Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| «— Та ще й із англійськими шпигунами, — озвався чепурун з аксельбантами, мабуть королівського ад'ютанта, — ану, гайда з нами...»
Солдатюги з наїженими багнетами, видно, раді були б стусонути мене, оточили і шарпнули, хоч я й виривався. Ми подалися долі. Як я все це прочував! Біда знов стряслася наді мною, а мабуть і над княжною, та й раніше, ніж того можна було сподіватись. 2 Повели мене до якогось похмурого будинку, чи не до казарми, навкола якої вишикувались або маршували вояцькі лави. Офіцери поводились зі мною грубіянсько, видно, мали мене за важливого злочинця. Увійшли ми не з головної брами, а з задвірків, проте по вартових, що стирчали осьде на кожному розі, я бачив, що приведено мене неабикуди. Ми йшли коридорами все далі й далі, кроки наші лунали під громохким склепінням, хто зустрічався нам, глядів на мене зловороже і мені навіть штутгартське поліцайпрезидіум та рагузька тюрма, де я недавно карався, видавались веселішими. Нарешті ми спинились біля високих дверей, під якими стирчали здоровенні алебардники. Мене введено в невелику кімнату з рядом крісел під стінами та з мальовилом якоїсь баталії. Ясно, що це якийсь палац. Я підійшов до вікна і хотів було сісти на підвіконня, але офіцер сердито тьхукнув на мене і треба було стояти, переступаючи з ноги на ногу, таки довгенько. Якісь мармизи, військові і цивільні, також і виряджені дівки та панії в атласах і люстринах, лакизи, та й ченці у підрясниках, пробігали, шепотілись, мугикали і щезали, а за вікнами вже була важуча, налита шкваром, утомлена ніч. З того усього я попав в одеревіння. Мені було все одно, що буде зі мною, я вже так звик до химерностей моєї безталанної долі, що міг би тільки дивуватись, що й тут в цьому нікчемному Неаполі мені нічого не сталося. Теперішня моя халепа, напевно була зловіснішою, ніж усе, чого я досі зазнав. Втім двері широко розчинилися і визирнув якийсь чолов'яга в перуці і в персиковому каптані та покликав мене недбалим кивненням пальця. Я подався за ним і опинився в просторому кабінеті, скупо освітленому канделябрами. Вікна були відчинені в ніч, то ж вітрець колихав завісами і вогнями свічок. В кімнаті було безладдя: зброя, глобуси, книги в громіздких шафах, парсуни по стінах. Чолов'яга в персиковому каптані був з виду ще молодистий, смаглявий мов циганчук, обличчя його було жорстоко-презирливе, зневажливе, видно, до всіх і до всього. Огрядна, ще зовсім не стара панія сиділа на софі, тримаючи в руках біле цуценя з довжезними вухами. Другий собака, також білий, але більший, доброї породи, дрімав біля ніг панії. При столику, з шахами, розвалившись у кріслі, сидів пуцулуватий, обважнілий панисько, із сонними очима, заплилими туком як у підсвинка. Малинова бинда йшла через груди, в мерехтів вилискували золоті еполети і пишно висяювали в мерехтів, биті діамантами. Пухкими пальцями в перстенях, цей товстопуз брав із миски фіги, дактилі та якісь орішки і раз у раз ними ласував. «Ваші величності, — сказав циганчук, глипнувши на мене, – ось в'язень». Я зрозумів, що переді мною король Неаполю і обидвох Сардиній Фердинанд IV. Жінка, що тримала собача і, прижмурившись, поглядувала на мене, була королева Марія-Кароліна, бо ж відразу я пізнав її по закопиленій губі, що відзначає всіх Габсбургів. До речі, вона була подібна до французької королеви Марії-Антуанети, яку я бачив на Валі Опери, тільки старша. Тая була ще зовсім финтикувата вертихвістка, а ця скидалась на бувалу цьохлю-мандрьоху. Перейшла крізь сито і решето, мовляв. «— Скільки ж вам платить кавалер д'Еон, а скільки французький амбасадор у Венеції за ваші шпигунські послуги, га?» Промовив до мене поганою французькою мовою король Фердинанд і закусив фігою та запив вином. Я видивився на це барило: дметься як жаба на кладці. «Я не знаю ніякого кавалера д'Еона, ані жодного амбасадора у Венеції». «Брешіть більше, — вкинув циганчук, що стояв біля столу й пронизував мене злющими очиськами, — крутіть, але не перекручуйте. Ціла ваша зграя не варта і ламаного шеляга, але коли вже вам платять, то таки знають за що...» «За незрівнянні принади прекрасної прінцесси Понтійської або пані де Тремуйль, або княгині Селінської, — знімецька по-італійськи заговорила королева, — ах, Фердинанде, твоя короткозорість заваджала тобі бачити в ній те, чим вона є насправді. Тільки я та ще Де Рібас [вона кивнула на циганчука] розкусили її відразу...» «Марія-Кароліна, Марія-Кароліна — заскавулів король, — ви, далебі, несправедливі до цієї жінки. Хто як не ви вділював стільки уваги її секретарям — тому бельбасові з вусиками і тому некромантові і шарлатанові?..» «Пробач, Фердинанде — перебила його Марія-Кароліна,— це ж ти захопився його проектами виробу золота...» — «Неправда, — запихкотів королик, мов пищимуха, — я побачив зразу, що це шарлатанство! Тільки один Каліостро вміє витворювати золото! Ніхто інший! Я вам це двічі і тричі говорив, але ви були німі і сліпі! Я не знаю, чим вас ще принадили ці шарлатани, ці лаццароні, ці висікаки...» — «Ви таки справді не знали кавалера д'Еона? — Перебив цю родинну перепалку Де Рібас, уперши в мене спої гадючі зікри, — а хто ви такий, власне? З чийого накачу ви приїхали сюди? Що вас єднає з цією, так званою прінцессою Понтійською або сеньорою де Тремуйль або княгинею Селінською? Де вона тепер?» Королева залементувала, не звертаючись до нікого: «— І погадати, що тільки на годину перед арештом ця фіндюрка висовгнулася нам з рук! Хто її міг попередити про наші заміри?» В цій хвилині я аж просяяв: княжна не була в їх руках! Я оволодів положенням. Якщо воно ще недавно було для мене зовсім темне, бо я перебував у повній невідучості, і думаючи, що й княжна в полоні, то тепер я мав тільки єдине завдання: захистити самого себе і викрутитись будь-якою ціною з цієї нісенітної пастки. Я подбав надати обличчю як найбільшу збентеженість; думав, було, впасти навколюшки, але обмежився тільки заламанням рук і плаксивим голосом, що аж переривався від хвилювання, та заволав: «Ваші величності! Прошу вас, ні, благаю, вірте мені, що я з жодними шпигунами, чи з будь-якими підозрілими особами не маю нічого спільного! Названий тут якийсь д'Еон мені навіть з імені невідомий. Ще меньше діла я маю з амбасадором Франції у Венеці. Я є підданий її величності імператориці всеросійської Катерини II і ніколи від нікого не брав жодних грошей, поскільки я самий — людина заможня...» — «То ви й російський шпик», — холодно смагнув мене своїм поглядом Де Рібас. Ця бестія хотіла мене втопити за всяку ціну. Він один, бо я відчував, я добре відчував, що на короля, а особливо на королеву, моя мова зробила деяке враження. «Якщо б не моє незавидне становище арештованого— прожогом звернувся я до Де-Рібаса, — то я вас, мій пане, за такі слова, викликав би до бар'єру! Все, що хочете можете закинути дворянинові, тільки не ганьбу ремесла, що пристоїть або нехристям або недолюдкам...» — «Овва, — засміявся Де Рібас, — родовід д'Еона сягає либонь далі ніж ваш, мій кавалере, а проте він не гребує вивідуванням державних секретів... Та ж грошики і для дворян не смердять...» Він з іронією поглядував на мене і я бачив, що надіятись треба тільки на зичливість короля та королеви. Цей циганчук, про якого я, навіть до чорта, не знав чим він тут є і що він тут робить, не був у тім'я битий. «Ваші величності, — знов почав я, звертаючись то до Фердинанда, то до Марії-Кароліни; — не знаю, чим прогнівила вас прінцесса Понтійська, що її я маю честь знати віддавна як персону шанобливу і достойну. Признаюсь вам чистосердо, що ніщо інше не єднає мене з нею, тільки шалена пасія, кохання безудержу і без міри, яке поневолює мене і по цей день. Тільки той, хто був молодим і мав у грудях не кригу, а полум'я, а в жилах не воду, а вино юності, знає, як діє кохання, що може жага. Я, Юрій Рославець, дворянин з України, кохаю прінцессу Понтійську понад життя, я не шкодую ні сил, ні снаги, щоб упасти їй до ніг. Не цікавить мене ні царственне її походження, ні її політична справа. Якщо б я побачив її не в ореолі маєстату, а в жалюгідному жебрацькому ганчір'ї, то й це не змінило б мойого почуття. Задля неї бо кинув я напризволяще усе — сім'ю, вітчизну, батьківський дім, друзів і тиняюся оце по світі, слідом за нею, навіть не ждучи взаємності; терплю всі прикрощі життя на чужій стороні; іноді — як оце недавно — наражаю не тільки майно своє, що про нього не дбаю, але і життя, бо не двічі, а може й не тричі чатували на мене небезпека, навіть смерть із рук лихих людей... Чи ж у тому є якийсь злочин, ваші величності? Чи ж за це моє щире почуття я заслужив собі ось такий ганебний стан, в якому я зараз? Утрата честі і свободи? Прошу вас, ваші величності, дайте мені на це відповідь...» Я міг дати голову навідсіч, що моя промова, з якої я не відійняв би жодного слова, бо вона таки справді плила мені з душі, вчинила помітне враження. Король Фердинанд, що пережовував було свої фіги і финики та запивав їх вином, майже дрімаючи, стрепенувся і слухав мене, кліпав підсліпуватими, балухатими очиськами, а королева наставила на мене скло в золотій оправі і приглядалась з цікавістю, а навіть як мені видалось, із помітним співчуттям. Тільки бестія Де Рібас глузливо щулив очі, мовляв, бреши, бреши собі, паночку... «Нам довподоби була справа прінцесси — промимрим король, — як і справа Стюартів, яких ми з більшою охотою бачили б на англійському престолі ніж єретиків...» «Справа була б доброю, — сказала Марія-Кароліна, – коли б її не заступала рафінована злочинниця...» «— Пробачте, кавалере, — перебив її знов Де Рібас, – звертаючись до мене, все було б у порядку, коли б ви мені схотіли пояснити, чому це ви себе тільки що назвали дворянином з України Рославцем, а в вашому «лессе-пассе» виразно стоїть, що ви — барон із Курляндії, за ім'ям Кеттінг? Га? А по друге — чим ви поясните, коли вважаєте так звану княжну Понтійську за таку достойну особу, що гідни аж такої вашої пасії, те, що вона не один раз, а двічі, а може й тричі разів (ми говоримо тільки те, що нам відоме), утікала з таким самим поспіхом як оце тепер з Неаполя, не лише з Парижу, але і з замку Нейсіц, і з Мангейму, і з Штутгарту? Чи відоме вам ім'я такого барона Шенка або такого графа Лімбурга-Стирума або маркіза Рошфора де-Вількура?...» Як видно, бестія була всевідуча або мала добрих шпигунів. Вони могли бути й приятелями княжни, як я собі і гадав. Мене вразило і те, що маркіз Рошфор де Вількур, якого я мав за людину лицарську, не завагався і собі очорнювати княжну. Одначе я, як найхолодніше, сказав: — «Не критимусь, що з уваги на прикрощі, які мене чекали б на батьківщині з боку моїх батьків, які є проти моєї пристрасті, я уживаю іншого прізвища, але хіба немало людей подорожує нині по Європі інкогніто? Що ж торкається честі княжни Понтійської, то я і надалі обстоюю її і мавши при боці шпагу, яку мені, на жаль, одібрано, зумів би її і, захистити не тільки перед вами, пане Де Рібасе, чи як вас звати, але й перед бароном Шенком чи маркізом де Вількуром, якщо і цей добродій не вагається зводити наклепи на благородну жінку. Що ж торкається графа Лімбурга-Стирума, то саме я, отсією рукою, мав колись приємність вигарбувати його мерзенну спину...» Королева Марія-Кароліна, що уважно мене слухала, попросила мене, щоб я докладніше розповів про справу Лімбурга-Стирума, що я, не вагаючись, зробив. Сам король аж дер живота з моєї оповіді, а королева так сміялася, що аж взялася гикавкою. Навіть собаки, чуючи цей королівський сміх, почали брехати. Тільки Де Рібас слухав нахмурено, а потім пошептався з королем і покликав варту, щоб мене відвела. На цьому моя аудієнція з королем королевою Неаполю та обидвох Сардіній закінчилася, хоч я не ворожив би їй бути останньою. Як вже дещо досвідченішому у цих справах [адже скільки ж то ось таких хитрюг-перелесниць, цокотух-сластьох, довелось мені перебачити і в Мангеймі і в Венеції; ціна їм відома], мені, далебі, можна було і осьде запримітити, що й ота губата королева з Габсбургів, споглядаючи спильна крізь своє скельце на мене, не лише спочутливо, але зальотно, також за химерами гонить, спокусити хотіла б. Не подобалось це либонь циганчукові — Де Рібасові. Я певен, що, побувши довше у тому гемонському кабінеті, я остаточно схилив би на свій бік їх величності, цур вам і пек, осина вам у ребра. Кебети у них обмаль, але зате вдосталь хисту до лінощів та блуд одіяння. Так, чи інакше, не знав я нічогісінько, що мене, бідолаху, чекає. Темна була моя доля як ота душна неаполітанська ніч, що огортала й кляте підземелля, куди мене запроторено. Опинився я в кам'яному мішку, в тому ж таки королівському палаці, де вже мабуть карався неодин безталанний, де може довіку вже й пес по ньому не гавкнув. В цій кам'яній труні я вештався, ходив від стіни до стіни, дрімав на прогнилій соломі, в холоді і в голоді, серед жаскої, смертельної тиші, віч на віч із приреченістю — бути всіми забутим та самотньо сконати. А проте серед тієї цвинтарної тіши я світлів, мій дух гартувався. Так, безумовно, пазурі тиранихи Катерини, Семіраміди Півночі, сягали аж сюди; вони сягнули і по княжну і по мене. Ким був Де Рібас як не її агентом, як і всі ті хахалі, що підсадили цю німкеню до престолу? Допомогла їй і ота богобоязлива цісарева Марія-Тереза, разом з прусським королем Фридрихом, допомогли й інші більші і менші тираники, яким потрібна була ця Фіцхен-Като, злиденна дівка з мишачої нори — Цербст-Ангальту, що нині заковує в кайдани не лише народи своєї імперії, але хоче закувати і чи не всю Європу. Буде ж їм колись кінець тим усім миропомазаним! Буде й Катерині, що видерлася до трону, підсаджена штиками гвардійської мужви. Кров'ю, тільки кров'ю, стогоном і слізьми людськими прокладає вона свою ганебну стежину до володіння. Кров затовченого у Ропші Петра III, кров законного імператора Йогана VI, замученого у Шлюссельбурзі, кров мого земляка Мировича, Хрущова, Гур'єва та інших, що за правду сконали на ешафоті, кров і муки тисячей тих, що, нині з клеймами і вирваними ніздрями мандрують на Сибір тільки за те, що прагнули волі. Ні, в цьому камінному лігві, над яким зависає зловісна тінь коронованих повій, потворів — деспотів та їх шляхетських блюдолизів, іншим стану і я, що досі був легкодухим, необачним і незрівноваженим, людиною крихкою, невольником самого себе. Я буду зброєносцем новітньої Орлеанської Дівиці, моєї княжни Володимирської, що підійме прапор свободи і справедливості, визволить з ярма темряви Україну і Кривію, Понтиду і Сибір, прадавній Київ і Новгород, які ще пам'ятають колишню законну владу народу. Гей, якби то бути на волі, якби видертись з цього каземату безправ'я! Адже ж в усій Європі світає! Руссо, Монтеск'є, Вольтер, всі великі вольнодумці показали нам шлях відважних. На тиранів! In tyrannos! Так і треба тобі, Рославче! Терпи і нікого не проси. Тільки зміна у тобі самому, тільки змужніння вирве тебе із провалля твоїх нещасть. І мені легше ставало, коли я поглянув на себе немов у незриме дзеркало холодними очима. Хотілось мені стати мужем римського тесу, з душею з хрусталю і сталі. Ця темниця мене, забутого всіми, не здолає. Так, предивним чином, я світлішав, щезала розпач, у яку я міг би попасти, аджеж навіть у цій мовчазній темряві мені ввижався шлях до волі і дії, а я йду по ньому, задивлений у погожий день... Втім ключ у кованих дверях загремів, двері розчинились і в скупому відсвіті ліхтаря, я побачив сторожа, а поряд з ним чепурного молодого офіцера, що дзвенів острогами і, спершись на шпагу, приязно посміхався до мене. А я й собі дивився на нього, чекаючи, що він скаже. «Бадьорості, кавалере Рославець — сказав він, показуючи мені якийсь аркуш паперу, — з наказу його величності короля Неаполя і обидвох Сардиній Фердинанда IV нещодавно вас ув'язнено, однак, розглянувши вашу справу, за ласкою цього ж нам милостивого монарха та за заступництвом вельмишляхетної її величності, нашої королеви Марії-Кароліни, ви вільні! Ваша честь витримала суворий іспит! Дозвольте мені супроводити вас. Гадаю вам здокучіли наші державні кватири, що, правду сказати, досить невигідні. Але все забудеться, любий сеньйоре... Все буде гаразд...» Приголомшити, ошелешити, зміг мене цей смаглявий чепурун, навіть на добру хвилину. Що це було: жарти, мана, чи сон? «— Он як, — холодно сказав я, опам'ятавшись, —досить таки дивний у вас звичай ось таким способом випробувати чиюсь честь...» «— Зволіть прийняти наші вибачення, — вклонився, солодко усміхаючись, посланець їх величності, виводячи мене і підземелля, — навіть між добрими людьми буває всіляко, однак справедливість завжди тріумфує. О, коли б ви знали, як співчувають вам і як радіють за вас їхні величності...» Я йшов, не поспішаючи, гулким коридором. Денеде стояли гуртами, подейкуючи, стражники, що відводили нас здивованими поглядами. Звідси мабуть не часто виводили в'язнів на волю. Автім і мені важко було повірити, що я вільний. Ні, ні, цим неаполітанським лестощам я не вірив ні па шеляг. 3 Лейтенант Пієтро Дельфіко, що служив у гвардійському полку Самнітів, драгунів їх величностей королів Неаполя, обидвох Сардиній, виявився непоганим товаришем. Це був шалапут-добряга, мойого таки віку, а над усе одвертий. Серед ночі він привіз мене, і то зі смолоскипами, в мою гостинницю, а мій господар, вибігши до нас у довгополій сорочці і ковпаку, з дива не міг вийти, коли побачив мене. Це ж бо він, чортів син, побіг зразу до поліції і видав мене. Я ж не знав, що того ранку у Неаполі були розліплені об'яви, які наказували донести не лише про місце побуту княжни, але тягнути до відвіту кожного, хто міг би бути або видавався її спільником. Підляк хотів заробити свої срібленники. То ж мені вельми свербіла рука, щоб його одчухрати, проте мене виручив мій Дельфіко, який не тільки штовхнув його чоботом, та так що креатура витяглася, мов та жаба на долівці, але наказав гостювати нас, на його ж кошт, щонайкращим вином і їжею. Господар, переляканий до півсмерті, побудив увесь дім, зігнав усю свою сім'ю і за яких півгодини нам вже почали нести паруючі миски із стравами, не кажучи про поставці вина і то доброго, бо абияке ми не хотіли пити. «— Гай-гай, кавалере, — брязкав остротами хват — Дельфіко і озирав мене дружньо, — оце ви тепер п'єте зі мною, а може за декілька днів не схочете мене й пізнавати, бувши в гонорах. Подякуйте Мадонні за народження підщасливою зорею, автім таких як ви всі люблять, а наша папі обидвох Сардиній особливо. Будьте певні, що коли б не вона, то собацюга Де Рібас згноїв би вас у тій ямі, де ви зволили пробувати. Йому вельми не хотілося вас випускати на світ божий...» «— А що ж король, його величність Фердинанд?» «— Король? (Дельфіко зареготався, аж лускали йому щоки). Король значить у нас стільки, що цей суціга, якою почастував чоботом у спиняку. Марія-Кароліна вирішає у нас про все...» Бачучи, що хлопець добре відучий в усіх справах неаполітанського двору, я попросив його розповісти насамперед все, що він знає про справу прінцеси Понтійської. Контентуючи себе стравами, які носили нам заспані слуги господаря, та п'ючи його ж вино, ми сиділи самотні в господі так, що нам ніхто не перебаранчав у розмові. А вона була дружня. Лейтенант Дельфіко охоче розповів мені про те, що вісті про прінцесу завдяки її листам, а особливо донесенням шпиків, почали приходити в Неаполь ще з Венеції, де вона начебто перебувала під опікою маркіза де Вількура, амбасадора Франції, бувши його метресою. Почувши це, я зірвався, увесь спалахнув. «— Це огидна брехня, — вигукнув я, — прінцеса ніколи не була нічиєю метресою і, якщо ви будете повторювати ці паскудні наговори, я покличу вас до відвіту, не зважаючи на моє добре ставлення до вас!...» Дельфіко просив у мене пробачення, якщо він мене тим вразив, але ні неаполітанський двір, ані він самий — ніде правди діти, — не заходився ніколи до висвітлення моральності прінцеси, а що такі чутки були, то не його в тому вина. Дуже можливо, що було зовсім не так, може бути, що протегував прінцесу самий Версаль, але не бажаючи робити з цього явність, наказував прикривати цю протекцію начебто особистими симпатіями амбасадора. Відомо, що опіка ця продовжувалася ще в Пізі, але чомусь увірвалася і прінцеса з її почтом з її двором залишалася на льоду. Важко сказати, що її порізнило з маркізом, певне тільки одне, що її справою вирішив зайнятися неаполітанський двір як тільки отримав таємний наказ із Відня. Бо ж як Версалеві, так і Відневі, в сучасний момент, ажніяк не на руку встрявати в будь-які суперечки з Катериною. Цісаревій Марії-Терезі, її синалеві Йосифу, як і королю Людовику доцільніше передати тихесенько претендентку до престолу всіх Русей у затишний Неаполь, хоча б на деякий час. А владарі Обидвох Сардиній і так душею і тілом залежать від Відня, Парижа і Мадриду. «— ...щоб у відповідний час говорити, що княжні допомагали й вони — великі цього часу...» гірко докінчив я. Дельфіко мав свої погляди. Хоч він ажніяк не шанував ні свого короля, ні всіх інших, називаючи їх ледарями і кровопийцями, але справу княжни не вважав химерною. Ребелія Пугачова, як чувати вже приборкана, але становище Като-Катерини не стало певнішим, треба перечекати і принцеса Понтійська може навіть ближча до перемоги ніж хтось інший. Біда в тому, що жебрацьке королівство Обидвох Сардиній та й ніхто в цій роздертій, убогій і поневоленій Італії допомогти княжні не може. До того король Фердинанд настільки йолопуватий, як його королева — хитрюща, та й обидва в політичних справах розуміють стільки, скільки цап на зорях. Народ ненавидить Марію-Кароліну, як і її рідну Марію-Антуанету у Франції, бо також стогне від тиранії, ширства і пишноти, до якої пнуться неаполітанські голодранці, наслідуючи своїх багатіїв-родичів. Однак, коли прийшов наказ із Відня, принцесу Понтійську прийнято як рідну, королева Марія-Кароліна примилювалася до неї і називала її навіть «любою сестричкою». Можливо це якоюсь мірою було б і корисно (для справи майбутньої королеви України і Понтиди), коли б не Де-Рібас. Я попросив Дельфіко розповісти мені докладніше про цього циганчука, якого я зненавидів за його пренахабну поведінку в королівському кабинеті. «— Дон Йосип Де Рібас де Боніон, — сказав Дельфіко, — майор мойого ж Самнітського полку, завидюща бестія, кар'єрист, задля своїх цілей не завагається переступити і трупа. Батько його в Барселоні був лихварем, а по куделі він — шотландець. Його мати — начебто леді Дункан. Сам же він задля своєї вигоди продасть і батьків і вітчизну, якої у нього важко було б і докопатися. Проте везе йому як утопленому, бо юнаком він ще дістався сюди у двір і крім офіцерського патенту мав і інші титули...» «— Які ж то титули?» «— А такі, що прислуговують кожному милоданові, що виручає його величність у виконуванні його подружніх обов'язків, з якими його величність не справляється як слід...» Дельфіко зареготав і обтер підборіддя серветою а я, зо свойого боку, висловив здивування: королева не видалася мені такою недостойною особою. «— Це фльондра, яких не бачив світ, — сказав лейтенант, — могла б закасати і вашу Катерину. Сподобається їй хтось, то так і тягне його до себе в спальню...» Я попросив його перейти до більш істотних для мене справ ніж альковні веремії в палаці їх королівських величностей. Інша річ, що мене все це переконало остаточно про гнилизну так званих стовпів нашого суспільства. Дельфіко сказав, що він був якийсь час призначений до бібліотеки королівської пари і мав нагоду добре пізнати звичаї й обичаї високого двору, зокрема Марії-Кароліни. Щоб їх чортяка взяв, цих коронованих ледащиць! Лейтенант Дельфіко розповідав далі мені, що в Неаполі і в обох Сардиніях, слово Де-Рібаса — останнє. Це бестія підозрілива, ласа на гроші, промітка як в'юн, кусюча як гадюка, що може вас вжалити, коли не сподіваєтесь. Та й невідомо, власне, чию він дудку грає і кому служить. А служити він може всім, маючи короля Фердинанда за недотепу, якого королівство продається всім за понюшку табаки. З приїздом прінцеси Де-Рібас, що сам був одним із головних справників запрошення її в Неаполь, зразу ж почав інтригувати проти неї. Важко навіть сказати з яких причин, може тому, що княжна його зальоти відразу припинила, а може тому, що сам король, хоч і не прудкий, а все ж бабохват, почав леститись до княжни. А може і через те, що королева чомусь почала проводити довгі години в свойому кабінеті з шамбеляном прінцеси, отим графом Доманським, учнем Сен-Жермена і досвідченим чародієм, який як говорили, вміє оживляти умерлих, перетворювати метали і передбачувати майбутнє... жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|