Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| В першій золоченій кареті, присланій графом Орловим, подорожували княжна Алі Емет, Афендик, резидент д'Антіччі, Франціска фон Мешеде, Христанек і я, а за нами тяглися карети з Доманським, Рокатані, жевжиками, агентами Радзивіла, та всілякою іншою шушваллю. Кардинальські підшептувачі, абати і пара ченців їхали окремо, посадивши із собою, начебто для побожного напучування, кілька марчез. Кінно їхали форейтори і лакеї, а позаду всіх карети з челяддю, якій було всеодно куди їхати і за чим.
Ми прямували до Пізи морським побережжям: через Чівітту-Веккію, Гроссето, Сієну, Сан Міліато, робили зупинки, під час яких вся кумпанія жерла і хлестала вина до схочу. Я згодом пересів до останньої берлини, до нетитулованої братії, бо з нею мені було веселіше: вона була дотепна. Всіх приплентачів і дармоїдів, що вертілися біля княжни, ця кумпанія знала як облуплених і величала їх водноголос пройдисвітами. Був це простий народ, який знав, що і до чого. Як тільки ми виїхали з церковних володінь, то подорожні гуторили вільно, незважаючи на нікого. Мене хоч розвеселяла челядь, бо в передній кареті всадовилися пихато ад'ютанти і нахлібники, надуті як сичі, або ластилися із своїми мадригалами. Це підлабузництво було нудне. Зате княжна, як видавалось, була зачарована. Тиренське море, то наближалось, то віддалялось, воно було блакитне, срібліло в сонці; дедалі краєвиди були привітніші: задля синіли тосканські взгір'я і линуло роздзвіння кампанія. Під час постоїв, у гаях та у левадах, галайстра вибігала з карет та забавлялася як навіжена. В містах за каретами і поряд з ними бігли натовпи жебраків, циган, роззяв і нероб, які простягали руки по подачки; хоч не знали гаразд, хоч і куди проїздить. Тільки поблизу Пізи, навіть вже в Чівіта Веккіа нас зустрічали сановиті патриції і ратмани та народ, що дер горлянку окликами «Еввіва імператріче Катаріна», поки їх не повчили, що це їде не Катерина, а Єлисавета. Тоді вони горлали із ще більшим запалом і, звичайно, домагалися грошей. Княжна розкидала їх пригорщами. Однак справжнє величання почалося, коли ми нарешті побачили похилу пізанську башту. Кінні жандарми цілим деташментом виїхали нам назустріч, а за ними громада патриціїв, абатів і ченців. Всіляка босота, аж шаліла, бо вже либонь прочувала про щедрість «прінчіпесси ді Russia». Я знов сидів у кареті з княжною і думав собі, хто це і навіщо роздмухав всю цю веремію, що могла втішати хіба тільки йолопів. Ми прямували понад річкою Арно, до Кампо-Санто, де біля мосту був палаццо д'Есте, куплений чи тільки найнятий адміралом Орловим. Серед всієї метушні і гомону, бо юрба нас не відпускала і коням не давала ходу, я, сердитий на все в світі, думав про Галілея, що був громадянином Пізи та був суджений мрякобісами. Але з усіх, хто їхав у кареті, ніхто не знав його імені і ніколи не чував про такого. Місто Піза, невелике, але чепурне, було вмаяне корогвами, килимами, гірляндами квітів, гербами; дзвони гуділи з усіх усюдів, нас, за всіми ознаками, вже давно чекали і як тільки ми в'їхали на майдан, щоб наблизитись до палаццо, народ з'їхав зовсім з глузду. Голодранці підбігали, товклися, вистрибували на підніжки карет, домагаючись нахабно грошей так, що жандарми цю галайстру відганяли і лупцювали палашами. Нарешті осаджено коней перед палаццо д'Есте, де стояв деташмент російських матросів. Громове «ур-рр-а!» покотилося по площі і все палаццо висяювало в сонці. «Еввіва» і «ур-ра» злились в один гул. Я дивився на княжну. Ще ніколи не зазнавала вона такого вшанування і я розумів, що їй, як кожній жінці, з їхньою натурою, було приємно бути в осередку такої уваги. Підобравши сукню з довжелезним шлейфом, який несли дві фльондри, з усіми своїми кавалерами і бабським почтом, за який я не дав би і понюшки табаки, вона поступала по широких сходах палаццо. Над навстіж розчиненими дверми різьбився герб д'Есті, хоронений двома камінними левами з роззявленими пащами. На сходах був дорогий килим, а офіцери Орлова стояли, виструнчившись, з оголеними шпагами. Як тільки княжна переступила поріг, з балкону чи із палаццо, невидимий оркестр загремів військовим маршем. Обабіч сходів офіцери салютували. А на самій горі стояв сам адмірал — граф Олексій Орлов-Чесменський, який, взрівши княжну, спрокволу сходив до неї назустріч. Всіляке отамання стояло, не рухалось, на горі. Мені показали сивого, другого адмірала Грейга; мого земляка — третього адмірала Арфу; сумирного адмірала Свиридова, який насправді командував ескадрою і був властивим переможцем, — як мені казали, — під Наваріном, Чесмою і Хіосом, тобто Орлов пожинав чужу славу з ласки свого братана, царициного любаса. Були там і менші рангом офіцери — лейтенант Ільін, що сам спалив три турецькі кораблі, капітан Литвинов із морської піхоти, бригадир Ганнібал та інші. Всі вони поводились ґречно, але обличчя їхні були камінні і важко було сказати, що вони собі думали про всю цю чудасію. Було також кілька іспанських і пруських офіцерів, два-три ангелянці, які дивились на нашу кумпанію, я б сказав, з неприхованим презирством. Автім, я всіх їх розумів. Це були суворі морські вовки, загартовані в битвах і хуртовинах, що їм було по нашій різношерстній братії? Я про себе ремствував на княжну, бо, я ніколи не брав би з собою це сумнівне товариство, на якого дідька воно власне здалося кому-небудь? Що ж до Орлова, то він ішов як завжди осяяний, дебелий як арабський огир, у синьому каптані з червоними вилогами і золотими еполетами, з андріївською лентою на грудях, увесь у зорях, прип'ятих діамантами. Прищуливши масні очиці, він споглядав на княжну як кіт на сало, копилив товсту губу, а шрамище перетинало йому обличчя від вуха до підборіддя. Вгодований лобур'яка, — погадалось мені, — на царициних хлібах і десятинах та на рабах! Він мені зразу ж видався іншим, ніж тоді, коли я його побачив вперше: зневажливий, нахабнющий, пихатий; цього чванька аж розпирало. Ось таке велетенське одоробало, бицюган, що аж мінився від золота і алмазів. Але я відганяв зайві думки. Адже ж він робив нашу справу, він був вже наш. «Вітаю, ваша величність!» загудів він басилом і припав до ручки, а тоді підставив свою і повів княжну в головний зал, а за ними повалили всі інші, звичайно і наша потолоч, мішаючись з адміральським почтом. В залі метушились лакизи; сотні свічок відбивались у дзеркалах; із стелі зівисали павуки з мигтіючими свічками, аж рябіло в очах. Величезний стіл стояв підковою, при ньому могло б всадовитись зо три сотні гостей. До учти було все накрито: фарфорний і срібний посуд, чаші, ковші, повставці, чарки з різноколірного хрусталю, у вазах повно пахучого квіття, всілякі фігуринки і звірячі подоби, різьблені в сріблі, малахиті, золоті. Той магнатище — бицюган таки вмів пустити пилюги в очі! В глибині залу, на хорах, сиділи музиканти, а оподалік півколом стояв хор із матросів. Як тільки граф із княжною сіли посередині підкови, ліворуч і праворуч почала всадовлюватися наша та й графська кумпанія, дотримуючись, однак, порядку, якого за титулами пильнували дворецькі. На чийсь знак, либонь самого графа, музика, а з нею і співаки вшкварили кантату та так, що загреміло по всьому палаццо. Я справді ще зроду, хоч і у нас хороше співають, не чув таких голосів. Керував ними якийсь офіцерик, а співаки то гуділи басилами, як громові розкоти, то здіймались вгору соловейками, аж завмирала душа, аж щеміло серце. Я сів собі окрай стола, недалеко від Афендика і англійського консула в Ліворно Джона Діка — червоного на обличчі, жердястого телепня, що спильна поглядував на всіх і шепотівся із своїми офіцерами з фрегатів «Мінерва» і «Прінц Йоркський». Російські адмірали і капітани сиділи поблизу графа і княжни, а молодші офіцери розсідалися поміж нашою братією, біля полячок і римлянок. Щодо нашої потолочі, то треба сказати, що всі ці пронози, мандрьохи і шептухи спочатку поводились бездоганно. Всі вони остовпіли, попавши в таку чудесну оказію та в таке товариство, а тільки згодом розперезувались за своїм звичаєм, тим більше, що ніхто їх не спиняв. Доманський, хмурий як пущик, впирався очиськами в Орлова, не озивався. Христанек розсипався бісиком, виморгував очицями, хотів себе показати і фертом і добре уложеним дипломатом. Обидва шамбеляни були чомусь надто неспокійні, начебто збентежені. Тільки каналія Рокатані тучнів на очах, бо від'їдався після голодних днів у тюрмі Реджіна Челі та й пив за десятьох. Не відставали й інші гості. Тільки адмірали Грейг і Свиридов, посидівши якийсь час, подались геть, а за ними і ще декілька офіцерш. Що ж до тих, хто залишався до кінця, то, хлепнувши хоч дещицю варенухи, вони гуділи як джмелі. Тимчасом слуги вносили страви і не було кінця і краю цьому походові. Пиха й марнотратство були тут такі безкраї, що вже навіть не дивували. Такого бенкету, який видав Орлов, либонь тут не бачили від часів римських імператорів. На столах було все, мабуть і пташине молоко. Сюди несли і м'ясиво по рецепту кардинала Рішельє і баранину Арменонвіль, укохану Людовиком XIV, тут були перігордські трюфелі і омари по паризьки і устриці «маренн», як їх подають в Бордо, і курчата із знаменитої області Бресс, яким не має рівних в усій Європі, тут були і індики, і журавлі, і гуси, і качки, містерно вмаяні пір'ям і рожами, пави з посрібленими і позолоченими дзьобами і лапами; тут були і томати, і артішоки, і фісташкові, і грибні соуси, і спаржа з Дофіну, і гарбузи з Астрахані, а що ж казати про рибину у великих срібних мисах — севрюгу, стерлядь, осетрів і ікру з Каспія і з Балтика — чорну і червону... Кухарі у Орлова були майстрами. Казали, що тридцять його кухарчуків проходили в Парижі навчання у славетного королівського кухаря ЛаВаренна. Лакеїв не було чутно: вони ступали у сап'янцях і не було гостя, якого б вони не пильнували своїм вимуштрованим оком, обслуговуючи до кожної страви в іншій лівреї: до риб — у молошно-жовтій; до м'ясних страв — у червоній; до десертів, кремів, фруктів — у рожевій. А скільки ж було хисту у підчаших! Тут розливано і токай, і херес, і мадеру, і орвієто, Лакріму Крісті, і шамбертен, і лафітт, і рейнські, і мозельські, і алікант, і мальвазію, і старовинний польський мед, від якого важніли ноги, але голова була свіжа, молода... Ні, цей граф Орлов був таки чародієм. Перед ним ховались всі європейські королі, султани, князі і князьки. Жити він, нівроку, вмів. Так, це був любас фортуни, недавній пестунчик імператориці Каташі-Фіцхен, гуляка з козацько-бурлацькою душою — «роздайся-море», з норовами хижого азіата, Тамерлана — Чінгісхана, Великого Могола, який і реготати сріблястими переливами і пляшками нтовкти безталанного Петра III; який був магнатом на всю губу, самодуром і царським служкою і кавалером і рубашним гулякою. Не диво, на нього в поті чола працювали тисячі рабів, його сатрапи були безмежні, йому ні по чому було вичверювати такі чудасії, від яких морозило і кидало в жар скупердяг і облізлих, риб'ячокрових коронованих парсун у Відні, Потсдамі і Вестмінстері... Це таки була широка, слов'янська натура, в якій хвилювалися сторіччя нестримних жаг і дикого бунтарства і незагнузданої пихи, а враз із тим і співучої туги... Не треба було дивуватись, що фльондри і цокотухи, які сиділи за столом, які не одне бачили на свойому порожньому бабському віку, від одного погляду цього бицюгана паленіли і блідли, губили свій куций розумець та вмлівали. Що ж до княжни, до моєї графині Піннеберг, Дами з Азова, принцеси Володимирської, Алі Емет, то вона палала. На її блідих щоках грав нездоровий пурпур, очі її жагтіли, для неї не існував більше ніхто, тільки він — це графеня з постаттю Геракля, з профілем Антіноя, цей випещений, пошрамлений півбог, який звик тільки наказувати і підкоряти. Не було сумніву: граф Орлов її підкорив, вся її істота, така досі гордовита, була в брані. Такою я її ще не бачив. І я зітхнув, бо саме тоді збагнув, що навіть найзлеліяніша мріями жінка скоряється тільки і завжди перед силою і могутністю, що приборкують її як стихії. Це було не хвилинне захоплення, це було обожнювання, яке людину вражає мов блискавиця. Я гадаю, що це сталося тільки тому, що таких вона ще не бачила. Навкола неї були миршаві, розніжені людці, зжерті облудою і розпустою, а це був півбог, герой, що з'явився зненацька, мов посланий Зевсом. Я не міг чути про що вони розмовляли, але я бачив, як княжна розцвитала від його розкотистого реготу, мабуть від його співомовок та іскрястих очей — вона тільки відмахувалась віяльцем і ховала за ним своє обличчя, але я знав — вона вже скорена бранка. Десь в середині бенкету цей син Понтиди підвівся з келихом у руці і, хоч братство було таки добре підхмелене, розпочав промову, якої мабуть багато ще не підпитих чекали. Промовець з цього Орлова не був блискучий, він і загикувався і верз, що на язик приплело, але звичайно величав принцесу під небеса, теревенив, що йому надокучили німчури та й сама Като, а от, мовляв, законна у нас імператориця — Єлисавет і за нею не пропадемо, за доброю царицею-матінкою. Розіб'єм, мовляв, німчурів і всіляких підлиз, за нами повалить народ, а вся гвардія, мовляв, тільки й чекає, щоб до слави її повела дочка великої Єлисавети Петрівни. Що ж до себе, то він прогоготів, що ставить себе і всю ескадру на послуги княжни, але більше розповів про свою любов до неї, яка, мовляв, його полонила з першого погляду і він готовий впасти до її ніг як невольник, аби лише вона обдарувала його своєю ласкою. Наприкінці, він, ні з того ні з сього, згадав предка княжни Володимирської київське «Красне Сонечко», князя Володимира і сказав, що цей славетний володар начебто спочатку хотів прийняти іслам, коли треба було нарешті поскидати ідолів — Перунів і Дажбогів, але коли дізнався, що іслам забороняє дудлити горілку, то зневірився і прийняв віру християнську, нашу православну. Бо мовляв, «веселіє Русі єсть пити», так сказав цей Володимир. За цим залунало, аж сволоки затрясли «Віват» і «Ур-ра», «Віват Єлисавет Секунда! Віват граф Олексій Орлов!» «Ура імператориці Єлисавет Олексіївні! Ура Олексію Григоровичу, батькові і орлові нашому» і всі здіймали келихи. А він, промовець, пити міг здорово. Він дудлив шампанське та й оковиту з кубків, що звуться по біблейськи Регобоам та Еробоам, причому перший має 156 унцій, а другий 104 унції. Кожний з нас випивши два такі поставці, звалився б під стіл, а цей мочиморда ані оком не моргнув. Інші флотські офіцери та й іноземна потолоч як консул Дік і іспанські та англійські мореплавці пили з розвагою, деякі навіть мішаючи з водою і посилено закусуючи, а цей Бакхів і Венерин синаль був як бездонна бочка, хльостав безпересталі і не хмелів ані на крихітку. Серед того гармідеру, який счинився, коли діонізіак по доброму взяв усіх гостей у бран, промовляли ще Афендик і Чарномський, але мало хто їх слухав. Афендик — хитра бестія, розпочав здалека, від Перікла і Тарквінія, про те, як то гуси врятували Рим і про всілякі інші казочки, приплітаючи до цього історію княжни і, величаючи Орлова вони, мовляв, здійснять заповідну мрію — імперію розширить від Санки-Петербурга до Візантії і від Балтійського моря до Індії, а Чарномський, цей миршавий шляхтюра, запевнив, що все панство Річіпосполитої шаблями своїми стане за княжною, а Орлова порівнював з Брутом, який, в ім'я публічного добра не спиниться перед фальшивою могутністю Цезаря. Ще декілька голоштаньків з польської і нашої шушвалі поривалися до слова та белькотали нісенітниці, але ніхто не хотів їх слухати, а брався далі до орвієто і до токаю, заїдаючи труфелями і серниною, бо лакизи не переставали вносити паруючі і все нові страви. Княжна глянула була притьмом на мене, скосивши очі, мабуть хотіла, щоб і я щось сказав, але навіщо мені було хизуватись перед п'яною наволоччю? У мене були свої думки і з-біса зовсім не святковий настрій. Думки були хмарні. Слухав я того царициного адмірала і графа і думав собі, що це хвалько, порожнє барило, яке загордилось, бо об панський тин терлось, що це звичайна ворона, а бундючиться мов орел. За розум цього бицюгана я не дав би й шеляга. Це такий, що раз задер носа, то його й коцюбою не достанеш. Яка ж, до дідька, це була презентація, коли назбиралось всілякої каналії по парі і в думці було тільки, щоб надудлитись алікантом та мальвазією, нажертись журавлятини та севрюжини? Як можна було, роздимати такі міхи, коли не тільки синиці, але й горобця ще не було в жмені? Яка це політика, який це розум державний, коли не тільки в цьому задимленому палаццо, але й скрізь на вулицях та майданах тільки й мови про те, щоб зсадити Катерину і посадити на престолі Єлисавету? Як цей хвалько і пустодзвін уявляє собі це все? Невже він гадає, що Като та й прихильні їй європейські потентати сидітимуть, склавши руки, коли йдеться про таке діло? Можливо, що на мене діяло ще й те, що княжна, вже без уяких сумнівів, і всією душею довірилась цьому вельможі-бабодурові. Можливо, що це були заздрощі. Але чорна розпач і якесь передчуття оволодівали мною. В той час, коли мій настрій помітно гіршав, навкола мене дедалі гучніше розбещувались бенкетарі, їх розпалені і п'яні мордяки виринали переді мною крізь багряний, чад. Вищих офіцерів ескадри щось вже не було видно, розважалися молодші, що були либонь постійними співбесідниками графа, бо і вони його не вшановували, на мою думку, як пристоїло б він в нічому їм не дорікав. Про римських абаті та польських панків нічого було говорити — їм вже було море по коліна. Напившись і нажершись вдосталь, вони і співали перебаранчаючи хорові, і чоломкалися, і брязкали шабеліками та повставцями, п'ючи то за те, то за друге, я бралися до фльондр, також не в міру хмільних. Корілля Олімпіка, ота поетеса, розсобачившись вкрай, вихопили у одного музиканта арфу та пробувала вигравати та проказувати свої вірші, вдаючи старовинну Сафо, але знітилась і простяглась на отомані. Інші, добряче нахлиставшись різних вин, оті всілякі Морозіні, Песаро та Фоскаріні, не кажучи про зовсім розхристаних римських марчез (та й полячки не далеко від них відкотилися) обіймалися з офіцерами, верещали і кувікали, неодна бралася бігти в сад д'Есте, де вже темніло і тільки денеде блимали лампіони і ліхтарики. Як на те музика греміла, а хор вдарив пісню: Гром победы роздавайся, Веселися храбрый Росе... написану, як відомо, Гаврилом Державиним і од якої аж дрижки брали, коли її співано дужими голосами. А що граф, видно, цю пісню любив, то її співано декілька разів і він тоді підводився та й сам, з здоровенним келихом шампанського в руці, ревів мов той бугаїще і всі, хто був за столом, підхоплювали так що аж шибки у вікнах палаццо д'Есте тремтіли. Автім співали й інших пісень, а між ними як ударили «Гей, мати, гук-гук, де козаки йдуть...», а потім «За світ встали козаченьки в поход сполуночі...», та з підсвистом та з переливами та з таким завзяттям, що мені аж моторошно і маркітно стало. Нагадали ці пісні мою любу Україноньку, степи наші безкраї, і бори-ліси, і широкий Дніпро-Славуту, і Десну, і Сойм, і Єсмань, і Бакланівщину мою рідну, і підошло мені до горла і сльози покотилися з очей моїх. І стало мені так осоружно сидіти в цьому чаді та дивитись на ці відьомські і чортячі мармизи, що я притьмом вийшов з-за столу та пішов собі на терасу, оплетену виногроном, яка виходила в густий, запущений сад. Там, біля балюстради стояв адмірал Арфа, мій земляк та ще зо три-чотири молоді офіцери, покурюючи глиняні люльочки. З них, як мені казали, були мої земляки, чи не з Полтавського полку. Мабуть і їм настогид той діонізіак, бо вони перешіптувались, дивились на зірки, що виглядали із-за піній, і позіхали. Вони замовкли і позирали на мене і дивним, хоч не сказав би, неприязним посміхом. — А ось і наш козарлюга, — набив свою люльочку Арфа, — наш кавалер Рославець, як бачу. Знав я вашого батечка, юначе, знавав; ми з ним кампанії під Кюстріним і Кунерсдорфом ще за покійної матінки Єлисавети Петрівни, гай-гай, відбули, ще тоді, як у охочекомонних служили, бачиш... Кремезний це був дідок, ровесник мойого батька. Очі його подобріли, він глядів на мене і приязно і насмішкувато. Також і його субалтерн-офіцери, з яких один був Гамалія, а другий Головня, третій, той славний Ільїн, споглядали на мене так, немов чогось не доказували, а чимсь подумки втішалися. Я зніяковів: мені хотілось їх розпитати про неодне, але якось взявся я несмілістю. Ми погуторили про те й про се, але розмова, видать, не клеїлась. Мило було дивитись на цих людей з одвертим обличчям, міцних і загартованих, таких далеких, бувши в бурях і на морях, від тієї галайстри, що бенкетувала в палаццо. «— Ну, що ж, хлопці, — вибив попіл із люльочки Арфа, — пора й честь знати. Час на кораблі. А ти, синок, — зіщулив він хитрющі очі на мене, — в халепу встряг, ой та ж устряг! Коли б на мене, то, їй бо, поли врізав би...» Субалтерн-офіцери засміялись і, кивнувши мені, подались за адміралом, тим темним садом-виноградом. Матроси, що стояли на стежці, під деревом, засалютували їм рушницями з настромленими штиками. Це були вартові, що ними, як я спостеріг, був оточений і палаццо і сад. Кого вони вартували і навіщо? Вони нікому не перебаранчали, тим більше тій усій захмелілій шушвалі, що швендялася і по саду, нікого не спиняли, але чатували. Я повернувся до залу. Гульня ще не вигасала, хоч з половини гостей вже не було. Відіслано либонь і хор, тільки музичка награвала до танцю і декілька марчез разом з іспанськими офіцерами та своїми чічісбеями пробували відтанцьовувати тарантеллу. Крізь синьо-пурпурний чад я бачив сновигаючих як сновиди лакеїв, хмурка Доманського, Христанека, захмелілих шляхтюр, веселенького резидента д'Антіччі, який обіймав дебелу Коріллу Олімпіку, ненажеру Рокатані, який тучнів на очах. Але Орлова і княжни не було. Я підійшов до Рокатані і спитав його, де вони. Він викарячив на мене масні очиці і підморгнув: «— Пішли у сад-виноград, — він захихотів, — о, цей наш граф гав не ловить...» Я прожогом пішов геть. Ніхто не знав як спалахнула в мені кров. На чорнооксамитному небі пересміхувались зірки. Над цим клятим, п'яним палаццо, над сонною Пізою, над Кампо-Санто, над похилою баштою. Зірки гляділись в люстряне плесо Арно. На майдані ще стояли громадки роззяв, зазираючи в вікна, дрімали потомлені коні, візники і форейтори сиділи на підніжках карет і при відсвітті ліхтарів грали в карти. А ті ж вартові спрокволу ходили і розминались біля палаццо. Я йшов до мізерної господи, що називалась гучно «Отель де ля Рюссі», де мала гніздитись вся наша каналія перед тим як виїхати до Ліворно. Княжна, самозрозуміло, із своїми лакеями і Франціскою та мабуть з кількома марчезами, мала свої апартаменти в палаццо д'Есте. Душа моя була холодна. Мені не треба було нічиїх жалощів. Я розумів, що так повинно було бути як є, так треба було. Одна ясна зірка поміж верховіттями дерев глумливо всміхалась мені. Невже я ніколи не відважусь сказати собі: край усьому? Невже я ще не збагнув досі, що всі ці «великі світу цього», хто б вони не були, деспоти, тирани, лицеміри, самодури, себелюби. Всі вони однаково обманюють, Час прозріння пробив. Доки ж я буду бранцем своїх пристрастей? Доки ж я буду приплентачем справи, яка тільки змінює як маріонетки фігурки на обріях, але не змінює суті. Адже наше сторіччя просвітительське, наш вік — вік розуму. Адже вже близько до поверхні земної клекочуть вулкани, адже цей прогнилий світ тремтить в основах, адже мільйони знедолених чекають змін. Визволення! І я чекаю визволення! Так, і я нарешті повинен зірвати ці кайдани приниження, ці пута нікчемної ролі ярмаркового комедіанта. Ні, всьому буде край. Де б я не був, де б я не опинився, я таки буду собою. Буду битись за велику справу, нехай і загину, але за праве діло, а не за чиюсь примху, чиюсь химеру... Годі! Я повернувся додому і застав Зогу, який не спав, очікував мене, а тимчасом сидів на порозі, обійнявши якусь мандрьоху із сусідства. Цей гульвіса і тут мав дозвілля; чим іншим було йому турбуватись? 6 Той день видався, як ніколи, святковим. Форти Ліворно, вулички і завулки, рибальські хижі, затишні каплиці, золотіли в ранньому сонці, що здіймалось все вище, палило все настирливіше. На взбережжі, над причалом сновигав народ. Глітно було в тавернах і тратторіях, вештались крамарі з товаром, мандрівні штукарі і комедіанти розважали людей на наспіх збитих підвищеннях, зазивали у свої шатра. Провісний день, 22 лютого, вдався на славу. На небі ні хмаринки, як сягнеш оком — висока блакить, а море не шелевіло, тільки злегка пінячись, як снігове білоквіття, переганялись бурунці і хвильки, бентежили дзеркальний спокій. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|