Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| «— Ви диявол, а не жінка, — жалісливо і безпорадно скрикнув я, — чи ви собі здаєте справу, в яку поталу ви мене кидаєте?»...
«— Ви праві, кавалере, — серйозно промовила вона, — я дійсно — дияволиця. І в силу деяких неписаних законів, дарованих нам Вельзевулом, я не маю права входити у близькі зв'язки, навіть із найлюбішою мені людиною, поки ця людина не довершить деяких приречень...» «— Я довершу всіх, яких забажаєте, — палко скрикнув я, навіть, коли хочете, побратаюся із самим чортом, нашим родичем, моя сеньйоро...» Як не дивно, але я, тримаючи в обіймах цю гнучкостанну чортицю, в задуренні свойому не тільки щиро повірив в те, що вона говорить з найповажнішим виразом обличчя, але був готовий вчинити все, що накаже її примха. «Почнемо від абракадабри , тобто від посвячення вас у перший круг Вельзевулових зброєносців, — промовила вона і підморгнула лукаво, — а після цього, перше ніж перейдемо до далеко важливіших завдань, ви зазнаєте, кавалере, перших насолод раю чи пак пекла. Бо любов моя — не звичайної земної жінки, а втаємниченої, отже — пекельно-пристрасної...» На моє щастя, в цій хвилині мені видалось, що я почув за собою чиєсь стишене хихотіння. Я давніше вже мав увесь час враження, що там, за ширмами або принаймні в їх напрямку, щось діється: неясне шемріння, шарудіння вже декілька разів мене бентежило, хоч я відганяв від себе всякі сторонні думки; до того ж я був так зайнятий, що й не зважав на ніщо. Однак хихотіння було настільки виразне, що я миттю спритомнів і вистрибнув з ліжка. «Кавалере, — загородила мені дорогу моя чортиця, — не звертайте уваги, це не більше як пустощі присутніх, незримих бісів...» Але я, як стояв, схопив мою шпагу, що лежала на кріслі і кинувся з нею на ширми, розпорюючи одну з них з гори вниз. Інші, сусідні, від удару і моїх рухів, раптом попадали на підлогу. Здивуванню мойому і соромові не було краю, коли я побачив, що за цими китайськими ширмами сиділо у вигідних кріслах може з парканадцять панків і паній, здебільшого підстаркуватих. Сиділи вони всі навкола кімнати, а скоріше — ліжка, що було на середині, та очевидячки, крізь дірочки в шовку, преспокійно собі придивлялися всьому тому, що осьде за цей час відбувалося. Регіт привітав мене, я постояв ще хвилину, не знаючи що мені робити і мав либонь досить дурний вигляд, Деякі, я зауважив, аж за животи бралися від реготу з мойого приводу. Проте мені не спало навіть на гадку гніватись за це на них: ці люди мали більше підстав реготати, ніж я обурюватися на них. Миттю я чкурнув з кімнати, щоб скотитись по сходах кулею. Регіт стоклятих глядачів і моєї бісиці ловив мене ще на вулиці. Я біг мов шалений, збиваючи з ніг людей, не здаючи собі справи, що я власне не знаю, куди мені бігти і де я перебуваю. На щастя, я налетів з розгону просто на абата Гронкі, що аж розложив руки, щоб мене піймати: «Тю, на вас, кавалере, куди ви так женете?...» Відсапавшись, я пішов з ним до остерії і не втаюючи нічого, розповів йому все, що сталося зі мною. «Вам дійсно таланить на халепи, кавалере, — похитав він головою, — мені казав звечора Зогу, що ви подались з якоюсь дівицею в портатіні і я ремствував, навіщо це він вас пустив самого. Не вірте венеціанкам ні на гріш...» «Коли б це була венеціанка, абате, це була — порту; галка...» «— Може ще жінка португальського амбасадора?...» Абат зареготав і собі, аж сльози йому покотилися по пухлих щоках. «Це не інакше як та іспанська куртизана Занзарра, — проказав він, обтираючи сльози, — вона звичайно подає себе або за португалку або за колишню султанську гаремницю, хоч це найпаскудніша придзингльованка Венеції тим докучливіша, що здатна на все зле. Те, що вона з вами проробила, відбувається в Венеції вже від довгих років і Інквізиція даремно шукає винуватців може не стільки з нелюбові до неморальних вчинків, як зі злості, що їй не поступають проценти з цього рентабельного підприємства. На такі бо спектаклі білетики продаються по високій ціні, а платять їх найдостойніші люди нашої Республіки, коли хочете знати...» Я не хотів далі його слухати. Мені було соромно, та ще так, що я аж кусав свою губу. Так дав я себе обдурити, встрибнув із себе аж осьтакого йолопа!... Я прихапцем попрощався з добрим абатом і найняв гонголу, щоб відвезла мене до мойого дому. Я не хотів нікого бачити, нічого чути. Мені здавалось, що вся Венеція показує на мене пальцями. Коли б я тільки дістав у руки цю кляту Занзарру... Вже світало, коли я опинився в моїй кватирі, переступив через сонного Зогу, що либонь чекав мене всю ніч біля моїх дверей, кинувся як стояв на ліжко і вмить заснув. Верзлися мені химородні сни: чортівські реготливі рила, жінки з блідими обличчями, що вчили мене абракадабри і я, як казали мені потім, кидався, вигукував у сні, вимахував рукою, аж поки не прокинувся. Наді мною стояв граф Вонсович, який з Зогу, як казали, будили вже мене з пів години. Сонце дерлося крізь високі вікна. «— Кавалере, гукав мені до уха Вонсович — я маю для вас добрі вісті!...» «Які вісті?» Я зірвався і чухався. Волосся мені гривою лізло в очі. Вонсович сів на ліжко і розповів мені, що тільки що в таверні під «Левом Дожів» він зустрів землячка, якогось польського шляхтича, який також нібито хотів їхати до Істамбулу, де гуртувались конфедерати, готуючись до війни, та передумав і тепер, обдертий та голий, вирішив повернутись до Варшави і дати спокій з усякими політичними справами закордоном. Та діло було не в тому. Шляхтич, який був якийсь час підчашим у такого герцога де Вілльєра, що приятелював з королем Стасем [звідси і протекція для шляхтича, коли б він повернувся до Польщі], розповів йому про якусь таємничу даму, Елеонору де Тремуйль, яка проживає зараз у Пізі і звідти, з допомогою Кароля Радзивіла, а може й одного з кардиналів, розсилає в усі усюди маніфести, величаючи себе імператорицею всіх Русей і королевою Понтиди... Я зірвався як навіжений з ліжка. «Де той шляхтюра, давайте його сюди негайно!» Мій сон пропав умить. Але шляхтюра вже від'їхав цього вечора до Відня. Вонсович казав, що він шукав мене по цілій Венеції і забігав до моєї господи, декілька разів. Я ще раз спомянув чортом кляту португалку. «Проте не знаю, — сказав Вонсович — чи застанете ви її в Пізі, бо шляхтюра твердив, що наскільки йому відомо, ця мадам де Тремуйль збіралась податись до Неаполю, де буцімто їй обіцяють допомогу...» Я наказав Зогу чим швидше пакувати наші речі, а сам, умившись і причесавшись, побіг до пана Афендика, щоб дати йому звіт із добрих новин. Він вислухав мене, досить глузливо споглядаючи на моє обличчя, що на ньому напевно видно було наслідки недоспаної ночі, а тоді сказав, що, за всіми ознаками, вістка про побут княжни в Пізі — брехня, одначе про Неаполь він справді чував окружним шляхом, звичайно від своїх шпигунів: королева Неаполю і Сардинії Марія Кароліна начебто виявила зацікавлення долею княжни і він радив би мені, не гаявши часу, поспішати; їхати в Пізу, а звідти — в Неаполь. Сам він виїде до Риму, тим більше, що і граф Орлов, який є тепер з ескадрою в Мессіні, збірається завернути до Остії. Ще перед вечером, попрощавшись з моїми венеційськими друзями та, рясно покропивши нашу розлуку, я і Зогу, у поштовій кареті виїхали в напрямі Верони. Нічого казати, що я, озирнувшись, побажав сто і двісті трясць не тільки моїй вчорашній португальській амбасадорисі, але і цілій бісівській Венеції, що коштувала мені стільки дукатів, здоров'я і найнісенітнішого обдурення. Догадався цуцик, коли хвіст одпав. ЧАСТИНА ВОСЬМА ТІНЬ СЕМІРАМІДИ Моїм єдиним бажанням є добро держави, якою божим велінням я володію. Слава моєї країни є моєю славою. Я чиню те, що на мою думку корисне для інтересів народу. За мене говорить моя дія. Катерина II, 1774; «Листування». Найвищий час упоратися з цією креатурою, напівбожевільною жінкою, яка присвоює, собі ім'я і походження, до чого не має найменших підстав. Катерина II до адмірала Ол. Орлова, 1774. Якщо постає питання, що краще для володаря: щоб його більше любили, ніж боялися, або, щоб його більше боялися, ніж любили, то відповідь має бути щоб його боялися і любили одночасно. Але тому що поєднати ці речі важко, то далеко краще для володаря, щоб його боялися, ніж любили. Н. Маккіавеллі. «Князь», 15 Несправедливість, довершена для добра людства, стає справедливістю. Ж.-Ж. Руссо. 1 І ось я, після добрих двох тижнів мандрівки і незліченних пригод — щоб їх і не бувало! —опинився в Неаполі і сидів у своїй кімнаті, в затхлій господі «Іль Соле» [«Під сонцем»] на вуличці, яка до того ще й назву мала дотепну: «Віслючий заулок». Обнявши голову руками, я думав думи.. Невеселі вони були, таки вкрай невеселі. Від самої Венеції почавши, мені не таланило. Якось дібрались ми з Зогу до Пізи, у сльотний вечір та й негайно взялись за розшуки княжни. Шукав я її під усіми іменами, які мені були відомі, поки не натрапив на ім'я сеньори де Тремуйль, під яким вона жила в Пізі, в монастирі Кармелітанок. Так, принаймні, сказали мені люди: якийсь плюгавий поетик, що всучив мені в руку книжочку своїх сонетів і попросив відразу позичити йому три цехіни, та проноза — судовий писарчук, якому я не довірив би ні калитки, ані годинника. Обидва вони знали Доманського і Христанека, а про Рокатані висловлювалися з великою шанобою, підкочуючи очі і зітхаючи; шальвіра прикидався перед ними сповідником княжни. Княжна, мовляв, жила богомільною самотницею в монастирі, але це не перешкодило їй розгортати жваву політичну діяльність. Безліч людей її відвідувало, одні приходили, другі відходили, а найбільше крутився біля неї французький шарже д'афер, як кажуть, з Венеції, маркіз Рошфор де Вількур. Відоме було теж і ім'я Кароля Радзивіла, який, у забрьоханій кареті, тільки те й робив, що проїздив через Пізу, забігав у монастир і чвалував далі, щоб знов повернутись за декілька днів і так само швидко від'їхати. По правді сказавши, ні ярига, ні піїт, не могли мені сказати як слід, чим власне займалася княжна та які були її цілі. Певне було те, що княжна і її шамбеляни не на жарт зберігали інкогніто, може з чийогось наказу. Важко було також мені довідатись, якими фондами розпоряджала княжна, але з того, що Христанек ні у судового писарчука, ані у піїта нічого не позичав, а ще й навпаки, посилаючи їх за різними орудками, платив дещицю, виходило, що грошенята у них завелись. Уся Піза княжною дуже цікавилась; ходили різні чутки, але, як я бачив, правдивої. Вона сливе ніде не показувалася і з ніким, крім своїх домашніх та приїзжих відвідувачів, не приставала, Піїт твердив, що хоч кращої жінки він не бачив на свойому віку, одначе їй без сумніву докучає якась печаль, бо обличчям була бліда. На його гадку, ця сеньора де Тремуйль мусіла бути царственної крові, а це впадало кожному в очі; по-друге, жила вона в постійній тривозі. Місцева поліція була нашошорена, але мабуть з уваги на її високих опікунів, вдавала, що нічого не знає і не бачить, одначе, коли княжна одного світанку, у власній кареті та ще й у супроводі кінних гайдуків, враз із куфрами і шкатулами, як навіжена зірвалась і виїхала, поліція Пізи вже знала, що її шлях — у Неаполь. Цих відомостей для мене було досить. Я щедро нагородив моїх голодранців так, що вони, щоб учинити мені приємність, силкувалися на нові і вже зовсім неймовірні брехні. Але я відразу відрізняв їх від правди. Того ж дня я наказав Зогу їхати наперед у Віареджо, з речами, щоб замовити нічліг і пошукати бригантину, якою ми могли б дібратися до Неаполю. Сам я залишився ще в Пізі, блукав по місті, дивувався башті, яка, на очах, здається, падала-падала, а таки не впала; повечеряв і заліг спати, щоб бути свіжим до дальшої подорожі. Таким чином, я міркував: Вонсовичу не брехав той його молодий полячина, а Афендикові агенти також не помилилися, доносячи про накладання княжни з неаполітанським двором. Якщо пізанська поліція не мала щодо того сумніву, то так і було, бо з власного досвіду я переконався, що поліційні відомості, якщо не зовсім, то завжди близькі до правди. Поліція бо знає, що в траві шумить. У Віареджо, куди я прибув диліжансом і яке виявилося препаскудним портовим містечком, де кожний хотів мене оциганити, я шукав мойого Зогу цілих три дні надаремно. Такого ніхто тут не бачив і не чував про нього. Сердитий до краю, ходив я понад морем і тинявся по ринкові, кляв далматинця і всю його родину, бо аж на третій день збагнув, що пройда попрощався зі мною назавжди, захопивши з собою два моїх важенні куфри, випхані всяким добром. Всі мої муслинові сорочки, мої мережива, мої штани і мої атласні камізолі пропали! Чортів син тепер насміхався з мене. Не досить того, що я його годував, мов того кнура, догоджав йому і одягом і цехінами, які він вибирав із кишень, коли чистив мої одяги, не досить, що моїм коштом він користався принадами Чечілії Монтефіоре, але так підло ще й обікрав мене! Що ж, довелося стиснути зуби і приректи собі раз назавжди не робити ось таким людям добро. Хоч мене відмовляли статочні люди у Віареджо не братися до Неаполя морем, всежтаки, зваживши, що узбережжям подорож була б не легшою, до того ж напевно небезпечнішою, бо там кишіло від опришків, я таки вирішив плисти. Маючи в пам'яті історію мою з морейцями, я тепер був дуже обачний і двічі зважив та тричі змірив, поки не підрядив одного генуенця, — власника бригантини, щоб він мене відвіз до Неаполю. З цим генуенцем, якого я й так поганяв, не шкодуючи цехінів, ми вийшли в море, покинули цю нужденну діру Віареджо, де, до речі, нещодавно стояла ескадра адмірала Орлова і мешканці не могли віджалувати їм його, ані його офіцерів, які тут добре попиячили і побенкетували. Тим то і до мене відносились, і в господі і в порті дуже ввічливо і навіть запобігали переді мною, бо я не крився з тим, що й я офіцер морської гвардії щедрого графа. Що ж до генуенського капітана, то він не знав, де мене посадити і дав мені найкращу каюту, яку мав, а сам перенісся до спільної халабуди з посполитими морцями. Проте це все була комедія, поки ми не виїхали з Віареджо. Як тільки ми опинилися в морі і береги ледь-ледь мріяли на виднокрузі, поведінка капітана та його підвладних цілковито змінилася. Генуенський злодюга кляв як швець, вмовляючи в мене, що я його підманув в усьому, що він через мене затопить свій корабель, бо виїхали ми в день якогось святого, в який зовсім не годиться плисти, називав мене шпигуном і погрожував, що продасть алжирським піратам, якщо я не додам йому більше цехінів до домовленої заплати. Що я мав робити? Зрозуміло, що я мусив задовольнити ланця, але цього не було досить, Він не те що кожного дня, але сливе щогодини підвищував заплату за мій проїзд під різними приводами, до того такими нікчемними, що просто не хотілося слухати: він, мовляв, через мене вже терпить покару долі, бо йому, і щогла зламалася і вітрило тріснуло і котрийсь морець звихнув собі руку і вода затухла і м'ясо обсіли мухи — шальвіра в очі знущався з мене. Я платив, поки міг, коли ж у мене не стало більше цехінів і коли я, сам, розсердившись, почав погрожувати, що про все доповім у Неаполі і внесу скаргу на гундсвота, бандитюги взяли мене за руки і за ноги, вкинули мене разом із дещицею моїх бебехів у човен, підвезли до берега і висадили. Такого злодійськоїв і чортячого реготу не чув я ще ніколи, яким ці волоцюги прощались зі мною. Далебі, мені навіть приходило на гадку, що хтось їм окремо заплатив за те, щоб вони так мене оциганили. А що було робити? Я взяв із собою з моїх речей, що міг, решту кинув на поталу і поплівся берегом до найближчої рибальської оселі, звідки мене на гарбі доставили до Чівіта Веккіа, богом і людьми забутої глушини, де жили рибалки та мабуть розбишаки. На щастя, ніхто з них не знадився на моє добро. Всі цінніші речі свої я запопадливо поховав за халяви, а вбивати їм мене не було жодної рації, бо не було чим поживитись. За невеликий золотий ланцюшок якийсь абат, якого я зустрів, відступив мені свого віслюка і ми з бідою доїхали до Неаполю. Місто, в якому я тепер опинився, звичайно, хороше. Вид на море, на затоку, на Везувій, що злегка курився, як куриться завжди, чудесний. Але мені було не до оглядин гарних краєвидів. Мені було і не до свят, що в їх розпал я якраз попав у Неаполі. Настрій мій був катівський: насамперед у мене майже не було грошей і я повинен був удатися до моїх вже призабутих, давнішніх заходів, тобто до заставлювання клейнодів, а крім того, злодійство Зогу позбавило мене майже усієї гардероби. Не кажу і про те, що в Неаполь я вткнувся як у мурашник, мені вщерть чужий — ніодного знайомого обличчя, на якому б спинити погляд, ба, більше того — все тут в такій самій мірі розлічене на обшахрування і спантеличення дурнів, головно з іноземщини, як і у Венеції. Панії — фльондристі і з-біса хитрющі, чоловіки один до одного — шахраюги і ледарі, які тільки і дивляться, якби їм полакомитись твоєю кишенею. Що ж до княжни, то мені не треба було, як я зразу побачив, кидатись у всі боки, як це було деінде. Не встиг я ввійти, ще запилений білою пилюгою, в господу, як її ім'я хтось голосно вигукнув у гурті п'яниць. Видно, в Неаполі вона була відома. Дещо просвіжившись, обмивши з себе куряву, я зійшов униз і розпитався, повагом і обережно, власника господи про княжну, або як її тут називали «Прінцессу Понтійську». «— Еге, — подивився на мене підозріливо господар — [ ця дурнюша і каверзна либонь потвора, яка очевидячки до мене, що з'явився на віслюку з невеликим клуночком, не прив'язувала великої ваги], а хто ви такий будете, молодий сеньйоре, що питаєтесь за такими високими особами» «— Хто я такий, ти згодом довідаєшся, дуриндо, — скипів я, — покищо можеш собі почитати за честь, що я тішився в твоїй собачій норі. Скажи мені розважно все, цю знаєш про прінцессу Понтійську, де вона живе і що робить, та як давно...» Моя мова і насуплені брови мабуть вдіяли своє, бо креатура змінила свій нахабний тон і розповіла, облизуючи свої масні губи, що такої шляхетної особи Неаполь ще не гостював, що прінцесса є ніким іншим тільки гостею самих його Величності короля Фердинанда і королеви Марії Кароліни, які без неї не можуть пробути ніодного дня і навіть часто їздять з нею в одній кареті, що живе княжна із своїм почтом і своїми секретарями (леле, я знав вже про кого це мова!), в Палаццо Джуліо, який оберігає варта, віддаючи княжні королівські почесті, що княжна мусить бути багата, з біса, бо їдучи по місті, іноді наказує своїм лакеям кидати пригорщами монети в юрбу і не було такого лаццароні, який би з її рук не дістав щедрої подачки, особливо, коли вміє добре заспівати. Прінцесса пробувала тут оце вже добрий місяць, який їй минає серед свят і феєрверків, а як довго буде — невідомо, бажано, щоб як найдовше, бо не тільки королівському двору, але і усьому людові вона мила як рідна. Я відпустив дуринду, ткнувши йому в руку цехіна за добру вість і повернувся до себе, щоб прикинути, що це все означало та яким вітром могло княжну пригнати до Неаполю, ще й у такі гаразди. Що більше я думав, тим смутніше ставало мені на душі. Насамперед іти ось вже зараз до Палаццо Джуліо я не міг. Не тільки тому, що мене могли просто не впустити, бо я не сумнівався, що з княжною приволоклися сюди і мої приятелі, грець їм у бік, які ажніяк не зроблять приємних мін, коли мене побачать. А з'явитись у такому вигляді, як я був зараз, без належної мойому станові презенції, це означало загирити справу, не тільки мою, але і графа Орлова. Якщо княжна пробуває тут у таких гонорах, то яким же безштаньком виглядав би я при ній і хто йняв би мені віри, включно з нею самою, що я емісар графа і адмірала? Ні, я повинен був перш усього сповістити Афендика, який вже в Римі, одержати від нього гроші, а тоді тільки показатись на очі Володарці Понтиди. Однак, свідомість того, що я перебуваю з нею під одним, таким блакитним і любим небом, [але не можу її побачити, не можу припасти до її рук] жбурляла мене в шалене пересердя, не кажу, — смуток. Друга справа, яка мені завдавала гіркого клопоту, це те, що княжна, за всіми ознаками і, зовсім певно, за справою відомих мені шальвір, встряла в чергову інтригу, яка їй так потрібна як собаці п'ята нога. Леле, леле, до чого здалось їй оте постійне інтригування з кожним стрічним, як хочби, до чорта, і ці неаполітанські королики? Щоправда, королева Марія-Кароліна була донькою імператориці Марії-Терези але такою ж її донька була і герцогиня Парми, а що про неї говорили? Та тільки спльовували, бо ця фльондра загирила не лише власне ім'я своєю поведінкою розпусного бабиська, але і всіх Габсбургів. Не кращою була і ця Марія-Кароліна, щоб її дідько схопив! Скільки їх, цих коронованих ледащиць траплялося на шляху княжни і завжди вона вірила їхнім облесним посміхам, щоб потім гіріко попектися. Єдиний, хто користав з цих гостювань і протекцій, це були шамбеляни княжни, що їх мало було назвати плутягами. Їм ішлося тільки про своє власне влаштування, нехай хоч і на часинку, а де їм була в гадці справа княжни, задля якої і Орлов і Афендик та й я рискуємо своєю честю і головою? Ні, цим авантюрам прийде таки кінець; я ходив із хвилювання по моїй кімнаті, думав, думав, не спостерігаючи, як минув день і прийшов вечір і за вікном лунали пісні ледарів і волоцюг, які, до дідька, так хороше співають як було у нас співають та ще й приворожують, хоч мені зовсім не було ні до пісень, ані до розваги. Я, може вперше за весь час від Венеції, починав розуміти, що кожна прогаяна хвилина — це ціле поліття, я вперше починав іти до голови по розум, постановивши собі, що тепер всі гулі, всі теревені, весь цей дріб'язок, який займав мені час, треба раз назавжди відкинути геть і взятися за діло з усією повагою, зметнути з дороги все, що перешкоджає в тому. Це велить мені саме Провидіння, яке привело мене, нехай і манівцями [в тому вже я самий винний], просто до княжни. Втім я почув на сходах і біля моїх дверей чиїсь важкі кроки. Двері в мою кімнату відчинились і серце моє зненацька впало: я не віщував собі нічого доброго з того, що я побачив. На порозі стояли два офіцери, дуже похмурого погляду, за ними декілька солдатюг із багнетами на фузіях, а за ними ховалась паскудна мармиза — господар моєї гостиниці «Під Сонцем». Він пощипував собі ріденьку борідку і глумливо позирав на мене. «Це ви допитувались сьогодні про місце побуту так званої прінцеси Понтійської?» — сказав пихато офіцер, без слова привітання. Самозрозуміло, що у мене і в гадці не було відпекуватись; так, певно, що розпитував, а що таке? «— Значить, ви признаєтесь, — вицідив чепурун-офіцер і чорним напомащеним вусом, — ото ж, збирайтесь і підете і нами. Іменем короля Обидвох Сардиній, його величності Фердинанда Четвертого, ви, сеньоре, арештовані». «Яким правом? Чому? Зірвався я, спалахнувши. — Тут щось набріхано! (Я глянув у бік плюгавої личини-господаря). Нема сумніву, що цей під ляк, а йому це з очей видно, щось набрехав... Я розчавлю його як блощицю. Адже мені не було чого звірятись цій підлоті, хто я... Авже ж не шахрай якийсь... Автім і сама прінцеса Понтійська скаже вам і посвідчить...» «— Киньте вдавати з себе дурника, грубіянсько перервав мене другий офіцер, — тая прінцеса того самого поля ягідка що й ви, ця мальована, шахрайська прінцеса. Гадаю, що не захочеться вам більше хизуватись знайомства з нею. У нас, у Неаполі, сеньоре, шахраїв не люблять, у нас, добродію, не панькаються з шахрайською голотою...» жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|