Всеволод Зіновійович Нестайко «Незвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо»

— Спати не можна. Ні хвилини. А то почнемо клювати носом, розморить — будемо як мокрі курки, і нічого не вийде, — сказав Кукурузо.

— Ти маєш рацію, — зітхнув я. І мені тут же захотілося спати.

Я широко розкрив очі, вдивляючись в темряву, в якій ледве–ледве можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою злипалися, і доводилося час від часу занурювати руку в воду і протирати їх.

Напевно, немає нічого важчого, ніж не спати, коли хочеться спати. І, напевно, немає довших хвилин, ніж ті томливі хвилини напівсонного очікування в темряві…

— Не спи, бо прогавить, — шипить з корми невидимий Кукурузо.

— Не спи!

— Та не сплю я, не сплю, чого ти! Час йде.

— Р–руки вверрх!

— Дядя міліціонер, сюди!… Дядя міліціонер, туди! І завмер злякавшись власного голосу.

— Руки вгору! Руки вгору! — Скоромовкою і вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.

Якусь мить було тихо, потім…

— Га? — Ніби недочув, запитала «грізна постать».

— Діду, це ви? — Плаксивим розгубленим голосом запитав нарешті Кукурузо.

— Так я ж, я, — сказав дід, підпливаючи до нас. — Не впізнали?… Так як же це вас розуміти? У розбійники, онучок, пішли, значить? Рушниця на людей наставляєш? З наукою нічого не вийшло, так в розбійники подалися?…

— Та що ви, діду? — Верескнув Кукурузо. — Таке скажете! Які там розбійники! Ось гляньте тільки! А ну присвітив, Павлуша.

— Ага, — сказав дід, — бачу. Мережі. Значить, не розбійники, а браконьєри ви… Обрадував, називається… Ті ж самі штани, тільки застібка ззаду.

— Та що ви, діду! Це ж не ми, це ж не наші. Це Книш. Ми вислідили його і хочемо затримати.

— Ось воно що? Книш? А ви не помиляєтесь?

— Так ми своїми очима бачили! — Тепер уже не втримався я. — І як ставив, і як вибирати один раз приїздив… Удвох з Шлеперка.

— Ну, тоді інша справа. Тоді ви молодці. Тільки рано ви його чекаєте. Він приїде під ранок, години в три–чотири. А зараз ще дванадцяти немає.

— Та ну! — Здивувався я.

— А ви думали, що вже й ніч пройшла? Давно чекаєте?

— Ось бідолахи. І не заснули. Ну так лягаєте, а я постояв, раз так. А потім розбуджу.

— Та що ви — мені зовсім не хочеться спати, — приндився Кукурузо.

- І мені, — змушений був сказати і я.

— Ну дивіться, — байдуже сказав дід і обережно став заганяти свій човник в очерети поруч з нашим.

— Діду, а ви як тут опинилися?

— Топитися їхав. З горя. Що у мене онук такий недолугий.

— Та не жартуйте, діду.

— Ось, цікаво мені з тобою жартувати!

— Ну, скажіть, діду, — канючив Кукурузо.

— Так я… — затнувся Кукурузо. Що ж тут скажеш?

— Ех–хе–хе, — сумно зітхнув дід. — Куди ж я міг їхати!… Тебе, дурника, шукав… Взявся це я сьогодні вдень рушницю своє чистити. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твоє почистити. Думаю, хоч і двієчник ти, а жалко — все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Дивлюсь — ні твого рушниці. Туди–сюди, всю хату перерив — нема. Невже, думаю, вкрав хтось? Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, на рахунку). Став здогадуватися. Тим більше, бачу, і стеганкі немає, в якій ти зі мною на полювання ходив… Але все-таки вирішив перевірити. І потяг аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої старі ноги жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, ясна річ, не знайшов… Ганні не став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні хлопець махнув, чортова душа. Я і сам туди пацаном колись тікав… Прийшов з Пісок — уже вечоріло. Треба б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно. Все-таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу тут собі знайшов. Чим вдома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю. І поїхав. Ось так-то…

Ми всього могли очікувати — і того, що дід буде сильно лаятися, і навіть вуха надере, як бувало. Але що дід говоритиме так просто і відверто, ми, звичайно, не думали. Ми принишкли і мовчали.

— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина чи ні? — З болем сказав дід.

— Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.

— А ти що думав — дід вічний?… На дев'яносто вже повернуло! Ще трохи — і шубовсть у могилу вниз головою. Недовго чекати вже…

— Я, може, ще навіть раніше вас помру. Пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.

— Е, синку, закон є: молоді можуть вмерти, старі повинні померти… Так уже заведено. І не потрібно в цьому змагатися. Краще в іншому чим–небудь.

— Діду, — жалібно сказав Кукурузо, — ви не говорите матері. Я вас прошу. А, діду?

— Та що там говорити. Нічим радувати.

— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменування здам.

— Побачимо… Лягайте–но поспіть небагато. Тому що в самий потрібний момент будете як черв'яки в непритомності. Ще довго чекати.

— А ви? Може, ви поспіть, а ми почергувати.

— Давай–давай! — Буркнув дід… Це вже було звичне дідове «давай–давай», і від нього стало легше.

Кукурузо більше не сперечався і слухняно став укладатися. Я, звичайно, теж.

Сон поборов мене відразу, як тільки я поклав голову.

І здалося мені, що не проспав я й хвилини, як хтось торкнув мене за плече. Я розкрив очі і в той же час відчув на своїх губах дотик зашкарублого дідова пальця. І відразу зрозумів, що потрібно мовчати.

Уже світало, і в сірій передсвітанковій імлі я побачив, що Кукурузо сидить на кормі і блимає заспаними очима. Я обережно підвівся і подивився на плесо. Книш сидів у човні і вибирав з мереж рибу. Шлеперка не було. Великі щуки, лящі і карасі мокро шльопалися на дно човна. Улов був багатющий!

— Ну, пішли, хлопці, — шепнув дід і голосно кашлянув: «Кха–кха!»

— Бог в допомогу, чоловіче добрий, — спокійно сказав дід, підпливаючи до Книша.

— Ги–ги… Зд–здрастуйте, — придуркувато вишкірився Книш. — Ну і налякали ви мене, діду. Я вже бог знає що подумав. Ги–ги.

— Рибку ловиш? — Так само спокійно запитав дід.

— Ага, ага… — закрутився на місці Книш. — Дивіться, скільки! Ось улов! Навіть сам не очікував… І ось тут буде. Я як раз про вас думав. Неодмінно, думаю, завезу дідові самих лучшенькіх. От добре, що ви зустрілися. Беріть, будь ласка, які на вас дивляться. Ось цю щучку, і карасиків цих, і лещіка… Куди вам покласти?

Книш взяв найбільшу щуку і вже нахилився, щоб кинути дідові в човник, але дід різким рухом відштовхнув його руку, і щука впала в воду — тільки бризки полетіли.

— Збирайся. Поїдемо, — строго сказав дід.

— Куди? Що? Ось жартують… Ги–ги, — знову ошкірився Книш.

— Збирайся, кажу! — Повторив дід.

— Та що ви? Ну навіщо? Це ви серйозно? Та почекайте… Хочете, я вам половину риби віддам. І чарку поставлю. І цукерок хлопцям куплю.

— Ех, даремно ти, чоловіче, живеш на світі. Тільки повітря отруює і продукти псуєш… Збирайся.

— Поганяй вперед!

— Відпустіть, Діду! Відпустіть, будь ласка!

— Діду, невже вам більше всіх треба? Відпустіть… Що я — у вас хіба що вкрав? Так чого ж ви… Відпустіть… Я вас дуже прошу… Пожалійте… Відпустіть.

— Ага, зрозуміло. Зайдіть в хату.

— Свідки, розпишіться, будь ласка. Ось тут, — і тицьнув пальцем, дивлячись на нас.

— Давай–давай, — сказав дід, розписався і передав ручку мені.

— Молодець. Добре розписуєшся… Потім сказав:

— Молодець, Рень, сідай! — Каже Галина Сидорівна.

— Так що — випробуємо?

— Давай, — кажу я.

Ми нахиляємося і ховаємося під парту. Кукурузо виймає з-за пазухи плоску жерстяну коробочку від цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, Шпунтики і дротики. Це винайдене нами механічне пристосування для розстібання гудзиків.

Офіційного назви воно ще не має і називається поки умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме «штукакенція», тому що кожен новий винахід обов'язково повинно мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто: прикладаєш до гудзика, натискаєш кнопку–і готово. Тільки спершу треба завести пружину. І ось Кукурузо бере і починає заводити.

Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але… Крраккк! — Раптом дзвінко на весь клас вдаряє пружина і, вискочивши з коробочки, б'є знизу Карафолька, який сидить попереду нас.

— Ввой! — Диким голосом скрикує Карафолька.

— У–у, тюхтій! — Шепочу я своєму другові.

Але — пізно. Як грім з неба, чується над нами сердитий голос Галини Сидорівни:

— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!