась з нами, тим наполегливіше Доманський і Христанек прагнули її обдурити. Навіть і тут, в резиденції, Христанекові пощастило, як я пізніше дізнався, вициганити від камергера Мунгейма декілька десятків гульденів. Щодо мене, то я, здається, марграфові і марграфині сподобався. Вони називали мене «юним філософом», хоч я, далебі, не сказав щось глибокодумне, хіба що розважав їх різними історійками, розповідями про власні пригоди, не називаючи імен. Гадаю, що я цій марграфині трохи впав у око, бо вона, приграваючи собі на цитрі, виспівувала доволі приємним голоском жартівливі італійські пісеньки і на мене позиркувала зальотно. Сказати правду, я не знаю, чи марграф та його двір прикидалися, чи справді не знали, хто така графиня Піннеберг. Марграф доволі вільно висловлювався про Фіцхен-Катерину, посміювався над її кореспондуванням з Вольтером і Дідро, бо, мовляв, легше спрягти черепаху з ланею ніж тираниху з велетнями вільного духа. На тиранство «Семірамиди Півночі» він давав всілякі приклади, хоч і не заперечував, що це бабисько з кебетою, але вважав, що її спорзність таки переходить межі пристойності. Графиня Піннеберг уважно прислуховувалася до усіх цих марграфових медитацій, які він, що правда, виголошував обережненько і солоденько, та, можливо, подумувала, чи не приєднати й його до нашої справи, але марграф, начебто, між іншим, сказав, що як це не боляче, але таким, як він, дрібненьким княжатам у Німеччині, треба сидіти тихо, як миша під мітлою, щоб не наражатися на неласку сильних світу цього, бо їх проковтнуть у мить, як дебелі щупаки масійську плотичку. Я певний, що це говорилось не навмання і що марграф і марграфиня дуже добре знали, що ми за птиці, хто така графиня Піннеберг і з-під ока спостерігали нас, що краще їх залишити в спокої, бо, справді, куди було пориватись на сильних цього світу ось такому цуценяті як марграф Баден-Дурлаху? Нам не залишилось нічого, — як сказала княжна, — а лише подякувати за гостину, за асамблеї, влаштовувані для нас, за театр, а головне, за добре серце їх високостей і ладнатись далі в дорогу, до Штутгарту. Доманський вдосталь глумився з мене, що я не скористався з пускання бісиків марграфині і прогайнував всілякі нагоди, бо й він зауважив, що вона частенько, обіцяючи, зиркала в мій бік. На його гадку, що більше жінки говорять про всілякі ідеали, тим вони податливіші щодо тілесних розваг. Його підтримав Христанек, розповідаючи, що своячки марграфа, які грали з ним у парку у серсо, по черзі зазивали його розважатись у павільйониках. Доманський почав роздобарювати, що все на світі — вигадка ледарів. Люди пишуть книги і дурнів навчають історії Греції і Риму та закликають наслідувати античних героїв, хоч знають, що в цій історії самі лиш казки і побрехеньки; вигадують теорії кращого ладу в світі, хоч знають, що все залишиться по старому; розважаються сентиментальними теревенями, як оця марграфиня, хоч знають, що все це веде до одного. Найважливіше в світі — золото, — закінчив він, — аз ним легко і гарно можна прожити. І саме це — мета людини. Я давно вже звик до цього нахаби, що прикидався всезнайком і магом; Уортлей тільки гоготів, але княжна на це сказала, що це все може й так, але що з того? Наш світ, — найкраще сказав про це Вольтер, — був би тільки клоакою для всіх інших планет і, коли б не видумувано казок і ідеалів, то людина скотилася б до стану дикуна. «А саме такий стан і проповідує той ваш хвалений Руссо, — зареготав Доманський, — ось вам найбільший філософ нашого віку! Він каже, що людину зіпсувала цивілізація, бо якби людина була дикуном, то принаймні залишилася б добросердою, і не шахрувала б свого ближнього, не пригнічувала б одна одну і не дурила б всілякими релігіями та законами...» «Нехай він це проповідує дурникам, — вкинув Христанек, — ваш Руссо ніхто інший як півголовок. Його давно пора засадити до божевільного дому в Шарантоні...» Княжна з тих дебат, які вели людці, що у філософії розбиралися як кабанці в астрономії, сміялася, аж поки ми не попали в халепу, мало не поскручувавши собі в'язів. За кільканадцять миль від Карлсруе вісь карети, яка й так відслужила свій вік, перегоріла, а колесо зламалося. Ми всі беркицьнули з карети і було тут і до сміху і до сліз, бо це сталося в лісі, здалека від будь-якого житла, на пустельному тракті. Гайдук помчав верхи за ковалем у найближче село. Ми розташувалися під деревами і чекали, люті на увесь світ. Та ось із куряви вилетіла карета з цугом у шестеро коней і з ескортом озброєних верхівців. Видно проїздила якась знатна персона і ми гадали, що карета промчить повз нас, але — ні! Форейтори осадили коней, а з карети виглянув і вийшов пристойно зодягнений панок середнього віку. Він галантно здійняв трирога і ввічливо запитав княжну, чи може їй чимсь служити. З розмови виявилось, що це надзвичайний посол найхристияннішого короля Франції, маркіз Етьєн-Арман Рошфор де Вількур, який поспішає у Найсвітлішу венеціанську республіку. Гадаю, що на початку він тільки віддав борг ввічливості, бачучи подорожних у халепі, але після кількох хвилин розмови з княжною, я спостеріг, що його зацікавлення княжною зросло втричі. Можу побитись у заклад, що цей маркіз, подібно як і я, задурився у княжну з першого погляду, хоч як усі французи, міг бути не вільний від властивого їм усім прагнення підбити ще одне жіноче серце, хоч на хвилинку. Мова маркіза була версальська, манірна і випещена, хоч не слід відмовити йому, що поводив він себе достойно, а з виду не був поганий. Я звичайно був проти того, але княжна прийняла його запрошення і в супроводі Христанека, що зразу ж поперся наперед, зайняла місце в кареті, а нам наказала, щоб ми її, як тільки полагодимо справу з ковалем, шукали в готелі «Прінц Фрідріх». То ж за ними закурилося, а ми залишилися в лісі і чекали ще з добрих дві години, поки не з'явився гайдук із заспаним ковалем і ще минуло кілька годин, які забрав сякий-такий ремонт карети. Аж зовсім пізно ми в'їхали у Штутгарт, переконавшись, що поліцейський контроль тут просто тиранський, а офіцери його високості герцога Вюртемберзького Карла-Євгена — найсобачіші шкури. Вони добру годину протримали нас на заставі, опромінюючи кожного з нас ліхтарем з голови до п'ят, заглядаючи, що веземо з собою і перечитуючи по десять разів паспорти і «лессе-пассе». В «Прінці Фрідріху» нас, забрьоханих і голодних, чекав Христанек, який завів нас у наші кімнати та сказав, що новий адоратор княжни — маркіз Рошфор де Вількур задля неї лише затримався в Штутгарті, хоч мав спильна їхати далі, у Венецію. Він дрібним бісом увихається коло княжни та вже підвечіркував з нею, Христанеком і своїм секретарем, замовивши всілякі дорогі страви і вина. Я з важкими думами розділив свою кімнату з Монтеги, а на другий день пішов у апартаменти княжни, яка як звичайно до полудня лінюхувала. Вона була в доброму настрою, попросила мене, щоб я тримав дзеркало, поки вона наліпить мушки і сказала мені, що, хоч за її відомостями герцог Карл-Євген не менший бабохват ніж мангеймський Карл-Теодор, але більш делікатний, до того з чималою кебетою і дипломатичним хистом. Двір у нього — блискотливий, очевидячки коштом неймовірних здирств і боргів, але легковажити його не слід. Можливо, що тут можна буде, хоч і не велику, але помітну рибу таки спіймати на гачок. Незабаром, чи не на цьому тижні влаштовується редута — баль, на який обов'язково нам треба піти, щоб, приватно і, нічим не зобов'язуючись, познайомитись з герцогом Вюртермбергу. «Княжно, — похмуро озвався я, вислухавши це все, — чи ви здаєте собі справу з того, що всі ваші знайомства, включно з вчорашнім, ранять мене до глибини. Це вам зовсім байдуже. Адже ви не думаєте про те, що ці знайомства і вас до чогось зобов'язують, бо жоден з цих, так званих великих світу цього, не буде так як я, земний черв, задовольнятися тільки одними зітханнями?» Княжна або графиня Піннеберг посміхнулася. «— Милий кавалере, ви маєте мене просто за якусь провінціальну дуриндочку. Світ великих, як самі знаєте, це — лицемірство, підлість і найнахабніша розпусність. Я дуже добре знаю йому ціну. Невже ви думаєте, що цей світ може мене спіймати? Найбільше мистецтво — це вміти жити як нетля, що літає навколо, але ніколи не опалить своїх крилець». «— Іноді буває, що й спалить», — тихо промовив я. «— Тоді це мусило б бути сяйво сонця, — замислилась княжна. — Всі інші сяйва для мене мертві і холодні». Що ж міг відказати на це? Ця жінка шалено прагнула жити і володіти і мені гірко ставало, коли я роздумував, скільки для цієї мети треба було їй зужити крутійств, вимикувань, фальшивої гри, гри до останньої карти, до останнього віддиху. Граєтесь з вогнем, пані, — хотів я їй сказати, але навіщо? Це був її шлях, її доля. Вона помітно була вдоволена знайомством з Вількуром, кажучи, що коли б у неї були такі протектори в Парижі, то не довелося б так ганебно залишати поле дії і, взагалі, все було б інакше. Я, настроєний того дня говорити гіркі речі, звичайно погодився з нею, що такі знайомі важливіші, ніж Христахнеки і Доманські, які б вони не були. «Однак, чиста справа, — суворо сказав я, — вимагає чистих рук», а висновки нехай робить сама графиня Піннеберг чи княжна Володимирська... «— Я вас не дуже розумію, — підняла брови княжна, мабуть невдоволена моєю безцеремонністю, — крім усього іншого, ви, кавалере, мало знаєте, що я роблю і чому роблю, не тому, що я вам не довіряю, але ви — запальний, інакше: причинний, а в політиці не можна бути причинним. Тут важить холодний розум». «— Про те, що шулери чи ярмаркові штукарі допомагають підсадити вас на престіл, я справді мало знаю та й не хочу знати...» Мабуть я, з мало приховуваної люті, сказав забагато і княжна нахмурилась та хотіла ще щось сказати, але знечев'я лакей урочисто обвістив візит маркіза Рошфора-Вільнева де Вількура, амбасадора його величності найхристияннішого короля при Венеціанській республиці. Кімната сповнилася пахіттю квітів і перфум, бо перед відвідувачем, який схилився в низькому поклоні, замітаючи підлогу струсячими перами на трирогу, гайдуки внесли з піввоза троянд, за якими княжну, бліду і тендітну ледви було видно. Маркіз був невисокого росту, жвавий і моторний як дзига, з хижим, орлім носом, як у всіх французів, з бистрими очима, із шрамами на смаглявому обличчі, які свідчили, що він був не тільки дипломатом, але неабияким воїном та дуелянтом. Одіння на ньому було за останньою модою, все з-біса дороге, але без перебільшення, на пальцях мерехтіли перстені, на черевиках срібліли пряжки і поведінка його була достойна. Княжна представила йому мене і він ввічливо, (що мені подобалось), привітався як рівний з рівним, а коли довідався, що я з України, то приємно, а навіть радісно, посміхнувся, торкнувся на хвилину чола і згадав, що у нього є тітка, вроджена маркіза Луїза Доментеніль-Ліанкур, яка є сестрою дружини генерала-лейтенанта графа Григорія Орлика з України, що під його командою він бився в кількох війнах. А Орликів батько, як йому відомо, хоч би з твору пана Вольтера, був спільником Мазепи. Я на це нічого не відповів, хоч про Орликів у нас дещо говорилось у Бакланівщині, але пам'ятаючи батькову думку про мазепинські справи, змовчав. Тоді ж маркіз, після розмови про це й те, запросив княжну і мене, як її секретаря, на вечерю в готелі «Під Шарлеманем», який він найняв для себе в Штутгарті на час побуту. Коли ж княжна запитала його, як довго триватиме цей побут, маркіз відповів, що його час — не його, а когось іншого («Може його величності короля Людовика?» — ще хитріше втрутила княжна), але він тільки попестив троянду і посміхнувся. Бестія не був ажніяк у тім'я битий, чіткий, освічений, хитрущий з-біса. Я по ньому бачив, що можна бути спокійним за шляхетне трактування княжни. Це не був заслинений Лімбург-Стирум, ані мордата мацапура герцог Карл-Теодор. З такою людиною варто приятелювати, але якщо треба, то можна й чесно схрестити шпаги. Отож я залишив їх обидвох, напрочуд не маючи ніяких Невеселих думок. На кружганку готелю стояв Доманський, гуторячи з якимись людцями. Побачивши мене, він залишив людців і приступив до мене. «— Кавалере Рославець, — нахмурив він свої чортячі брови, — як це там з тим підсаджуванням на престіл іа допомогою шулерів і штукарів?...» Я остовпів, бо згадав свої власні слова під час розмови з княжною. «— Ви знаєте, Рославче, — шальвіра вицідив крізь зуби, — що від мене ніколи нічого не втаїться. Краще ви свої поради сховайте для себе. Ніхто інший їх не потребує. На цей раз я вам дарую, але вдруге, дивіться...» Я було скипів і хотів його покликати до відповіді, але він тільки позирнув на мене своїми колючими очиськами, якби карбованця подарував, і зловороже посміхнувся. Людці його підчікували; у них було якесь діло. Я зрозумів, що на майбутнє мені слід бути обережнішим. Як мало я знав цей світ і людей, далебі! Боже мій, я їх зовсім не знав! До одних я йшов із щирим серцем, хоч того й не треба було, іншими нехтував як от Уортлеєм, під впливом першого враження. Спочатку я його просто вважав невігласом-ангелянцем, згодом добрягою, але ледарем, бідним на розум, з яким можна було про дурниці подейкувати і пожартувати; та й усе; на ніщо інше він не був здатний; осьтакий собі волоцюга під зорями. Однак я помилився. Це був парубок сердешний, а мені — щирий приятель. Цього вечора він грав зі мною на біліарді в готелі «Прінц Фрідріх». З виду нічого не подаючи, він під час партії сказав мені пошепки, що коли на ратуші вдарить дев'ята година, щоб я взяв шпагу і пістолети та подався, не хапаючись, по мості над Некаром, а потім у бік казарми герцогських важких драгунів. Під церквою Боромея він мене зустріне. Я почекав до вечора і все зробив, як він мені сказав. Вечір був прохолодний, після цілоденної спекоти посвіжіло; я повештався по місту, заглянув у кафе, де збиралися всілякі людці, погуторив біля Карлової школи з кадетами, які, до речі, бажали всіх чортів харцизові — герцогові Карлові-Євгенові, а тоді пішов знов до мосту на Некарі, та зверну її до церкви Боромея. Це була старовинна будівля; біля неї похожав Монтеги Уортлей. — Кавалере Рославець, — проказав він, вишкірюючи свої кінські зуби, — пробачте, що завдав вам клопоту, але хотів з вами поговорити, бо хто знає, чи коли ще зустрінемось з вами... У Монтеги, що йшов поруч зі мною, як видно, під плащем була зброя. Він пояснив мені, що нічого особливого не передбачує, але все може статися, бо за ним стежать ще з Мангейму і треба бути готовим на найгірше. Я спитав, що ж це все врешті означає, що діється, чи йому справді нічого робити? «— Все скажу вам, кавалере, — поклав мені він руку на плече, — подобались ви мені, видались мені зразу сміливою і чесною людиною, що попала в ці різні тарапати як макогін у риб'ячу юшку...» Мені хотілось йому належно відповісти, але він тільки зареготав і сказав, щоб я не сердував, бо він все знає і розуміє; але у нього ще стільки кебети, щоб не попасти під стріли Амура. А я, мовляв він, людина довірлива і запальна, то ж можу колись постраждати. Справа не в княжні, яку й він, Монтеги, шанує. Та й не в Доманському чи Христанеку, яких він не вважає аж такими вже меткими плутягами, щоб їх боятись. Діло таке, що княжнину карту грають людці, про яких ми маємо імлисте уявлення, а її справа не така й химерна, якби це виглядало. Але це виявиться пізніше. До його мовлення треба було вже звикнути; може він хотів видаватися шорстким, але дедалі він, на диво, говорив лагідніше, визволяючись від звичної йому начебто — недоумковатості. Я збагнув, що це було тільки прикидання, яке навіщось було йому потрібне. «Справа не в княжні, дамі серця вашого, кавалере, — продовжував він, посміхнувшись, — але завжди краще знати все, що треба, бо ж інтриг і хитрощів у нашому світі чимало. Таким, які це вміють збагнути, які не стають аж надто довірливими, безпечніше жити, ви розумієте це? Справа не в Христанеку, чи Доманському, які не такі вже всевідучі, щоб їх боятися. Алеж бо справа княжни не така химерна, якби видавалось на перший погляд; це виявиться пізніше. Запам'ятайте, однак, це, де б ви не були, кавалере, і вам це придасться. Покищо хочу вам дещо розповісти про себе, бо хочу, щоб ви думали про мене інакше, ніж може думали досі.» І справді, коли б мені це все сказав хтось перед тим, що цей телепень, за якого усі вважали Уортлея, разом и мною, може бути іншою людиною, ніж здавалося б, и не йняв би віри. Тепер я збагнув, наскільки буває помилково судити людину, не збагнувши її істоти. «— Я походжу із славетної родини лордів Йоркшайру, продовжував Монтеги, — і сьогодні я міг би бути неабияким вельможею в Англії. Але я унаслідував вдачу моєї матінки, Марії Уортлей, яка все своє життя звела внівець безглуздими фантазіями. Вона була в Греції, Туреччині, і в Італії, і в Німеччині, жила як хотіла, займалась мистецтвом та поезією, а я виріс одороболом, який всі невдачі свойого життя завдячує надмірному нахилові до оригінальності. Просто сказавши, я від юних літ нудився у цьому світі. Оповідати про всі нісенітниці і чудацтва, якими я розважався, поки мав гроші в Лондоні, чи в Парижі, не варто. Втім я нічого не шкодую, навіть знайомства із княжною, яку я зустрів в Ротердамі та витяг із халепи завдяки моїм акціям, на які ще тоді лондонські банкіри виплачували гроші. Але коли вмерла моя мати і залишила мені не більше як дві гвінеі, я зрозумів, що мені судилась доля досить гірка, тим більше, що всі родичі від мене відреклися. Коли ж я поїхав у Лондон, з дорученням княжни, то, як знаєте, повернувся з нічим, але звернув на себе увагу людей, з якими мені зовсім не хотілось мати будь-яке діло. Ніколи!» «Кавалер д'Еон де Бомон? сказав я. Чув я про нього...» «— Саме він, а також і інші люди, що займаються в цю пору різними, можна думати, досить важливими для Європи справами. Чи ви знаєте про те, що Англії ідеться про розірвання союзу між Францією, Австрією і Туреччиною, не враховуючи Іспанії і менших держав? Чи знаєте ви про це, що коли на морях і океанах вже утвердилась перевага флоту його величності Джорджа III, то справи континенту ще далеко не вирішені на користь Англії і союз Катерини II з Прусією та розгром Туреччини може довести до того, що Росія заволодіє усім Середземномор'ям? В обліки ж уряду його величності короля Англії це ажніяк не входить...». Я, звичайно, про це мало що міг промимрити. Автім, яке було мені діло до справ сильних цього світу? «— Даремно, — сказав Монтеги, — бо без сильних цього світу, княжна ніякої справи не виграє...» «— Сильні сильними, — перервав я його, — але краще вона зробила б коли тут не метушилась, між цими всіми підпанками, а пробиралась у степи Понтиди... Може хтось і чекає її там та рушить за нею... Як за Пугачовим...» Монтеги похитав головою. Він був тієї думки, що політичні справи тепер вирішуються тільки дипломатичною секретною дією. Навіть мати княжни — Єлисавета Петрівна добилася до престолу тільки завдяки допомозі посла Франції Шетарді. А хто виніс на престіл Фіцхен-Като? Ні, княжна йде правильним шляхом. Нині вона пактує з дрібнотою, але хто знає — може вже завтра заговорять з нею і великі. «Англія допомогла Катерині розбити Порту на морі, — продовжував Монтеги,» ви думаєте, що це Орлов спалив турецькі кораблі під Хіосом і Чесмою? Орлов такий адмірал як з клоччя батіг і коли б не Свиридов, Грейг і Ельфінстон, то його турки може й накрили б мокрим рядном. А тепер — ви читали в газетах? Підписано в Кучук-Кайнарджі мир, на основі якого Росія має піклуватися вірними христіянами у всіх володіннях султана. Хіба Англія не розуміє, що це значить? Ні, вона діє, вона хоче, щоб із Північного союзу вже завтра були лиш самі скравки. Англія і Прусія ніколи не дозволять на зростання Росії. В їх інтересах буде тільки її розподіл...» Голова ішла мені ходором — Англія, Прусія, Росія. Північний Союз... Я мусив би зайнятися вивченням цих усіх справ, що ніколи мені не видавалися надто важливими. Що це все мало спільного зі мною, чи з Монтеги? Але він мені це пояснив, проходжуючись в тіні дерев та озираючись, хоч ніч надходила і в цій пустельній околиці, серед спустошілих садів та пустирів, було, справді моторошно. «— Кавалере Рославче, — сказав він повагом, — якщо ви хочете допомогти княжні, то ви повинні як слід орієнтуватися в цьому лабіринті. Мене, наприклад, хотіли пошити в дурні, але я не дався». І він розповів мені, що в Лондоні його хотів д'Еон завербувати до таємної служби, але він відмовився. Після того надсилано до нього людей в Лімбурзі і в Оберштейні, а навіть на поштовій станції в Кобленці; йому робив таку саму пропозицію один добродій, що свідчився ім'ям д'Еона і калиткою золота, яке надсилалося б постійно, якби Монтегі погодився стати агентом англійського уряду. Всі вони гадали, що без грошей, без становища і без титулу, він радо прийме ось таке запрошення, готовий по виповнення всякого завдання. Я спитав його, які могли б бути ці завдання, на що він відповів, що, знаючи д'Еона, можна було сподіватись, що він спочатку дорожив би відомостями, які улегшили б його секретну роботу, про яку ніхто, до речі, не знає нічого, але дедалі міг би домагатися такого, що було б не лише небезпечне, але і диявольськи підле. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|