В БОРОТЬБІ ЗА ІДЕОЛОГІЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Слово про Лесю Українку

Виголошене 25-го серпня, 1963 року на урочистій Академії для вшанування 50-річчя з дня смерті Лесі Українки

Лондон, Англія.

Якби мені довелось якимсь одним образом чи символом схарактеризувати життя і творчість Лесі Українки, я навів би "Іфігенію в Тавриді", а потім "Кассандру".

Я дуже вдоволений, що в програму нашої академії вклю­чено саме "Іфігенію в Тавриді" у формі літературного читання.

Нехай прозвучить це натхненне слово Лесі Українки, — ця інтимна і відважна сповідь її душі, — 50 років по смерті пое­теси, коли 1-го серпня 1913-го року, в Суромі, серед високих скель Кавказу догорів до кінця вогонь, — живий вогонь, — її полум'яного серця.

Ясно і високо горів цей вогонь, мов торжественна жертва віщунів стародавної Геллади.

Високо горів жертовний вогонь на вівтарі, на якому ста­ровинні мудреці поклали Іфігенію, коли-то богиня Артеміда за­тівалася на свій нарід за те, що він не був вірний власному героїзмові. Життя молодих героїв було потрібне Гелладі, а їх героїзм — це найвища вартість і єдина запорука її перемоги й величі в історії.

Треба було жертви чистої, високої і благородної, щоб її вогонь розпалив свіже і ясне полум'я героїзму у серцях по­движників походу на Трою. Щоб приборкати навіть супротивне море, вороже їх походові, щоб погострити ум завзяттям, серце загартувати хоробрістю, а душу натхнути впевненістю, що Бо­гиня, захисниця жіночої чести, не буде більше гніватися на них у їх далекому поході.

Тоді жерці '„брали Іфігенію, на цю високу, людську жертву тілопалення, подібно, як старозавітній Авраам готовий був пожертвувати сина Ісаака. Але Іфігенія, довідавшися про мету жертви, приймає її добровільно для добра і слави Геллади.

І коли вже розпалився вогонь довкруги вівтаря і обняв Іфігенію перснем високого полум'я, тоді Богиня вирішила ряту­вати її благородне життя. Таємним і чудесним способом вона перенесла її понад хмарами на далеку Тавріду, — так годі на­зивався Крим, — і там серед самотности й величі скель, серед краси гаїв, серед високих дорійських колон Святині Артеміди, служила Іфігенія високою жрекинею Богині, самітна, задумана, вічно натхненна, чиста жрекиня. Вічний вогонь горів перед чу­десним образом у святині, — і вічний вогонь любови і туги за далекою батьківщиною горів у серці Іфігенії. Котрий із тих вогнів був сильніший? Котрий живіший? І там, на чужині, спа­люється її життя, призначене на високу жертву для божест­венної Геллади.

Але, що я розказую? Чи зміст безсмертної драми Евріпі-да, чи, може, Ґете, чи може... життя Лесі Українки?

Леся знала, що життя молодих героїв було і буде потріб­не батьківщині. їх героїзм — це єдиний скарб нації, єдина надія

на волю, єдина запорука життя. Щоб розпалити їх героїзм до білого полум'я чину і боротьби треба було перш за все власної жертви її життя, щоб ці ідеали ствердити, встановити, розпа­лити і здійснити в історії.

Поетка українського рісорджіменту, поетка бойових забо-рол українського націоналізму, поетка високих веж лицарського ідеалізму, поетка твердинь і святинь Українського Духу!

Не один раз пише Леся у листах до рідних і друзів про про­цес своєї творчости. Щось спалюється в її грудях у дослівному значенні цього слова. О, ні, це не тільки гарячка недуги. Це ще міцніша гарячка творення, — це сильне внутрішнє горіння, що спалює її життєтворчі сили, немов вогонь жертовного костиря. Після того, — як сама пише, — вона виснажена, обезкров­лена, бліда як папір, — але знову збирає сили духові й фізичні, щоб у короткому часі здобутися на... нове горіння, на нову пое­му, чи драму,... жертву,... містерію творчости.

Вже в ранній молодості зустрічається вона із фактом люд­ської жертви на вівтарі ідеї. Заслання на Сибір було в традиції її родини ще від повстань декабристів. її тітку вивезли в Оло-нецьку губернію 1879 гюку, коли Леся мала дев'ятий рік, а за два роки вона довідається, що її вивезли ще далі, па Сибір. Про цю "Сибір неісходиму" вона знала не тільки із поем Шевченка. Сибір була в її родині, в її молодості, Сибір серед краси і бла-женности волинської природи, над синім плесом Нечімного Озера.

У сріблисто-брилянтових росах весняного ранку сивий Дідусь-Лісовик, володар всієї волинської природи, отак навчати­ме, пробуджену до свідомости, лісову Мавку, чи, може, Лесю:

Лісовик:

ранній молодості ступила на людські стежки, якими не ходить

воля.

Дивно людські були забави молодої Мавки. Вона бавиться з дітьми у "Таємний Союз" на руїнах старого лицарського зам­ку, свідка давньої величі і слави України. Вже там слухає Леся таємного голосу Долі. Серед своїх ровесниць була Жанною д'Арк, пробудницею й натхненницею лицарства для оборони батьківщини, що була у смертельній небезпеці. Дивні бувають забави у дітей. ї невдовзі цей голос прозвучить і серед старших. У вірші "Надія" буде це голос ще малої дівчини проти вивезен­ня на Сибір її тітки за службу і відданість ідеї.

Каже Шевченко, що доля веде нас за руку. Доля Лесі взяла її за руку так само скоро, як і Шевченка.

Організація молодих письменників "Плеяда", що її засну­вала Леся в 1889 році в Києві, скінчивши 18 років життя, це вже не забава. Це справжня молода академія, що ставить собі за завдання опанувати висоти світової літератури й перекласти около ЗО великих письменників. Вони цей плян справді почали здійснювати навіть у друкованих виданнях. Леся пише для своїх сестер підручник "Стародавня історія східніх народів".

Іван Франко визнає Лесю Українку готовою до бою за свої власні висоти вже в 1892-му році, піднявшись видати її першу збірку віршів "На крилах пісень". Леся ледве переступи­ла межу повноліття, коли Іван Франко так достойно визнав її жінкою, що годна носити лицарський меч мужчин.

Меч її натхненного слова!

І Леся кидається в бій, немов шукаючи хороброї смерти.

І хоч зранена смертельно, вона притискає міцніше панцер до грудей, "щоб кров затамувати", але не кидає бою ані на хви­лину, готова все... до жертви найвищої.

Але таємна рука богині Долі забирає її з краю, мов Іфіге-

нію із жертовника, веде її в щораз довші подорожі за кордон, чи не по всій Европі, а далі й до Єгипту. Ці подорожі за кор­дон рятують її не тільки від недуги, а й від неминучого арешту і заслання. її арештували тільки раз у 1907-му році, разом із Ли-сенком та іншими представниками української інтелігенції під час найсильнішої нагінки царату проти українства.

Богиня призначила Лесю на службу у святині. А була ця святиня не тільки в Криму, а всюди там, де перебувала Леся. В кожному місті ішла Леся насамперед до бібліотеки і там змага­лася із всесвітньою думкою за власний образ, за власну висоту, за власні ідеали.

Всі літературознавці погоджуються в тому, що Леся Ук­раїнка на справжніх висотах своєї думки була незрозумілою. її філософія і світогляд ще зовсім не досліджені. Не маємо ще то­мів праць про „Лісову Пісню", „На полі крови", „Адвокат Мар-тіян", "Кассандра", "Оргія" чи "Камінний господар". А кожна з цих драм — це окреме питання, це висота, здобута за висотою, це досягнення, а часто етап в історії української думки й ми­стецтва.

Існують томи чи й ціла література про Гамлета", чи "Фав-ста". Від часів появи "Бурлядор де Севілля", 1617 року, існує величезна література на тему Дон Жуана. Мольєр, Жорж Санд, Байрон, Ленав, Шов і ціла плеяда інших, більших чи менших, писали про Дон Жуана. Леся дає українську і справді лицарську відповідь на це питання, дає порівняльні студії на цю тему. Ми тільки починаємо усвідомлювати собі велич Лесі у світовій лі­тературі.

Не легкий був шлях Лесі, не легке священство Іфіґенії. Самітна, до краю безнадії й туги довецена, Іфігенія пробує вчи­нити самогубство. Але поборює цю думку, бо така смерть негід­на для неї,... дочки Прометея.

Не знаємо, як глибоко сягала часом депресія, чи змучення Лесі, але знаємо напевно, що у хвилинах найвищого натхнення вона не один раз заявляє у своїх віршах і драмах, що вона... дочка Прометея. Йому вона вірна, до нього молиться, так як Шевченко молився до нього на скелях Кавказу, як давніше Ге-те, як пізніше Франко і як Леся, його вірна й горда дочка і жре-киня, і як потім, вже за наших часів, будуть співати гимни Про-метеєві... українські повстанці.

"О, батьку наш, Прометею І нас клюють за вірную ідею, Та не орли..."

Це від тих духових велетнів України українські повстанці навчилися співати гимни Прометеєві, як його сини! Сьогодні

646

можна говорити про український Прометеїзм, як про національ­ну ідеологію. І коли розкують його із скель Кавказу, тоді нову добу в історії цілого людства почнуть, чи вже почали, сшш Роз­кованого Прометея!

Один із новіших критиків Лесі назвав її нещодавно на сторінках „Визвольного Шляху" Лицарем Духу.

Якщо наші святкування 50-ліття з дня її смерти мали б причинитися до встановлення її культу, а на такий вона понад усякий сумнів заслуговує, то я назвав би її Високою Жрекинею Святині Українського Слова і Духу.

Леся писала:

"Важка твоя спадщина, о Прометею!" А ми скажемо сьогодні:

Благословенна твоя спадщина, о батьку наш, Прометею!

Сьогодні вже нікому з українців не треба доказувати про тверду ведмежу лапу московської цензури над українською лі­тературою. "Соцреалізм" в Україні це, перш за все, цілковитий контроль української літератури, навіть штучно витвореної "процесом соцреалістичної совєтської літератури", яка друку­ється українською мовою. Крім загальних обмежень та утисків з боку "керівництва партії", ця українська література, навіть соцреалістична", підлягає ще безпосередньому наглядові "спе­ців" місцевих обкомів, себто місцевих сатрапів, що виконують спеціяльні завдання в ділянці „літературної політики" Москви.

Історична заява Івана Дзюби підтверджує нашу тезу. Наприклад, про "Літературну Україну" він висловився так: її редагують "як стінгазету районного відділу міліції". Отже, на­віть не обласний комітет, а просто районовий відділ міліції ви­рішує про те, що має бути друковане, що відкинене, що має бути, а що не сміє бути в... "процесі соцреалістичної літератури єдиного совєтського народу", себто — єдинонеділимої Москви.

Не. знаємо точно, хто вирішував про долю творів Лесі Українки, що появилися у десятьох томах, але можна думати, що якась "вища влада". Вона й вирішила, що в українській

СТРАХ МОСКВИ ПЕРЕД ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ

(Літературознавчий есей)

літературі не може існувати такий твір, як драма Лесі Українки "Бояриня". І так нахабно з "повного видання" творів Лесі Ук­раїнки викинено один із найголовніших її творів — драму "Боя­риня". Здавалося б, що хоч у цьому академічному виданні "Тво­рів у десяти томах", в якому надруковано й переклади, статті та листування, знайдеться місце і на наймаркантнішу, з ідейно-національного погляду, драму Лесі Українки, хоч би для акаде­мічної пристойносте. Але таку пристойність московська "куль­турна революція" вже давно потоптала, доказом чого є палення українських бібліотек та систематичне винищування пам'яток української культури.

Лесі Українки, очевидно, не можна викреслити ані з на­м'яті українського народу, ані — з якої б то не було — історії літератури. І тут московські большевики застосовують добре відому рецепту для померлих "клясиків", яку найкраще з'ясо­вує Іван Дзюба у випадку В. Симоненка:

"Вони хитрі, вони любитимуть, бо знають: ненавистю можна вбити тільки живого, а от любов'ю можна вбити і по­мерлого".

Отже, вони "люблять" також і Лесю Українку, дарма що вона ненавиділа москалів кожним фібром своєї істоти. З "любови" до неї назвали навіть один театр у Києві іменем Лесі Ук­раїнки і грають у ньому... п'єси московською мовою. Так глум­ляться вони з Лесі Українки, яка в „Оргії" каже, що мистців треба радше власною лірою вбити, ніж дозволити їм служити чужинцям своїм мистецтвом. Але дія для цієї драми відбува­ється в стародавній Греції і хоч Леся Українка вказала пальцем на Москву, але не назвала її поіменно, і тому московська цензу­ра дозволила ставити цю драму на "русском язьіке". Натомість, як побачимо, інакше є з драмою "Бояриня" і московські "куль­турні революціонери" вирішили засудити „Бояриню" на смерть, мовляв, такої драми взагалі не було!

Щоправда, цей твір був надрукований у повному виданні творів Лесі Українки в 1926-30 роках із вступом Драй-Хмари, але саме за це московська "культурна революція" на початку 30-их років засудила Зерова і Драй-Хмару та багатьох інших і вислала їх на Сибір, а саме видання усунула з усіх бібліотек. Отже, можна припускати, що тим разом видання творів Лесі Українки було під контролем не тільки "Літературної України", себто районового відділу міліції на вул. Орджонікідзе ч. 2, а й якогось вищого центру плянувальників "культурної революції". Там і вирішено, що в інтересах повного "воз'єднання" і прогре­сивного небуття української нації „буржуазна націоналістка" Леся Українка не повинна була написати такого твору, отже

"Бояриню" слід уважати за твір "неіснуючий". Його "не било і нєбудєт!".

В чому ж річ? Леся Українка продовж цілого свого жит­тя у всіх своїх творах гостро засуджувала московський гніт і рабство в Україні, хоч дії її творів могли відбуватися в Єгип­ті, в стародавній Греції, в Палестині чи в катакомбах Риму. Проте в усіх тих драмах представлена українська дійсність, і визвольна боротьба України, в зумовленій цензурою мистецькій формі, перенесена на фон іншх країн та іншої доби.

Коли єврейський раб у єгипетській неволі, каже, що не хоче мати нічого спільного з єгипетським рабом, бо він (цей раб), якби був вільний, будував би ще більші святині для прославлен­ня величі Єгипту і на глум єврейському богові й на знищення Ізраїля, то Леся Українка мала тут виразно на увазі питання т. зв. спільного фронту з московською соціял-демократією, отже таким способом перестерігала перед згубним "спільним фрон­том" з москалями так само, як робили це політичними заявами "буржуазні націоналісти" Франко чи Міхновський. Саме з цен­зурних причин в цій драмі Леся Українка не могла поіменно назвати московського рабовласника. Це дає можливість москов­ським большевикам різними "поясненнями" і "коментарями" спотворювати правдивий зміст творів Лесі Українки, мовляв, вона боронить тут "загальнолюдські принципи" і це не стосу­ється до "улюбленого старшого московського брата". Іншими словами, коли Леся Українка илює тут москалеві в лице, він ще може "обтертися", вдаючи, що це кому іншому, а не йому.

Але вже ніяк не можна нього зробити з. "Бояринею". Тут безпосередній vnap Лесі Українки в лине самій Москві. Від пер­шої до останньої снени цієї драми Леся Українка називає і гань­бить саме Москву. І хоч ця драма написана в 1910 році, проте вона особливо правдиво змальовує сьогоднішню Москву. Ось саме тому цей твір "пролетарської революціонерки", "передо-вички соціялізму" і т. п., як називає її Москва, не міг появитися у повному виданні її творів навіть 50 років після її смерти.

Підкреслюючи ганебність московської "культурної рево­люції", цей злочинний в історії культури факт, спробуємо ко­ротко з'ясувати ідейно-моральний і політичний зміст "Боярині" Лесі Українки.

Почнемо фрагментом політичної дискусії між двома пер­сонажами цієї драматичної поеми. До дому значного козацького старшини Олекси Перебійного загостив молодий нарубок Сте­пан у московському боярському вбранні. Степан — з походжен­ня українець, у цьому домі його радо вітають, убачаючи в ньо­му майбутнього свого зятя — в Перебійних є дочка Оксана. Ін­шої думки про Степана — Іван, молодий козак, син Перебійного.

Він ненавидить рабство і вислужництво Москві; сучасні янича­ри назвали б його сьогодні "буржуазним націоналістом". В дис­кусії боярин Степан намагається виправдати опортунізм свого батька. Він каже:

"Нема при чім нам жити на Вкраїні. Самі здорові знаєте, — садибу сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини. Були ми з роду не дуже маєтні, а тоді й ті невеликі добра утеряли. Поки чогось добувся на Москві, мій батько тяжко бідував із нами. На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне.

Іван: Мав кому держати!

Лихий їх спокусив давати слово!"

Дискусія з гостем загострюється і її пробує злагіднити батько Івана.

"Перебійний: Тоді ще, сину, надвоє гадалось, ніхто не знав, як справа обернеться... а потім... присягу не кожне зрадить... Іван (вронігно): Та певне! Краще зрадити Україну!

Степан (спалахнув, але стримався):

Не зраджував України мій батько! Він їй служив з-під царської руки не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони. Іван: Та звичайне,

однаково, чиї лизати п'яти, чи лядські, чи московські!..."

Дискусеія за гостинним столом уже розгорілася і батько пробує стримати агресивність сина, спрямовану проти Степана — жениха-боярина. Але Іван невгамований, далі лає "яничара-боярина".

"Іван: Батьку!

Що там замазувать! Кажімо правду!

Се річ не власна., се громадська справа!

Якби таких було між нами менше,

що, дома чесний статок протесавши,

понадились на соболі московські,

та руки простягнули до тієї

"казни", як кажуть москалі..."

Тут уже й мати Івана не витримала — "сіпає сина за по­лу", щоб гостя-жениха не ображав. А гість ще раз пробує захи­щати батьків опортунізм чи зраду:

"Степан: Не задля соболів, не для казни

подався на Москву небіжчик батько! Чужим панам служити в ріднім краю він не хотів, волів вже на чужині служити рідній вірі, помагати хоч здалека пригнобленим братам, єднаючи для них цареву ласку. Старий він був обстоювати збройно за честь України...

Іван: Ти ж молодий, —

чому ж ти не підіймеш тої зброї, що батькові з старечих рук упала?"

В цій дискусії Леся Українка показала нам двох типів: Івана — молодого козака-самостійника, чи інакше — "буржу­азного націоналіста", що рішуче твердить, за словами Івана Франка, що не час ні москалеві, ні ляхові служить; Степана, що вже примирився з режимом і рабством та захищає опортунізм, іншими словами — сучасного "прогресиста". Захищаючи свій опортунізм, він навіть покликається на історію "Каїна і Авеля", словом — він "гуманіст". Послухаймо, що він відповів Іванові, чому не візьме з батькових рук зброї і не виступить проти Москви?

"Степан: Як поясню тобі?.. Коли ще змалку навчав.мене з письма святого батько, то він мені казав напам'ять вивчить про Каїна та Авеля. "Мій сину, а не з тьмяним, на тремтячи мов Каїн, небесному Отцеві одповісти. коли тебе спитає: "ле твій брат?" мовляв, пильнуй, щоб міг ти з ясним оком, А як же можу я на Україні здіймати зброю так, щоб не діткнути ніколи нею брата?... І невже мушкет і шабля мають більше сили та чести, ніж перо та щире слово? Ні, учено мене, що се не так!"

Ось яку "розумну" відповідь дав Степан Іванові в оборо­ні рабства. Іванові ж не дали продовжувати дискусії, перервали батьки, що в Степані бачили свого майбутнього зятя. Справді, Оксана, дочка козака, стала жінкою Степана-боярина. І розпо­

чата в хаті козака Перебійного дискусія продовжується уже не на словах, а в самій драматичній дії, в самих подіях із життя "Боярині" (Оксани) в Москві.

Така сама дискусія могла б відбутися і сьогодні за якимсь "круглим столом". Якийсь сьогоднішній "боярин" може теж покликатися на "Каїна і Авеля" уже в більш модерній формі "прогресизму" і служити Москві за "самообдурену совість", щоб шляхом "реалітетів" добиватися полегші перш за все для себе самого, а потім і для "меншого брата", "обдуреного бур­жуазними націоналістами", в ім'я братерства і марксівського універсалізму й космополітизму (замість перестарілої для "про­гресистів" історії про Каїна і Авеля). Тут можна покористува­тися ще й "єдинокровністю старших і молодших братів", навіть і авторитетом Риму, який — мовляв — також шукає шляхів до порозуміння...

Драма ж "Бояриня" Лесі Українки глибоко розкриває істоту яничарства і рабства. Ідеологія хороброго козака Івана — це ж ідеологія Лесі Українки, доказом чого є ціла дальша дія, ціла драма "Бояриня". Саме тому Москва засудила цю драму і усунула її порядком "культурної революції". Далі побачимо, як Леся Українка безпощадно розбиває всі ілюзії і самозабріханість тодішнього "реалітетника" Степана.

Степан переїхав із своєю дружиною, Оксаною, до Москви і це дає нагоду Лесі Українці повністю виявити непримиренні різниці між Москвою і Україною як у національно-культурних звичаях, так і в етично-моральних та ідейних поглядах. Нас, без­перечно, перш за все цікавлять політичні події.

І ось до Степана, що й сам походить із козацького роду, приїхав у Москву гість, точніше — вістун з України. Він пробує намовити Степана вжити своїх виливів для захисту своїх земля­ків в Україні, бо ж Степан, буцімто, для цього й служить цареві. Розгортається ось яка картина:

«Степан (уводить гостя-козака):

Ось тута поговорим, пане-брате, бо знаєш, там... тут буде захисніше. (Оглядає сіни герез двері, потім замикає двері на замок. Сідає з гостем далі від дверей. Розмова ведеться неголосно).

Великі чиняться там кривди, кажеш?

Гість: Та там такі напасті, що крий Боже! І просвітку нікому не дають Московські посіпаки! Все нам в очі тією присягою тичуть...

Степан: Правда,

що присяга таки велика річ. Гість (голосніше):

Чому ж вони самі забули Бога?

Степан: Помалу, пане-брате, ще підслуха якийсь слуга.

Гість: Та правда... я й забув...

(Тихше) Ми присяги не хочемо ламати, але нехай же цар нас оборонить від тої галичі.

Степан: То трудна справа.

Адже когось він там дерн<ати мусить для нагляду, а всі ті воєводи один від одного не ліпші. Звісно, за ними й інші всі порозпускались...

Гість: Послав би цар з українців кого,

в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти, що здавна і цареві служать вірне, і рідний звичай вміють шанувати.

Степан: Нас не пошлють...

Гість: Чому?

Степан: Бо нам не вірять.

Гість: Отак! та ви ж тут наче в ласці'

Степан: То тут на очах, а з очей спустити

нас на довго не зважаться. Так, часом не надовго послати, посилають, і не самих, а вкупі з москалями... Щоб воєводами настановити, того не буде й зроду!

Гість: Не здивуйте ж,

що ми відкинемось до Дорошенка!

Степан (робить рух рукою, мов xoze затулити гостеві уста): Крий Боже, пане-брате, що ти кажеш?

Гість (схаменувшись):

Та часом зірветься з досади слово... Найгірше, пане-брате, догаряє оте, шо нам не вірять... Мій свояк . Черненко, знаєш?

(Степан потакує головою) Так був уклепався, шо ледве-ледве вирвався з душею!

Степан: Чорненко? Він, здається, з найвірніших царевих приятелів.

Гість: То-то й ба!

А хтось там наклепав при воєводі, що ніби він послав у Чигирин листа якогось. От було біди! Що жінка плакала, в ногах валялась у воєводи...

Степан гірко всміхнувшись): Є прислів'я брате: «Москва сльозам не вірить!»

Гість: Щира правда!

Проте знайшлись такі, що помогли...

Степан: Се хто ж? Гість: Побрязкачі».

Тодішніх «побрязкачів» сьогодні називаємо «яничарами»; ця назва прийнялась в Україні, де яничари розплодились цілою хмарою, бо ж сьогодні — доба масовости. Все, що колись ще за московського царя відбувалося індивідуально чи виїмково — тепер має масовий характер. Також і технічні знаряддя янича­рів сьогодні вдосконалені. Вже й самі «реалітетники» не спро­можні заперечити існування тих «яничарів», бо ж маємо автори­тетне підтвердження Івана Дзюби:

«В той час, як один «добрий чоловік» у Кремлі офіційно розділив усю творчу інтелігенцію на «чистих» та «нечистих», і на виконання цього зловісного жарту літературні яничари ки­нулися уточняти списки: кого в рай, кого в пекло, — В. Симо-ненко пише вірш «Покара» — про щастя бути вигнаним з раю».

Яничари в українському народі були й будуть так довго, як довго існує і буде існувати українська визвольна боротьба, аж врешті ( за словами В. Симоненка, діждуться «зсуканої пет­лі», яка чекає їх із рук розгніваного народу. А покищо вони сповняють свою ганебну ролю на службі «атечсства чужого». Безсмертну характеристику дає їм знову ж таки Іван Дзюба:

«І тут на перешкоді стоїть величезна й тупа сила інерт-ности, збайдужіння й громадської деморалізації, народжених добою Сталіна і живлених сьогодні, з одного боку — безпробуд­ним фарисейством, а з другого боку — тим мелодраматігчним скепсисом, у який залюбки і «вишукано» тікають від тяжкого громадського обов'язку, тікають із лінощів, зі страху, і при слі­поті; жалюгідним скепсисом мудруючого раба, який хоче сам себе обдурити і вдає, буцімто, так захоплений грою в парадок­си, що й не помічає ярма на шиї...».

Леся Українка саме примушувала самообдуреного раба помітити не тільки своє ярмо на шиї, а й свою зраду рідного народу.

Звичайно, московські большевики в таких випадках вда­ють, що це стосується до часів царської Москви, а сьогодні, мов­ляв, нові володарі Кремлю — просто «білі янголи» з раю, що принесли світові «мир», «волю» і «братолюбіє»... Леся Українка геніяльно розкрила кожну Москву і її характеристика аж над­то яскраво стосується і до сучасної большевицької Москви. І хоч Москва сьогодні вже свідома того, що вона не може викрес­лити з історії Шевченкового «Сну», проте пробує викреслити «Бояриню» Лесі Українки. Вона добре знає, що це твір «буржуазно-націоналістичний», себто самостійницький, протимосков-ський. Московські большевики можуть «простити» Лесі Українці різні «ідеологічні помилки», тільки не її характеристику Моск­ви, яку вона дала у своєму пророчому прозрінні.

Степан-боярин, вірний підданий московського царя, на­віть у своїй хаті не може вільно говорити з гостем, бо боїться своєї тіні. Москва висилає в Україну когось з українців тільки під суворим контролем, як ось тепер бригаду Колосової за кор­дон. І «Москва сльозам не вірить», для цього тепер є заховані в кишенях мікрофони, навіть тоді, коли вдають, що говорять із кимсь «у чотири очі». Сучасні закордонні «реалітетншш» ще не відчули цього на власній шкірі, тому й драма Лесі Українки ще нічого не навчила їх.

З невблаганним реалізмом української історії Леся Ук­раїнка доводить конфлікт у «Боярині» до логічного завершен­ня.

В Україну не можна вислати листа, не можна передати хоругви для церковного братства, не можна допомогти навіть грішми своїй родині в наглому випадку, бо «вони там наклада­ють із Дорошенком», за словами Степана-боярина. Це діялось за царя, потім за Сталіна і Хрущова, це саме діється і тепер, за Брежнєва-Шелєпіна.

Багато треба було фактів і часу, щоб Степан-боярин по­бачив своє рабство і зненавидів його разом із самим собою, його улюблена дружина Оксана-бояриня, єдина його надія і розрада в житті, в'яне як українська квітка в сибірській тайзі. Зближа­ється її смерть і вона лишає Степанові свій заповіт...

І тут маємо картину неперевершеного, в ідейно-мораль­ній силі, священного героїзму — фінал драми, в якому Леся Українка дає відповідь на найважливіші питання і сумніви Степана, а частинно і його дружини Оксани: це питання геро­їчного обов'язку супроти Батьківщини...

Оксана вмирає. Вона задивлена в заходяче сонце і мріє Побачити ще Україну, де «світить там ясніше як тута сонце». Щоб привернути їй надії, Степан обіцяє поїхати з нею до бать­ків в Україну, де вона оживе й одужає: «Степан: Не журись Оксано,

Ось хутко знову побачим, як там світять

і сонечко і місяць на Вкраїні. Оксана: Се-ж як? Хіба умру? Тоді запевне

душа полине... Степан: Бог з тобою, люба!

Чи ж я би про таке тобі казав ?

Надумав я поїхати з тобою

в гостину до твоїх. Оксана (іронігно): Велике діло,

що ти надумав! Цар думки відверне. Степан: Цар пустить. Вже ж тепера на Україні

утихомирилося.

Оксана (гостро): Як ти кажеш ?

Утихомирилось? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму — ота руїна? Отак і я утихомирюсь хутко в труні.

Степан: Ти оживеш на Україні.

Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рідного, зсушити річок веселих.

Оксана (понуро, уперто): Годі, не кажи.

Нікуди я тепера не поїду. Степан: Чому ж ? Оксана: Не хочу.

Степан: Що се ти, Оксано?

Мені аж дивно! Що се ти говориш?

Оксана (розпалившись, підводиться):

А я дивую, ти з яким лицем

збираєшся з'явитись на Вкраїні!

Сидів-сидів у запічку московськім,

поки лилася кров, поки змагання велося за життя там на Україні, —

тепер, як «втихомирилось», ти їдеш

того ясного сонця заживати,

шо не дістали руки загребущі,

та гаєм недопаленим втішатись.

На пожарищі хочеш подивитись, чи там широко розлилися ріки від сліз та крови?...

Степан: Ти тепер картаєш...

А як сама мені колись казала, шо ти прийняти можеш тільки руку від крови чисту?

Оксана: Правда, я казала...

Ми варті одне одного. Боялись розливу крови, і татар, і диби, і кровоприсяги й шпигунів московських, а тілько не подумали, що буде, як все утихомириться... Степане, дай руку! Степан: Се навіщо? Оксана: Ти не хочеш? Степан: Ні, чом же (дає руну Оксані).

Оксана (дивиться на свою і Степанову руки) От, здається, руки чисті, проте все мариться, що їх покрила не кров, а так... немов якась іржа... як на старих шаблях буває, знаєш?

(Пускає його руку і лягає знов. Говорить по­вільніше, млявіше, з перервами) У батечка була така шаблюка...

вони її закинули... ми з братом знайшли... в війну побавитись хотіли... не витягли... до піхви прикипіла... заржавіла... Отак і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві... Степан: Ти, Оксано, вмієш

зарізати словами без ножа. Оксана: Та тільки ж се я вмію, більш нічого. Що-небудь же і я повинна вміти... (Мовгання)

Заржавіла душа — оце отой найбільший докір, що його може кинути улюблена дружина своєму чоловікові, вмираючи: ми «обоє ржаві». Аж тут Степан заломився, він признається, що його справді душила «страшна змора», що він справді ніс «не­видимі кайдани» і щасливішими були ті, хто хоч хвилину щастя зазнав у боротьбі. Так закінчилася дискусія, яку почав був буйний, молодий козак Іван, брат Оксани, в першій дії. Отой

656

козак Іван, якого тепер московські загарбники і їхні слуги-яни-чари назвали б «українським буржуазним націоналістом», виг­рав цю дискусію не тільки в драмі Лесі Українки, а також і в історії України.

Леся ж Українка, отой «єдиний мужчина» в добі раннього пробудження революційних настроїв, як назвав її Іван Франко, справді вміє зарізати словами без ножа. І вона це зробила у сво­їй драмі «Бояриня»: без ножа «зарізала» отого опортуніста, «прогресиста», «гуманіста», згенависника збройного чину і ре­волюції, теперішнього новітнього яничара.

Але саму хвору, засуджену на смерть Лесю, найбільш бо­ліло те, що українській національній революції вона може допо­могти тільки словом, тому й кликала:

"Слово, чому ти не твердая криця! Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здіймає вражі голови з плеч?"

Навіть московсько-большевицьким ватажкам, що не зна­ють ні сорому, ні чести, не вдалося зробити з »Боярині« (з до­помогою своїх «коментарів», »пояснень« і фальшувань) твору, що був, мовляв, »під впливом ідей марксизму-ленінізму«, як це вони роблять з іншими її творами. Згадуючи про цей твір в «Історії української літератури« (Вид. Академії Наук Україн­ської РСР, Київ, 1955), «Редакційна колеґія« обмежилася тільки таким «ствердженням*: »У 1910 р. в Генуані (в Єгипті) Леся Українка написала драматичну поему «Бояриня« з історії Росії і України другої половини XVII стол. В творі правдиво відобра­жено патріярхальний побут московських бояр, але в цілому драма письменниці не вдалася. Всупереч історичній правді, в цьому творі ідеалізована українська козацька старшина. В дра­матичній поемі не показано, що возз'єднання України з Росією відповідало заповітним прагненням українського народу...«

Отже, знаємо, чому »Бояриня« з погляду московсько-большевицьких ватажків »не вдалася«; бач, у ній не »показано« того, що вони проповідують. У тій драмі Леся Українка, мов ножем, ріже й шарпає нерви заглушеної на дні душі совісти яничара. Саме цього вона хотіла, з погордою кинувши у вічі яничарам:

«Ви заржавілі душі!«

І москаль, який відважився, знущаючись над пам'яттю Лесі Українки, назвати в Києві театр її іменем і ставити в ньо­

му п'єси московською мовою, вже не міг відважитися залучити »Бояриню« до «повного видання« її творів. В цьому не тільки вияв брутальної сили і насильства Москви, а також і доказ її страху перед безсмертним твором пророчиці Лесі Українки.

»УБИЙ, НЕ ЗДАМСЯ!« (Ідеологічна стаття)

„У батечка була така шаблюка... Вони її покинули... ми з братом знайшли... в війну побавитись хотіли... не внтягли... до піхви прикипіла... заржавіла... Отак і ми з тобою... n зрослись, мов шабля з піхвою... навіки..."

Леся Українка відкриває, що не тільки меч у піхві ржа­віє, але ржавіють душі, немов козацька шабля, закинута десь на стриху.

„Заржавілі душі! Степан: »Ти, Оксано, вмієш зарізати словами без ножа.«" Безжалісно ріже без ножа Леся Українка своїх рідних

братів, кидає їм цей жорстокий, образливий, але правдивий

виклик:

★

Ініціятива Зборів СУБ-у для торжественного відсвятку-вання 100-літньої річниці з дня народження Лесі Українки збі­глася з ініціятивою Канадської УBAH у тому самому напрямі.

Наша громада, звикла до того роду святкувань і відмі­чень, могла б подумати, що це ще одне з чергових. Ще одне, яке відбудемо достойно і святково, як велику імпрезу україн­ської культури й духовости. Напевно вона добре й діловито відгукнеться, постануть комітети й відбудуться за встановле­ною вже традицією високого рівня академії.

Але для ініціяторів цілого року, присвяченого Лесі Ук­раїнці, не в тому справа. Рік Лесі Українки — це не тільки лі­тературне чи культурно-національне свято. Це бойова акція

під наказом найважливіших завдань нашої визвольної боротьби. і

Є в житті і творчості Лесі сила й висота ідеалістичного героїзму, які потверджені і здійснені цілістю її життя, які ста­ють наказом дня, наказом сьогодні у краю й на еміграції. Що більше, передова фаланга лицарів волі й суверенности нації уже її здійснює у краю.

Це її безсмертний клич, кинений у вічі катові: »УБИЙ, НЕ ЗДАМСЯ!«

Починаємо розуміти, що є така духова сила, перед якою ворог мусить скапітулювати. Він сильний тільки так довго, як довго в душі його жертви панує страх за своє марне життя, як довго цей страх дає йому силу і владу над його рабом. Коли Шевченко кликав своїм „Заповітом" «кайдани порвіте!«, то він вірив у дійсне повстання після його смерти. Він передсказував нам не поетичне натхнення, ані не символічну метафору, але мав на увазі дійсний зрив із дійсним ламанням і рванням віко­вих кайданів. Справді, маси селянства, що були на його похоро­ні, так його розуміли. Не загорілася тільки іскра спалаху, якої боявся царат. Проголошено знесення кріпацтва, яке мало вти­хомирити ці буревійні і грізні настрої. Треба було „Братерства Тарасівців", щоб визволилися вони від страху у власній душі. Є зворушливі описи тієї духової волі й того незрівняного щас­тя, яке запанувало в їх душі тоді, коли вони, визволившися від страху, заглянули відважно в лице смерти і... дивне диво... від­чули дійсність безсмертности своєї душі й духа народу. Немов вогонь розгорівся в серці. Мов діти вони цілувалися так, як ці­лували дослівно брат брата й було в них велике свято. Так ви­разно описує це свято визволення від страху смерти їх натхнен­ня славний, хоч іще мало відомий, Іван Липа.

Отже, це є та сила, що давала перевагу над ворогом кожній великій і святій справі в історії людства. Я потребував би томів, щоб це показати. Але правда стає самозрозумілою, коли її відчути серцем. В історії Визвольних Змагань маємо багато безсмертних прикладів цього святого вогню, який горів у душах отих бійців, що я їх назвав гордим словом Лицарів Монсальвату.

Скінчився вже той час, коли боязливі і прогрижені гнил­

лю опортуністи пробували нас учити, що це жертва для жертви й що вона даремна". Що більше, ці зухвалі дегенерати почали навіть обвинувачувати тодішній провід, мовляв, він злочинно вислав на смерть стільки то синів України. Краще було б, щоб члени проводу сиділи в запічку й заждали поки їх визволять ангели альянтів на чотиримоторових літаках, які в той час бу­ли останнім чудом техніки. Від того часу винайшли люди і Швидші від звуку „Фантоми", але на визволення цими „Фанто­мами" доведеться ще довго ждати в запічку колгоспному рабо­ві, в холодному на цей час запічку, обгортаючи ноги ганчір'ям. Чи, може, тепліше робітникові в місті в довгих чергах за хлі­бом? Правда, він може загрітися, бігаючи від хвостика до хвос­тика, але рабом залишається.

Леся Українка має для них прекрасне слово. Заржавілі душі!

Отак якби меч, яким бавилися діти, знайшовши його на стриху, прикипів до піхви й не можна від іржі навіть витягну­ти його на світло, отак... заржавіли наші душі, — кажуть герої Лесі в „Боярині".

Заржавілі душі! Оце є той клич, що його треба сміливо кинути як образу у вічі цілій еміграції, чи напевно більшій її частині. Заржавілі душі, які говорять іще про самостійність і суверенність, але якось так тужливо, як про нездійсниму мрію за синіми хмарами, як сказав хтось до мене на згадку про са­мостійність і суверенність української культури. Я ж говорив тоді тільки про культуру! Заржавілі душі!

І той голос, той клич „Убий, не здамся!" доходить до нас з України. Приносить його легіт вітру з Мордовії, якимись не­збагненний дорогами вбиває він гординю ворога, й чудом чує­мо той голос навіть із глухих казематів Володимирської тюр­ми. В'язниця Шевченка, дозволю собі ствердити, була готелем першої кляси, в порівнянні з модерними казематами. Я не змен­шую тим духової величі цього Титана визволення, до якого Ду­ха молюся, але голий факт, що кинення ворогові у вічі оцього клича „Убий, не здамся!" — це не менший героїзм від того, що до нього саме накликував сам Тарас Безсмертний.

Але вже Леся Українка розуміла його, як невідкличне завдання її днів, і саме тому й саме тоді написала свою драму п. з. „Бояриня".

Москва, яка своїм звичаєм привласнює після смерти пи­сання її ворогів, щоб таким піднесенням на п'єдесталь притупи­

ти вістря їх революційного заклику, пробувала зробити це з Ле­сею Українкою. Видала її твори й назвала декілька благонадій­них установ її вповні неблагонадійним іменем. Видала, але не відважилася видати „Боярині".

Як же це? Чейже „Бояриня" відноситься до часів геть­мана Дорошенка, до давньої, бо вже трисотлітньої історії? Бо­ротьба велася проти царату. Як же ж це? Після трьох сот років тріюмфу т. зв. „возз'єднання" Кремль боїться опису подій із-пе-ред такої самої кількости років.

Страшна є сила Лесиного „Не здамся". Вона безстрашно й без надії на друк у царських умовинах пише цю драму, щоб показати правдиву Москву. її вислужник не може голосно го­ворити у своїм власнім домі, бо боїться... своєї власної служби. Он як! Боярин боїться своєї власної служби і стін своєї кімна­ти. Сьогоднішні „бояри", чи пак яничари, теж бояться... мік­рофонів.

І всю ту зловіщу сіть страху й забріхання, лукавства, обдурювання, зради, посіяного недовір'я брата до брата про­риває у тріюмфі оцей єдиний дійсний і безсмертний клич: „У-бий, не здамся!".

Ми чули його в Симоненка. Ми чуємо його в писаннях живих письменників, ми чуємо в цілій захалявній літературі.

Не забудьмо, що слово „захалявна література" походить від солдатських чобіт самого Тараса Шевченка. Це там він хо­вав двадцять сім зшитків свого слова, яким ми живемо досьо-годні.

Чи ж би? Живемо? Чи я не збрехав, пробачте за слово?

Чи ми читали, що треба сталити обух? Що треба вже го­стрити сокиру. Чи ми не читали його „міту" про сокиру? Ми, що лаємо УПА за її „жертву для жертви"? Ми, що ждемо на „відповідний час" або по-вченому на сприятливу коньюнктуру реалітетника (шановного складача прошу добре написати ор-тографію цього вченого слова „коньюнктуру").

Леся Українка вчила нас погорджувати й ненавидіти рабство. Рабство в усіх видах. Явне й духове. її герой буде мо­литися „Прометеєві", щоб не вживати слова „раб". Того Тита­на, що творить нову людину, над якою не має влади ніякий ти­ран чи злочинець.

У чому ж таємниця сили Титана Прометея?

А в тому, бо він знає про те, що він Безсмертний. Отже, ніяка сила не зможе його зламати. Загляньмо до оригіналу тра­гедії Айсхіля. В сьогоднішніх поетів захалявної літератури не­одноразово, замість Титана, стрічаємо слово „НАРІД".

Цей український нарід є тим безсмертним Титаном, яко­го не зламає й не знищить ніякий деспот, ані тиран.

„Мій нарід є, мій нарід був і буде" — звучить прометей-ська заява Симоненка. Я чую цей голос у численних місцях ук­раїнської поезії сьогодні.

Це голос Лесі Українки, який пояснює нам оце чудо мо­лодої генерації в Україні.

Хоч писала Леся про Єгипет, чи про Грецію, чи про аме­риканську пущу, де гуртувалися біженці від гніту й затиску, чи про Палестину часів Христа, чи про римські катакомби, то все думала вона й писала про визволення України.

Чи друкували „Бояриню", чи ні, то все одно її голос лу­нає навіть із її обкроєних творів. Він же в кожному подиху її натхнення. І якже сильно в її „Кассандрі", „Оргії", чи у спо­конвічному шумі її найріднішої „Лісової пісні".

От чому цей рік Лесі не буде тільки традиційним свят-" куванням великої поетеси, але роком духового гартування, ро­ком духового переродження заржавілих душ. А нікуди правди діти, що ця іржа таки закралася в наші душі.

От чому Рада СУБ-у на останньому засіданні ухвалила ще в цьому році видати „Бояриню" Лесі Українки, а далі й ін­ші її твори.