Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| — Він був тоді молодий і хоробрий. Але світ, у який ми поринули, зіпсув його дощенту. Не знаю, може винна я, що сказала йому відразу, що ніколи не зможу його любити. Але він благав у мене дозволу бути при мені, ходити за мною мов тінь, служити мені... Із Шлезька ми попали у Прагу. Христанек був вже одмінений, його ловили як дезертира, у нас не було грошей... Він грав, іноді програвав; іноді приносив вигране золото. Він перебував серед лихих людей і сам ставав таким. Життя його вчило бути фальшивим, хитрим, хижим. Незабаром його зловлено і посаджено в хурдигу. Становище було таке безвиглядне, я була така втомлена, я хотіла вкоротити собі життя, кинулась у ріку, я хотіла поплисти за хвилею. Це було в Празі. Тоді мене врятував барон Шенк... Він визволив Христанека і ми переїхали в п Саксонію... Там трапився Доманський... Ми вирішили продовжувати нашу справу. Всіми засобами, адже — правда була по мойому боці, треба було її, закуту, визволити. Я знав, що було далі. Я попросив її не розповідати більше. Вона аж дивувалась, звідки я міг знати про Дрезден, про ігорний дім, про заходи у короля Саксонії, про втечу до Голландії:
«— Княжно, — сказав я, чуючи, що знечев'я обличчя моє паленіє, — як могли ви вірити їм усім? Як могли не знати, що кожний, хто говорив вам про вашу справу, жадав тільки вас? І Христанек і Доманський і Шенк і Лімбург-Стирум... Всі вони знали, що ви самотня, в цьому світі — безпорадна. Не збагну, як ніяк не збагну ще й того, що ви терпіли їх, хоч і бачили, що вони всі, коли переконувались у вашій недосяжності, не хотіли нічого іншого, як із вашої священної справи зробити собі джерело доходу, чи не так?... Хіба ви можете думати інакше, хочби про Доманського?.. Автім може це все зовсім не так, зовсім не так?...» — «Мовчи, мовчи, юначе — палко оказала вона, — ти так мало мене знаєш, ти не віриш мені, у тебе все ще сумнівання. Мені не треба було від них нічого іншого, як тільки відданості моїй справі до скону. Я не вчинила б їх ніколи кращими людьми. Але хіба це моя ціль? Яке мені діло до того, що вони може й були злочинцями? Вони служили моїй справі. Вони вірили в неї. Але чи котрийсь з них наважився переступити межу, яка була раз покладена між нами?..» Я зірвався і заходив по кімнаті. Може, може, може й так, автім, коли б і не моя віра, то я не був би осьде, бо чим тоді я був би, якщо всі запевнення княжни тільки облуда? Але як могла вона жити і діяти, знаючи, що завдяки саме всім людям, вона живе набір із власним сумлінням? Княжна засміялась, аж з-хижа. «— Пхе, юначе, ти не можеш відмовитись від гомінких слів, які оті торочили до вуха твої страсбурзькі професори, які самі живуть не в нашому світі, а в полоні своїх теорій, сліпнуть, зачакловані мудрими книгами. Про сумління говорять тоді, коли знають, що ти кволий, немічний, коли доля проти тебе і твоє змагання намарно. Але, коли я переможу свою гірку долю, коли буду могутньою, мене ніхто не спитає про моє сумління, як не питають усіх сильних цього світу. Може і я раніше думала інакше, коли не збагнула, що зло випалюють лише злом. Христанек — шулер, шальвіра, може й злочинець. Доманський обманець, шарлатан, шпигун? Гаразд, я це все знаю достеменно. Поки я не осягла своєї мети, я користаюся з усіх засобів. Навіть не гребую Доманськими і Христанеком. Бо ж і лиходій в добрім ділі знадобиться. Повинна був чистою — я, вони — не обов'язково. А коли мета моя буде осягнена, то я знатиму, як показати цій шушвалі її місце...» Я зітхнув і розвів руками. Так, вона говорила вже як володарка, в ній таки була натура владарів. Говорила безжурно, розважаючись грою перстнів на своїх пальцях, хтозна, може виграних Христанеком, може куплених за фальшиве золото Доманського. Може владарці, з її глузливою посмішкою, й я завтра буду непотрібний, для її величі вже недоречний, як і ті, що їй нині потрібні. Вона немов прочитала мої смутні думки і наказала мені підійти до неї. її терпкий сміх вражав мене — щось і в ній одмінялось, хоч я так хотів їй вірити. Я зазирнув їй в очі, але не побачив нічого, що розвіяло б мої думки. Я був приречений бути завжди в тривозі, завжди у ваганнях, у сумнівах. «Любий, — промовила вона з-тиха, — тільки Галі і ти — мої суджені, тільки ви — мої володарі. Тобі треба вірити мені, хоч би й наосліп...» Мене не могли заспокоїти її любі слова. Я не находив собі супокою, аж доки не попав на просту думку, що в мойому становищі я нічого іншого не в праві вимагати, ані хотіти. Якщо щастя дано мені так зненацька, я не смію ходити навкола нього, сумніваючись. Я повинен був жити, нехай і хвилинним шалінням. Я повинен був давно вже розгадати цього сфінкса, хочби й це було тільки оманою; але вона, моя княжна, для мене була таки не володаркою, 1 а тільки жінкою. І з тією думкою я глянув у її очі, а вона відповіла мені усміхом, який наказав мені забути про все. 8 У міжчасі, я старався вивідати у княжни все, що мені могло б з'ясувати її дії за час нашої розлуки. Я хотів зважити, як далеко її завели і наскільки пошкодили її справі ті темні сили, яким вона довірилася. Я ні на хвилину не сумнівався, що вона тепер вже нічого не втаювала від мене. Після того, коли в Штутгарті з'явився граф Лімбурі-Стирум і мене та Христанека заарештовано, княжна враз з Доманським і Рокатані встигла видертися з міста. Поміг їй в тому, що й казати, Радзивіл, який, однак, після історії в Штутгарті дуже змінив своє ставлення і вже не поспішав з будь-якими пропозиціями, мабуть уважаючи, що княжна і може деякою мірою шкодити його справі. Але в Венеції, де княжна спинилася після низки пертурбації, справжнім добродієм виявив себе маркіз Рошфор де Вількур, який був амбасадором Франції при республіці Венеції. Мені ж не треба було розповідати про його лицарськість, можливо, що маркіз був єдиною людиною, в якій я не помилився. Не помилилась і княжна. Насамперед, треба знати,—розповідала вона, — що все те, що приписувано начебто протекції Версалю і міністра Верженна, було справою, і то зовсім приватною, маркіза. Все що він мав, віддавав до розпорядження княжні. Більше того, він у свойому імені, як найгорячіше підтримував справу княжни і в Версалю у д'Егійона і через амбасадора Франції в Істамбулі. На жаль, жоден із маркізових меморіалів в справі Понтиди не зустрів у Версалі підтримки. Міністр д'Егійон суворо доганив маркізові його протегування княжни і заборонив йому нею займатися. Мабуть тут діяв через цісарського амбасадора у Франції кардинала Мерсі віденський двір, який раз на завжди вирішив не підтримувати заходів претендентки на понтійський престіл. Але маркіз де Вількур і не думав відступати. Він сприяв княжні і її почту виїзду з Венеції до Рагузи, де було домовлено про зустріч і переговори з висланцем султана Абдула-Гаміда відносно переїзду княжни до Туреччини. Проте висланець султана забарився в дорозі, чи може чумисне зволікав з приїздом, бо, остаточно, справа княжни в Порті була мало відома, також можливо, що підшепти польських конфедератів робили своє. Тимчасом княжна і маркіз в Рагузі, були приречені на бездіяльність; Рагуза не тільки боялася встрявати в європейські справи, але хитрувала, будучи на поводі й Істамбулу і Петербургу. Коли в Рагузі з'явилася ескадра графа Орлова і загрозила бомбардуванням міста, становище княжни було дуже критичне, але маркіз не тільки допоміг княжні виїхати з Рагузи, але в Спалетто на свою відповідальність наказав французькому корветові «Яструб» відставити княжну до Венеції. Докучивши собі таку опіку над княжною, Версаль маркіза відкликав, на що він відповів заявою про відставку. Одночасно якісь інші сили, крім Версаля, либонь може й Петербург та Відень, а може й Потсдам, секретно обвинуватили княжну Селінську та її співробітників в авантюрництві перед венеціанською Інквізицією. І знов, коли б не маркіз де Вількур, то княжна і її шамбеляни, без усякою сумніву, сиділи б під Олив'яними Дахами у Венеції або пішли б на поталу рибам у Великому Каналі. З Венеції вдалось видертись своєчасно до Пізи. Маркізі де Вількур подбав, щоб княжну взяв під захист монастир, а сам нехтуючи листами з Франції, жив інкогніто, беручи участь в дії, яку, може вперше за весь час княжна могли розгорнути в безпеці. Становище не складалось для неї добре. З Істамбулу прийшла остаточна відмовна відповідь — султан ажніяк не брався захищати її права; Версаль не хотів і чути про неї, а всі інші заходи, які роблено, в Іспанії і в Сардинії, і в Португалії поки що не давали ніяких наслідків. В Пізі, княжна мала час знов розгорнути дію; разом з маркізом розписано більші і менші меморіали і виготувано маніфест. Газети знов заговорили про неї і імператорицині шпигуни сполощилися ще більше, бо ніхто в світі не міг би довідатися про те, що княжна перебуває в Пізі. Наприкінці 1774 року маркіз де Вількур подався до Неаполю, щоб дослідити тамошні можливості. З початку до нього поставилися дуже холодно, але раптом вітер змінився, головно завдяки праці такого кавалера Де Рібаса, який має на неаполітанському дворі великі впливи. За справою його і маркіза, княжна негайно виїхала в Неаполь, де король і королева прийняли її прихильно, але це не тривало довго. На щастя, напередодні, коли вже був готовий рескрипт про ув'язнення княжни, її сповістили про це і допомогли у втечі з Неаполя. Правдоподібно, у де Рібаса виникла суперечка з маркізом і для обидвох було доцільно, — а може і для когось третього, — щоб княжну виправити з неаполітанського двору. Я звичайно, слухаючи те все, ні словом не обізвався про те, що було мені відомо і що я знав про Де-Рібаса; я про себе вже був певний, що він, як агент Катерини, хотів вивабити княжну з Неаполя, щоб легше було її схопити. Але я її тільки спитав: — «Де ж тепер маркіз Вількур і чим ви поясните його мовчанку?...» «— Маркіз не дає про себе знати просто через те, що я мовчу, — сказала княжна, — він напевно виїхав до Франції. Скажу вам, кавалере, щиро, — мені він сам здокучів, я вже не мала сили терпіти його зітхання, ані його протекцій, за які він собі таки обіцяв нагороду...» «— Дивно, що він так довго її не домагався», — Гірко посміхнувся я. Княжна спалахнула. «— Маркіз Рошфор де Вількур—це кавалер без догани,— сказала вона — він оточував мене найбільшою увагою і робив для мене все можливе, ніколи нічого не жадаючи, його девізом було одне: «Тільки вірність»... Я не хотів говорити їй, що маркіза вже нема на цьому світі і задумався над тим, що призволом долі від княжни відходили не ті, що їм слід було б відійти, а ті, які їй були потрібні. Автім вторгався знов сумнів: чи все це справді було так, як вона говорила? Однак я запитався її, як виглядають її справи сьогодні. Княжна підійшла до вікна і відгорнула завіску — сочився блідий ранок. Вона зітхнула. На її обличчі був смуток. «— Справи мої погані. Петербурзька узурпаторка підняла голову, приборкавши робелію Пугача. Дуже імовірно, що його голова вже злетіла. Порядок в її деспотії встановлюється: — з нею сила, її гвардія, її коханці. Польські конфедерати розбігаються. Оттоманська Порта не наважиться на ніяку війну. Англія занята колоніями: в Америці розпалюється ребелія. Американці прагнуть до свободи. Відень віроломний, як завжди, а після історії в Неаполі зовсім певно малює собі мене, як поріддя пекла. Хто ж ще?» «— Чи ви говорили з кардиналом де Берні, послом Франції у Римі?» «— Він не хотів мене прийняти, а крім того занятий виборами нового папи. А чим мені папа допоможе? Скільки полків у нього? Адже не за милостинею іти до нього?» Так сталося те, чого я завжди сподівався. В очах княжни, коли вона зустрічалась з дійсністю, була розпач. Вона була самотня, безсила, залишена всіми, а до того оплутана павутинням наговорів. Мене аж взяло пересердя, бо я прозоро бачив причину її теперішнього невідрадного стану. «— Княжно, княжно, навіщо, з-біса, ви цуралися Сходу, що вас злеліяв, а обрали цей непевний шлях авантюр на Заході?» «— Галі знав, що без призволу європейських потентатів моя справа мертва...» «— Вона не мертвіша ніж сьогодні, коли ви пізнали як слід ласку тих потентатів, — вигукнув я гнівно, — вони не поворухнули пальцем для вас, бо ви їм непотрібні, княжно. Автім, чи доступили ви хоч до їх високих порогів, які ви оббивали? Ні, ви вешталися по німецьких князьках, залежали від кавалерської фантазії маркіза де Вількура, користалися послугами Доманського або Христанека і це були ваші потентати, княжно, на яких ви так надіялися. Це була ваша засліпленість, коли ви слухали теревенів польських мочиморд разом з князем Радзивілом чи брехунців як Романо Рокатані! До речі, а що з його Червоною Руссю? А що дали вам ці всі заслинені дідугани або ці вельможні герцоги, до яких ви так добивалися? Що дали б вам ці безштаньки — курячі дядьки як Лімбург-Стирум, герцог Карл-Теодор чи всі інші, що ви на них поклали всю вашу надію? Нічого. Ось куди штовхали вас ваші слуги і приятелі.» Я не пам'ятав себе і либонь сказав забагато або голос мій незвично і для княжни і для мене самого став шорсткий. Княжна блідла, м'яла в руках хустинку і впирала в мене свої чорні, палаючі очі. Нарешті вона тихо промовила: — «Досить того, кавалере. Може ви праві. Може і вам не личить бути зі мною... З такою як я... Ідіть собі звідси, ідіть і більше не повертайтесь! Чуєте, ніколи, ніколи...» Так, в цій хвилині голос у моїй надрі говорив мені — користай, біжи звідси, іди швидше геть, ти ще не втратив нічого, ти все ще поправиш... Ніколи цей голос не відзивався мені так наполегливо, ба, його я не чув навіть в ті найчорніші хвилини, коли я хотів би його почути. Проте я підвівся і холодно подивився на княжну. Я ще не знав, чи я піду, але я знав, що я повинен їй говорити тільки правду. «Княжно, — сказав я, – коли ви хочете, я, — піду і ніколи не повернуся, але я хочу вам сказати, що ви — дитина нашого століття як і я, але не знаєте йому ціни: це є сторіччя передгроззя. Ви не чуєте, як насичене повітря хуртовинами, як і не чув того я. Я був тільки вашим братом по вдачі — кволий, безвольний, відданий на поталу тільки власних примх. Мене як і вас надила пустотливість, легкодухість, розкіш і насолода. Водночас ми з вами вірили, що секретна дипломатія потентатів може творити чудеса, зміняти кордони і валити імперії. Та, ба! Все це уроєння. Справжні сили цього сторіччя дрімають і горе тим, хто спізниться що їхнього пробудження! З ким залишитесь тоді? З покиддю цього загибаючого століття, що так пихато нарікає себе «блискучим вісімнадцятим»? «— Вам не знати з ким я залишусь, — не всі шарлатани І пройдисвіти. Є ще такі, що вірять в мою справу. Може це зла сила, але буде мені вірна до кінця», — мовила Алі-Емет. Я і поцікавився, хто ж це такий, ця сила. «— Дон Йосиф Де-Рібас де Біньон, — сказала княжна, не дивлячись мені в очі, — я йому ще вірю...» Я було остовпів, але за мить оговтався, кинув капелюхом об землю; аби була ваза під рукою, жбурнув би нею. Ні, я не міг відходити. Я кинувся до Алі Емет, схопив її за руки так, що вона аж скрикнула, що зі мною. Де Рібас? Несамовито крикнув я, знаєте хто це такий?... Знаю, — видиралась вона від мене з таким гнівним обличчям, якого я ніколи у неї не бачив, — він домагався зустрічі зі мною оце декілька днів вже, обіцяючи цілковито змінити моє теперішнє жахливе становище. Він не знає, де я живу і не знали ви, але він зустрів Доманського і передав мені листа... Ще сьогодні ввечері він мене чекатиме на сходах Іспанської Площі... Боже мій, я узявся за голову, він хотів продати княжну! Він — цей імператорицин шпик, що для мене було вже безсумнівним, хотів її схопити, як цісарці схопили Монтеги Уортлея. Все, що говорив мені Монтеги, була правда. Я ще міцніше взяв княжну за руки і повів її до вікна, щоб бачити її обличчя. Я їй тільки тепер сказав, що де Рібас отруїв маркіза де Вількура, що це не він присилав Дельфіко, а сам Дельфіко, без його відома, сповістив її в Неаполі про небезпеку; я сказав їй про думку Монтеги Уортлея і про моє власне переконання, що це найтемніша людина, яка будь-коли їй зустрічалася, яка задля своєї кар'єри і багатства не спиниться перед нічим. «— Княжно, — сказав я твердо, — ви мені обіцяєте, що ніякої зустрічі з Де Рібасом не відбудеться, а я принесу вам останні докази його зради...» Можливо, що мій голос і моя поведінка були такі переконливі, а відомість про смерть маркіза така разюча, що княжна не могла мені нічого сказати, а тим паче перечити. Я бачив, що очі її сповнюються тривогою і самі вона, наче в передчутті небезпеки, кволіє на моїх же руках. Гнів давно щез із її обличчя; воно стало лагідне і печальне як ніколи, моє серце стиснулось — аджеж я кохав цю істоту, цю хистку жінку понад усе в світі. Я й просив її пробачити мене за шорсткість, — а понад усе — за кохання, моє невсипущо-болісне, аж моторошне почуття до неї, Видно мої слова були такі щирі, видно в її теперішній осамітненості вона почула всім своїм єством, що я — її єдиний і справжній друг і вона притулила мою руку до свого обличчя. Декілька разів до покоїв княжни наближалися і стукали в двері. Я пізнавав голоси Христанека і Доманського, що начебто хотіли сказати княжні щось пильне. Чув я й скрипучий голосок сеньйора Рокатані. Але княжна просила її не І турбувати і вони, постоявши нерішучо і ремствуючи, тихо віддалялися. Як я довідався від княжни, Доманський і Рокатані таки дійсно відкрили спосіб перетворювання золота, але продукція його ішла пиняво, в кожному випадку мільйони, які вони думали прийдуть їм з їхнього заняття, не поспішали падати їм у руки. Я дивувався, наскільки вони безтурботні: і невеличкий крок і ці виробники золота закоштували б лабет поліції папської держави, яка в таких справах немилосердна, а враз із тим потягнули б за собою і княжну. Леле, яка ж вона була довірлива! Світанок зміняло полуднє, а полуднє присмерк, а я і не гадав собі розлучатися з княжною, хоч мене чекали пильні 1 справи, як хочби ота — Де Рібаса. Я прирік собі здерти маску з бестії. Але ні княжна, ні я не поспішали: сміх зміняв сльози, зітхання чергувалися з присягами в дружбі і вірності доскінній, обійми були даниною молодості. Чого мені ще треба було? Розхиляючи пелюстки принад, які могла мені дати княжна, я дорікав собі за мою недовірливість: якого іншого доказу її відданості, що нею вона відплачувала мені за мою вірність, я ще міг домагатись? Але, звідки я міг знати, чи спалах, який проймав її тіло, коли вона була в моїх обіймах, не зів'яне назавжди за мить? Хто вона була врешті? Хто була вона, що принадила мене ажніяк не своєю красою, бо ж навіть і молодша Скіарчіфіко і Анна знад Некару і розпустна Чечілія Монтефіоре, і сентиментальна Амалія Доротея з Майнцу були красивіші від неї. Її обличчя було нерівне і драпіжне, з дещо завеликим орлім носом і смажними устами, завжди в загадковому посміху. Її плечі були вузькі і худі; постать її була тонкостанна; шкіра, хоч і ніжна, але смаглява, і в усьому її палахкому тілі була хороблива згага, була ненаситність вовчиці, що оволодівала своєю здобиччю хижо, немов прагнучи Ті і своєї потали. Чи була вона справді царственої крові? Далебі, ця думка вразила мене мов стріла. Я ніколи над цим не застановлявся і навіть відігнав би з пересердям таку недоречність. Але тепер, бачивши біля себе, у відсвіті жовтих свіч, це бліде обличчя, я подумав собі, принаймні на одну блискавичну мить, що може ця жінка народжена бути ніким іншим, тільки жінкою. Однак, моє почуття до неї було таке, що, я, далебі, не застановляючись, а тільки знаючи, що вона ніколи мене не покине, нікуди не відійде, взяв би її з собою, зрікшись всіляких «великих справ», і повіз би її аж на вітчизну та, вклонившись у ноги батькам, просив би їх прийняти її як мою суджену... А що, коли це тільки химера? Що, коли ці претензії до «королівства Понту» тільки чийсь шалений план, щоб з допомогою осьтакої безталанної жінки довершити свій власний, злочинний задум? Мені пригадались очі Доманського і його влада, яку він іноді мав не лиш над людьми, але і над мертвими предметами. Що, коли це він, невгавно нашіптуючи їй до вуха, злий дух або маг, змусив її силою своєї волі, служити його цілям? Що, коли вона — справді убога швачка з Вроцлава, фройляйн Еліза, залишена на поталу долі, майже причинна від недолі, злиднів і погорди лихих людей, під намовою інших, все перевернула собі в голові і тепер, може навіть добре знаючи про це, вживає як єдиний засіб до легкого життя? До ката! Це могло б мене до краю зламати! Обачно, щоб не викликати в неї підозри, я спитав її про владу Доманського. Вона вмить второпала в чому справа і засміялась. Дзвінкий її регіт, не позбавлений моторошності, збентежив мене ще більше. «— Ти все ще блукаєш по світі наївним, юначе — сказала княжна, — повен уроєнь. Нещодавно ти ніяк не міг повірити, що в нашому хисткому сторіччі можуть бути жінки, які йдучи поміж лезами, самі залишаються як лезо чисті, неопалені. Ти все ще гадаєш, що мене можна наподобити до Аспазії, Мессаліни, чи хочби тієї повії в Петербурзі, яку називають Семірамідою Півночі і яка витягає конюхів та гвардійських солдатів з їхніх стаєнь та казарм, щоб привести у свою спальню?.. Згадай, хочби Лівію, дружину Августа, чи Агрипіну — нехай вони за мене посвідчать, що царственість не завжди в парі із своєвіллям плоті... А тепер ти ставиш у сумнів мою власну волю, вважаєш, що я можу бути чиїмсь покірним знаряддям і наосліп іду туди, куди того хочуть інші... Гай, гай!..» Вона раптом, немов прозрівши мої думки, зірвалася і схопила мене за плечі, аж струсуючи мною. Очі її знов як вранці палали. «— Скажи мені правду, юначе, не пробуй відпекуватись відповіді: чи ти таки віриш, що я є тією, за кого себе подаю?» Я промимрив, що так, але я не одволодав себе від непокою. Алі-Емет пильно вдивлялась в мене. «— Ти знаєш, юначе, що я прийшла сюди із Великого Сходу, пізнавши Правду, якої ні ти, ні будь-хто інший серед вас, ніколи не доступить. Ця правда-фатум, якого ніхто не відверне. Це таїнна приреченість, бути мені тим, ким мені записано бути в мудрих книгах Буття і Всесвіту. Зрозумієш ти мене, чи назавжди залишишся недовірком?» Так, може в тій хвилині я був близький до розгадання її. Принаймні, заворожений її з-чорна зеленкуватими очима, що мов зікри кобри, не відпускали мене від себе; я старався збагнути істоту тієї жінки. «Як день зміняє ніч, — говорила графиня Піннеберг, — так я і моя справа змінимо цей гаснучий світ пересиченої Європи, зокрема Півночі. Не забудь, що Північ — це прірва безнадії, це завжди ярмо суворої, безжалісної природи, а Південь — це життя і снага вільних людей, дітей Сонця. До чого я веду? До того, що я є вістовець Правди Буття, повного і світлого. Тисячеліття в мені, я їх відчиню золотим ключем і йду крізь сторіччя, як крізь довгий коридор, я забираю все із собою, до джерела Вічного: це і мудрий Єгипет і величаві Вавилон, Еллада, і Рим, і Візантія. Ось чому моя справа полягає не в тому, щоб зігнати німецьку нікчему з престолу, а щоб оновити колиску Нашої Правди. Теплі моря Півдня кличуть нас! Там, навколо синього Понту моє володіння, Цариці Понтиди, чи ти збагнеш це юначе? Чи ти збагнеш велич відродження держави Володимира Святого і Ярослава Мудрого? Чи ти знаєш, що я пряма наслідниця великого Мітридата Євпатора, що його мрію про оновлення Сходу так нещадно знівечили римські легіони Помпея? Скажи, могла б я, бувши злиденною самозванкою, дійти до таких великих дум?...» Вона замовкла і, аж тремтячи від схвилювання, яке її либонь палило ізсерединним вогнем, обтулилась у покривало. Вона чекала моєї відповіді. Мені стало моторошно і від її очей, що стали для мене зненацька чужі і далекі, і від того, що я тільки що почув від цієї гадано кволої жінки, а я ж бо володарством над нею тільки що пишався! Еврека, як каже Вольтер! Мені нічого було їй відказати, бо я збагнув, чому вона була загадковою для мене. Вона була у віках несмертельна і вічна, а я був тільки в сучасності, в її дешевих злиднях. Еврека! Ось чому, я не вагаючись вже пізнав би в ній кров Рюриковичів. Проз очі цієї жінки гляділи й княгиня Ольга і Анна, жона Володимира. Ці її очі були візантійські, очі, які дивились колись на мене у притворах собору київської Софії. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|