Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Брати мене слухали з хвилюванням, а Андрійко навіть і пролив сльозу. Вони обійняли мене і сказали, що ніколи не сумнівалися в моїй порядності. Шкода тільки моїх батьків, яких вони хоч потішать доброю вісткою, однак мене вони не відраджують і не всовіщають, щоб я відійшов з мого шляху, бо я ж, мовляв, людина доросла, яка знає що діє, бажають мені лише добра, хоч і справи, якій я служу, не знають.
Мені здалось, що вони тільки прикидаються, недаремно обидва готують себе на дипломатів, а знають і про княжну значно більше, ніж говорять, проте і я вдав дипломата та розповів їм, хоч і не те, що вважав секретом, але в загальних рисах — правду. Старший Петро слухав мене, пихасто розсівшись, з кам'яним обличчям, а Андрійко — бистріший розумом, слухав з цікавістю, навіть паленів. Петро ж, скоштувавши вина, сказав: «Справа, якій ви, земляче Рославець, служите, не тільки непевна, але й з біса небезпечна. Не мені вас відмовляти, але признаюсь вам, що не бачу для вас ні проміння надії на успіх. Чуване це діло! Підійняти руку не лише на законну імператорицю, але на всю державу російську! Що ви? Другим Пугачовим хочете бути, серденько? Скінчити як він у залізній клітці та на Лобному місці в Москві? Схаменіться, друже, поки не пізно. Киньте до біса всю цю вашу чудасію. Це вас наврочили, чоловіче!» «— І все із-за якоїсь капосниці, із-за дівки-самозванки, анантюрниці і аферистки, що бозна-де волочилась і з ким, — сказав Андрійко; та ж у государині Єлисавет Петрівни ніякої дочки не було та й шлюбу з дядьком нашим Олексієм ніякісінького...» «— А як був, то секретний і ніякого права наслідникам не дає, — втрутив Петро Розумовський, — дочка, що правда була, але знаєте, кавалере, де вона? В монастирі вона, під іменем черниці Досифеї. А ваша княжна така цариця як Пугачов імператор Петро III...» « — Королева Понтиди! Та ви якийсь Дон-Кішот, Рославче! А щоб тебе дідько свиснув! — Зареготав Андрій Розумовський, — та чи ви сказилися, одчайдуше? Та ж то химера, то все виплід вашої юнацької голови, хмільної від кохання!...» «— Яка химера? Гукнув я з пересердям, — та ж то відновлене Боспорське царство, твір Мітридата Великого! Та це ж держава, що, як за Ярослава, сягне від Білого до Чорного морів! Це Запоріжська Січ, це оновлена Гетьманщина! Гадаєте, ваш батечко, гетьман Розумовський, не підтримав би цієї химери? Ось візьміть-но листа до нього...» З переляку обличчя Розумовських аж перекосились. Вони уважно озирнулись, чи хтось не підслуховує. А менший аж скам'янів. «— Та ви таки справді з глузду з'їхали, Рославче. Граф віддавна у великій неласці. Його мало що не втягли в справу Мировича. Ніколи наш батько не піде на таку авантюру. Я вам скажу, що ви собі спільника із свічкою не знайдете у Гетьманщині. Та пропади вона пропадом, ваша Понтида... І не тільки через те, що це божевілля, химера, але ж бо кожній розумній, а ще й політичній людині ясно, що це зрада, одверта зрада вітчизни...» Вгодований, випещений, майбутній дипломат Петро промовляв аж надто стиха, мабуть боячись власної тіні. «— Ви, земляче, ув'язалися в диявольську інтригу, навіть не припускаючи, наскільки вона нам усім ворожа. Держав російська зараз на піднесенні: не будемо говорити про третій Рим, але володіння над Протоками і відновлення слави і величі Візантії в нашому Константинополі не за горами. Розширення кордонів імперії триває і вже знаменується історичним довершенням. У нас відкритий шлях для освоєння зауральських просторів і Півдня — уявіть собі, скільки незужитої енергії наших народів матиме свій плодоносний вихід! Перемоги за перемогами наших доблесних воїнів, наших полководців як славні Румянцев, Потьомкін, молодий Суворов, відкривають нам широкі шляхи не лише в кайсак-кіргізькі степи; адже вже в нашому володінні Крим, ми стаємо твердою стопою на Чорному морі, а і через Кавказ шлях веде на Персію, Закаспій, Індію...» «— А які можливості для комерції, промисловості, хліборобства, колонізації!» — Вигукнув Андрійко. «— Тут можуть казна-що плести про государиню-імператорицю, — продовжував Петро, — але про мудрість її правління нема що сперечатись. Вона продовжує діло Петра І. Вона своїми проектами і інструкціями, а найважливіше — ділом, на сто гонів випереджує наше сторіччя просвітительства...» «— Рабства підлого, тягла худоб'ячого! Ваша просвітителька сприяє знущанню над натуральними правами людей і громадян!» — Вигукнув я з пересердям. «...— Доцільні реформи, спрямовані на обмеження рабства, аж до його повного скасування, — не слухаючи мене пихато сказав Петро, — вже готуються. Скоропалительні рішення в цій справі принесли б лише шкоду. Надання повної свободи нашому народові означає хаос, безголов'я, сліпий бунт черні, криваву різню і міжусобицю, що неминуче використають наші зарубіжні вороги так, як оце вони затирали руки і потайки підтримували ребелію козацького самозванця Пугачова. Ні, земляче, рабство не є ще крайнім лихом. Наше завдання винести і зміцнити нашу керівну верству — стан дворянства, що всюди є надійною, стійкою і керівною силою держави...» «— От воно що! — Спалахнув я, — так ви б і казали! Своя сорочка найближча до тіла! Недаремно ваша Феліца так щедро роздає вашому богоспасаємому дворянству земельки, та ще й які! Тисячами рабів йому благодітельствує! Не диво, що й наші землячки із шкури лізуть, щоб цариці попасти на очі, вислугу собі заробити, людоловством, приниженням, каранням по своїй волі, христопродавством! Всілякі Ханенки, Гудовичі, Скоропадські, Безбородьки, Родзянки...» Я хотів ще сказати і «Розумовські» та стримався. «... Але дзуськи! Хоч і як би вони не повзали, та німчура буде попереду. До давніх вольностей козацьких, до свободи старшинської і привілеїв шляхетноуроджених українських людей вашій Фіцхен-Като вщерть байдуже...» «— Помиляєтесь, земляче, — сухо, немов би сидів за професорською кафедрою, перервав мене Петро Розумовський, — проект щодо зрівняння української старшини і шляхти вже в роботі. Жалована грамота буде незабаром оголошена. Козацька старшина буде возведена з честю в стан малоросійського дворянства з усіма привілеями, тому станові властивими... А вже навстіж відкрита дорога на Причорномор'я — це ж для благоденства і процвітання України...» Тоді озвався Андрій, графеня, що ще в Страсбурзі відомий був не так з пильності до науки, як до музикування, бо й сам терликав на скрипці в своїх квартетах і музикуючими німчиками. Не було балету, опери чи іншого музикування, щоб він там не бував. То ж я здивувався що й це графеня встряває в поучування свого братіка. «— Інтрига, в якій, як видно, земляк Рославець таки не пасе задніх, — сказав Андрій глумливо, поправляючи мереживо, — потрібна як контрзахід проти «Північного акорду» держав. Про це ви мабуть чували? Це мудра думка нашої царствуючої володарки, щоб північні держави як наша, а також Швеція, Прусія, Саксонія, Данія і Англія та й Польська Річпосполита, утворили щільний союз для протиставлення Південному акордові католицьких держав — Франції, Австрії та Іспанії, очевидячки в зговорі з магометанською Портою. Ви розумієте, земляче Рославець, що це означає, цей хвалений «Південний акорд»? Це означає війну проти нас всіми союзними силами, вторгнення і підкорення, після чого — розшарпання нашої вітчизни на ласі шматки. Цісарщина стане твердо на устях Дунаю і Пруту, просунеться до Києва; Отоманська Порта займе побережжя Чорного і Азовського морів, вторгнеться на Кавказ; Франції і Іспанії залишиться можливо Польща з Литвою і Курляндією, та хтозна, може Санки-Петербург і вихід у Біле море...» «— А святіший апостольський намісник у Римі, з допомогою Бурбонів і Габсбургів проголосить поход, щоб нарешті приборкати всіх схизматиків Сходу!» — втрутився Петро. «— Ад майорем Деї глоріам! Амінь! Недаремно княжа Володимирська і майбутня королева Понтиди пактує з кардиналами Альбані і Беллоні!» — закінчив свою орацію скрипаль-графеня Андрій і обидва майбутні царицині дипломати зареготали та лукаво-глузливо поглядували на мене. Вино було допите, камерієре приніс ще одну пляшку, в остерії пустувало, бо була пізня година та й римські гуляки і п'янички нами не цікавилися. Пересердя, а навіть лють сповнювали мене. Що я ми порадити їм на їхні заячі серця, на їхній страх за кар'єру, за маєтки, за привілеї, за ласку їхньої Феліци? Це були імениті, вгодовані, випещені раби з перстенями і мереживами, з холодною блакиттю очей, байдужі до всього, крім власної кар'єри й пихи. «Отож! — Сказав я, відповідаючи своїм думкам. — Не попереду свого просвітительського сторіччя ви йдете, земляки любезні, а позаду! Дивитесь на світ широкими очима, а на ділі ви — сліпці. Присягаєтесь мудрістю, далекозорістю, ба, навіть вільнодумством своїх володарів, а не бачите, що вже розколюються і тріщать їхні корони і скипетри. Додолу тиранів! Геть деспотизм! Геть коронованих повій, святох і бабодурів! Геть увесь їхній прогнилий, здряхлілий віковий лад! Геть забобони, пересуди, геть темряву людську! Свобода, поступ, справедливість! Ось за що встане і вже встає малий, сьогодні ще простий чоловічок, а таких мільйони. Бо це не графи і барони, не сеньйори і галахури, не фаворити на годину, що ділять з царственними повіями спорзне ложе, а цілі народи, що зараз у кайданах. Це ті, що в жебрацькому лахмітті нині подихають з голоду з ласки царів і панів, ті, що ними, їхніми жінками і дочками, торгують, немов худобою, титуловані розбишаки! Дорікаєте мені інтригами і самозванками! Нехай і так! Справа не в княжнах Володимирських, як і не в самозванних Петрах Третіх. Це тільки привід, а сама суть ще напереді, ще вона дрімає, як і правда і воля, що ще спить. Але вона прокидається! Бурхає і бурлить море народного гніву і у Франції, і в Німеччині, і в Польщі, в Італії, і в Нідерландах! Пугачов, Залізняк і Гонта довели вам усім, що народ чекає лиш гасла, щоб повстати. Що там по княжні? Вона тільки іскра, яка спалахне і минеться, але полум'я від її іскри зажевріє і запалахкоче. А коли двигнеться народ, той нині вами запроданий і нехтований, тоді його сил вам не здолати. Не лякайте мене інтригами великодержав! Нехай спробує котрась вторгтись і підкорити наші волелюбні Народи! Всі як один, малий і старий, стануть на захист вітчизни і віри предківської, православної, як було за славного Богдана...» Братіки слухали мене з камінними обличчями. Не знаю, чи збагнули вони мої сокровенні думи. Переконування треба було занехати. На тисячі гонів були вони далекі від мене і моїх дум та мрій. «Бунтарство черні, розв'язання всіх темних жаг восхвалюєте, Рославче, — тихо сказав Петро Розумовський, — не дай Бог, щоб ви були провидцем. Це не шлях просвітительського сторіччя...» Андрій мовчав. Ми перевели розмову на інше, на зовсім байдужі справи, розмова не клеїлася. Я попросив їх поклонитись пашим дібровам і синьому Соймові, низький уклін передати моїм батькам у Бакланівщині, старого графа Кирила запевнити в пошані. «Схаменіться, земляче, — поки не пізно», — тихо промовив Андрій. Ми попрощалися. Брати Розумовські сказали, що днями їдуть до Венеції і я зрозумів, що бачитись нам удруге нінавіщо. Мовчки ми обійнялись і розійшлись. Хоч не як друзі, то принаймні як земляки. 3 Зустріч з Розумовськими та їхні вістки з батьківщини мене стурбували. Я не міг заснути, вставав, ходив і роздумував. До княжни я йти не хотів; хоч вона була напевно зайнята всілякими орудками, (мавши повну калитку грошенят), і їй треба було б упорядкувати думки, проте її присутність була б мені потрібна. Я був збентежений не на жарт. Розумовські, звичайно, не вирішали ніякої справи. Чогось іншого я не міг жадати від них: це були царські слуги; їхні сумирно-холодні, майже жаб'ячокрові вдачі я збагнув; вони жили, щоб пишатися і пишніти, нікому нічим не наражатись, завжди бути щільнозащібненими, ввічливими, але, зрештою як і всі, їм подібні, самолюбами-самодурами. Інша річ — їх батько, деяка фантазія у нього була, а головно — аспірації і амбіції; хоч він начебто був в неласці, але сидів у свойому Глухові, мабуть роздумуючи і зважуючи. Адже, хто раз скоштував влади, буде прагнути до неї завжди. Сьогодні він обачний, як освоєний ведмідь, але може завтра стане левом. Гірше було те, що на нікого, а то на нікогісінького не можна було покластися — в тому вони були праві, ті братіки-графенята. Ота козацька старшина була заклопотана своїми справами, покірлива по овечому; її цікавило тільки затишне життя з петербурзької милості; в кращому випадку були епікурейцями, хотіли жити та й другому дати жити. Можна було розраховувати на пікінерів і карабінерів на пограниччі з Туреччиною чи на Слободжанщині; в їх полках було багато козаків із скасованої Січі, як були чутки. Але до цього всього треба було зв'язків, знайомих, людей — достойних і гідних довір'я, а їх не було... Ет, прогаяно, процвиндрено на мізерну метушню стільки часу, а на ділі нічого не зроблено... Задрімав я, коли вже розвиднилось; сни були мерзенні; примари витягали до мене цурупалля своїх пазурів, а то я зривався із скель у безодню, то знов опинявся в тюрмі; я вигукував крізь сон, коли Зогу прибіг у відпочивальню, дізнатись, що зі мною, чи я, бува, не занедужав на пристріт. «Нехай же вас сила божа б'є, — сказав він, — ви, кавалере, або людина причинна або в кімсь задурена. Женіть від себе дурощі, живіть, аби день минув...» Однак того дня, хоч всілякі сумніви скреблися чорними кішками в мені, я того дня був у свойому роді тріумфатором. Опівдні, як домовлено, заїхав по мене Афендик у новісінькій золоченій берлині, яку везло восьмеро коней, прикрашених струсячими перами і битою сріблом збруєю. Не знаю, чи цей цуг прислано графом-адміралом, чи його у Грімальді купив Афендик напередодні. Зогу одягнув турецькі шати, а лакеї і форейтори були у лівреї (які начебто були з барвами королеви Понту — синіми та жовтими, на кшталт гетьманських полків у Глухові). Юрба зразу ж до нас поперлася, оточила і супроводила увесь час; у Римі їздити золоченими каретами можна було тільки високо-титулованим особам або багатіям. Ми також були прибрані святково. Я парадував у темно-кармазиновому каптані і срібному камзолі, вилискував дармовисами і клейнодами, а пудри чортів син-перукар мені насипав на буклі, що трусилася на плечі. Афендик прибрався не у свій звичний — чорний, а в темно-зелений каптан, почепив собі якісь медалі, а два писарчуки підозрілого вигляду, хоч і чисто зодягнені та з гусячими перами за вухами і з каламарями на ланцюшках, тупцювали біля нього. Ось у такому парадному вигляді доїхали ми до палацу Спада, і увійшли, але не з закамарків, а через головну браму з різьбленими у камені гербами. Юрба жебраків, старчих, хлопчаків і всіляких «ляццароні» як одуріла, бігла за нами і я наказав Зогу кинути їй пригорщу-дві дрібних монет. Юрба счинила за них бійку. Проте спинявся і нас оточував також і достойний народ — ченці, іноземці, патриції, марчези, несені в лектиках, вітали нас; я хотів би, щоб нас таки бачили наші знайомі, навіть такі Скіарчіфіко чи Розумовські — таким пустодзвонам завжди добре пустити трохи пилюги в очі. Форейтори хвацько затримали коні, а я, Афендик і Зогу повагом увійшли всередину. Там ми застали чималий переполох, бо того ж ранку у будинок вторглася, мов вороняча зграя, поліція папської держави, неначе вивідуючи про Рокатані, але насправді, як я гадаю, в надії натрапити тут на слід зборища фальшивомонетників. Видно, Рокатані признався в усьому. Ота галіч поводила себе в палаці безцеремонно, однак наше прибуття її збентежило. Пан Афендик, що виглядав на справжнього амбасадора, з портфеликом у руці, на замках, саджених самоцвітами, почав зразу ж шепотітися з головним яригою та вголос запротестував проти вторгнення у палац особи, ім'я якої відоме всім дворам у Європі. Яриги були не в тих, не в сих; нас вони взяли за надто іменитих людей, які могли б і їм накоїти лиха, то ж почали вибачатися і швиденько забралися геть, обіцяючи випустити абата Рокатані ще таки того дня. Гадаю, що Афендик всунув їхньому проводиреві в долоню декілька золотих. Можна уявити собі, які почуття оволоділи мною, коли я мимоходом спостеріг сполотнілого Христанека і посоловілого Доманського. Спершу я мимоволі потягся до руків'я шпаги, бо кров в мені почала бурхати і я, як стій, був би їм обидвом повідсікав вуха. Але розум таки переміг, я оволодів собою і залишив розрахунки з каналіями на пізніше. Христанек, трясся усім тілом, то блід, то паленів і дивився, якби йому чкурнути звідси. Доманський нахмурив свої бровища і з-під лоба стежив за мною. Але я, перемагаючи самий себе, простягнув до обидвох плутяг руки і сказав, що тепер не час пам'ятати про минуле, бо сюди привели мене не дрібні, а великі справи. То ж, мовив я, будьмо друзями, Я сам собі дивувався, якто вистачило у мене облуди, щоб проказати ці речення. Очевидячки, живучи серед вовків, я сам таки навчився вити по вовчому. Втім згори, по мармурних сходах, ішла до нас княжна, а за нею громадка людей, які зовсім виразно були впрост приголомшені нашою появою. Була там приватна конфідентка княжни Франціска фон Мешеде, були польські шляхтюри, заушники Радзівіллові — Ліповський і Станішевський, єзуїт — розстрига, імовірно від кардинала до Берні, амбасадора Франції; староста кам'янецький Ганецький, польський резидент маркіз д'Антіччі, галицький хорунжий Ян Чарномський, що служив невідомо кому, італійський лікар і мабуть також підглядач доктор Салічетті; декілька прихорошених дам, от як Теофіля Моравська, жінка конфедератського ватажка, жінка магната з України Паца, Констанція Космовська та й інші, яких я не знав. Всі вони були святково зодягнені, а княжна, що їх понаскликала, пишніла особливо. Дженкінсові і кардиналові грошенята видно знадобилися, проте княжна либонь, тепер порозумнішала і цупко тримала їх, не віддаючи, як бувало раніше, під опіку Христанека і Доманського. «— Вітаю вас, кавалере Рославець — сказала княжна так, начебто ми зустрічалися вперше тільки сьогодні, — якими вітрами принесло вас до Риму?». Як велить етікет, я черкнув ногою по підлозі, замів її трирогом і нахилився над її простягненою рукою. За мною протупотів Афендик, якого я рекомендував. «— Ваша величносте, — промовив я із щирим тремтінням у голосі, — нема для мене таких перешкод, що, творені людьми і природою, спинили б мене, щоб я, відданий вам повсякчасно, не прибув під ваші накази...» Ось у таких блискотливих словах, якими ми обмінювалися перед людьми, проходила наша презентація. Незабаром, на моє здивування, з'явився також і Радзивіл, що приволікся сюди із своїм причтом, мабуть пронюхавши, що справи княжни пішли вгору. Але й його двір не дуже різнився від тутешнього — ті самі, одна в одну пихаті пики і мордяки з підголеними чубами і вусищами сторчма — з-польська, або з-французька — напудровані і наперфумовані свищохлисти. З того всього я міг тільки подумки заламувати руки: серед якої шушвалі моїй княжні доводиться обертатися! Я б найрадше усіх цих підлабузників, лакиз, вертихвостів, марчез, що промишляють невідомо чим і як, шахраїв під виглядом поетів — друзів Віланда і Гете, як цим нахвалювався якийсь німчик, збирачів римської старовини, смаглявих гречинів і португальців, вкупі з Христанеком і Доманським прогнав би під усіх чортів. Але я терпів, мовчав і наказав нашим лакеям принести куфри і пуздра, що їх у ралець княжні через Афендика прислав граф Орлов. Там були коштовні шати, турецькі і перські, ласощі, дорогий посуд і клейноди. Все це либонь коштувало багато грошей і вся і галайстра аж захекувалась, подивляючи ці подарунки. Тимчасом у верхніх кімнатах спалахнули свічі і вся чесна кумпанія рушила туди та порозсідалася за столами, де було всього до схочу, звичайно, за ті ж самі гроші — Дженкінсові, тобто графові. Христанек, ця каналія, стелився переді мною немов нічого між нами не було, неначе він ніколи не кидав мене напризволяще у штутгартській тюрязі, не випрохував з палаццо княжни у Венеції, не нападав на мене із збірами. Каналія називав мене тепер «великою душею», «кавалером без догани і без плями», «найщирішим своїм приятелем і добродієм», не кажучи про всілякі титули, якими він мене величав, представляючи таким, як і він, пройдисвітам, Доманський тримався здалеку, все ще нахмурений. Я недбайливо підійшов до нього і спитав його, як ідуть справи з трансмутацією металів. Гундсвот тільки зиркнув зукоса на мене і затаїв лють. Автім було б недоречно звертати увагу на цю пропалену голоту. Афендик уже декілька раз говорив мені, що Доманського і Христанека, як і декого з дальшого почту, він міг би дуже легко, в одну мить, запроторити в римську тюрму Регіна Челі, бо має зв'язки у сенаті міста. Але я вважав таке поступуванні передчасним. Розправу над ланцями я брав на себе. Що ж до Доманського, то я ще хотів довідатись всю правду про його коншахти з Де-Рібасом та причетність до смерті маркіза де Вількура. Покищо бесіда за столом ішла, бундюжна, ще не надто гомінка, а я тільки посміхався, спостерігаючи як ця вся наволоч, включно з Радзивілом, жеручи і п'ючи на чужий кошт, намагається розчовпати, що ми з Афендиком за одні, хто за нами стоїть і що ми збираємося чинити надалі. Різні підслухувачі витягали вуха як кажани, щоб здобути хоч яку-небудь вісточку для всіляких секретних відомств. А дрібні шляхтюри і кардинальські лизуни, занюхавши, що наші калитки повні, розбігалися переді мною і Афендиком бісиками, цуциками служили на задніх лапках. Іноді я споглядав на княжну: вона сиділа здалека від мене, замислена і бліда та зовсім інша від тієї, яку я знав три дні тому. Багряний брокат відтіняв її плечі, висока срібна перука чинила ще гострішим обличчя. Іноді вона кашляла, приклавши хустку до уст і мовчала. На мене вона майже не споглядала, що могло б бути ознакою похолодіння, але може це була тільки дипломатія. В міру випитих вин бесіда за столами ставала живішою і в блимі свіч різьбились обличчя бесідників в їх первинному образі — це були потвори, насичені чадом їхніх підлих жаг, які, разом з винними парами, визволялися. Це були завидющі, гадючі натури, брудні душею, навіщені всіми пороками, віроломні до нестями, вірні тільки своїм молохам — золоту, картярству, підсиджуванні кожного ближнього, насолоді свого живота і найогиднішим ґанджам. Все це братство хизувалося навипередки своїм знанням історії Риму, захопленням великими майстрами і їх творами, кривило свої машкари влесливими посміхами, хотіли чванитися своїми двозначними жартами, недотепними плітками про всіляких визначних осіб, а на ділі кожен з них не вартий був ламаного шеляга і втопив би один одного в ложці води. Грець їм, чортовим дітям! Мені так прагнулось підвестись, взяти княжну за руку і вивести її геть із цього чаду на свіже повітря, на Авентін, понад Тибр, на рівну Віа Аnnіа. Не час ще був на це, ні! Ось так я роздумував і споглядав на княжну, прагнучи розгадати її, а тоді підвівся Афендик і попросив у гостей слова. Довгий його носяра від вина почервонів, крізь окуляри засвітились хитрі очиці, він підійняв келиха і запропонував випити за здоров'я королеви Понту, імператориці всіх Русей Єлисавет II (Dei Gratia) та ще за одну велику постать, яка жалує, що вона не бере участі в цьому такому вибраному і шановному гроні. Як і треба було чекати, все заворушилося, бо хотіло знати, про кого йде мова. Княжна поглянула на мене і її очима майнув той самий відсвіт, який мене збентежив тієї пам'ятної ночі. Кована на всі чотири, бестія — Афендик, сказав, волів би попросити до слова мене, як справи усієї «спірітуса мовенса». Тоді всі вперли в мене зікри, посоловілі від вина, але ще тямущі, найпаче ж Радзивіл, який так і застиг мов бованець з келихом у руці, сяйній від діамантів. Нашошорились і штукар-маг Доманський і Христанек. Я озирнувся, немов хотів переконатись, чи крім присутніх нема тут тіней давніх власників палацу Спада, в стінах якого не одному гостеві довелося під час такого ж бенкетування проковтнути отруту або бути простромленим стилетом. «Ваша величносте, Єлисавет Олексіївна і ви, шановна громадо, — підняв я високо келиха з іскрястим, прозоро-багряним, важким вином, — вип'ємо за вас, королево Понтійська і за того, хто свою кебету славного полководця, свою рицарську шпагу і довірені йому збройні сили віддав вам під накази...» жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|