Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Від пересердя на себе самого, на свою справді провінціальну наївність, я готовий був заподіяти собі найгірше.
«— Княжно, де б я не був і чим би не був для вас, я — завжди і тільки вірний вам. Тим більше, що час дії вже надійшов. Але не такої, яка була досі, а тієї, що її треба назвати тільки великою. Ваш час, Регіно Понтиди, вже вибив...» Вона не второпувала про що йшлося, поки я їй не сказав те, що досі, з деяких міркувань, вважав потрібним втаювати. Я сказав їй, що незабаром вона стане віч-на-віч із силами, які зовсім не химерні, а дійсні та які власними грудьми проложать їй шлях до перемоги. «— І ти так довго це ховав від мене, юначе!—скрикнула вона, — хіба ти не розумієш, що це означає для мене і для мойого теперішнього становища? Що ж це за сили і де вони? «— Ці сили — це світліший граф і адмірал-аншеф Олексій Григорович Орлов і його ескадра, що тепер стоїть у Мессіні і передає через мене, як свого післанця, до речі, морської гвардії поручника, вам, ваша величносте, запевнення у своїй вірності і прагненні покласти за вас своє життя...» Я сподівався, що після цих моїх, аж надто урочистих слів, княжна спалахне і просяє. Але вона слухала мене, схиливши голову. Хтось сказав би, що вона думками далеко; але, ні, вона слухала дуже уважно, навіть сполотнілії, Коли я взяв її за руки, вони були холодні. Нарешті вона стрепенулась і глянула мовчки на мене. її обдавав мерехт свіч, від чого її волосся, з-синя чорне, посрібліло. Мені привиділось, чи запрагнулось побачити, що це засрібліла корона. Але в її блідих руках, що натягали покривало на рам'я, в її усій постаті, що схилилась, неначе під неймовірною вагою, в її замислених, далеких очах, був тільки зловісний смуток. «— Що з вами, княжно? Невже ви не радієте цією вісткою?» Я кинувся до неї. Вона проясніла і посміхнулась. «— Нічого; це вже пройшло. Це тільки якась заблукана хмарка»... Розмови точились ще до світання. ЧАСТИНА ДЕСЯТА КНЯЖНА ДАРАГАН Згадана особа — молода, гарна, освічена, безперечная донька імператориці Єлисавети, вистало пробудити в ній свідомість і прагнення до влади... Леопольд Габсбург, ерцгерцог, князь Тоскани. ...і ось ця шарлатанка. Треба її перемістити і доставити сюди якнайшвидше і найдискретнішим способом. Катерина II до адмірала-графа Олексія Орлова, 1774. В добрий час є й друзі — знайдеш їх багато, Хоч одного у лихий час спробуй відшукати. Іван Максимович. «Алфавіт»; 1705. ...І всі на світі цім, немов на маскараді, Не у звичайних, не в своїх уборах, Прикрившись масками, показують не свій нам вид. Василь Капніст, «Сатира І», 1789. 1 Минув тиждень, за ним наступив другий. В цілковитій секретності я бачився з княжною, зустрічаючись принагідно біля церков у глухих передмістях, в затишних тратторіях, де збирався простий люд, який не звертав на нас ніякісінької уваги, вважаючи мабуть нас обидвох за пару посполитих коханців, а їх так багато у Римі, що вони не лічать годин своєї притишеної розмови. Іноді скрадався я й до Палацу Спада; мене вже знав немова-служник, але похмура тиша того зловісного будинку, сповняла мене завжди непокоєм і дивною тривогою. Кожного разу, коли я, крізь потаємні двері палацу над Тибром, переступав поріг, щоб удвох із княжною розмовляти про справи, далекі від світу цього, від його суєтності, мене огортав незбагнений неспокій. Ми говорили про мовчазну велич і мудрість одвічнього Риму, про незвіданні шляхи історії, про поезію [в якій княжна несподівано виявляла неабияку обізнаність], про чудесні звершення нашої доби. І це мабуть були для мене найщасливіші хвилини. Ми вирішили нікому не довірятись, з шамбелянами княжни я не бачився, та й вони либонь були зайняті своїми власними справами, автім, навіщо здалися вони мені, та й княжні? Інколи я зустрічав Афендика і навіть вирішив сказати йому, що княжну я таки знайшов, але вона перебуває в монастирі кармелітанок, зовсім не буває на людях. Афендик, звичайно, остовпів та дорікав мене, чому я про це не сповістив його раніше, похитуючи при цьому головою, що я, мовляв, мабуть знов починаю в Римі те саме що й у Венеції, тобто самотнє байдикування (він прочув звідкись про марчез Скіарчіфіко), але я його різко обірвав і наказав йому облишити свої поучування та, не зволікаючи, відрядити гінця до Мессіни, де перебуває ескадра та повідомити адмірала-аншефа графа Орлова, що княжна очікує від нього вістей як найшвидше. На цьому ми розходилися, Афендик глядів на мене із скривленою мармизою та глузливою посмішкою. Він побачив, однак, що зі мною коверзувати більше не буде. Я ж усетаки подався па розшуки Радзивіла, щоб довідатись наскільки ще можна розраховувати на нього та чи добилися чогось його агенти в Істамбулі. Де перебуває і Радзівіл, я довідався біля церкви Іль-Джезу, де сходилися в Римі поляки. А жив цей жеривіл недалеко, в старому і палаці Боргезо. Проте дістатись до шляхтюри не було легко, бо він також дотримував інкогніто. Мене гайдуччя довго протримало внизу, поки нарешті не покликало нагору, де опухлий під пияцтва, в гроні таких самих мочиморд як і він, «панє коханку» сидів у кріслі на підвищенні, як справжній князьок. Що мене здивувало, це те, що біля нього стояв д'Антіччі, резидент польського королика Станіслава Августа і раз-у-раз шепотівся з магнатом, надутим мов сич. Я подумав зразу ж, що справа не чиста, бо ж д'Антіччі — персона надто відома і чи не стелить собі Радзивіл доріжки до Варшави та своїх І маєтностей у Литві і Білорусії. Мабуть я не помилився. І Мацапура вдавав, що мене не пізнав спочатку, але згодом подобрішав. Він довго морщив лоба, пихкотів і либонь мною не був надто врадуваний. Гадаю, що я швидше і заважав йому, хоч про княжну була мова, однак, начебто І знехотя. Я сказав, що нічого не знаю про неї, як, де і що вона. Радзивіл закопилював губу, мов той верблюд, кліпав рудими віями і зітхав, що, от, мовляв, яка шкода, що така достойна особа так поневіряється і примушена мандрувати з країни в країну. Хитруща бестія ані не муркнув про те, і як колись ластився до княжни і ричав «віват» та обіцян їй гори. Про ніякі її заходи нічого він, мовляв, не чув, маніфестів не читав, а коли я натякнув про Порту та про гадану султанську протекцію, старий сич тільки злісно зиркнув на мене і замахав руками. Що ж до резидента д'Антіччі, не в тім'я битої бестії, то той тільки поглядував на мене зукоса, попивав винце і, начебто він був тут ніпричому, через грубе скло розглядав старовинну книжицю поета Аріосто з сороміцькими картинками. Шляхта — франти та спорзні дідки, що стовбичили влесливо біля резидента, хитрущі лисюри з вигляду, шепотілись, реготали; Радзивіл, мені давно казали, всюди скуповував ось такі мерзенні книжочки і разом із своєю галайстрою милувався ними. З того всього я бачив, що литовський крутій гне вже у зовсім інший бік, або мене легковажить; то ж погуторивши про се й те, я залишив його із його мочимордами і сороміцькими картинками та пішов геть. На сходах мене здігнав один з Радзивілових агентів, Ян Каленський та пошепки теревенив мені, що князь, мовляв, не хотів у присутності д'Антіччі роздобарювати про важливі політичні справи, але, що він, як і давніше, падає до ніг княжни і не від того, щоб при нагоді — але без зайвих слухачів, — подейкувати, бо час не чекає. З цього я зрозумів, що хитрюща бестія хоче служити і нашим і вашим, але ми будемо хитріші. Моя думка — раз назавжди спекатись цих яхетських жериволів, бражників і бабохватів до сто бісів. Нічого, подумав я собі, швидко і вам всім буде кінець. Я дуже хотів побачитись з бароном Шенком, але він, як сказали мені в його готелі, спішно виїхав до Венеції. Зате в моїй господі з'явився Зогу, але в такому жалюгідному стані, що я аж занепокоївся. Куди поділася бунчужність кіпрського башати? Він виглядав як посмаганий, заблуканий хорт: обличчя було в синяках і задряпинах, посоловіле до краю. «Що з тобою, шальвіро, хто тебе так уконтентував?» «Проклятий пекар, — похмуро сказав далматинець, — чоловік моєї сеньйори, що виявилася теж добрячою падлюкою. Вся ця веремія тяглася, поки шельми не пронюхали, що у мене ніяких виноградників на Кіпрі нема, а я сам голий як сокіл. То ж у мене з'явилися зненацька чоловік моєї донни та його свати — мужлани з Абруцців і обіцяли не випустити живим, якщо не дам їм двісті скудів за збезчещення доброго імені сеньйори. «Ціна як на її принади не велика», — засміявся я. «Вона й того не варта, шельма, — скривився Зогу, — але я й того не хотів платити. Спочатку ми торгувались, а тоді поганці взялися мене дубасити, та й я їм добряче наклав і якось видерся, а тепер ховаюся, бо нахвалялися, що прийдуть більшою купою і дадуть мені гарту...» Я бачив, що невдаха і так добре наляканий та дозволив йому бути в моїй господі, як раніше у Венеції, за джуру та гінця. Бідолаха врадувався, як на світ народився. Я йому тільки суворо наказав, щоб він, бувши у мене, не мав у гадці воловодитись з Христанеком. «Кавалере, — забожився Зогу, — мені самому ажніяк не хочеться попастися до хурдиги. Я вже три дні як не бачив фальшівника. Та й він либонь тремтить, бо, не довіряючи мені, оце позавчора посла з новим золотом свойого абата, а той вскочив просто в руки папським сердюкам». «— Що ти верзеш, чоловіче, — скрикнув я, — то Рокатані заарештовано?» Зогу розповів докладніше. Не сплавивши того золоті на вулиці Кондотті, Рокатані поплівся до святого Петра, де у нього знайомі ділки — ченці, але папські яриги так і підхопили раба божого з його золотом. Зогу запевняв мене, що Рокатані не видасть своїх спільників — Доманського і Христанека, бо одбиватись одному легше ніж зграї, та й кара була б більша, якщо б їх усіх накрито одним ковпаком. Я подумав собі, в котрий це раз, з якими оце плутягами приставала княжна і коли цьому всьому прийде кінець? Зогу заспокоював мене, як міг, а я погадав собі, чи неї звернутись до Афендика, який напевно знає всі ходи до кого слід та міг би врятувати того Рокатані, бо за добру жменю дукатів, чого тільки в Римі не довершиш? Ще минуло зо два тижні, які не принесли нічого нового, бо й Монтеги Уортлея, якого я ще хотів бачити, в Римі вже не було. Мовчазний був його палацик, а сторож-мавр сказав мені, що його еффенді з усією своєю челяддю від'їхав до Чівіта Веккіа, де його чекає корабель. Ніхто не знає, куди він подасться і чи повернеться. Тимчасом Афендик надіслав до мого готелю одного із своїх писарчуків, який наказав, щоб я негайно з'явився біля фонтану Треві, де він дожидатиме мене, маючи дуже важливі вісті. Афендик таки чекав мене біля фонтану Треві, сидів на цямринні й годував рибок та поглядав на юрбу франтів і зальотниць, що вешталася навкола. Він, чи жартома, чи насправді дорікнув мені, що я десь барюся без діла, а тут справ до лиха, та й то дуже спішних. Автім його новини були справді важливі. Ярига сказав, що від графа Орлова прибула естафета. В свойому листі генерал-аншеф повідомив нас про своє невідкличне рішення негайно закінчити перебування княжни інкогніто та з'явитися перед світом під її справжнім ім'ям та при всіх титулах, які княжні належать як законній наслідниці імператориці Єлисавети Петрівни та володарці всіх Русей і сумежних країн. Афендикові і мені доручається провести презентацію у Римі, після чого наказується усім негайно виїхати до Пізи, де у його світлості адмірала мається власний палаццо і куди він прибуде із усім своїм почтом для проведення Презентації, проголошення незаперечних прав княжни та відповідного маніфесту. Ескадра адмірала Орлова вже в дорозі до Ліворно з Мессіни. Хитрющий пацюк показав мені листа з широким підписом графа Орлова та з усіми титулами як своїми, так і княжни. Видно було, що наказ дано нам з усією рішучістю та з повною готовністю служити нашій спільній справі. Це мене підбадьорило, наче зненацька заширяли наді мною дужі крила. Прийшов нарешті кінець нашому чав'ядінню в пітьмі та докучливій непевності. Я збагнув, що нема вже потреби таїтись княжні в сірому інкогніто. Презентація в Римі, сказав я Афендикові, нехай буде в палаці Спада, де живе княжна, з участю найзнатніших та найіменитіших гостей. Афендикові аж очі заграли веселими іскорками, хоч псявіра, я гадаю, давно вже знав про резиденцію княжни. «Прегарно, — заскрипів він; палац Спада, я там бував і її Римі його шанують. Це непогано; а ваша справа—після презентації негайно виїздити до Пізи, де у його світлості графа Орлова власний палаццо для себе і для княжни... Що ж до ескадри, то вона вже в дорозі до Ліворно...» Я спаленів і сказав, що княжна в ніякому випадку не може перебувати під одним дахом з графом Орловим. Це дасть привід до всіляких наговорів. Після презентації, в Римі, на мою думку, княжні слід оселитися у Флоренції, бо Тосканою володіє, до речі, брат імператора Йосипа Леопольд Лотарингійський, людина гідна пошани. Він може допомогти до переїзду у Відень, звідки треба буде інкогніто пробиратись на вітчизну, в той час, коли граф з ескадрою попрямує морем до берегів Понтиди. «Диви, диви! — писнув Афендик і важко було збагнути, чи він говорить повагом, чи кепкує собі з мене, — у вас, кавалере, як у нашого головного стратега, вже й план кампанії готовий. Що ж, а ви, який залишили собі титул? Тілоохоронця чи спальничого королеви Понтиди?» Я скипів, бачучи до чого ці безглузді натяки. «Мості Афендик, — ледви стримуючи себе, сказав я цій цукрясто-кислій мармизі, — якщо ви збираєтесь бути канцлером майбутньої Понтиди, то я вам не заважаю, хоч надто сумніваюся, чи заслужите ви собі на цю почесть. Кебет у вас чимало, але щодо праведності, то про це варі посперечатись. Я ж не претендую на ніякі почесті, а буду щасливий, коли моя шпага служитиме добрій справі в усіх обставинах. Забудьте про те, що було і не вважайте мене дурником, якого ви знали в Парижі і повсюди. Я пройшом стільки за цей час, що вам у вашому довіллі і не снилося. Я пройшов і страждання і розпач; я йшов крізь життя і смерть. І я спізнав світ, якого ви не спізнаєте ніколи. Я бачив і великих цього світу і малих, я збагнув людську пиху і лицемірство, злочин і розпусту з надміру багатства, але я збагнув і високе серце малих людей, їхнє горе і їхню гірку долю і їх віру в кращий світ. Недалекий той час, коли кривді вселюдській буде край і увесь той облудний світик, якого і ви є часткою, мості Афендик, полетить шкерберть, тільки пір'я летітиме з нього. Бо все, що навкола нас не варте й понюшки: нема ні чесної політики, ані моралі; замість того є двоєдушшя і підступ, брехня і зрада. Старовинний Рим упав не лише під натиском варварів, але й тому що римляне втратили основи добра. Не стало ні законності, ні права, ні справедливості, пі честі, ні правди. Це довело великих цього світу до нехтування правами природи і громадян, до придушення натуральних свобід. Але здіймається у весь ріст велетень, що скине ярмо, розірве кайдани, потопче кабалу. Настане великий час визволення! Ви розумієте це, мості Афендик? Розумієте ви те, що проти сучасного варварства імператорів, королів і князів повстане вже пробуджений праведник — народ! Ось тому йдеться не про княжну, мості-добродію, а про велику справу, для якої кожен, хто ще живий, не пошкодує останньої краплини крові...» «— Гай-гай! — Скривила свою пику креатура, що уважно мене слухала, — бачу, що наука в ліс не пішла. Як придались вам, кавалере Рославець, «Роздуми про причини величі і занепаду римлян» покійного добродія Монтеск'є та й його ж славетній «Дух законів!» А тихенькі руїнники цього світу, ох які ж блаженні і смирненькі гробокопи одвічнього ладу, добродії — Гельвецій, Руссо, Дідро та й старигань Вольтер? Проте і іншим, важливішим за вас, кавалере, вся ця метушня кертиць знадобилася. Не забудьте, що й кайсак — кіргізька цариця, благословенна Феліца, все це врахувала та ще й належні прожектики скомпонувала, щоб і собі пишатись у просвіщенній Європі.» «Ваша Феліца, як і всі інші — спалахнув я, — незабаром полетить коміть головою, що аж куритиметься. Не допоможуть їм і їхні прожектики. Словам прийшов край, настає час дії. Запам'ятайте це, мості Афендик, та залиште при собі ваші жарти...» З цим я пішов геть, а Афендик аж підвівся і взявся за капелюха. Крізь окуляри світились його пронизливі оченята. Вісті, які я приніс у палац Спада, не тільки збентежили вкрай княжну, але й сповнили її новим життям. Вона, на очах, розцвітала; щезала з її обличчя блідість; вона блукала мов причинна по пустельних і похмурих кімнатах палацу і прикладала долоні до скроней. Лист графа Орлова ми перечитували, обговорювали, линули у простори, ставали самі не свої; як орлиця розпростувала княжна Дараган свої крила; ширяла думкою вже далеко звідси; станувши біля вікна, звідки виднівся Рим, думала свої думи, а я задивлявся в її постать, різьблену новою, могутньою снагою. Ще не все було збагнене, передумане, переговорене, але чи не весна з юними вихрами Середземномор'я вже палахкотіла в цій жінці, що про неї вже сурмила історія, яке ж нежданне, яке ж велике призначення!.. 2 Минув ще день, ще другий, і одного поранку, коли все ще було сонне і тільки сонце привітно заглядало крізь завіси, у передпокої з'явився ввічливий чоловічок, що назвав себе банкіром Дженкінсом. Я був при тому, а також дуенья Франціска фон Мешеде, дочка прусського офіцера, що якимись шляхами заблукавшись до Рагузи, пристала до почту княжни і була подекуди її повірницею. Сеньор Дженкінс, добродій в темно-зеленому каптанчику і в сніговій перуці, схилився перед княжною і передав їй виписку з Лондонського банку. Гість, з давно мені відомих яриг-лисиць, вузькообличний і сухірлявий, тримав у руці свій портфель, зиркаючи то на княжну, то на мене. Я поглянув на виписку. Княжні, тобто краще сказавши, графині Піннеберг, Лондонський банк переказував двадцять тисяч дукатів. Княжна спалахнула: «Звідки це? Хто переказує?» Банкірський ярига посміхнувся, розвів руками. Переказувач, мовив він, воліє залишатись інкогніто: не банку це справа, та й не його діло допитуватись, а лише передати до рук власних. Ми звірили всі підписи і адресування! помилки не могло бути. Що ж залишалось, як тільки прийняти манну з неба? Глибоким уклоном представник Лондонського банку в Римі виявив своє пошанування. А я, після його відходу, без усякої надуми, знав, звідки пливе цей золотий струм. «— Граф Орлов?» Перепитала княжна. «А хто ж інший?..» Княжна Дараган пломеніла. Приходив край злидням і сороміцькому жебрацтву. Вмить з'явились і вже господарювали в палаці, крім Франціски і «тотумфацький» княжниного двору Йосип Ріхтер (теж собі підозріла єхидна) і камердинери Маркезіні і Кальтфішер. Пішли накази, розпорядження, які ми запивали добрим «кіанті». Треба було викликати куаферів, ювеліра Бернарді, каретника Салічетті, всіляких кравчинь, гонців і писарчуків, тож я, побачивши, що зараз не до мене, сам щошвидше подався в місто. Неначе випадково, минаючи Тревський фонтан, я знов зустрів Афендика. Він був погідний; ані сліду його звичного сарказму чи притишеного глуму. Був аж надто влесливий, мабуть, щоб загладити неприємне враження після останньої зустрічі. Лисюра приязно вклонився мені. «А я, кавалере, вам прецікаву вісточку хотів оце переказати та за цими всіми високими матеріями не встиг. У Римі перебувають братіки Розумовські; я оце їх недавно бачив у одного лихваря, як вони торгували якусь римську іграшку. Ви їх напевно знайдете в кафе «д'Інглезі»... Вістка справді мене схвилювала. Земляки у Римі? Може вісті з рідного дому? Я стрибнув у ветуріна і наказав йому мерщій поганяти до кафе «д'Інглезі». Афендик глумливо глядів мені вслід. Я бігцем добився крізь юрбу роззяв до кафе д'Інглезі, в якому було глітно і де мене знали. Камерієре, зігнувши спини, поспішали за мною, бо знали, що я не скнара. Я шукав знайомих обличчів і юрба розступалася переді мною, бо я був святково одягнений і своїм виглядом не міг бентежити інших. Нарешті я вздрів Розумовських, Петра і Андрія, що сиділи, надувшись мов павичі, з-модна одягнені, серед іноземців, що приїхали озирати римську старовину. Я гукнув: «Андрію! Петре Кириловичу!», обидва братіки спочатку не могли збагнути про що йдеться, потім, побачивши мене, видивились на мене мов на примару з того світу, та нарешті пізнали, оглядаючи мене склистоморозно і, не сказав би я, привітно. «Чи не Юрко Рославець?» промовив Петро, (той начебто не такий гордовитий), а я кинувся їх обіймати, ремствуючи, що це таки я, власною особою і невже вони так загорділи, що мене не пізнають. Обійми вони прийняли зніяковіло, можливо, що просто соромились присутніх. Я всадовився біля них і аж духа мені захопило, такий я був радий, що зустрів земляків. Проте, дедалі я бачив, що вони ажніяк не ділять моєї радості, хоч поводяться ввічливо, але зовсім не сердечно, зовсім не так, як колись у Страсбурзі. Я собі погадав, що вони мабуть серед всіляких финиткуватих панків, ангелянців та німців, почуваються ніяково і запропонував їм податись в інше місце, де нам не перебаранчатимуть. Андрійко, я бачив, вагався, але старшенький Петро, мабуть вільніший у поведінці, погодився і ми попрощалися з їхнім товариством, серед якого були два німецькі графенята та англійський лорд, що скуповував всіляку старовину, повизбирувану покійним, невтомним Вінкельманом, а згодом повикрадану, перепродувану і: фальшовану всілякими гендлярами. Дві-три фльондри хотіли причіпитись до нас, але я їх відогнав. Ветуріном ми доїхали до затишної остерії, зараз біля П'яцца д'Еспанья. Тільки тут обидвом Розумовським, які озиралися частенько, розв'язалися язики. Щоправда, я ще в кафе д'Інглезі, зауважив лисячу подобу Афендика, що метнулася начебто притьмом попід стінами і щезла. «Рославче, — сказав Петро повагом, — не дивуйтесь нашій поведінці, але про вас ходять такі чутки, що ми, далебі, не знаємо, чи доречно нам з вами зустрічатися...» «До чорта, — грюкнув я кулаком об стіл, аж задзвеніли келихи, — або я для вас земляк і чесна людина, або ви мене приймаєте за ланця! Тоді наші розмови будуть короткі». «В тому то й справа, що ми вас, Рославче, вважаємо порядною і достойною людиною, — промовив Петро, — ми ніколи не йняли віри ніяким наговорам, але зрозумійте нас і нашого батенька, графа Кирила, що коли такі чутки ходять, та й уперто, то нема диму без вогню...» І обидва розповіли мені, я гадаю, нічого не приховуючи, чистосердечно, про все, що якісь сороки, не тільки в Страсбурзі, але й на Україні, рознесли на хвості, приправляючи тим і графа і моїх батьків і всіх рідних до величезної журби. Я аж деревів, що про мене розповідано. Говорилось про мої начебто вельми розпусні пригоди в Парижі і Венеції, про мої зачіпки, що кінчалися шпагами, про те, що я мовляв, з ігорних домів не виходжу і пристаю з усяким непевним народом, через яких я, мовляв, попався в хурдигу і втік звідти, волочуся по світі як невіглас, малощо не промишляю розбоєм, а над усе, зв'язав свою долю з темпом авантюристкою, якоюсь графинею з-під злодійської зорі, що її поліція шукає по всіх усюдах... Чорти мене брали, коли я це все вислухав. «Земляки! Рідненькі! Присягаю вам, що все це собача брехня, що я ніколи нічого ганебного не вчинив. Доля моя була, що правда, сувора і жбурляла мною немов тріскою, але я завжди поступав так, як веліла того моя честь. Все це лихих людей наговір, а найпаче брудом обдано особу, якій я серце і пристрасть свою віддав, але якої я не покину ніколи, бо з нею пов'язана велика справа. Задля неї я залишив і дім і науку, але цю справу я закінчу із славою, вірте мені...» жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|