Володимир Шаян «Віра предків наших»

Різдвяна відозва O.У.H. на Рідних Землях

Віра у велику чисту правду, ясне світло високої ідеї в найчорнішу добу тримає горді людські душі, не даючи їм упас­ти в безодню розпуки і тліну. З неї родяться найвищі пориви й найбільші чини. Це ж струнка нова віра і віра в післанництво своєї землі натхнула українських князів, що молилися, щоб Бог дав їм за Руську землю голови свої покласти і бути причисле-ними до мучеників. Це ж вона, права віра, кріпила кремезне ни­зове лицарство і дала йому силу стати на прю з найміцнішою Отоманською імперією і разити її в саме серце над звированими водами Босфору.

Віра преДків і віра в українську правду натхнула Зиновія Богдана і підняла року Божого 1648 на Польщу буруни Хмель­ниччини.

Великою вірою горів і говорив Шевченко і вона збудила увесь приспаний український нарід до нового життя.

Висока віра, пів століття пізніше, вишикувала Базарських Лицарів над розритою могилою, і їх заповіт, заповіт невмиру­щих 1917-1921 років, зродив усю сучасну визвольну боротьбу.

Чуємо в собі присутність великої і чинної віри. Бачили і бачимо чини наших друзів, що не вагаються в ім'я її наразити і покласти своє життя.

Жива віра, віра, що не спиняється перед жертвами — та, що перемагає. То ж в найчорніший час не покидає нас певність нашого остаточного тріюмфу.

(1943 р.)

В авангарді героїчної доби

Героїчна доба, в передовій стежі якої знайшлася, завдя­ки глибині свого переродження, Україна гряде!

Чуємо її непереможний, могутній хід. Бачимо ввесь без­мір простору, що відкривається людині героїчної духовости.

Через свою експонованість проти найбільш активної ци­таделі старого матеріялістичного світу — Московії, Україна стя­гає на себе головну боротьбу за новий світ і з повноти напру­ження цієї боротьби черпає свою духову міць і своє провідниц-тво.

(Альманах: В Авангарді, 1938.)

Існує мистецтво, що намагається відбивати т.зв. „дійс­ність", тобто існуючий стан зовнішнього світу, відбитий чи за-ломаний у свідомості автора. Воно стверджує чи закріплює існу­ючі норми цінностей, розгортаючи перед нами різноманітну і повнокольорову картину минулого чи сучасного в уяві поета.

Існує інше мистецтво, що творить нові норми цінностей, - мистецтво иродуховлене живим вогнем нового пізнання, но-ного ствердження, нового сотворення світу.

Про таке мистецтво думав Костомарів, коли писав свої і юна про поезію:

„Поезія завжди іде наперід, завжди відважується на сміливе діло, її слідами ідуть історія, наука і практична праця. "

(Костомарів)

Я назвав це мистецтво креаціоністичним. Мистецтво твор­чости, — проявлення Нової Візії Світу і Бога, — мистецтво пророчого натхнення і об'явлення. Мистецтво поетів, що є про­рок.IMII і пророків, що є поетами. Мистецтво віщунів націй і іноді і на, — мистецтво креаціонізму.

Служителі цього мистецтва перестають бути поетами в нашому розумінні цього слова. Вони стають священнослужі після ми Бога і Правди. Свою творчість вони самі окреслюють |М і няіцеїшодіяння:

,,ііящєннодіяв я на ново..." — пише Шевченко у поемі, І п пі він об'являє преглибокі тайни своєї духовости своїм при-і.....нм, що вже за його життя шанували його як дійсного про­рока,

Мистецтво Олега Ольжича є креаціоністичне. Таким є українське національне мистецтво на своїх вер­шинах

Мистецтво Автора „Слова про похід Ігоря", Сковороди,Шевченка, Федьковича, Лесі Українки, Франка, Пачовського, було не тільки об'явленням української національної свідо­мо, ні, але воно цю національну свідомість формувало і твори­мо і і цього мистецтва встає нова свідомість української нації і нона нація.

На таких висотах докопується високе і натхненне дійсіно поезії Олега Ольжича.

В десятиліття його великомученичої смерти я молюся Всевишньому, щоб дав мені силу натхнення сплести із моїх слів вічнозелений Дубовий Вінок Безсмертности і зложити йогояк, найвищу дань Поетові і Борцеві перед бронзами статуй,

716

Творчість Ольжича дає мені знамениту нагоду зілюструвати в однаковій мірі теорію креаціонізму, як рівночасно її примінення в історії літератури.

Щоб дати на прикладі конкретну і безпосередню уяву про сутність креаціоністичного мистецтва, сягнемо до Шевчен­ка. Він повністю здавав собі справу із креаціоністичної функ­ції свого слова.

Це слово пробудження і воскресення, вогненне слово, що його розпалює поет так, як старинний віщун розпалював свою жертву.

Щоб слово „ ... пламенем взялось, щоб людям серце роз­топило, — те слово, Божеє кадило, кадило Істини...".

Такі слова посіє Шевченко на ниву сердець своїх синів, зросить їх сльозами свого болю і натхнення, щоб зійшли із ньо-го.^ножі обоюдні.

„ Може зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне, І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крови Чистої святої! "

(Шевченко: „Чигирин")

" Шевченко хоче, щоб його слова діяли як мечі обоюдні. Щоб розрізали вони серця рабів, вицідили із тих сердець сук­ровату кров і щоб замість неї налили туди чистої, козацької, живої і святої крови лицарів. Шевченко дійсно це робить. Це не поетичний образ, але дійсна дійсність. Він дійсно сіяв свої сльо­зи на родючий чорнозем сердець своїх синів, він дійсно розрізу­вав їх серця гострим сарказмом своєї іронії і глуму, він дійсно розпалював у них вогонь найвищих натхнень, доконуючи в люд­ському серці найчудесніше із чудес, — переродження крови ра­ба у кров лицаря.

Вся істота творчости Шевченка до тієї основної функції зводиться.

Хто не плакав, читаючи Шевченка, хто не горів відтак по­лум'ям натхнення і посвяти, — той ще не народився як укра­їнець. Це ще тільки живе м'ясо, в якому пливе ще миршава і дешева кров раба.

717

І ось перша із берегу цитата із Ольжича переконає нас, що саме так розумів він своє мистецтво. Що більше, виявиться нагло, що він розпочинає свою працю докладно в тому місці, де закінчив її Шевченко.

Шевченко розпалив до білого душу героя-лицаря, а Оль­жич гартує її на сталь.

„ Держава не твориться в будуччині, Держава будується нині. Це люди на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили камінні. "

Шевченкові був потрібний запал, ентузіязм, горіюче нат­хнення, щоб у його полум'ї перегорів страх, пригноблення, тем­нота, рабство, приниження і самоприниження, — щоб цей во­гонь розпалив прагнення чину — і волю чину.

Шевченкові це вдалося. Так сталося. З мертвих душ ра­бів постали натхненні герої Січових Стрільців і Української Ар­мії.

Ольжич застає вже такий стан свідомости витворений у великій мірі Шевченком. Із розпалених, але ще неокреслених і ще не конкретно сформованих почувань горіючого національно­го підйому, доводиться Ольжичеві виковувати „людей переку­тих на сталь", — людей непохитних, як брили граніту.

„ Навчишся надать блискавичність думкам І рішенням важкість каміння. Піти чи послати і стать сам на сам З своїм невблаганним сумлінням. " -

Хто не побачив би, що існує тут тяглість і продовження тієї самої ідеї, тієї самої креаціоністичної літератури, того са­мого процесу творення нації.

Ворогом для ІІІевченка був темний раб, зігнений у ярмі, що не бачить над собою Його як Сонце Єдиного, — що не ро­зуміє божественних ідей Перебенді-Кобзаря, — темний раб, що йому мусить Шевченко потурати, щоб його не цуралися. Темні сплячі раби, що їх своїм словом мусить Шевченко пробуджу­вати, співаючи їм... про Лазаря, про нещасне кохання, а далі до-перва про Січ, про козацьку славу, про прагнення волі.

Знов ворогом Ольжича є огрядно тупий патріот, зарозу­мілий, без меж опортуністичний, безмежно закоханий в собі, — що бачить тільки себе у суспільному русі і там шукає собі на­живи і самолоскотання дешевими почестями. Зарозумілі, его­їстичні, тупі створіння не можуть сотворити ніякого життєздат­ного, — не то, щоб боєздатного — об'єднання чи навіть скоор­динованої дії, — такий розсипаний пісок, тільки безвладний і безформний пісок міліонів, оглушуваний тупими патріотами послами, аматорами пустомельних промов на всяких ювілеях культури. Це є те широке тло безвладного опортунізму двадця­тих і тридцятих років головно на Західних Землях України. Сус­пільність — буцімто вже свідома, а проте до безнадії забагнена опортунізмом і ведена опортуністами, а не рідко навіть запро­данцями, що в борні проти них виростала Організація Україн­ських Націоналістів.

„ Невтішені власники пенсій і рент, Тендітні квітки пансіонів. Хто кров'ю і волею зціпить в цемент Безвладний пісок міліонів.

Суспільносте блідо-рожевих півслів, Гурра-наукової бздури, Огрядно-тупих патріотів послів І всіх ювилятів культури ! —

Ці стріли безумні ударом бича По рабському тілі твоєму. В просвіти і пастки стрільно влуча, В рожеві лаштунки Едему. "

(„Незнаному Воякові")

тч творить людей як сталь, що своєю кров'ю і волею сціплять в цемент безвладний пісок міліонів.

Невже можна переочити факт, що обі великі ідейно-про­грамові поеми Ольжича у „Вежах", — його „Городок" і „Незна­ному Воякові" — це власне встановлення і творення героїчного ідеалу воїна і лицаря.

Він до безтями залюблений у цьому воякові, — у живому втіленні сотвореного ним ідеалу, — хоч думає Ольжич, що йо­му, як провідникові цих вояків, треба цю любов маскувати.

„ Холодна очей твоїх синя вода, Що бачить гостріше і далі. І навіть любов твоя буде тверда Як бронза, рубін і емалі. "

Чиста, ніжна, потужна і тверда любов до воїна і героя, що його душу Олег хоче натхнути своїми ідеалами, е основною силою душі Олега, рушійною силою його поеми „Незнаному Воякові". Він любить в цьому воякові перш за все безмежне щастя розкутого духа, що переборовши слабість, сумнів, страх й хитання, творить нову і вищу особовість Лицаря.

„ О, вір у відваги ясне багаття ! І скинеш як порвану лаху І слабість і сумнів і марність життя, Коли ти не відаєш страху.

І так тебе хміль наливає ущерть І так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка бентежно, несміло.

Товаришу, ти, чиє тіло вжила Рішуча рука як щтилєта. Тремтять молоді і здорові тіл І зводяться крила до лету.

Та ти не відхилиш свойого вінця, Блідий наче крейда і тихий. Підеш неухильно, підеш до кінця, І вибух зголосить твій прихід. "

Хто міг би не відчути, що на дні тих твердих і крицевих слів криється любов безмежно м'ягка і ніжна. , Такий був Олег Ольжич.

Безмежну любов вкладав він у живе героїчне серце сво­їх друзів і воїнів, — і рівночасно своїм натхненним словом защіплював у їх серцях свою мрію і візію:

— Із повстанця-бунтаря хоче він сотворити свідомого сво­єї ролі у історії людства Лицаря-Дружинника, що виборює не тільки Українську Державу, але й новий лад у історії людства.

Ми зрозуміли істоту креаціонізму.

Віщун стає різьбарем, що виковує свого героя на образ свій і подобу, і як Бог, творить свій світ — новий і кращий. Пачовський так описує цей процес:

„ А я творив ввесь вік слізьми і кров'ю Тобі завіт для Бога із любов'ю

Як Бог свій світ ! "

(Пачовський)

У білому вогні цього творчого процесу Олег мусів зрозу­міти, що дійсність цієї божественної творчости веде до усвідом­лення божественної сутности нації, а отже,до обожествлеиші самої нації, — як це дійсно станеться у поезії і ідеології Ольжи­ча.

І тільки на цих висотах зможемо цю тему розглядати.

Істота креаціоністичного мистецтва не дасться звести до творчого суб'єктивізму. Креаціонізм — це процес об'єктивний. Його об'єктивізм заложений у реальності існування Духа Нації, для якого поодинокі віщуни, пророки і провідники є натхнен­ними божественними пальцями, що все наново місять й фор­мують глину людського м'яса, щоб Він, — Дух Нації — натхнув у неї частину свого Вічно-Живого Духа. Для мистця чи творця на тих висотах немає ніякої особистої довільности чи суб'єк­тивносте. Він стає безособовим знаряддям і сам собою понад-особовим підметом об'єктивного процесу космічної творчости.

Найвищих жерців креаціонізму саме по тім пізнаємо, що вони знають, що роблять. Вони не вважають процес творення світу, історії чи нації за догматично-тверду непорушність. В ос­нові їх думання є саме процес зміни і розвитку. Ця зміна має дуже часто форму наглого заперечення існуючих цінностей.

Такі поети стають тоді віщунами революцій.

Олег Ольжич — це поет української національної рево­люції. Ця революція не відноситься тільки до зовнішнього фак­ту борні за волю України і за її Державу. Вона — ця революція — відноситься перш за все до процесу української духовости, до створення і здійснення нового типу українського героя.

„Світ ще не є сотворений" — це основна теза креаціоніз­му.

„Бог не заложив безчинно рук до подолка. Саббат сотво-рення ще не настав." (С. Стасяк)

Це генії, пророки і провідники народів є тими пальцями божими, що їм дано формувати світ із найдосконалішої матерії духовости своєї нації.

Олег любив душу своїх жовнірів. Він добре знав, що во­ни не із глини, але із найбільш благородної матерії у світі.

Душа української нації заложена на основі безмірно по­тужної вітальности, на якій процвітають любов, ніжність, жит­тєрадісність, почуття безмежної і невичерпаної сили, відвага, героїзм, жертвенність і виразно вже проявлений гін до історич­ної величі.

Це є той живий і благородний матеріял, що із нього до­водиться різьбити Олегові новий тип українського героя. Який тип?

— Це саме повинно статися предметом найбільш основно­го вивчення у поезії й ідеології Олега Ольжича.

Ми зрозуміли тільки покищо його основне завдання, — природу його мистецтва.

Куди хоче він вести свого улюбленого героя, на це пи­тання не зможу відповісти у межах святочної промови. Справа вимагає основних студій. Немає в цій матерії нічого легкого, ані поверховного.

Шлях веде високо вгору по збочах стрімких і непрохо-димих. Треба цей шлях перейти самому. Через найвищу посвя­ту, духову самодисципліну і саможертву, ведуть поодинокі ета­пи на ці верхогір'я.

Це штурм на найвищі вежі духовости:

„ О вірте, всі мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму. Найвищі бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму.

ттєвий шлях Ольжича-поета і Ольжича-борця є той самий шлях.

Це героїчний штурм на найвищу вежу духовости люд­ства.

До цього штурму хоче вести Ольжич своїх лицарів, ска­жім точніше — цілу українську націю.

Студіюючи літературну спадщину Ольжича, я дуже ско­ро дійшов до висновку про нерозривність його поетичної й іде­ологічної творчости. Одна одну доповнює і одна без другої стає незрозумілою.

Аналізуючи цю ідеологічну творчість, я дійшов до виснов­ку, що його публіцистична проза має високу літературну вар­тість. Вона в такій самій мірі належить до історії української літератури, як його поезія.

Це місцями і є поезія в прозі, так само, як його поезія нат­хненна, глибоко насичена ідейним змістом, як і мистецькою об­разністю. Це проза того самого типу, що її стрічаємо у Платона, Сковороди, Шопенгавера чи Ніцше. Коли у Платона переважає проблематика онтологічна, — у Ольжича стрічаємо систему ук­раїнських норм цінностей. <

Його творчість є відповіддю на ідеологічні шукання трид­цятих років. Ці роки в українській публіцистиці характеризує

шукання синтези української духовости. При чому питання цієї синтези трактується переважно як питання ще не розв'язане. Слід ствердити, що Ольжич дає сміливу спробу такої синтези, шукаючи для неї основ у єдиному правдивому її джерелі, тобто в українській історії і історіософії. Ця тема виходить поза межі моєї праці. Мушу однак ствердити, що вершин поезії Ольжича не можна зрозуміти без поглиблених студій його ідеології і на­впаки.

Суто формальний розгляд поетичної творчости Ольжича, хоч показує його як геніяльного поета, не позволив би однак зрозуміти Ольжича у системі української духовости, а зокрема в історії шукання синтези і суверенного виявлення української духовости.

Проф. Володимир Державші у низці своїх статтей зовсім точно визначив місце Ольжича у історії української літератури, зосереджуючи головну свою увагу на формальній сторінці по­етичної творчости Ольжича. Ствердивши, що у випадку твор­чости Ольжича маємо до діла із найвищої кляси геніяльним по­етом, проф. Державин брав немов під побільшуюче шкло своєї критичної аналізи цілість поетичної творчости Олега Ольжича.

Він відкриває тут жемчуги різної величини, краски і бли­ску, — проте всі вони є чистої води діямантами чи перлинами. Немає тут нічого штучного, нічого робленого, нічого, що не бу­ло б відлите чи скристалізоване із глибокого натхнення прав­дивого поета із божої ласки.

Проф. Державнії згідно із головно ним самим розробле­ною системою клясифікації, зачислює творчість Ольжича до неоклясичного, .або просто до клясичного стилю.

Характеризуючи творчість Ольжича із погляду змісту, уже проф. Державин дійшов до висновку, — дивного, хоч зов­сім правильного, — що Ольжич є клясичний не тільки у фор­мальній сторінці свого мистецтва, але так само у своєму філо­софському світогляді.

Проф. Державин так висловлюється із цього приводу: „ ... Оце є унікальне в новітній поезії суто-античне відчу­вання космосу, — чуже всякій об'явленій релігії, — сприймання космосу, як божественного цілого, як найвищого божества. Во­но дає Ольжичеві змогу оспівувати природу мовою античних теогоній, як от про Землю та Гігантів ... воно ... натхнуло його високим духом мітотворчости в гідних Горація одах ..."

(„Світання" ч.4-5, ст.35 -т- Авгсбург 1946)

Справді слід ствердити, що це античне і клясичне світо­відчування Ольжича є характеристичне для його духовости. В цьому напрямі він ішов разом із братньою душею Богдана Іго­ря Антонича, що в своїй „Зеленій Євангелії" цілком свідомо боронить і стверджує оце антично клясичне світовідчування людини.

Джерела філософського думання Ольжича у дуже прос­тій лінії ведуть до Платона і Сковороди.

„ Що вибереш, чи образ бездоганний А чи про-образ для всіх один.

Не треба заглиблюватися у аналізу, іцоб доказати, що маємо тут до діла із архитииами, — або первісними, метафізич­ними прообразами ідей, що є основою основ плятонської онто­логії. Прямий зв'язок із божественною творчістю доконується для Ольжича саме через візію цих вічно живих і вічно діючих динамічних джерел космічної творчости у формі живих і ак­тивних архитипів Плятона. Ольжич так описує цей процес:

,, Ось сходить, виростає, розцвіта Благословеніє не форми, суті. Одвага. Непохитність. Чистота. Милуйтеся, беріть і будьте, будьте ! "

Життєтворча сила цих ідеалів сходить, виростає і розцві­тає благословенням суті, тобто онтологічного змісту, для якого далі форма проявлення є похідною і другорядною, як бездоган­ний образ, що є відбиттям одного прообразу, тобто архитипу визначеного у філософії Плятона.

Чи треба/отже, доказувати, що світогляд Ольжича — це найчистішої води плятонізм, — оце вічно живе і ніколи не ви­черпане джерело усякого європейського ідеалізму.

У всіх можливих значеннях цього слова Ольжич є клясич-ний, — не тільки формальною сторінкою своєї творчости, але стрункістю свого плятонського чи сковородинського світовід­чування.

Із відвічного праджерела всіх живучих і творчих ідей Олег черпає ті, що потрібні для сотворення української людини і українського національного світогляду.

Ми наблизилися до суті проблеми. Ми побачили, що шлях до нездобутої вежі української духовости веде через дійсні ви­соти усього того, що є найкраще і найвище у європейській філо­софії.

І тільки на правдивих висотах всесвітньої думки дасться зрозуміти доглибно творчість Олега.

Його Вежа Духовости — це не тільки поетична метафо­ра, але вічиоживучий символ. Це символ тієї твердині, де всі найвищі і найсвятіші ідеї людства даються не у відбитках, не у образах вже сатворених у світі з'явищ, не у досвідах вже пере­житих другими, але в усій безпосередності чистого відчуття і первісної візії.

Це, отже, ніщо інше, як світ божественних архитипів Плятона.

У сфері мітології символами цього світу було вічно зеле­не Дерево Творчости Світу — Іґдрасіль — або Чаша Вічно Жи­вого Натхнення.

Міг Монсальвату, Твердині і Святині, Що до неї прямува­ли й її шукали, як до свого найвищого Ідеалу всі найхоробріші і найчистіші лицарі Европи, — це є те постійне тло асоціацій-них і ідейних уявлень духового світу Ольжича, що виповнює невисказаний ним зміст його символу Найвищих Веж Духовос­ти.

Це є ті Найвищі Вежі Духовости, що їх хоче здобути у шаленому штурмі Святий Лицар Олег.

До цього штурму хоче він озброїти і вести своїх лицарів. Звідси наголошення Ідеї Вищого Посвячення, як основи для на­ціоналістичного світовідчування. Звідси його наголошення Ідеї Чистої Віри так патетично проголошене у його Різдвяній Відоз­ві. Звідси Ідея Лицарських Чеснот, звідси Ідея Священної Борні і Священномучеництва. Ці всі ідеї зосереджуються в одному преиотужному символі „Найвищих Веж Духовости".

Чудесна Твердиня, в якій зберігається Святая Святих, — Чаша Божественної Сили і Натхнення, Чаша Покликання до Вищого Призначення.

Той сам ідеал і той сам символ розгортає в тому самому часі поет Василь Пачовський у своїй — до сьогодні неоголоше-ній символічній драмі,, Храм Дітей Сонця". Це хрустальний храм на верхогір'ях, де все найкраще і найвище, що досягнула українська нація, живе і горить безсмертною живучістю Свято­го Ідеалу.

У ярких блискавицях своєї візії Олег побачив нагло і зро­зумів, що цей найсвятіший ідеал цілого людства нерозривно по­єднаний із героїчною, лицарською і священною борнею україн­ського воїна за Волю і Державу України. ДоКонується психо­

онтологічна ідентифікація цього найвищого Ідеалу Людства із Ідеалом України, разом із тим її апотеоза.

Увесь той складний, громовинно скорий і потужний про­цес візії зосереджується у одному творчому акті сотворения символу і міту Найвищих Веж Духовости, що ждуть на штурм тих лицарів, для яких вони призначені. Не маючи змоги про- . вести докладної аналізи, я зарисовую тільки основні концентри тих ідеологічних комплексів, що довкруги Міту Найвищих Веж Духовости зосереджуються.

Шлях є далекий і стрімкий. Він веде перш за все через Ідею Лицарства. Ця ідея стільки разів і так маркантно вираже­на в писаннях Ольжича, що зайва річ наводити цитати.

Лицарство — це не тільки революційний героїзм нації підчас її зриву чи повстання. Лицарство — це не солом'яний во­гонь народнього гніву, бунту, акту розпачі чи самооборони.

Лицарство — це окремий стан світовідчування і рівно­часно окрема форма національного існування.

Основою цього розуміння світу є героїчний життєвий іде­ал. Але це тільки основа. Це тільки матеріял, що із нього буду­ється струнку вежу лицарської духовости.

„Бойовий дух формує людину й народи. Родиться лицар­ська етика і відвага, товариськість, почуття вищого обов'язку і чести." (Ольжич).

Цим почуттям вищого обов'язку різниться лицар від ге­роя.

Герой — це поняття індивідуальне, як героїзм є індиві­дуальною прикметою характеру. Лицар можливий тільки в зор­ганізованій лицарській спільноті. Вежі Найвшцої Духовости — самі собою і самим своїм існуванням імплікують, що у цій Твердині живуть Лицарі Ордену Монсальвату- Це не порожні .мури, але це Твердиня і Святиня водночас.

Василь Пачовський витягнув цей висновок знаючи, що поняття лицарства із невмолимою конечністю веде до поняття Ордену. У згаданій вже символічній драмі Пачовського, лицар України складає таку присягу:

„ Клянуся Маєстатом Бога Сонця Створити Володимирів Орден І поширить його в глибінь народню Трійками в військо тисячами звен! "

(В. Пачовський)

Дух Нації через найвищі інтелекти своїх віщунів працює в тому самому напрямі. Військо, що тисячами звен — трійко-вою чи п'ятковою системою поширене в народній глибині — це ж правдиве і дійсне O.У.H. із того часу. Пачовський в своїй ві­зії хоче піднести це військо до висот Володимирового Ордену, а Ольжич робить це у дійсності своєї борні, як один із провідни­ків O.У.H.