Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| «— Хто ж це такий, пане коханку, — вигукнув Радзивіл, — кажіть мерщій!»
«— Його світлість, головнокомандуючий російською ескадрою на морях Тиренському, Егейському, Адріатицькому і Середземному, переможець з-під Чесми і Хіосу — славетний граф-генерал-аншеф і адмірал Олексій Григорович Орлов!» Всі остовпіли: мої слова були для всіх як грім з ясного неба. Дехто подумав, що я це сказав може з-п'яна і замахав руками; сідай, мовляв, чоловіче. Тоді підвелась княжна і підтвердила сказане мною та сповістила, що графів секретар пан Афендик передав їй власноручну епістолярію графа Орлова з запрошенням про прибуття у його палац у Пізу на презентацію. — Ура! — закрякав Афендик, — ура владарці Понту! — Ура графові і адміралові його світлості Орлову! Віват! Вигукнув я і зі мною Афендикові писарчуки. Тільки дехто підхопив наші вигуки, але більшість сиділа отетеріла і тільки викарячувала на нас збентежені очиська; хтось гоготів, хтось дзенькотів келихами. Я не вважав потрібним такій різношерстній галайстрі, та й при такій п'яній оказії, розповідати про всю справу. Вистало з них того, що сказано, бо ми вже домовилися перед тим з Афендиком, що нашу справу треба позбавити секретності. Не було сумніву, що шляхтюри, кардиналові агенти, резиденти і шпигуни різних держав, насамперед Відня і Парижа, рознесуть вістку повсесюдно. Чи це було добре для справи — не знаю. Афендик позирнув на мене з-під лоба, із своєю звичною облесною усмішкою. Цікаво, що на це скаже тепер Феліца у Петербурзі та її друзі? Галайстра, розкумекавши нарешті про що йдеться, почала віватувати на честь княжни і Орлова і загуляла вже напропаще; тости й діонізіак розцвитали: Радзивіл, «пане-коханку», став до мене цукерково-медвяний, величав вже і графом і міністром, а я хотів йому пригадані, як він мені ще лиш учора подав два пальці на знак погорди. Тепер і цей хитрун задумується, що йому робити із своїм залицянням до короля Стася. Коли трохи втишилось, він навіть спробував тримати орацію, при чому почав від історії рятування Риму і мене порівняв із Тарквінієм. До чого була ця балаканина, біс його зна, але шляхта заревіла, вдарила п'ятірнями по шаблях, як колись в Нейсіпі Христанек тільки лупав очима, а до мене став двічі і тричі влесливіший. Просив у мене зустрічі для душевної розмови, щоб, мовляв, щиросердо обговорити деякі справи минулого. Він, мовляв, в нічому не повинен. Але я відмахнувся, кажучи, що старе згадувати та ще й в такій урочистій хвилині, не годиться. Каналія не помітив іронії в мойому голосі і запропонував навіть, щоб уся компанія випила на мою честь. Вже добре підпита братія підхопила цю нагоду, щоб знов розпочати хлебтання. Тільки Доманський сидів наодшибі і в ніщо не встрявав. Хто б знав, які думки у псявіри? Після півночі княжна подалась у свої покої; з виду вона не була ні весела, ні смутна, якась замислена і це мене турбувало. Підвелись і ми, залишаючи мочиморд за столами. Презентація вдалась таки на славу. 4 ...«Што ж ми даєш, дияволе?» — «Дам ти нинішнього віку славу, розкош і багатство. Если хочеш, бути преложоним, то мені угоди Поклони ми ся, я тобі все дам... Если хочеш паном бути, падь, поклони ми ся, я тобі все дам...» Іван Вишенський. «Обличеніє диявола — миродержца, странника прелщаєма от диявола», 1601. Як було домовлено з Афендиком, напередодні, увечері я був біля кафе д'Інглезі, прихопивши, однак, шпагу і пістолети, бо в Римі ніколи не відомо, чого можна дочекатися серед темряви від усілякої зграї, що її було тут вдосталь. Розбишаки частенько нападали на заблуканих чужинців, накидали на них мішки, грабували і, задавивши або пробивши стилетом, жбурляли в Тибр. А я всежтаки ніяк не міг позбутися недовір'я до Афендика, дарма що він начебто служив нашій справі. Рівно о десятій годині Афендик надійшов, загорнувшись у довгу кирею та насунувши трирога на чоло. Таку саму кирею дав він і мені і ми всадовилися в карету, що нас чекала. У кареті сидів ще один панок, в такій самій як і ми киреї та ще й у масці. Автім маску Афендик дав і мені та й сам приховав мармизу. Крізь маску блимали час від часу його очиці, злющі як у ящура. «Куди ж ви мене всежтаки везете?» Спитав я серед мовчанки в той час, коли коні чвалом мчали нас у глиб ночі. Афендик не відповів, а тільки приклав палець до вуст. І я мовчав, як і мовчав той третій супутник, затулившись у кирею. Ніч була беззоряна. З Остії, з моря, йшли шпаркі вітри. Важко було збагнути, до дідька, куди і навіщо мчимо. Завіски на віконцях карети були засунені, але не так щільно, щоб я не міг зиркнути, що діється по дорозі. Околиця була мені зовсім невідома: сади, палаци, дедалі похмуріші; потім заструнчіла церква святого Андрія, а там проминули ми терми Каракалли, а от Есквілін, а далі Палантін, ми вже чвалували передмістями і тільки хрипкий голос візника та тряскіт батога свідчив, що по дорогах вешталися люди, присвічуючи собі ліхтарями; ми таки добре віддалялися від міста, залишаючи в темряві силуети церков і загородні палаци, Боргезе і Борджіа, вілли Барберіні і Меццофанті. А згодом почалися убогі хижі, каменьоломи, чагарники і просто нас — рівний шлях, обсаджений пініями. Це була Віа Аппіа. Навкола вже була глупа ніч. Я нагадав собі, що мені сказав біля кафе д'Інглезі Афендик. Ми, мовив він, напередодні великих подій. Граф Орлов із своєю ескадрою мабуть підходить до Ліворно. Найпізніше через два-три дні княжна і всі ми вирушаємо до Пізи. Личина Афендика при тому світилася і він хихотів, затираючи свої кістясті руки. Події, справді, назрівали. Приєднання адмірала Орлова до нашої справи зміняло все. Володінню кайсак-кіргізької Мінерви, пуцулуватої німкині-цариці, що ще так самовпевнено возсідає на свойому санки-петербурзькому престолі надходив кінець. А я вже бачив княжну Дараган, — як вона йде по сходах високих палаців. Вона буде не порфіроносна тиранниця, і а дочка народів, які скинуть ярмо узурпаторів! Що ж до Афендика, то якщо він пристав до нашої справи, то це був лише маневр пацюка, втікаючого з тонучого корабля. Проноза нюхом чув нові часи, що надходять, він страхував себе, щоб не опинитися на суді історії, яка суворо відплатить всім царициним лакеям, блюдолизам і верховодам. Нарешті, біля скель, що біліли в мороці, карета спинилася. Ми вийшли з карети на шлях і в глупу темінь нас повів якийсь чоловік з ліхтарем. Було моторошно — тихо, десь вив собака. Йти треба було стежкою по крем'янистому грунті, серед тернових кущів, як і водиться на пустирях. Втім Афендик пошепотівся із супутником. Вперше за увесь час вони заговорили до мене. В світлі ліхтаря я побачив цього третього співдорожнього; він скинув свою маску. В мене вперлись його розумні очі, байдужо-холодне, яструбине обличчя, стиснуті губи; він був ні молодий, ні старий. Афендик сказав: «Дозвольте рекомендувати вам, магістре, вельминадійного юнака. Це Юрій Рославець, що йде шляхами, вказаними світочами і незабаром про його діяння буде лунко в Європі...» Супутник спинив свою ходу і пильно вдивлявся в мене. Підборіддя його було важке, щоки обвислі; мене сверлували пронозисті очі, важкі, проймаючі. Він подав мені руку і стиснув її тричі, мабуть це був якийсь знак, але я, не знаючи як на нього відповісти, зніяковів. А він, швидко почав мене випитувати, чи я, бува, не знаю і чи не бачив у Парижі якогось Майстра — маркіза Луї-Клода Сен-Мартена, чи я, десь не зустрічався ще з якимсь Еміним, Рубаном, Гамалієм; та я їх усіх не запам'ятав. «Кавалер Рославець ще не Іллюмінат, — озвався Афендик, — він не Просвітлений, але велика надія на те, що він серед наших вітчизняних Злорадів, Стозмиїв, Себелюбів, таки стане Добросердом і світло Істини великої нестиме у темряву...» Не знаю, з біса, чи цей Афендик не був сам тим Стозмиєм, бо лиха бестія, вдавав аж надто добродійного, але я, відчував, що про себе він хихоче і глузує не так із цього таємничого супутника, як із мене самого. А супутник ще раз поглянув на мене спильна і проказав, що шлях, на який я ступив, світлий і, коли віддам всі дні мого життя наказам розуму [він і повторив — «розуму»], то плодів благодійних і високостей душі просвітленої діб'юся у свій час. Саме тоді, коли він удруге назвав Сен-Мартена, мені блиснуло, мов у провісну хуртовину, чи, бува, цей супутник не з тих стовпів секретних громад, про які мені колись розповідали Розумовські, називаючи їх якимись «мартіністами». Вони мають неабияку силу у високих колах та й у державних справах їх слово вагоме. «Тю, на вас, окаянні, — сахнувся я подумки, — ще мені недоставало вплутуватись у якусь секретну, бісівську катавасію.» Але я прикинувся дурником, мовчав, роздумуючи, навіщо і далося Афендику зводити мене з цією вельми підозрілою кумпанією, та ж це тільки ще більше затягало мене в трясовиння. Афендик же, запримітивши мою стурбованість, обійняв мене: «Не хвилюйтесь, кавалере. Це велика людина, що йде поряд з вами. Він один із найдостойніших і найглибших умів нашого сторіччя. Він прагне того, чого й ми, ви і я: просвітительства, свободи думки, реформ. Гроно людей, яке його відрядило в Європу, — найретельніше працює для вітчизни. Вірте йому — він має діло з тутешніми іменитими людьми і заодно з нами. Звіть його Іван Єгорович...»* Звичайно, я слухав одним вухом, а випускав другим. Тимчасом, ми, знов насунувши маски, зійшли в улоговину, а тоді у вузький ярок, йшли ним якийсь час, аж поки не вперлися у вхід до якоїсь печери, та увійшли у вибитий у скелі коридор, де стояли служники з ліхтарями. Ми рушили далі підземними переходами, а я збагнув, що ми ніде інде, як у катакомбах, що колись були сховищами для перших християн. Афендик, як видно, вже бував тут раніше. Звивистими коридорами і закапелками, ми добирались до якогось призначеного місця і з нами по дорозі, мабуть туди ж, громадками або самотньо, ішли людиська, теж сповиті в чорні киреї і в масках. Ми опинилися врешті в досить просторому, печеристому приміщенні. При вході, нас пильно обдивлялися, але заспокоєні паролем, який їм сказав Афендик, пропустили. В цій печері було щось на кшталт олтаря, а за ним, важка кармазинна завіса — там була менша печера. В залі було чоловік із п'ятдесять, що стояли зосереджені, мовчки, чогось ждучи. До них приєднався наш супутник Іван Єгорович. Мене ж Афендик повів по сходах, вибитих у камінні, до невеличкої галерійки і на ній було парканацять осіб. «Тому що ви, кавалере, ще не Іллюмінат і не Адепт, — прошепотів ярига, — нам місце ось тут, поки удостоїмося, але й звідси нам буде усе видно». «На якого тільки біси ви мене сюди привели, мості Афендик? — таки насів я на нього. «Побачите, то ще й подякуєте мені...» Збіговисько поринало б у темряві, якби не факели і ліхтарі. Відблиски від них зловісно вигравали на червоній завісі. Більш чудернацького зборища важко було собі уявити. А коли вдарило дванадцяту почалася така чудасія, від якої я остовпів. Завіса розсунулася і там, на другому постаменті, височився бовдур — постать либонь чорта, ось такого, якого я, намальованого, бачив на образах про Страшний суд у нашій бакланівській церкві. Сатана сидів увесь позолочений, з короною на голові; вирла у нього мабуть від фосфору світилися; язичище він висолопив, у руках тримав скипетр і державу, навкола голови був ореол штудерно зроблений з золотих промінів, що своїм плетінням зображали гадюк. Чортяка сидів на позолоченому престолі, вишкіривши ікла, розставивши дебелі ножища, з копитцями як у цапа. Був теж у нього довжелезний хвостяра. Коли розсунено завісу, перед сатаною стояв, простягши руки, дядько у чорній мантії, розшитій всілякими візерунками. Тут були знаки Зодіяка, геометричні фігури, подоби зміїв і драконів, невідомі мені літери. На голові височилась мітра, на подобу тіари, позначена химородними візерунками. Дядько повернувся до нас обличчям: на мармизі у нього була маска. Афендик прошепотів: «Дивіться, кавалере, це ніхто інший як Джозеф Бальзамо або граф Каліостро, всесвітній маг і чародій. Я й не гадав, що його тут побачимо...» Корінястий дядько, цей самий Каліостро, начебто головний жрець, чи чортівський кардинал, почав правити своє служіння, якщо можна так назвати оте гидке торохтійство, та ще й по латині. Голосюга у мерзотника був скрипучий; два прислужники в червоних мантіях йому допомагали, волаючи час від часу «Гарр, гарр..», а всі, що стояли перед чортячим жертівником із смолоскипами, били поклони і горлали: «Глорія Люциферу! Глорія Вседержителю»... Бугаїсько — жрець їх підбадьорював. Дедалі в печері робилося глітніше, і від диму факелів і від смердючого відьомського кадила, яке роздмухували прислужники. Десь узявся чорний цап, що плутався між ногами, мекав, прочуваючи, що його ведуть на заріз. Зграя котів, яких випущено з клітки, шугала між людьми і жалісно нявчала. Не дивно, що від того всього чортовиння, гармідеру, вівкання і виття, серед цих подоб сатани, що були скрізь, від драконів і гадів з розжевреними пащами, чортомільці чманіли. Вони або підвівкували бицюганові в мантії, або, взявшись за руки, рівномірно хиталися, підстрибували і пританцьовували, ревіли як стадо баранів, або іржали немов біснуваті кобилиці, заходилися то несамовитим реготом, то жалісним голосінням. Бугаїсько Каліостро скинув свою мантію і товкся перед подобою сатани, голий до пояса. Руки і рамена були у нього прикрашені золотими перстенями і браслетами, на грудях звисав золотий ланцюг, а на шиї було намотане чорно-багряне намисто. Він зійшов до меншого, продовгастого олтаря — простіше сказавши, обтесаного чорного каменя, здер покривала з двох статуй — як сказав мені Афендик — Ізіди і Афродіти, а тоді ревнув не своїм голосом, що він хоче прославити Неперевершену Ізіду. Вся братія вже зовсім одуріла. Дівки та й підстаркуваті бабиська, які стояли напереді, оповиті також у мантії, з простертими руками кинулись до бицюгана і одна перед другою волала: «Вседостойніший! Всепропросвітлений! В ім'я Люцифера благаю — вибери мене!..» Про що їм ішлося, ми вмить побачили. Бугаїсько-Каліостро не звернув ніякої уваги на очманілих голосільниць, а зразу ж ткнув пальцем на одну, що стояла поблизу в масці, оповита киреєю, з розпущеним волоссям. Афендик пошепки сказав мені, що це Каліострова жінка, Джулія Лорензаччі, його помічниця в чаруванні і у всіляких темних справах. Прислужники метнулися до неї, схопили впіл і поклали на камінь, стягнувши з неї кирею. Так вона собі й простяглася, в чому матінка її породила, чорнокоса, смаглотіла, навіщена трясцею. Уся зграя аж подуріла, мабуть не вперше розважаючись такою чудасією. Бугаїсько поставив біля дівки дві здоровенні чорні свічки, братія обступила її, а прислужники нудними голосами завели свої собачі моління. Каліостро — жрець ще трохи попиндючився біля камінюки з голою жінкою, загорлав свої заклинання на честь Ізіди, а тоді пішов у головний олтар, де повідбивав свої поклони сатані та заревів: «Глорія Баффомету! Глорія Люциферові Всемогутньому! Глорія Владареві!» Всі за ним завили «Глорія» і попадали ницьма. Бицюган накинув на себе мантію, на цей раз жовто-кармазинову, схопив золоту чару, в якій клекотіла добра сулія оковити, і підійшов знов до жертви, що розкинулась на камінюці, а тоді сам сьорбну» декілька добрих ковтків того чортячного питва і поставив;отій дівці Лорензаччі на живіт. Вона підвелася і притьмом видудлила чару. Невідомо, що це було за питво, але бабище від нього осатаніло і почало навіжено верещати, а за нею і бицюган-жрець і всі біснуваті, що юрмилися біля олтаря, і закружляли в підскоках й завертілись дзиґами як очманіла череда. Видовисько призводило мене до млостей і я Афендикові сказав, що хочу йти геть від цього усього чортовиння. Цього рейваху, вереску, вівкання мені було вже вдосталь. Афендик сказав, що й йому це чортовиння остогидло, тільки лукаво підморгнув, щоб я роздивився по народцеві, який тут кімшився, чи, бува, не запримічу знайомих. Я повів тоді оком по цій чорноризній братії, куди затесався і наш супутник, Іван Єгорович. Йому до речі, причепили на шию навіть золотого ланцюха, з чортівською мабуть подобою, а тоді — гульк! Серед похмурих чоловічих постатей у киреях і масках я побачив нікого іншого як нашого шамбеляна Доманського! Цей потвора стояв, розкарячивши ноги, і півголосом підспівував всьому цьому песьому вівканню і лементуванню на честь Люцифера. Дедалі мене чекала ще більша несподіванка. Серед паній чи дівиць, які так рвалися до самопожертви на честь Ізіди і Афродіти, та у яких під чорними киреями не було нічого крім голого тіла, я вздрів, хто б це погадав! княжну Дараган-Володимирську, Даму з Азова, вона ж графиня Піннеберг чи пак княжна Селінська! От такої! Я глипнув на Афендика, а цей єхида, підсміхаючись, кивнув головою — так, це ніхто інший, а тільки наша королева Понтиди! Я здеревів, отетерів, мені стало аж млосно, мене самого брали чорти, як і тих усіх, що тут зібралися. Я шарпнув Афендика, скипівши: геть звідсіля, щомерщій геть... Карета, до якої ми дібралися з цих катакомб, нетрів і печер, чекала нас на тому самому розстаю доріг. Служник світив нам ліхтарем. Ми мовчки всадовилися і карета помчала в напрямі сонного Риму. Було вже добре після півночі. Афендик сказав, що коли півні пропіють, то вся ця чортовинна галайстра метнеться, хто куди. Чудасії такі справляють хіба тільки поночі. Я думав свої гіркі думи, а Афендик дрімав, сповившись н кирею. Я ще не міг прийти до себе, щоб з ним говорити. А говорити либонь було про що. «— Довго ще буде тягтися ця комедія? Що ще там буде?» — Промовив я нарешті, коли ми майнули поуз брилу Латеранума. Афендик захихотів. «— Краще не питайте, кавалере. Ми своєчасно звідти видерлися. При вашій палкій вдачі це могло б призвести до неприємностей...» «— 3 жиру бісяться, — сказав я, — всілякі вгодовані панки — кнурики, графенята та маркізи, а з ними і бабська потолоч, шукальниці пригод... А з тим Каліостро у мене свої порахунки. Він чаклував і мене кажанами.» — «Дурисвітство, це правда,—мовив Афендик, — чорна магія, але справа глибша і я вас туди привів, щоб ви остаточно, кавалере, завершили своє пізнання нашого сторіччя, віку розуму. Існує велика змова, кавалере, до джерел і до висот якої нам не доступитися. Ця змова, неначе зграя кертиць, підриває всі основи доброго старого ладу. Недаремно достойний пан Вольтер мріє про те, щоб у провалля полетів шкереберть увесь ним зненавиджений наш безжурний світ. Зв'язки тієї змови сягають далеко, від Петербургу до Риму, від Парижу до Потсдаму... Маємо Кавалерів Рози і Хреста, маємо прихильників майстра Мартіна, маємо Іллюмінатів, маємо Академії Пальми і Орден Лебедів, маємо Великий Схід, маємо Нащадків Архітектора Адонірама... І є у нас Ведучі і Найвищі Брати, є Вітії і Настоятелі, є Брати Жаху і Збирачі Милостині... Наші сьогоднішні адепти Світлофора-Люцифера — одна з одмін Великої Таїни...» «— Гріш їй ціна, цій Таїнї, — скипів я, — цю свиноту розігнати б канчуками, щоб не паскудила подоби людської...» Афендик підняв, наче перестерігаючи, свій палець. «— Не так швидко, кавалере, ого-го! Ви не знаєте з ким матимете діло. Змова ця повсесюдна, всемогутня і все-секретна. До неї належать королі, княжата, філософи, міністри, і всі, хто словом і ділом може послужити здійсненню великої реформи...» «— А як ви, поштивий мості Афендику, — засміявся я, — чи ви, бува, також у списку «адептів великої змови?...» Проноза посміхнувся й собі. «— Де там мені, кавалере Рославче! Я—маленька людина і признаюсь, над дерзотність мудрствующого волію невідучість. У віці розуму, кавалере, я покидьок темного минулого А попав я, прихопивши вас, на це зборище тільки завдяки доброму приятелю Івану Єгоровичу Шварцу, нашому супутнику недавньому. Це, зважте в Москві і Петербурзі велиш людина, та й ранг його немалий: це один із Великих Братів; його вельми шанують, де треба. А тепер він подорожує по Європі... Що ж до мене, то, кавалере, голова болить від цих усіх адонірамів, люциферів та абідалів...» лисюра посміхнувся, роблячи з себе дурника. Але на дурника він не скидався. Я його просто з мосту спитався, яке ж відношення княжни до всього цього змовницького чортовиння. «— Данина моді, нічого більше, повірте, — позіхнув Афендик, бо й справді був пізний час, — я не думаю, щоб її допустили навіть до Ордену Дев'ятьох сестер, а щодо чортовиння і до поклонів на пошану Баффомета, тобто безіменного Єства, серед народу відомого як Сатани, то, пробачте мені, це тільки жіноча цікавість. Чом же їй не познайомитись з практикою сатанопоклонства? Жіноцтво, — захихотів пройда, — славиться своєю допитливістю...» Я змовчав, бо був певен, що шальвіра нічого істотного більше не скаже. Але мені засвітало. Я збагнув, що я — тільки тріска на великій, бурхливій хвилі. Все було неспроста. У високому світі, за допомогою всіляких шальвір і таких дурників як я, довершувалась інтрига: хто кого? Проти були потентати цього світу — не тільки Людовики і Фридрихи із своїми міністрами і кардиналами, не тільки двори у Відні і Вестмінстері, проти була уся ота зграя темних, хоч і високопоставлених ділків, об'єднаних у різних секретних товариствах взаємної поруки. Найбільший з них розставляє мов на шаховій дошці нікчемні фігурки, аби здобути для себе та й тих, що будуть після них, якнайбільше влади. Що їм народи, чернь! Влада — їх мета і вони не шкодували для її осягнення нічого. Були рушієм життя — не високі мрії філософів, не мудрування мудреців, не подвиг маленьких людей, що вірили в честь і самопосвяту. То ж невеличким гвинтиком у тій могутній конструкції, що порушалась не витівкою учених як Ньютон, Аркрайт, а ненавистю, злобою і жадобою до володіння, була княжна Дараган, королева Понтиди, яка, неначе тая Коломбіна у комедії мессіра Гольдоні могла б зіграти свою невеличку роль і разом з Вельзевулом провалитись крізь діру у театральне підземелля... Але я затримав ці думки про себе. Коли карета спинилась біля церкви Санто-Сальваторе, я, не прощаючись з Афендиком, зіскочив. Зорі заповідали вже світ. Проте мені було не до сну тієї ночі. Жінко, чи я збагну коли-небудь твою істоту? Я бачив мою княжну в богомільному настрої, босу і біля «Пієти» у Ватікані. Але вона ж стояла і перед олтарем Баффомета-Сатани та просилася, щоб її покладено на жертвенний камінь Ізіди! Крихкість — ось ім'я тобі, жінко... Як княжна, так і я, ми не належали до якихсь святох. Мене, правду сказавши, від того верне. Я ніколи не займався пі кабалістичними розрахунками, ні алхімією, ні гороскопами — адже ж живемо у сторіччі всевладного розуму! Тільки і ємна людина шукає розради у всілякому чортовинні. Цур і пек йому! А може княжна справді вірить в те, що треба ставити і чортові недогарок? Може вона таки справді і породи бісиць і відьом з Лисої Гори?, Ні, тут у тому чортовинні мені не розібратись. Наламаєш тільки лоба, але до правди не доберешся. Ні, тут справа не твого розуму, друже; скажи собі отверто, так, як казав поет Торквато Тассо, блаженної пам'яті: «кожна жінка пошиває довірливих у дурні. Вона вводить їх у рай, а попадають вони в пекло». Вже за вікнами світало, коли я знітився од своїх дум і поринув у важкий сон. 5 Наша подорож до Пізи була тріумфальною. З палацу Спада нас виїхало з двадцять карет. Княжна, що проголосила тепер себе «принцесою Дараган», не кажучи про інші титули, (які повторювано покищо надто дискретно), взяла із собою крім домашньої челяді, ще зо три десятки зовсім випадкових людей. Навіщо вони здалися? З одного боку — княжна мабуть хотіла блиснути таким великим двором, з другого — до неї самі прибилися всілякі особи, що вбачали з цієї подорожі користь і для себе. Крім цируликів, лікарчуків, що хизувалися, начебто вони безболісно рвуть зуби, і лакеїв, якими командувала все та сама Франціска фон Мешеде, було тут галасливе гроно всіляких вертихвісток, польських і італійських, враз із своїми чічісбеями. Була тут опецькувата донна Марія-Магдалена Мореллі, або як вона себе називала «Корілля Олімпіака», що величала себе поетесою була весела вдова венеціанського прокурора Єлисавета Фоскаріні, що ганялася за своїм другим чоловіком, сеньором Божо, який її обдурив і втік, були карані за шахрування в картах Анета Моросіні і Коара Песаро, а також пристаркувата Люкреція Нані, що тримала по різних містах шахрайські ігорні доми; була Маріна Загарола — Роспільйопі, яку малювали всілякі богомази в Римі і у Флоренції оголену і оточену лебедями та янголами; були полячки — самозванки, що називали себе Любомірською і Собєською та ще кілька дзиг. Всі вони себе величали прінчіпесами, марчезами і контесами, а на ділі це були здебільшого відомі причепи-придзингльованки, що явно і неявно промишляли найстарішим в історії людства ремеслом, більшість з них були вже добре підстаркуваті, не втрачали надій ще підчепити якогось телепня з добре набитою калиткою. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|