Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Іноді, без попередження, мене відвідував Афендик і, вилискуючи своїми олив'яними очима з-за окулярів, увесь час напосідався на мене, щоб я кинув розшуки княжни у Римі, а подався здовж узбережжя, від Мессіни до Генуї і розпитував за нею у портах. Йому засіла нісенітна думка, що княжна подалася до Лісабону або й до Істамбулу.
«Навіть, якби вона і була в Римі, — казав він — то це всеодно що шукати голку в копиці сіна. Чи знаєте, скільки тута живе ось таких осіб під прибраним ім'ям?» Я сливе силою випихав його до дверей: «Ідіть до біса, пане Афендику — ваша мость, ви мені надокучили мов гірка редька. Я виїду звідси тільки тоді, коли упевнюся цілковито, що княжни тут немає. Всі ваші здогади мені наніщо не здалися...» Він, як хом'як, покрутив носом і пішов геть, кажучи, що на мою неввічливість скаржитиметься графові. Я собі нічого з того не робив, а як собака висолопивши язика, чи в найманій портатіні, чи взявши на цілий день ветуріна, брався до шукання. Звичайно, була це не легка справа. Де тільки я не був, кого тільки не розпитував! Почавши під П'яцца Венеція аж до Вілли Торлонії і од Івана Літеранського до Монтанарської Брами, навкола Пантеону і в околі форума, розпитував я і за панею де Тремуйль і за графинею Піннеберг або Селінською, і за княжною Алі Емет, і за прінцессою Понтійською. Розпитував усіх, кого зустрічав і в остерії, і в готелі, і біля театрів, і в антикварських крамницях. Розпитував і ченців, і німецьких художників, і чічероне, і лакеїв амбасадора де Берні, і нічних сторожів, і ветурінів, і австрійських графів. Ніхто, але то ніхто не чув про таку особу, ані з опису не міг пізнати, кого мені треба, дарма, що багатьох людей, здебільшого з місцевого простолюддя, я просто наймав і обіцяв гроші, якщо найдуть мені хоч абиякий слід моєї княжни. Справді, княжна згубилася в цьому місті мов голка, мов піщинка в морі, але я шли, я просто таки горів тим, що вона проживає тільки в Римі, Це мене ще більше гнівило, я повертався додому, не чуючи ніг, валився на ліжко і спав мов той борсук, щоб другого дня знов зірватись і знов вештатись по вічному місті, шукаючи моєї згуби. Провидіння либонь хотіло, щоб котрогось дня мойого побуту в Римі, коли я самотньо привітав новий, 1775 рік замість того, щоб податися в бік Тревізького фонтану, де я починав був обстежувати околицю і де, як мені казали, осіли якісь знатні особи з закордону, я чомусь подався в зовсім інший бік, до П'яцца Навона. Там я ажніяк не сподівався довідатись щонебудь про княжну, бо на П'яцца Навона товклося простолюддя, багато іноземців, а так, це місце було неохайне, де навіть підсвинки свобідно поралися у смітті, а кози по заглухлих вуличках щипали траву. Ідучи ось так замислено і без цілі, бо, признатись, з вечора і мене почали таки мучити сумніви, ану ж таки справді княжни тут немає, я знечев'я підвів очі. Дивлюсь, а гайдук навернувся просто на мене і загарчав як цербер: за ним два сердюки несли портатіну з якоюсь сеньйорою та либонь з її чічісбеєм. Мене ошелешило: тим чічісбеєм у портатіні був ніхто інший тільки ланець і пройдисвіт, крадій і халамидник — мій слуга з Венеції — далматинець Зогу! Ні! Цього не описати! Бевзь розсівся собі пишно біля дебелої чорнявої донни, таки патриціанки, вилискував сережками і перстенями на пальцях, на голові мав чалму, а на собі прегарний турецький, багато вишитий халат. — «Зогу, ах ти ж песій сину, — гукнув я, — де ж мої куфри? Де мої сорочки і мої камізолі? Де мої дукати? Ти, злодіюко! » Я аж підніс тростину і був би її неодмінно поломав на спині у пройди. Уся моя нещаслива пригода, подорож з Ліворна у піратській бригантині, адже ж з його, ланця, ласки, стала перед очима. Зогу пізнав мене та прожогом вискочив із портатіни і схопив мене за руки. «Що хочете робіть, кавалере, тільки не зрадьте мене перед цією сеньйорою, що я був вашим слугою! Я збираюсь Мружитися з нею і вона знає мене як башату з Кіпру, який має сто виноградників! Що ж до сорочок і камізолів, то мені Аллах свідком, що як тільки я виїхав з Пізи, на напали проклятущі опришки і обчистили до голого тіла. Повірте, що я ледве не віддав духа за ваше майно і якби не добрі люди, то напевно лежав би і досі у рові при битій дорозі, порішений мерзотниками...» Ланець, звичайно, брехав аж з носа курилося. Я міг би заложитися, що на ньому якраз сьогодні була одна з моїх муслинових сорочок. Але він так слізно мене благав, пік клявся, заступаючи мене від сеньйори, що моє серце, як звичайно, зм'якло. Але я все ще вдавав люте пересердя. «В тюрягу тебе запроторю, небоже, провчу тебе раз і на завжди, щоб ти не тільки не був злодюжкою, але і щоб не зводив чесних сеньйор, удаючи башату...» «Кавалере, — благально зложив він руки, — дозвольте мені не втратити хоч раз щастя, бо я його таки тримаю за хвіст. Ота марчеза віддана мені доскінно, а крім того має в Кампаньї дімок і винницю, не враховуючи і тутешньої її посілості біля церкви святого Андреа Делля-Валля; вона гам випікає булочки. Зробіть мені ласку і мовчіть, бо я знаю, що ви шукаєте когось і через те у вас на серці і смуток і гнів. А я один на це вам пораджу... «Що, — аж спломенів я, — то ти, шальвіро, знаєш, де пробуває княжна і мовчиш?» Він пояснив мені, що знати, де княжна, він таки не знає, але зате бачиться що третій день із Христанеком, і яким має справи. «Які справи, ланцю, ти можеш мати з цим пройдисвітом?» Зогу озирнувся: «Він приносить мені золоті дукати, а я їх міняю. За десять розміняних він мені дає одного...» Мені аж мурашки пішли під шкурою. Я миттю збагнув, що Христанек таки робить фальшиве золото. «Ні, кавалере — посміхнувся невинно Зогу, — це золото може таки й щире, фальшиві тільки гроші. Пан Доманський і цей святенний абат Рокатані нарешті доглупалися, може і через магію, як робити щось схоже на золото з будь-якого металу»... Він показав мені одного дуката, який і справді виглядав на золотого, але був досить нездарно зроблений. Виміняти такі дукати міг би тільки такий самий ланець, який їх робив. Але мене цікавило не те. Я хотів знати, де живе Христанек і чи з княжною. Але Зогу нічого не міг сказати, бо фальшівники не довірялись йому аж так дуже. Воші зустрічалися з ним на умовленому місці, а потім щезали, Місця зустрічі були різні — раз на П'яцца Навона, раз біля Святого Петра ін-Вінколі, раз на мості над Тибром і ніколи двічі там само. Я суворо наказав Зогу, щоб того Ж вечора, коли він має зустрітися з Христанеком, його затримав як найдовше, про мене не кажучи ні слова, а я міг би тоді простежити, куди він повертається додому. Зогу побожився і присягнув, що ніколи не зрадить мене, що завжди буде до моїх послуг, а тимчасом повів до своєї нареченої, яка починала вже нетерпеливитись. Брехунець Зогу не витримав і тут: наплів про мене сім мішків вовни, і що я начебто князь з Семигороду чи Бористенії, володар незлічених багатств, ручкаюсь з усіми королями в Європі, а тепер перебуваю в Римі для власного дозвілля. Патриціанка була, до сто чортів, непогана, хоч у літах, що одцвитали. Вона сердешно мене привітала і, закочуючи очі, порадила мені, якщо я шукаю належної розваги, загостити у дім марчези Скіарчифіко. «Хто це така?» — Спитав я. «Нісенітниці, — зморщився Зогу, — це товариство зовсім не для його світлості князя Семигороду, mio cага!. Марчеза не посідає нічого, крім погаслої слави своїх предків та двох доньок, з якими поспіль пригощає всіляку шушваль і ловить у свої тенети грошовитих простачків. Із своєї цнотливості всі три марчези славні на увесь Рим.» «Не будь злосливим, Зогу-башо, — вдарила сеньйора мойого слугу віяльцем, — убогість це ще не хиба, а наговорам не вір. Пригадай, що й я тебе зустріла у доброї марчези Скіарчіфіко...» Зогу махнув маєстатично рукою і два телепні, що колупали оподалік у носах, не хапаючись, узяли за руків'я та понесли портатіну. Я сміявся, дивлючись, як мій Зогу грає роль башати. Світ видався мені іншим. Мені хотілось сміятись мов хлопчакові, спиняти і обіймати людей. Княжна не тільки була у Римі, але я її незабаром побачу власними очима —цього я був певен як того, що тепер день, а не ніч. Мені забаглося жити та ще й як! Тільки святкуючи, тільки музику і зо сміхом! Я глянув зукоса і побачив Афендика, що стояв на вильоті площі, під ліхтарнею. Я помахав йому палічкою — радісна новина, я вже й забув, що він мені настогид за ці дні, гугнявий ярига. «Що ви тут робите, ваше милосте?» «Оглядаю камеї у одного лихваря, а хіба вас дивує, що й я можу мати свої примхи?» Він стріпонув пилюку із свойого чорного каптана. «А з Риму їхати геть таки не збіраєтесь?» «Навіщо, — засміявся я, — всі шляхи ведуть у Рим. Я ж вам казав. Я вже на сліді княжни. Можете написати і графові, щоб готувався до авдієнції». «Он як...» промимрив Афендик і подивився на мене з-під ока. І оце вже вдруге щось в його погляді полоснуло мене моторошне: із-за окулярів глумливо блиснули його олив'яні, важкі очі, насмішкувато, я міг би присягнути. Мій добрий настрій пропав і я не вельми розводився над тим, що мені сьогодні притрапилося і про що я довідався під Зогу. Ще раз я подумав собі, що мій прямий обов'язок довірятись тільки самому графові, а нікому іншому. Афендик же дав мені розглянути декілька камей, які він оце недавно купив у лихваря. 2 Зогу повинен був бачитися з Христанеком тільки через гри дні, то ж мені треба було якось забити час. Я подумав: а чим чорт не шуткує, тай вирішив таки відвідати отих марчез Скіарчіфіко. Ветурін повіз мене у палац марчез Скіарчіфіко, що, видно, були досить відомі скрізь. Слава їхня була скоріше кепська, ніж добра, бо ветурін тільки позирнув на мене та підморгнув каправим оком. Проте в моїй звичці не було входити в розмови, та ще й про делікатні справи, з візником. При брамі палацу, що був собі лихеньким старовинним будиночком недалеко від Пасквіно, ніхто не питав мене, куди я і за чим. Ішли люди, ішов і я, а з мерко освітлених покоїв мені вийшла назустріч марчезамати, якій дуже хотілось бути ще молодою, тому й не шкодувала ні рум'ян, ні білил, а із супонвенням стану мали либонь її покоївки багато клопоту. Вона маніжилась і хмурилась як кішечка, хоч і підстаркувата, зітхала і чарувала, бо правда ж, — моя парсуна таки привернула її увагу. Увесь вечір і вона і її дочки займались тільки мною, на нікого не звертаючи уваги, хоч було тут і що хвилини приходили різного народу без ліку. Це мені нагадало Орлеанське взбережжя в Парижі, за перших днів мойого знайомства з княжною. Те саме безладдя, та сама нісенітність і те саме невігластво. Товклися тут малярчуки з Німеччини з мишачими кісками, які охали і ахали, захоплені видом руїн Колізея чи пранням білизни на Тибрі. Сновигали тут і абати, здебільшого мабуть фальшиві, що носилися з сонетами Петрарки і цитували Аретіна на кожному кроці. Присідався до мене якийсь, оберемкуватий панок, що його називали капітаном і який начебто приїхав із Перу, де був важною парсуною. Тихенько сиділи і римські вилинялі патриції, вбогі мов церковні миші; був один шотландець, довгий мов тика, який начебто верховодив поміж тими, що хочуть посадити в Англії Стюартів. На стіл давали стару як світ гиндючатину і худющі рибини, на які ця братія накидалася і уминала аж лящало за вухами. І вино було не вельми дороге, навіть не Асті, але було його, що правда, вдосталь. Марчези плили серед гостей мов пави, декого приголублювали, декого ігнорували, а увесь час питалися і говорили про якогось знатнішого гостя, який ще не прийшов, а якого називано бароном. Марчеза-мати спочатку було розставила на мене сіті, але незабаром відступила своє місце дочкам. Одна — Пальміра була хирлява і носатенька, хоч і з гнучким станом як у оси, а друга — Розалінда, — леле — зовсім непогана, а таки собі вродлива; вона тільки вигравала своїми чорними очицями, якщо не маніжилась білими як мармур плечима і не надила мене то мушками, що сиділи зальотно на її личку, то чорною стьожкою, яка обіймала її лілейну шийку! Щеміло мені серце із туги, так вже виснажив я себе тими безплідними розшуками, бігаючи бродячим псом по Римі, але таки знадила мене ця бісиця і я трохи взявся до цієї чорненької, наймолодшої марчези, бо що ж мені було врешті-врешт тут робити? Втім, у передпокоях почувся гармідер, лакеї забігали із свічниками, гості позривались із-за столу, а марчеза із своїми дочками поплила назустріч якомусь, видно іменитому гостеві. Я сподівався побачити поставного вельможного магната, але на моє здивування, увійшов невеличкий чоловік, який виглядав на зніяковілого, бо люб'язно усім кланявся і не й, де подіти свої пухкенькі руки. Я відразу пізнав в ньому барона Шенка, того самого, що з його приводу їм довелося так нефортунно втікати із Парижа. Я, було, отетерів, але вмить погадав собі, що мені, власне, нічого боятись, адже ж він мене в очі ніколи не бачив і навіть не міг ніяк знати про мій зв'язок із княжною. З другого боку — мені навіть варто було з ним познайомитись, він не спроста був у Римі. Скіарчіфіко, і мати і панянки, аж розцвили, всі інші аж захекувались, і я зрозумів, що барон осьде персона гратіссіма, протектор дому Скіарчіфіко і либонь жертвенний цап, з якого і вдова і дочечки дерли сім шкур. Не сказав би я, щоб цей барон так надто відповідав на залицяння господинь, він відмахувався від них немов від докучливих мух і виглядав не тільки смутно, але як іпохондрик, — знуджено. Нас обидвох посадили поряд і він, вирізняючи мене з поміж всіх інших (сам не знаю чому, може їх усіх знав давніше і краще ніж я), розповів мені, що перебуває її Римі не так задля інтересів, які веде разом з деякими конторами, в тому і франкфуртською — Ансельма Ротшільда, як задля особистих справ, які, на жаль не дуже веселі. З двох перших слів я побачив, що це зовсім не та людина, що я її бачив у Парижі і в такій фурії. В істоті речей це була якщо не нещаслива, то добра людина, може навіть і шляхетного серця. Це вже видно було з того, що пін давав безсоромно їздити собі по голові всім трьом Скіарчіфіко і цій шушвалі, яка тут присусіджувалась. Один його зразу просив позику, другий жалівся, що не має грошей на рами до картин, третій пропонував йому якийсь шматок мармуру, що начебто походив з храму Афродити в Делосі, а марчези безцеремонно лізли йому в кишені. Барон давав усім без надуми і то пригорщами. Або цій людині дійсно було всього вдосталь, або вона була надто розсіяна. Я, навіть бувши богатієм, не давав би себе так огидно скубти, хочби тільки через те, що ніякої відплати, хочби тільки добрим словом, чи, ділом, не можна було сподіватись від цієї голоти. «Кавалеро Рославець, — сказав він мені погодя, — я вельми радію нашим знайомством. З вашого обличчя б'є мужність і рішучість. Ви робите честь вашій батьківщині своєю снагою і знанням. Свого часу, в Пресбурзі, я мав приємність знати одного вашого земляка, від якого вчити, та, на жаль, не навчився мудрості.. «— Хто ж це такий, бароне, коли можна знати?» Баронове обличчя проясніло: — «Це був філософ, який своєю вдачею і розумом та й способом життя нагадував старовинних. Його ім'я – Григорій Сковорода. Барився він у Пресбурзі недовго, пішої собі геть і де він тепер, не знаю, бо це була людина непосидюща, вічний мандрівник, який так і казав мені, що зійде увесь світ і все спізнає, бо світ хоче його спіймати, та не спіймає..» Я нічого не міг йому сказати про цього Сковороду, але мене щиро вразила його добра думка про моїх земляків. Ніщо так не радує на чужині, коли чуєш похвали для твоєї і батьківщини і для її людей. Проте мене більше цікавило завести розмову на інші, ближчі мені шляхи. То ж, барон, немов читаючи мої думки, несподівано для мене, притишив голос, хоч за гармідером галайстри, нас і так ніхто не почув би: — «Дорогий кавалере Рославець, якщо мова про вас, ваших земляків і вашу батьківщину, якої доля після вельми цікавої книжки, написаної паном Вольтером, загально відома, хоч і невідрадна, я спитаюся вас, чи, бува, не чули ви коли-небудь про особу, яка виступає з правами до корони Понтиди і либонь України, а то й усіх трьох Русей?...» «Не тільки чув, — переводячи духа, сказав я, — але і зустрічав її...» На це барон Шенк спалахнув увесь, видивився на мене, сполотнів і схопив мене за руку. «Перейдемо в іншу кімнату, — прошепотів він, — там нам не заважатимуть»... Добре, що галайстра взялася музикувати і танцювати і ми змогли бути без неї в бібліотеці. «Скажу вам ось що, кавалере, — зітхнув важко барон Шенк, усадовивши мене проти себе в фотелю, — прінцеса Володимирська чи пак королева Понтійська — це моя доля. Не маю звички звірятися кому-небудь із моїх сокровенних почуттів, але вам визнаю: ніщо мені не миле, ніщо не цікавить від хвилини, коли я втратив з очей особу, що ви її, як кажете, знали в Пізі...» Я зумисне послався на Пізу, де княжна мала відносно добру репутацію і де, головно, мене не було біля неї. Я ще не був певний того, чи сповідь Шенка це не нова якась кабала. Датись йому в руки я не хотів, бо дідок хоч добрий-добрий, але я бачив його в люті, — такий скрутить голову як стій, а рученята у нього хоч пухкі, довгі. — «Я скромна людинка, — почав барон Шенк, — вік мій з юних літ, у Пресбурзі, де мій батько мав позикову контору, присвячений був праці і то важкій, бо ж хочеш стати в цьому химерному світі людиною незалежною, то мусиш насамперед відмовитись від усіх земних капризів. То ж відносно молодим я дійшов до такої фортуни, дорогий мій кавалере, що моїми боржниками були і князі Лобковіци, і Турн-Таксіси, і навіть сам теперішній імператор Йосиф II, не кажу про саксонського короля і найрізніших герцогів та електорів країв Німеччини, які всі сидять у мене під капелюхом. Мої міняльні контори і банки існують по всіх столицях, від Лондону до Лісабону, від Антверпену до Гданська. Навіть Ротшільд не має того що я, хоч він загрібає гроші лопатами. Та чи в тому справа, кавалере ви мій? Що мені з того багатства, з тієї фортуни, коли я приворожений раз і назавжди, без вороття і без надії...» І безталанний барон розповів мені історію про те, як одного вечора в Празі, на Карловому мості, він врятував нещасливу дівчину, що хотіла кинутися в воду. Кондиція її була нужденна, звалась вона Еліза Фінк і була швачкою, хоч підозрівалась і в легшому ремеслі. її коханця чи спільника арештовано напередодні за те, що грав значеними картами. Як виявилось, це був дезертир з угорського регіменту імператориці Марії Терези — Христанек. Банкір Шенк, який ще тоді не називався бароном, бо цей титул купив собі згодом, не був досі щедрий на добродійства. Особливо щодо людей з непевною репутацією, але чомусь доля Елізи його схвилювала і він її оточив опікою, вилікував із фебри, у яку запала і серед різних маячінь називала себе королевою або сестрою перського шаха. Так вона і залишилася у нього в домі і прийшовши до себе, під великим секретом призналася, що вона є дочкою імператориці Єлисавети і Олекси Розумовського, що виростала в якомусь монастирі, але, як і коли попала закордон та чому назвалася Елізою Фінк не могла або й не хотіла пояснити. Барон Шенк дуже зацікавився цією темною справою і відрядив найпроміткіших своїх факторів, у Варшаву, Істамбул і навіть у Санкт-Петербург, щоб вони вивідали, що в оповіді Елізи правда, а що брехня. І справді, його агенти ствердили, що цариця і її морганатичний чоловік мали аж восьмеро дітей, які були в свій час секретно розіслані по різних закутках імперії і слід по них загинув. Одні либонь вмерли, інші розгубилися серед простого народу. Але не могли фактори оспорити тієї можливості, що котресь з цих дітей збереглося і хтозна, чи не дісталося закордон, хочби у Крим чи в Туреччину, може взяте в ясир підчас війни. І можливо, якщо б це все діялось в іншому часі, та й з ким іншим, то барон закинув би цю справу, І а швачці наказав би не розводитись про її нічим не підтверджені претензії і зайнятися своїм ремеслом по чесному. Однак сам барон спостерігав, що особа, яку він прийняв у дім, прийшовши до здоров'я, зраджує неабияку кебету, уміє поводитись як добре уроджена особа і говорить про речі або про людей чи обставини, яких вона ніколи і увісні не могла бачити. Додати до того і те, що в гаразді вона розцвила нещоденною уродою і то саме такою, про яку в давен-давна мріяв барон, ще як був убогим помічником у конторі. Коротко сказавши: барон закохався у ній і то до самозгуби, бо як на те, Еліза Фінк була зовсім не такою легкою жіночкою, а неприступна мов скеля, яка воліла б смерть собі заподіяти ніж учинити щонебудь проти власної волі. Бувши вдячною баронові, вона сама сказала, що нічим він її не притягає до себе, що всі його залицяння даремні і що вона краще піде йому геть з очей, ніж має бути причиною його нещастя. Барон же, щоб затримати її біля себе, прирік їй, що займеться справою, допоможе їй вибороти права на престіл, а тимчасом купив їй титул графині Пінеберг та оточив увагою, якої позаздрила б неодна герцогиня. Христанека він вже раніше визволив з тюрми і залишив його секретарем у подяку за його безкорисну опіку над княжною, коли вона була нікому невідомою швачкою. До речі, цей самий Христанек нараяв його узяти також до почту княжни такого Доманського, людину непевного стану і походження, яка з першого ж кроку визнала царственні права графині Піннеберг. «...І ось так, мій кавалере дорогий, ця чудесна жінка жила в одному з моїх домів, у Кілі, аж поки одного гарного дня не втекла разом із Доманським і Христанеком, які забрали при цій нагоді дещо з мойого столового срібла і клейнодів та, як вияснилося потім, сфальшували мій підпис на вексель для пана Ротшільда. Слід їх я незабаром найшов у Дрездені, де обидва шальвіри тримали ігорний дім, а графиня Піннеберг вже мало ще не ввійшла в довір'я до короля. Згодом, коли їм земля почала горіти під ногами, вони втікли до Голландії, де їх підтримував племінник президента Східно-індійської компанії, такий шалапут Монтери Уортлей і після розмаїтих пригод, дібралися до Парижа, де я їх найшов і де вони мені просто з рук висмикнулися як ті в'юни...» Я подумки засміявся, бо міг би про це дещо і сам розповісти. Та бідний барон Шенк не зауважив мойого посміху, а тільки, мугикав, пихкотів і витирав хусткою лисину під срібною перукою. «Всі дальші розшуки не дали наслідків, — сказав він, — тільки недавно, в розмові з моїм кредитором, герцогом Карлом-Теодором, що згодом потвердив мій знайомий банкір Опенгаймер, я довідався, що княжна Володимирська пробувала у Мангеймі, але зникла звідти і либонь перебуває або в Австрії або в Угорщині. Я відрядив моїх агентів і туди і сюди, але вони всі, водноголос твердять, що княжна не може бути в іншій країні, а тільки в Італії. Але ж Італія велика, а імен у княжни без ліку. Може мої агенти попід її вікнами ходили, може я сам пробував і нею в одному місті, та якже нам про це знати? Навіть лейтенанти поліції різних країн і міст, починаючи від самого графа де Сартіна, з яким я за пані-брата і який мені княжну з-під землі знайшов, розкладають руками... Це не легка справа, мій кавалере... Я виявив співчуття своїм власним сумовитим обличчям і наївненько спитав: «Усе ж не розумію одного, бароне, а саме того: навіщо вам так вганятись за жінкою, яка за всіми ознаками, є звичайна авантюрниця? Атжеж ви самі її такою представляєте перед всіми тими, що її ловлять. Чи вам з простої відомсти хочеться, щоб її затаврували і одіслали на галери?» Барон заломив руки. «Боже ми, Боже мій, кавалере, як ви мене зле зрозуміли! Невже я хоч раз сказав вам, що маю її за авантюрницю? Невже ви гадаєте, що мені дороге те срібло або ті клейноди, що їх покрали її секретарі? Невже ви гадаєте, що я зміг би післати її на галери? Я кохаю її ви розумієте це? Нехай вона могла б бути моєю дочкою, але ви не знаєте хіба, що кохання не знає меж віку І що останнє кохання людини, вже літньої, найпалкіше, хоч і найжорстокіше? Пасія моя і розпач моя такі великі, що я виговорюю поліції найгірші речі на княжну, тільки на те, щоб допомогли мені її знайти! Але ж в одну мить, якби вона була в нещасті я заплачу вдесятеро, ба, що я кажу — в сто разів більше того ніж вартий її здогадний злочин, щоб тільки її визволити...» жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|