ПРАЦІ ПРО О.ОЛЬЖИЧА ДВА ДНІ У ЖИТТІ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА

Героїчна і мученича смерть Олега Ольжича, вночі із 9-го на 10-е червня 1944 р. застає його на високому становищі За­ступника Голови Проводу Організації Українських Націоналіс­тів, тобто заступника полк. А. Мельника.

Його творчість нерозривно пов'язана із його героїчною і революційною діяльністю і ніяк не можна розглядати якось буцім-то окремо його поетичну творчість і політгічну дію. Має­мо на увазі, звичайно, основну рушійну силу його душі і твор­чости, а не ніякий механічний зв'язок поміж ідеологією і її пуб­ліцистичним виразом у поезії. Олег Ольжич у своїй поетичній творчості уникав і втікав від усього, що в поезії могло би зву­чати витертою чи зужитою патріотичною фразою. Він уникав всякої дешевої реторики, фразерства, фальшивого патосу чи дешевої декляМації. Він робив це так послідовно і, так би мови­ти, програмово, що його Муза вдоволяє і захоплює навіть най­більш вибагливого естета нашого часу, яким є проф. В. Держа-вин. Здавалося б на перший погляд, що це сам Ольжич відме­жовував Ольжича-члена Проводу O.У.H. від Ольжича-поета. Од­нак так тільки здається.

Я можу зосередити мою аналізу тільки на двох днях із життя Ольжича, на двох днях його найвищого поетичного нат­хнення, на двох днях, що вирішили... його мученицьку смерть.

Із двадцять двох віршів його посмертної збірки п.з. „Під-замча" десять написано продовж двох тільки днів. Це були, от­же, два дні Ольжича-поета, два дні, в яких він написав десять поезій. Всі вони мають дату: 25-го і 26-го січня 1941 р.

Вже сам цей зовнішній факт вказує виразно на виїмково сильний вибух поетичного натхнення, якесь сильне внутрішнє горіння, торжество чи драму.

Бувають такі періоди в житті поетів. Новітнє шевченко­знавство починає усвідомлювати собі факт, що найсильніші по­еми Шевченка написані продовж трьох літ, а продовж тих трьох літ у кількох днях одного місяця.

У такому стані вибухів емоційної лави в душі поетів про­являється звичайно... найглибша сила їх творчости.

Сам зовнішній факт, що десять поезій Ольжича написано продовж двох тільки днів, каже нам пильно зосередити увагу на цих десятьох віршах, на цих двох днях із життя поета.

Почування, що я його відкрив як домінанту у згаданих віршах Ольжича, найдокладніше відповідає і є немов клясичним прикладом почування святости. Це те саме почування, що було предметом основного вивчення і опису у моїх працях: „Ос­новна сила творчости Шевченка" і „Лицар Святої Борні".

Скажім це виразно: Це вибух почування святости у Оле­га Ольжича, поета і борця.

Пригляньмося цьому почуванню на основі опису і слів самого Ольжича, конфронтуючи їх із згаданими дослідженнями.

Це почування спадає золотим дощем на серце людини:

„ Воно дощем спадає золотим Тобі на серце, — і життя щоденне Здається святом, палацом — твій дім. І кожде діло є благословенне. "

(Ольжич)

Чи може бути сумнів у природі цього почування після цих слів. Це почування глибоко релігійне. Замало сказати релі­гійне. Воно містичне.

Порівняймо подібні описи цього почування у Шевченка:

„ Серце б'ється любо, любо І світ Божий як Великдень І люди як люди! "

(Шевченко)

Або:

(Шевченко)

Це почування нагло наповнює серце немов спадає золо­тим дощем. У Шевченка: Серце б'ється любо, любо. Постає

дивна зміна в нашому образі світу. Він стає нараз великим свя­том. „Життя щоденне здається святом" — у Ольжича. „І світ Божий як Великдень" — у Шевченка. Життя буденне зміню­ється. Дім стає палацом. „І кожде діло є благословенне." — у Ольжича. Хочеться серце розповити і весь світ обняти — у Шевченка.

Коли гасне це почування, світ немов чорніє і стає ще більш сірим ніж був. Але душа набрала якоїсь дивної, незем-ської, як здається, сили. Душа мужніша і сильніша.

Цей факт так описаний у Ольжича:

„ І враз не стане. Курява дорог Встає до сонця, і чорніє лик твій... Земля широка. Мудрий в небі Бог. І серце людсбке — мужнє і велике. "

(Ольжич)

„ Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло, ... "

(Шевченко)

У Ольжича курява дорог встає до сонця і чорніє лик лю-У Шевченка село чорніє і марніє навіть голубеє небо, дини. Але залишається щось, що є візією чи відчуттям Боже-ственности. Душа була ближче Бога. Душа була у вищих регіо­нах „буддгі", — космічного інтелекту.

„ Мені так любо, любо стало Неначе в Бога. "

Душа оживає. Вона чує голос Божий.

„..............Жива

Душа поетова святая; Жива в святих своїх річах; І ми читая оживаєм І чуєм Бога в небесах. "

(Шевченко)

Ольжич не скаже нічого, що могло б звучати м'яко чи сентиментально. Ольжич втече від всього, що могло б звучати як сповідь. Він тільки підсумує сам вислід цього духовного ста­ну у геніяльно простих, міцних, мужеських і я сказав би жов­нірських словах:

„ Земля широка. Мудрий в небі Бог. І серце людське — мужнє і велике. "

(Ольжич)

Великим і мужнім стає серце людське після зустрічі із Божественною Візією Світу у буддгічній сфері Існування.

В інших віршах із цих двох днів читаємо немов точне продовження опису того самого почування:

Ось у вірші „Диліжанс" читаємо:

„ І таким чимсь повні — чуєш ти — Раптом груди, горло і повіки, Що готовий взяти та й піти, І ніколи не вернуть, по-віки. "

(Ольжич)

У описі цього почування я звертав увагу, що сильне зво­рушення і натхнення, яким воно розпочинається, появляється як правило у товаристві сліз. Сльози його відкривають, далі втихають, щоб вернути прикінці цього почування, коли воно гасне. Шевченко одверто признається до тих рясних і обильних сліз блаженности.

Ольжич очевидно не буде говорити про сльози. Але і він натякає на них зовсім виразно. Щось заповнює його горло і по­віки. Далі груди ростуть, стають повні.

Я так описував це з'явище:

„Серце росте, груди ростуть і цілий світ росте тоді разом із нами, ...

Груди немов поширюються. Віддих стає свобідний і гли­бокий. Маємо над ним повну владу, ... Живемо немов якимсь ін­шим воздухом. " („Основна сила").

Таке почування незвичайної повноти грудей і віддиху ви­разно відчув Ольжич і дав цьому прекрасний вираз у своєму вірші „Диліжанс".

Те саме в інших віршах. Візьмім для прикладу „Сонну Ве-

нус":

„ ... і почування, що в тобі росте, Не будеш здатний ти назвать ніколи. "

Ольжич сам мусів поставити собі питання, як назвати це дивне почування, що продовж двох днів опанувало його душу. Може це любов. Ні, каже він виразно у вірші „Сонна Венус". Це почування він не годен ніяк назвати.

Ми все ж таки назвали це почування зовсім виразно:

Це почування святости.

Дивна річ. В такому стані душі Ольжич звертається до сюжету як же далекого і екзотичного. Він пише вірш на індій­ський сюжет „Шякунтала" — тобто Сякунталя. Він відчув, що його почування якесь незвичайне, неземське, містичне і інстинк­тивно звертається у мало знану йому країну, немов-би там бу­ло місце і слова для вираження отого почування, що для нього він не знає назви.

Що це притягає його до Індії.

„А у лісах пустельники веселі Ще досі відають блаженства й чуда. "

(Ольжич)

„ В твоїх очах вся мудрість незглибима. Ходім, нехай я спробую, закутий, Своїми недовірами — очима її до дна пізнати і збагнути. "

(Ольжич)

Бгагавадгіта була б більш відповідною лектурою для та­кої цілі. Але про неї Ольжич не знав. Тим більше характерис­тичне оте його виразно виражене прагнення пізнати індійську мудрість своїми недовірами очима. Ці очі відкриваються для внутрішньої візії. Він відчуває, що був закутий. Він спробує збагнути незглибиму мудрість.

Оце дивне роз'яснення душі — це дальша дуже характе­ристична прикмета відмічена виразно всіма, що його пережи­вали.

Загляньмо до інших віршів. Ми вже сподіємося, що про­читаємо там різні види і фази того самого почування.

У прекрасній мініятюрі „Алябастер" Ольжич змальовує просту дівчину із села, яку він бачить очима майстра-різьбаря із старинної Еллади. І ось кінець його візії:

„І дивно знати: десь тепер схиляє Чоло спокійне дівчина жива, І світло, що на голову сплива, Крізь білий мармур цери проступає. "

(Ольжич)

І знову у цій темі, здавалося б далекій від продуховлен-ня, бачимо дивне світло внутрішнього горіння, що проступає крізь мармур цери. Ольжич відкрив внутрішнє світло горіння чи просвітлення і це своє пізнання проекціонує у поетичну ві-зію скульптури і живої людини.

У вірші „Яблуня на горі" стрічаємося із іншою важливою сторінкою того самого відчування світу у стані святости. Гра­ниці особовости дивно поширюються. Так немов би маленьке людське „я" перестало існувати. „Я" тоді немає. Тебе немає, скаже Ольжич.

„Тебе немає. На траві прибитій Не буде видно сліду ні на мить, Як станеш ти угледіти крізь віти Густу, глибоку і м'ягку блакить.

(Ольжич)

Людина немов розпливається в космосі. Не можна кра­ще описати цього феномену ніж зробив це Ольжич. На приби­тій траві не буде видно нічого із тебе, коли ти потонеш і роз­пливешся у безмежній блакиті небес.

Що ж, — це знову тільки інша фаза і інший аспект того самого почування.

Всі вірші написані продовж цих двох знаменних і вели­ких днів у житті Ольжича, носять на собі відблиск чи прямий вираз оцього єдиного почування, що заполонило його душу своїм божественним полоном.

Я сказав у моїй праці про це почування, що в такому ста­ні душі людина стрічає своє призначення. В короткому блиску грому мигне перед душею візія її дгарми, візія її власного бо­жественного призначення.

Шевченко побачив себе у такій візії на Сибірі. Він спи­тає тоді сам себе: А де ж твої думи, — не нищ їх, хоч за них ти підеш на Сибір. Отак Шевченко вирішив свою долю. Він же Міг знищити свої бунтівничі думи. Він міг уникнути своєї долі. Великий дух вибирає її зовсім свідомо і свобідно саме в такому моменті пророчогб прозріння і натхнення. Цю свою візію Шев­ченко виявить у поетичній візії свого „Сну".

В цих двох днях зустріне свою долю також Ольжич. Ця містична драма розіграється у одній його поемі, у „Муках Св. Катерини". Ми вже сподіємося, що це буде щось у роді візії у супроводі надзвичайно сильних емоцій.

„ Як зв'язали Діву Катерину, Посіпаки в храмі на стіні, Рвали біле тіло, що хвилину, Припікали рани на вогні.

Оберта вона блакитні очі, Геть вже повні стримуваних сліз: Коли так мій Пан Небесний хоче, Не боюсь я диби, ні коліс.

(Ольжич)

Чи треба нагадувати, який комплекс ідей і відчувань роз­будила ця картина в його душі. Чи треба доказувати, що вона стала нагло для Ольжича Символом Великої Матері України, мученої за правду її віри, розп'ятої на колесі, на глум небесам, як чортівський визов катів, як злочин, що кличе про помсту до неба.

Чи колесо розпадеться. Чи вдарить грім із небес. Чи ста­неться чудо. Чи вистачить чекати спокійно аж мученицьке ко­

лссо України розпадеться так чудесно, як колесо із легенди про св. Катерину.

Яку відповідь дасть Ольжич-поет і Ольжич-борець на ці питання.

Його душа нерозривно зв'язана із Мученицею. Про Укра­їну не скаже Олег ані словом у своїй поемі. Це надто святе, над­то священне слово, щоб він міг довірити його навіть своєму мистецькому слову. Ні, не тому. Те, що Олег хоче в тій хвилині сказати, те важне його рішення, щоб звучало правдою, можна його висказати тільки... в останній хвилині перед самою смертю.

Це було напевно останнє слово, що його вимовив Олег, вмираючи в німецькій катівні.

Він готов вмерти за Неї сто разів і кожної хвилини. Він вже раз писав у своїй поемі, що шкодує тільки, що не можна вмирати двічі. („Незнаному воякові").

Реакція на візію Мучениці, це відповідь на всі життєві пи­тання, це є основна сила душі Олега, це визначення і вирішен­ня його особистої долі.

Він нагло побачить себе у тій самій картині, у такій са­мій пробі нової віри, у тому самому храмі, ... безрадно і без­помічно прив'язаним до стовпа у темному притворі.

„ При стовпі у темному притворі, У похмурій келії своїй Б'юся я в безвихідному горі: Як би можна полегчити їй. "

(Ольжич)

Не маємо досить історичних матеріялів, щоб ствердити, за що німецьке Гестапо замучило Ольжича. Я чув тільки вер­сію у кругах O.У.H., що Ольжича підозрівали в авторстві бро­шури, що п'ятнувала німецькі звірства ТТад Україною. Не має­мо певности, чи саме Ольжич написав цю брошуру. Але маємо непохитну впевненість, що це Ольжич написав вірш „Муки Св. Катерини", де він визиває небо і пекло протестуючи цілою ду­шею проти невинного мучеництва Великої Мучениці. За цей протест замучили Ольжича пекельні сили на землі.

Хоч прив'язаний до стовпа, хоч закований у кайдани, Ольжич не зломиться, Ольжич не перестане боротися проти насильства над невинною Мученицею.

Що ж зможе він зробити більше, як тільки кривавити свої руки, пробуючи розірвати кайдани.

Тоді постане оце рішення, ... велике, святе, лицарське рі­шення, що буде змістом поеми, що буде змістом життя Олега.

Коли немає нічого людського у душі ката Великої Му­чениці, Олег спробує промовити до його жорстокости, до його гордбсти. Це не буде кволе квиління раба, але мужній визов Святого Лицаря. Він запропонує катові, що прийме сам подвій­ні муки, щоб звільнили тільки Мученицю із колеса.

Але хто ж цей кат, що до нього звертається Ольжич.

Це той, що сіє тьму, той, що сіє зло між людьми, той, що проливає праведну і невинну кров. Це Цар Злочину, це Автор Зла. До нього говорить Олег:

„ Ти, що сієш тьму і зло між люди, Кров невинну, праведну ллючи, Шли удвоє всі твої облуди До мойого ложа уночі.

Хай гарцюють по кутах кривляки. Кров і піт спиваючи мені. Щоб пустили тільки посіпаки Катерину Діву на стіні. "

(Ольжич)

Яке наївне було б питання, чи справді тріснуло в кусоч­ки мученицьке колесо Св. Катерини в Александрії. Чи справді небеса вмішалися в її муки.

Таке рішення Святого Лицаря розриває не тільки марне колесо тортур Св. Катерини. Від такого рішення дійсно розри­вається куди сильніше колесо, на якому мучать Велику Мучени­цю, ту Єдину і Святу, що за неї Олег прийме муки і мученичу смерть.

І чим була би марна фізична сила потрібна на те, щоб розірвати колесо тортур в порівнянні із цією громовинною по­тугою, що ось гримить громами священного обурення і гніву в душі Святого Лицаря. Так, небеса вмішуються в людську істо­рію. Чудо докопується саме в душі лицаря. Людське серце є мужнє і велике. Сила, що розірве колесо, це його визов пеклу, це зрив до борні на смерть і життя проти Царя Злочину і його земського панування.

Душа розпалена натхненням, груди повні незнаної сили, горло і повіки сповнені слізьми і щастям і... оте безмежне по­

чуття сили, що може протиставитись наймогутнішим тиранам світу, ... ці громи лицарського рішення, ця сталь непохитної во­лі, — це є та божественна сила, що розриває колеса земських тортур, ярем, тюрм і довговічної неволі.

Це є та сила, що здивує тирана і похитне його у його гордині і жорстокості.

Це є та сила, що буде прапором і дороговказом для на­ції. Не тільки марне колесо розірветься, але впадуть мури ве­личезної тюрми народів.

„Божа благодать, що сходить на прапори народу чи вій­ська, виключаючи кождий сумнів, — це те головне, що рішає про перемогу... " — так напише Ольжич — член Проводу OУH у статті п.з. „Українська історична свідомість. Пробоєм 1941 р."

Починаємо розуміти зв'язок цієї поеми не тільки із до­лею самого Ольжича.

Для накипілої святістю і розпаленої натхненням душі ли­царя, навіть картина на стіні викличе його повне обурення. При всій неясності, яку залишає поема, де кінчиться візія скомпо­нована поетом, а де починається правдива візія ясновидючого, — є один елемент в поемі, який носить безсумнівні познаки правдивої візії: — це нагле і несподіване вкомпонування себе самого в сюжет образу: Це той факт, що у візії, чи у дивно ви­разній поетичній інтуїції, Ольжич побачив себе прикованим до стовпа в тій самій картині мучеництва.

Той елемент саме я називаю зустріччю із долею. Його від­повідь на цю ситуацію називаю сотворенням своєї долі. Здаєть­ся, що найтемніший матеріялістичний скептик, повинен би цей зв'язок побачити.

Ольжич відповість на те саме питання правдивим і дійс­ним рішенням у найбільш дійсній і жорстокій борні, коли то два кати будуть боротися над закованою Мученицею, щоб за­володіти нею для себе.

Ні, ні, ні, не було в історії світу ситуації більш драматич­ної і трагічної водночас.

Льогенгрін, — Лицар Святого Ґраля, — що боронить прав покривдженої вдови, приїхав на сцену на білому лебеді немов на легкий турнір, немов тільки на спортовий попис, — але не на справжню борню героя, що стрічає у світі переможну і тріюмфуючу силу Насильства і Зла.

Благородний є бій лицаря на лицарському турнірі і на театральній сцені, де зберігаються усі правила етикети і всі при­

писи турніру. Але як окреслити бій прикованої до стовпа жерт­ви, що стрічає віч-на-віч переможну силу своїх катів. А ці кати вже не боряться за те, щоб побороти противника, кинувши йо­го об землю, бо він уже зв'язаний перед ними і не може ніяк боронитися. Борня, що тут ведеться, іде за душу і за духову си­лу. Чортам потрібний їх повний тріюмф над душею, щоб ви­правдати чортівську ідеологію, що саме брутальна сила, і тіль-ки брутальна сила, е найбільшою моральною вартістю на світі, їм потрібне повзання перед ними духово сильних, щоб доказа­ти, що фізичне насильство є джерелом влади і права на світі.

Якби раз тільки, хоч один раз на світі, їм доказати чином, що це неправда, тоді їх віра в себе самих, їх самовдоволення, їх чортівський тріюмф буде захитаний.

Ідейно-моральна непохитність виявляється, отже, дійсною і найсильнішою зброєю на світі. До цієї зброї і до такої ідео­логії сягає Ольжич у цьому моменті свого життя.

Тут Олег вирішив свій шлях. Тут він вирішив, що йому робити, коли побачить Мученицю у найбільш трагічній ситуа­ції в історії людства. В обличчі двох ворогів, кожному чортові окремо він кине в зуби ту саму відповідь морально-ідейної не-похитности. Якби затінювала коли-небудь тінь диявольської хитрости ідеології Макіявеллія, чи його епігонів світовідчування чи ідеологію Ольжича, то слід ствердити, що в цьому моменті ця тінь мусіла б остаточно розвіятися. Ольжич не покориться бру­тальній силі, ані не визнає, що насильство є джерелом права чи правди. Коли б він вірив, що в житті перемагає виключно брутальна сила і що немає ніякої моралі крім бандитського/ права насильства, чому ж тоді лізти чортові в зуби. Як має Чорт силу, хай мучить Чорт Мученицю; яке діло до цього про^ хожим, що проходять попри картину намальовану на стіні. От і все, картина на стіні, чи із дійсности. Чого зворушуватися.

Рішення Олега є питанням ідеології і віри. Тільки най­чистіший ідеалізм і посвята Лицаря могли подиктувати йому йо­го поставу і його вчинок. Вчинок Ольжича не був для нього пред­метом хитання чи сумніву. Він не просить Бога навіть, щоб відвернув від нього чашу його великомучеництва. Він не відки­дає своєї борні разом із усіма священними ідеалами його жит­тя і душі .Постава і ідеологія святого лицарства так Органічно спаяна із його душею, що на хитання немає там місця. Не буде там місця на хитання і підчас його дійсних тортур у німецькій катівні. Те, що він пише, є правдою. Саме тому йому дано пере­живати в цих двох днях натхнення святости. Це благородне по­чування не дається ані жуликові, ані бандитові. Воно дається людині, що справді досягнула безособової чистоти своєї дії. Присутність цього почування в людській душі є само для себе доказом її святости.

Логенгрін, Парсіфаль, Арджуна, чи Князь Незламний не могли би приняти кращого рішення, якби побачили той са­мий образ Великої Мучениці, що його носив у своїй душі Олег.

Але ж ці всі постаті, це тільки людські ідеали. Це герої на сцені чи в уяві поета.

Святий Лицар Олег — це дійсна дійсність української на­ціональної епопеї, написаної кров'ю мільйонів Лицарів.

Борня Олега стає фрагментом великого космічного бою Ясного Лицаря Сонця проти Царя Зла і Теміні.

Олег творить свою власну ідеологію і живе нею і для неї. Цій ідеологи дає він вислів у своїй поезії. Саме це я мав на ува­зі, коли говорив про органічну єдність Ольжнча-поета і Ольжича -члена Проводу OYH. Він не перекладав програмові штампи на мову своєї поезії. Він сам писав нову і кращу програму OYH у своїй поезії. І цю свою власну поезію він здійснював у OYH. Він не перекладав публіцистики на мову поезії, але він перекла­дав свою поезію на мову своїх чинів. Із мови своїх чинів і своєї духової правди він писав потім програму OYH. Ця ділянка ви­магає однак окремого досліду, що виходить поза намічені ме­жі цієї праці.

Олег визвав на борню ціле пекло. Відважно і героїчно стає на прю проти Царя Зла і Теміні. Та сама постава характе­ризує борню Шевченка. Найтяжчі питання онтології і есхато­логії в'яжуться із питанням Зла. Тут не можемо їх навіть за-торкнути.

Олег не був Ілюмінатом. Він не знав ані правдивого імени Автора Зла, ані його природи. Тим більше треба дивуватися, що відповідь пекла прийшла так скоро. Три роки, це дуже ко­роткий час у есотеричній магії. Цей дивний факт дасться пояс­нити тільки величезною силою бойової святости Лицаря Олега. Його душа була вільна від кармічних обтяжень. Навпаки, він мав за собою величезний скарб кармічної сили добра. Він здійс­нював чисту дгарму.

Не довелося довго ждати на відповідь пекла. Бій настав...

Не знаємо докладно, як виглядали тортури Олега. Що саме хотіли добути від нього його кати. На яку потрібну їм

службу хотіли зламати духа Олега. Знаємо однак напевно, що навіть прикований до стовпа, навіть у кайданах, навіть під най­більш жорстокими тортурами, він ніколи не припинив своєї бор­ні проти Насильства і Кривди над Великою Мученицею. Знаємо понад всякий сумнів, що вся препотужна сила сталі, заліза, вог­ню, бомб і армій, не була в силі зламати найсильнішої на світі Сили Духа Святого Лицаря.

Його принесли на келію ще живим. Тут кривляки спива­ли йому кров і піт, як він це предвидів у своїй поемі.

Так помер Святий Лицар Олег.

Але від цієї смерти затріщали в'язання колеса, що на ньо­му мучать Україну.

Це колесо розсиплеться на дріб'язки.

Це був останній, шалений штурм Святого Лицаря Олега на найвищу Вежу Духовости: Він цю Вежу здобув.

„ О, вірте, всі мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму. Найвищі бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму. "

(Ольжич)

Висока поезія Ольжича — це яскравий прожектор у цю таємну Святая Святих Лицарів України.

Тільки Він, — Дух Світла і Дух Космічної Мислі, — знає скільки його синів і лицарів вмирало за Україну в стані чистої святости.

І навіть у найсміливіших мріях Олега про Сонце Слави, не міг він вимріяти про те, якої Величі і Потуги досягне Нація, коли із своїм споконвічним Ворогом — Автором Зла — зведе свій бій останній.

Разом із нашими братами, що шанують пам'ять Олега Ольжича, Лицарі Ордену Бога Сонця склонюють низько свої го­лови перед Світлою Пам'яттю Лицаря Олега, Святого Борця за Сонце Слави України.

Рівночасно в Пам'яті Лицаря Олега шануємо Великого Передвісника Ордену не тільки в ідеологічних шуканнях, але у безпосередньому здійсненні і борні.

(Із „Зову Ордену" ч.2. за травень 1954 р.)