Володимир Шаян «Віра предків наших»

„Бойовий дух формує людину й народи. Родиться лицар­ська етика й чесноти: відвага, мужність, товариськість, почуття вищого обов'язку і чести" (там же).

Отже, бойовий дух — це тільки той грунт, на якому ви­ростають цінності вищі. Ольжич встановлює їхню гієрархію. Це лицарська етика і лицарські чесноти. А між ними Ольжич наго­лошує почування чи відчуття вищого обов'язку. І це є той ха­рактеристичний тон, це є та цінність, що її Ольжич відкриває перш за все у власній душі, а відтак у цілій історії України.

„Почуття посвячености землі, чинів і зброї спільноти, та­ке ж далекосягле своїм значенням, як Боже помазання її про­відників. Божа благодать, що сходить на прапори народу чи війська, виключаючи кожний сумнів, — це те головне, що рішає про перемогу" (Українська історична свідомість, Пробоєм 1941).

Цей імператив вищого призначення, посвячености, Бо­жого благословення, віднаходить Ольжич на вершинах історич­ної свідомости України, — і підкреслюю його, — цей імператив посвячености і благословення, як найглибшу рушійну силу іс­торії України. В усвідомленні цієї дійсної і препотужної сили вбачає Ольжич спасення України.

„Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїть­ся ніяких фізичних ударів. З почуттям вищого благословення

начолі назавжди рішена на своєму шляху, в революції народже­на сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоду і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде". (У двадцятиліття, „Пробоєм" 1940).

Це не хвилевий підйом поетичного натхнення перенесе­ний на візію історії, але це основна істина, що є основою істо­ричного думання Ольжича і рівночасно основою основ його іс­торіософічної концепції. Доказом Цього є факт, що причиною трагедії й упадку України, Ольжич уважає затрату цього почу­вання вищого божественного призначення, посвячености і бла­гословення.

„Затрата серед керівної верхівки України почуття безог-лядности власних ідеалів і постулятів та їх вищого посвячення, чи не найтяжче налягла на Україну в XVIII-XIX столітті" (С.С.).

І навпаки, у віднайденні цього ідеалу, в його дійсності і здійснюванні вбачає Олег Ольжич запоруку перемоги нації і її безсмертности: „а вона буде" — це значить — „віднайде геро­їчний життєвий ідеал і з почуттям вищого благословення на­чолі, назавжди рішена на своїм шляху, спокійним ликом зуст­річатиме негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона бу­де".

Це ще один приклад, як прекрасно перекладає Ольжич свою власну поезію на таку ж прекрасну поезію в ідеологічній прозі. Почуття вищого благословення горить на його власному чолі. Наявність і дійсність почування святости в Ольжича я до­казав понад всякий сумнів у моїх попередніх працях про нього. Саме тому, що цей вогонь горів у душі Ольжича, він зміг відчу­ти і побачити дійсність цієї сили в історії України. Вогонь свя­тости справді горить начолі цілої нації. Його нація „буде". Це те саме онтологічне „бути", що в його поезії: „Милуйтеся! Бе­ріть! І будьте, будьте! ".

Стверджуємо, отже, що ідеологічні статті Ольжича ди­шуть тією самою атмосферою і виростають із того самого кру­га ідей, що його поезія. Ідеали героїзму, жертви, лицарської чистоти життєвого шляху, що він їх усвідомив собі як цінності, — ті самі ідеали знаходить він в історії нації. Це цілком вірне і природне, поскільки історія нації є процесом самоусвідомлен­ня її духової сутности. І тому уся борня української нації на­бирає характеру священної борні за справу добру і святу проти сил теміні і зла. Це борня Святого Лицаря, що із недоступних Веж Космічного Монсальвату сходить на землю, щоб здійснити на ній новий лад, обороняючи добро і правду.

Так зрозумів Олег історію України. Його „Сонце Слави", це блискучий і безсмертний доказ, що в історії України наспра­вді здійснюється оцей найвищий Ідеал цілого людства. Ідеал Святого Лицаря і Священномученика.

„Не диво ж, що князі заохочені сто літ пізніше іншим Во­лодимиром — Мономахом до походу на половців, знають одне бажання: „Дай нам, Боже, зложити свої голови за Руську Зем­лю і бути зачисленими до мучеників" (Київський літопис „Сон­це Слави").

Той самий тон оборони святої і праведної справи відчу­ває Олег, як основну силу в усіх універсалах Хмельницького і підкреслює його так чітко, як ніхто з істориків України:

„ ... приходить нова доба. Підноситься козак ... на хвилях Чорного Моря, під мурами Кафи і Царгороду і таки на рідних степах і польських пісках, щоб видати нарешті з себе того Зиновія-Богдана, якому „рука Божа на братів, а разом неприятелів наших, савроматів польських, усюди скорої помочі подавала." (Українська історична свідомість, Пробоєм 1941).

Пригляньмося дещо ближче цій цитаті, щоб на цьому прикладі зілюструвати методу історіософічних дослідів Ольжи­ча. Відмічуємо перш за все, що тут Ольжич вказує на цей во­гонь вищого божественного призначення і благословення, що так сильно горів на чолі Богдана. Наведена Ольжичем цитата, що на перший погляд виглядає як риторична прикраса в стилі козацького барокко, виявиться цитатою з козацької хроніки Са-мійла Величка, вийнятою з промови на похоронах Великого Гетьмана. Наведемо її дещо більше повно в перекладі на су­часну мову:

„Помер, несмертельну по собі оставивши славу, цей доб­рий Вождь наш, за котрого головою не тільки ми, підручні йо­го, але і вся Українська Річпосполита при щасливих успіхах довгі літа жити безпечно обіцювати собі могла. Помер той, кот­рому спільно з цілим козацтвом при правді своїй за вольності й стародавні права стоячому, всемогуча рука Божа па братів, а заразом на ворогів наших — Савроматів польських, скрізь до­помогу давала. Помер той, від котрого гармат і мушкетів дри­жав цілий Схід Европи. Помер накінець той, котрого ділом оживлені, могли вже ніколи не вмерти стародавні права і воль­ності українські і всього Війська Запорозького.

До тебе звертаюсь, милий наш Вожде, Гетьмане Славного Війська Запорозького і цілої Козацькоруської України."

Що ж виявляється? За цитатою Ольжича криється глибо­ка і натхненна козацька традиційна історіософія. Самійло Величко узмістовлює її у формі літературної промови, в якій заключається — згідно з барокковим стилем доби — оцінка Вели­кого Гетьмана Богдана, дана нам самим безпосередніми носія­ми козацької державної свідомости, традиції і мудрости історії.

Що ж виявляється дальше? Кожне речення Ольжича є вислідом основних і глибоких студій, при чому із непомильною інтуіцією й ерудицією історика він опирається на всьому тому, що справді є виразом найвищої і найблагороднішої національ­но-державної свідомости України. Його думки — це не тільки думки натхненного поета, як міг би сказати якийсь цинічний матеріялістичний історик. Його думки й оцінки — це думки й оцінки вже виразно виявлені в історії України провідниками і Провідними думками нації. Що ж виявляється далі? Чим глиб­ші будуть наші історичні досліди доби Хмельницького, тим більше вірною і повною виявиться оцінка Хмельницького, дана йому козацькою історією. А отже, це не суб'єктивне натхнення поета проектоване на історію, але найиравдивіша історична дійсність, до якої зрозуміння і відчуття дозріває тільки душа велика і натхненна.

На таких джерелах і на таких глибоких студіях будує Ольжич свою історіософію. Високе натхнення поета вчинило його тільки здібним, щоб відчути й усвідомити собі натхненну поезію вищого божественного благословення, що так виразно звучить препотужною симфонією в цілій історії України. Зви­чайна річ, що Ольжич веде цю лінію розвитку національної сві­домости далі і вище. В цьому місці я підкреслюю тільки факт, що ці ідеї вже об'єктивно виявилися дійсними в історії Украї­ни. Історіософія Ольжича, це не вислід його суб'єктивних пое­тичних настроїв, це не творчий суб'єктивізм..., але це об'єкти­візм історичного процесу, для якого індивідуальна свідомість національного пророка чи вождя є тільки етапом у безпереривному процесі розвитку і самоусвідомлення Духа Нації. Природ­ним вислідом цього факту є те, що творчість великих націо­нальних пророків вміщається на головній магістралі цього по­ходу нації крізь, простори України.

Історик Грушевський побачить перш за все факт, що згадана промова на похороні Хмельницького не є історичним фактом, як і її автор, здогадний Самійло Зорка, секретар Хмель­ницького. Грушевський доказує, що Самійло Зорка, це сам Са­мійло Величко, а його промова на похороні Хмельницького є

літературною прикрасою хроніки згідно із стилем тодішньої доби.

Не маємо найменшого сумніву, що воно так. Але не має­мо найменшого сумніву, що саме тому ця промова відбиває дійсну оцінку Хмельницького, дану йому козацькою традицією і що вона найвірніше відбиває козацьку ідеологію та історіо­софію.

Я дозволив собі спинитися довше иа цьому одному при­кладі, щоб доказати, що ідеологічна творчість Олега Ольжича не є тільки гарними статтями, якими він загрівав серця націо­налістів, але вони є тією справжньою, бажаною і довгожданою синтезою української духовости, якої так жагуче шукала укра­їнська публіцистика тридцятих років. А це тільки один приклад. Аналітичний розгляд твору „Сонце Слави" мусів би розростися до розмірів, в яких багато місця займала б полеміка із Грушевським. Ці томи повинні бути написані і щолйш на такій основі зрозуміємо справжню глибінь і велич історії України. Тоді ви­явиться, що Грушевський постійно не доцінював цієї рушійної сили історії України, а навіть і державницької свідомости про­воду української нації продовж цілої історії, ще й зокрема тих високих і священних ідеалів мучеництва, посвяти, священного героїзму і лицарства, які могучою симфонією звучать в історії України. Матеріялістичний стиль історичного думання так силь­но вбиває історичну правду, що дійсні рушійні сили історії ви­даються історикам тільки ідеалістичним мрякобіссям і до цієї категорії вони зачислюють також історіософію.

Один геройський старшина козацький мучиться шість годин, прибитий на паль поляками. Його питають, що він про­сить. Він просить, щоб дзвонили дзвони над його живою душею. І сталося чудо. Кати дозволили дзвонити дзвонам. Серед такої торжественної святости вмирають в муках святі лицарі Богдана. І торжествепно дзвонять дзвони над невмирущою душею героя. Дзвони розгойдані у вічність. Я не знаходжу в цілій історії люд­ства більш гідної, більш лицарської смерти серед найбільших і найжорстокіших мук, які знає історія людства. Цей Святий Ли­цар не сумнівається в тому, що його Бог міг його покинути. Хто не чує цих дзвонів над цілою історією України — той її не розу­міє. Невже ж ця сила, що веліла так умирати козацькому стар­шині Хмельницького — це тільки ідеалістичне мрякобісся істо­ріософії, панове історики? Невже ж це тільки поетичне натх­нення Ольжича проектоване на історію, чи це дійсність історії проектована на духа Ольжича, його поезію й історіософію?!

Невже ж із питанням мученицької смерти не стрінувся кожен козак, що приставав до Козацького Ордену Лицарів? Кожен Козак, вирішивши непохитно бути готовим кожної хвилини прийняти таке мучеництво, ставав до бою, переборовши страх смерти ідеєю жертви життя — на вівтарі вищої правди, вищої над життя.

Історія козаччини взагалі не могла б існувати, якщо б не було козацького героїзму. Уроджені раби могли б зовсім добре існувати в неволі, незалежно від того, чи та неволя пога­на, чи трохи більше як погана. Тільки факт, що український на­род не хотів і не міг бути рабом, — тільки цей факт учинив йо­го підметом історії і випровадив на арену історичної дії.

Про хід історії рішає, отже, природа самого історичного підмету і ті дії, які цей підмет здійснює в історії. Обставини є, тільки тлом, є тільки зовнішньою площею для дії підмету. Але прагматисти і матеріялісти бачать в історії перш за все, а часом тільки т.зв. обставини. Каже індійська мудрість, що не є виною стовпа, коли сліпий його не бачить. Українські історики не по­бачили того стовпа рушійної сили української історії дарма, що на кожнім кроці історії його стрічали.

Але хтось міг би сказати на оборону історичного суб'єк­тивізму: „значить, виходить так чи так, що історик годен зро­зуміти лише ті якості історії, які він розуміє у власній душі".

Воно справді так, що історик не може побачити історич­ний процес більше, чи глибше ніж иа 4е дозволяє йому перс­пектива його історичної методи, його світоглядового кругозору, але це не змінює факту, що є різні перспективні висоти, з яких щораз глибше чи дальше обіймаємо єдиний об'єктивний істо­ричний процес нашої плянети. Коли б на українську націю ди­витися тільки із перспективи дев'ятнадцятого століття, то ми могли б зовсім добре відкрити націю не героїчну, але гречко-сійну. Але це було століття Найглибшого упадку нації, її відпо­чинку, збирання сил, зимового сну, чи летаргу. І коли держав­ницька свідомість починається для самого Грушевського аж Четвертим Універсалом, то з такої перспективи легко зробити помилку недоцінювання державницької свідомости в найбільш героїчних століттях історії України. Саме таке затісиення перс­пективи мусить дати соціялістичний чи громадівський світогляд історика. Але це тільки доказує, що дані історики стоять далеко позаду справжніх висот національно-державницької свідомости, навіть тієї, що вже об'єктивно знайшла свій вираз в історії. Не­

мов дальтоністи, вони були сліпі на державницькі кольори в іс­торії, або глухі на державницькі чи священно героїчні тонації проявлені в історії.

Отже, починаємо аж тепер розуміти, що історіософія є вірнішою історією України ніж яканебудь інша історія напи­сана соціялістом, громадівцем, демократом, чи матеріялістич-ним ученим. В їхньому історичному вченні вони шукають тіль­ки виправдання для своїх вузьких і збанкротованих теорій. А тому, що вони завдавали тон в науці — історіософія не вважа­лася наукою.

Тим часом, як ми уже бачимо, в цій історіософії дається глибше і справжнє пізнання рушійних сил історії України, а от­же й самої історії. У світлі цієї науки Хмельницький напр. стає однією з найбільших постатей історії Людства, великим і свя­тим Лицарем Добра, Правди і Волі. Дальший висновок із цьо­го: цілу історію України слід піддати ґрунтовній перевірці в дусі історіософії Ольжича.

В історіософії Ольжича наступає нерозривне й інгерентне зв'язання і поєднання історичного українського думання з іде­ологією українського націоналізму. Таким чином ця ідеологія самоусвідомлює своє глибоке історичне коріння у Вічно Зеле­ному Дубі Духа Нації. Від цього самоусвідомлення вона черпа­тиме свОю невичерпну снагу, свою непоборну потугу. Тому теж Ольжич кладе сильний натиск на твердження, що українська ідеологія виростає з історії України і з її духовости. Він не тіль­ки заявляє це виразно, що ціллю і найвищим досягненням ук­раїнської націоналістичної ідеології є її „духова суверенність". (У двадцятиліття, Пробоєм 1940). Ідеологія українського націо­налізму це не лише програма, що постала 1929-р. Цю ідеологію творив уже Віщий Боян, розвивав її автор „Слова про похід Іго­ря", плекали її київські літописці, писав її шаблями з триста ти­сячами козаків Богдан Хмельницький, закріплювали її у слові козацькі літописці, писав Орлик Конституцію Козацького Орде­ну, шукав філософських і марольно-ідейних основ для неї Гри­горій Сковорода, дали їй натхненний вияв у віщому слові Тарас, Осип, Іван, Леся, Василь і врешті Олег, віщий і святий.

Оце є ідеологія українського націоналізму всеобіймаюча і жива Духом Нації, Безсмертна, як народ, велика, як його по­туга, небосяжна, як його жертви і героїзм. Вона ще не виспіва­на, зривається щолиш до лету душею молодого орла, що пробує свої молоді крила проти бурі найгрізнішої.

Окремий розділ в цій ідеології треба би присвятити ідеї мучеництва і жертви, що її дуже виразно підкреслює в багатьох місцях своїх праць і поем Ольжич, як невідкладну частину ук­раїнської духовости. Ця ідея хоча б тому така важлива, що сам Олег, будучи вірним їй до кінця, свідомо приймає вінок святого мучеництва, як найвище завершення і як найвищу печать прав­ди і правдивости своєї віри. Це не є ніякий пасивізм, ані без­божне несупротивлення Злу, — ні, ні, — це активна форма бор­ні через потвердження ідеї найвищою жертвою свого життя.

Мушу ствердити, що філософія його спеціяльно-українсь-кого героїзму і жертви ще не знайшла свого завершення у фі­лософії націоналізму, хоч Ольжич поклав для цього непохитні основи. З конечносте наука про дійсність жертви мусить сягати в метафізику й теологію. Тут також криється причина, чому ук­раїнські матері ялісти чи соціялісти ніколи не будуть годні зро­зуміти філософії жертв Базару.

З гордістю і радістю стверджую, що саме український на­род здійснює цю ідею найповніше і найбільш послідовно в істо­рії. І я бачу очима духа, на які висоти моральні заведе нашу на­цію жертва отих козацьких лицарів, що вмирали на палях під гомін священних дзвонів над ще втіленою душею. Жертва Круг і Базару, це вже усвідомлена жертва і філософія сама для себе. В Ольжича ця ідея знаходить самоусвідомлення у вираженому слові і в житті рівночасно. Він висказав цю філософію від імени всіх безчисленних жертв лицарів OУH і УПА, що в найбільш трагічних і героїчних подвигах умирали з гідністю пророків но­вого людства. Кожен з них вартий статуй із вічнотривкої брон­зи.

Ось тут нація досягнула вищого ступня самоусвідомлен­ня в самому процесі бою, ніж це сталося в процесі філософської творчосте нації. Але ця розбіжність буде вирівняна і напевно постане безсмертна система українського героїчного світогляду і філософії, вартих величі наших національних героїв. Знав про це Олег і саме ця правда довела його до відчуття святосте і бо­жественносте нації:

„ О, Націє, дужа і вічна, як Бог — Ти не покоління холопів. Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі.

О, Націє, що над добро і над зло, Над долю, і ласку, і кару,

Поставила тих, що їх сотні лягло У дні незабутні Базару. "

Аналітичний розгляд проблем зв'язаних із убожсствленням нації, вимагає окремої праці. Вона відносилася б радше до перспектив розвитку українського націоналізму, ніж до самої ідеології Ольжича, який не повторювався у своїй поезії й усе своє „вірую" замкнув у цитовані безсмертні слова його поеми „Незнаному Воякові". Але в цих словах замкнене усе невисказане і може невисказанне, що треба перш за все відчути серцем, а відтак пробувати сформулювати у філософські і релігійні пра­вди.

До самого концентру ідей вищої посвячености належить Міт Роду, що його коріння шукає Ольжич знову ж таки в істо­рії України і знаходить його знову ж таки у „Слові про похід Ігоря":

„Шукаємо ідеї, яка історично була українській духовості мітом, стимулом для історіотворчих зусиль. Г стрічаємо вже на прапредківському світанку нашого минулого „Дажбожих вну­ків" — легенду, що дає відчути силу цього міту божеського по­ходження народу.

„Діти з коліна Яфетового", войовничого і післаного па­нувати, це хіба- тільки християнська метаморфоза першої ідеї про вище, вибране походження і покликання племени" („Сонце Слави").

Справді, дивні і віщі слова Олега. Основу для Міту Роду, основу для Міту Божественного Лицарства, знаходить він у предківському „Слові про похід Ігоря". Це там, у „Слові", його автор продовжує міт божественного Бояна, міт усієї героїчної літератури українського народу, в основі якого лежить непо­хитна віра, що українська нація — це діти Бога Сонця — Дажбо-га. їхнє місце і завдання в історії людства — це оборона добра і правди, їхнє послання, це не тільки бути на боці ясних, твор­чих, продуховлених сил історії і людства, — але їх завданням є саме творити оці цінності, здійснювати і Вести до них ціле люд­ство, їхня борня — це борня проти синів Біса, проти демоніч­них сил у людській історії.

Цей міт був саме основою священногероїчпого думання і світогляду наших Предків.

Міт про „дітей Яфетового коліна", це хіба тільки (так, тільки і тільки) християнська метаморфоза першої й основної ідеї про вище, вибране походження і покликання племени. Ця

бліда метаморфоза первісного міту була його смертю. Нікого вже ие захоплювало, ані нікому вже в історії не давало справж­нього натхнення походження від якогось мало відомого сина пророка чужого народу. Коли Ольжич уважає, що втрата міту про вище покликання й Божественне призначення України була її найбільшим нещастям, тоді слід цей момент — момент затрати Міту — віднести до втрати Мі ту Роду. Відродження цього Міту веде саме до відродження Нації і її великої віри. Але знов до­водиться ствердити, що розгляд цих правд веде в майбутнє-. Це знов один із тих моментів передвісницького прозріння Олега, що відкриває перед Нацією нові світи її затраченого Міту.

Увесь концентр ще не висказаного, але вже так гаряче упрагненого Ольжнчем Великого Міту, прагнення Великого, Ге­роїчного, Лицарського і Святого, замикає Ольжич в одній Ідеї і в одному символі „Сонця Слави". Ідея Слави, зрозуміла в по­точний спосіб, як подив до людей чи історії, як пам'ять менше або більше тривала, — була б наявно недостаточною, як найви­ща ідея української духовости. Але ж не так матеріялістично розумів Олег свій Символ „Сонця Слави":

„Ідея Слави ... вкороновує цілу тут накреслену україн­ську духовість. Випливає вона з цілости войовничого і героїч­ного світогляду народу і значить у своїй істоті моральний на­каз сповнення суспільно-етичного ідеалу" (Сонце Слави).

Слава в такому розумінні стає метафізичною сутністю, що обіймає собою усі найвищі духові якості нації, отже її ге­роїзм, лицарство, жертву, благословення і святість. Зов Слави — це здійснювання в героїчній борні оцих найвищих і божест­венних ідеалів нації. Це категоричний імператив її найвищої морально-ідейної суверенності!. Це лицарські чесноти поєднані з Божою Благодаттю. Це Призначення Нації. Це найвище і най-святішс чим горіло благородне серце Олега, а для чого він не знайшов ще іншого Символу.

„Міг великого Роду жене її (націю) вперед по історично­му шляху, що над ним світить Сонце провідної ідеї її свідомос­ти, — огненно сліпуче Сонце Слави, в боротьбі за яку нація знаходить своє світове післанництво" (Сонце Слави).

Не можна висловити цієї правди ясніше. Сонце Слави -— це Символ Призначення Нації, то її нація ще мусить знайти на своєму історичному шляху. Сонце Слави — це той основний гін і рушійна сила душі українського героя, що заведе його на

справжні висоти зрозуміння правдивого Призначення Нації. Ні­де так ясно як тут не виступає передвісницька роля Ольжича в шуканні Світової Місії України. Сонце Слави світитиме над цілим світом, а не над малою полосою нашої плянети.

Так зрозумілий Символ Сонця Слави стає Сонцем свідо­мости Нації, її Вічним і Божественним Духом.

Не той жебрак, хто просить хліба, Зіщулившись біля воріт, А той, у кого серце — крига, І він забув про давній світ.

Згубив він предків честь і славу І їхні всі забув діла, Згубив мету й всі ідеали —-Чесноти криє всі імла.

І він — порожня шкаралуща, Що тільки ззовні має вид, -А все найкраще, невмируще В нім зціпеніло в чорний лід.

Не той жебрак, хто без свитини Та до мети все поспіша, А той, хто тут без цілі гине — Погасла в нього вся душа.

І він такий убогий духом, Не може він нічого дать. Жебрак без хліба, без кожуха Піснями вміє потішать!

У нього світ, мов на долоні, Безцінний скарб — його душа,

І словом він серця полонить -

Минулу славу воскреша!

І людям він дає надхнення Змагатись, працювать, любить І сіє у серцях прозріння, 748 І для народу кличе жить!

(Студія містики символу)

Достойні Лицарі Ордену Бога Сонця! Достойні Лицарі — Борці за Волю України! Дорогі Друзі!

Сьогодні є відповідний час, щоб призадуматися над Пра­пором України, над його духовим змістом і його призначенням. Питання, хто є правдивим, духовим Прапороносцем цього Пра­пору, в'яжеться органічно із питанням його Суті і разом із ним буде природно розв'язане.

Прапор України є Синій і Жовтий.

Український нарід, прагнучи знайти якесь натхненне і глибше пояснення цих кольорів, зв'язує їх із блакиттю небес та із доспілим золотом буйних, пшеничних ланів України.

Пояснення інтуїційне і без сумніву вірне. Ми спробуємо дати йому відповідне поглиблення на основі Знання Таємного.

Знання Таємне — це та скарбниця Божественної Мудрости, тобто Теософії, чи Ґнози, — що зберігалася віками у най­глибшій тайні і давалася тільки пророкам-гієрофантам, проду-ховленим володарям народів, великим провідникам і учителям людства.