Всеволод Зіновійович Нестайко «Незвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо»
жүктеу/скачать 490 Kb.
|
|
Я повеселішав. І прощання здалося мені не таким сумним. — Не бійся, Робінзон, все буде добре, — бадьоро сказав я. — На такому острові не те що двадцять вісім — сто років прожити можна. Аби риба клювала. — Я теж так думаю. — Прощай! — Прощай! Я сів у човен і відштовхнувся веслом від берега. Останній зв'язок Робінзона Кукурузо з людством перервався. Він залишився один на безлюдному острові. Тепер, навіть якщо б він і захотів повернутися додому, він би не міг зробити цього сам, без сторонньої допомоги. Тому що у нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш. Я пропонував, щоб він залишив собі нашу «підводну» (ми ж могли скористатися для перевезення який завгодно човном), але він категорично відмовився. «Це несерйозно, — сказав він. — Це була б якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у справжнього Робінзона був транспорт, — навряд чи б він сидів так довго один на острові. Ні, треба по–справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутисятанній зв'язок Робінзона Кукурузо з людством перервався. Він залишився один на безлюдному острові. Тепер, навіть якщо б він і захотів повернутися додому, він би не міг зробити цього сам, без сторонньої допомоги. Тому що у нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш. Я пропонував, щоб він залишив собі нашу «підводну» (ми ж могли скористатися для перевезення який завгодно човном), але він категорично відмовився. «Це несерйозно, — сказав він. — Це була б якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у справжнього Робінзона був транспорт, — навряд чи б він сидів так довго один на острові. Ні, треба по–справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутися ».. Героїчний людина ця Робінзон Кукурузо! Глава IX Перший день на острові Переекзаменовки. Глава, розказана Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші Так от, коли відштовхнувся ти від берега і поїхав і коли зник уже за очеретом, лише зморшки на воді залишилися, — така раптом тиша настала, ніколи я такий тиші не чув(навіть тоді, коли мені вуха після першого мого пострілу з берданки заклало). Стою я і не дихаю, мов скам'янів. Тиша–тиша… Стою я і, що робити, не знаю. І поспішати мені не потрібно, і робити нічого. Хоч стій, хоч сиди, хоч через голову перекидався — все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього немає справи. Погано мені стало. І головне, ця клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево–нічого не допоможе. Не знаю, що б я робив, якщо не відчув би раптом, що хочу їсти. Ти ж пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що вдома добре і не поснідав. Це відразу привело мене до тями. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто знає, що далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав я підходяще місце, розмотав вудки, наживив, закинув. Чекаю. Сиджу, на поплавці дивлюся і чекаю. Чекаю, чекаю, чекаю… Поплавки навіть не ворушаться. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову. А голод мене все більше розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «клюйте, рибочкі! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочугано мені стало. І головне, ця клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево–нічого не допоможе. Не знаю, що б я робив, якщо не відчув би раптом, що хочу їсти. Ти ж пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що вдома добре і не поснідав. Це відразу привело мене до тями. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто знає, що далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав я підходяще місце, розмотав вудки, наживив, закинув. Чекаю. Сиджу, на поплавці дивлюся і чекаю. Чекаю, чекаю, чекаю… Поплавки навіть не ворушаться. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову. А голод мене все більше розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «клюйте, рибочкі! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу ». А поплавці, як цвяхи з дошки, стирчать собі просто з води — і все. Ні риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш.. А поплавці, як цвяхи з дошки, стирчать собі просто з води — і все. Ні риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш. Нервую я, весь час вудки смикаю, та тільки черв'яків на гачках витягаю. Хоч самих черв'яків їж. Тьфу! Сам розумію, що час непідходящий для вудіння, що клює або рано вранці, або під вечір, але мені від цього не легше. Не чекати ж до вечора — живіт так підтягне, дійду зовсім. Скінчилося тим, що зачепив я гачком за корч і волосінь обірвав. Пропав гачок — один з кращих, що ти мені подарував. Розсердився я, плюнув і пішов до торбі — не міг більше терпіти. Як дорвався, полторби харчів з'їв. Ліг на галявині животом вгору, дрімати почав і непомітно заснув… Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо відчув, що пече. Сонце смажить! Доторкнувся рукою до обличчя — щоки вогнем горять. Обпікся я на сонці. Пішов водою вмився — пече. Мокрої землі приклав — пече. Згадав — сметаною або кислим молоком потрібно. Та де ж се взяти — сметану! Ось тут я вперше відчув, що безлюдний острів–це безлюдний острів, а не наш колгосп «Світла зоря», де сметани цілі озера. А мені б зараз хоч ложку, хоч пів–ложки. Ох же і пече! Заліз я в курінь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, хоч і пече, та жити потрібно. Не можна ж двадцять вісім років у курені пролежати. Виліз, взяв сокиру, ніж твій і пішов вирізати топорище. Знайшов хороший сухий сук, вирізав топорище, почав обстругують і раптом скалку в палець загнав. Та таку болючу — під самий ніготь. Відразу палець в рот. Смокчу–не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б! Голкою б відразу вийняв… А де ж голка? У село за голкою бігти треба. «Біжи, чого ж ти не біжиш?» — Сам себе запитую. Трохи не заплакав я від безсилої люті. Таку потрібно річ, як голка, забув! Взяв гачок рибальський, почав колупати. Але боюся — колупаю обережно. Там же на кінці гачказазубрина: як заженеш, то, мало того що з скалкою, ще й з гачком у пальці ходити будеш. Ох і намучився я. Мокрий став. А скалку всю не вийняв — маленький кінчик залишився. І потім довго боліло. Добре ще, що наривати не стало. Сонце почало сідати, і я знову відчув голод. На торбу навіть дивитися боявся — знав, що якщо підійду до торбі, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тільки риба могла врятувати мене від голоду. Я знову закинув вудки. І на цей раз мені пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадів, коли витяг нарешті першого піскаря! Був він маленький, з палець, але для мене він був дорожчий півметрової щуки, яку ми з тобою впіймали минулого літа. Я навіть поцілував його, цього пескаріка. Потім пішли окунішкі, червонопірки, карасики… Я так захопився, що не помітив, як перекинулася бляшанка з хробаками. А коли побачив — вони вже розповзлися. Я навіть підскочив. Ой! Без черв'яків і риби не буде. Кинувся я на коліна,став повзати по берегу і збирати. Але більшість вже в землю позабирали, поховалися. До того ж темніти почало. Ледве я чверть банки назбирав… Рибу більше не ловив, вирішив черв'яків економити. Розпалив я багаття, почистив ту дрібноту, що впіймав, взявся юшку у старій каструльці варити. Варю і помічаю, що дуже швидко вода википає — весь час доливати доводиться. І під дном щось шипить. Придивився я — батюшки, та це ж моя каструлька тече–протікає! І як же це я раніше не помітив, що там дірки! Трохи не заплакав я від горя. Що ж я тепер робитиму! У такій каструлі тільки глину місити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А інший у мене немає і взяти ніде. На безлюдному острові я. Добре було Робінзону Крузо. Все потрібне викидало йому на берег море після корабельних аварій. Все абсолютно, навіть гроші. Захотів дванадцять сокир — на тобі дванадцять сокир. Захотів шовкові сорочки — на тобі шовкові сорочки… А мені хоч би одну кастрюлечку. Хоч би малесеньку. Та де там! Дочекаєшся тут в плавнях корабельної аварії! Дудки! Хоч сто років жди! Тільки один раз тут було справжнє корабельну аварію. Це коли київський мисливець Сидоренко рушницю втопив, та яка мені користь від цього. У мене своя берданка є. Ні, на корабельну аварію мені годі й сподіватися! Посьорбав я з огидою недовареною юшки, пожував напівсирої риби і сиджу. Вже зовсім стемніло. Навіть зірок на небі не видно — хмарно. Лише вуглинки в догорающей вогнищі жевріють. В животі холодно стало, і звідти в серце страх пробирається — слизький і противний. Треба щось робити, відволіктися. Поліз я в курінь, намацав ліхтарик,засвітив. Знайшов зошит свою за мовою (ти ж знаєш, я і зошити і граматику взяв, щоб дід думав, ніби я у тітки вчити буду). Олівець відшукав у торбі… Тебе це дивує, правда — не уроки я вчити зібрався? Ні! Хай буде тобі відомо, що Робінзон Крузо на острові щоденник вів, записував всі події, які з ним відбувалися. Що ж я — гірше за нього!Я ж, як і він, на безлюдному острові. А на безлюдному острові без щоденника не можна. Ну, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хорошіі погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав, підряд все писати — ти ж знаєш — я неможу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав "Пригоди" (це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Пригоди"(це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав "Пригоди" (це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Пригоди"(це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Довго я думав, довго гриз олівець і нарешті написав. Ось що в мене вийшло: Пригоди 1.Наловив риби і з'їв. Неприємності 1.Обпікся на сонці. 2.Загнав під ніготь скалку. 3.Втратив гачок (один з кращих). 4.З'їв полторби харчів. 5.Втекли майже всі черв'яки. 6.Протікає каструля, і я не знаю, в чому юшку варити (хоч в жмені вари). Як бачиш, пригода одне і маленьке, як той пескаріка (та й то я його в пригоди тільки по своїй доброті записав). А неприємностей аж шість, і всі здоровенні, як акули. Все це я писав, ліктем притискаючи зошит до коліна і жікая собі над вухом ліхтариком, бо вогнище вже догорів, а розпалювати його знову мені не хотілося (тільки не думай, що через те, що за хмизом треба було йти в темні- претемние зарості!). Ліхтарик твій дійсно вічний. Спасибі тобі за нього. Але це жіканье… Жікаешь — є світло. Чи не жікаешь — немає світла. Я жікал. Півгодини після цього у мене у вухах жікало від одного спогади. І рука оніміла. Написав я і думав, що все, — день скінчився і більше нічого не буде, ніяких подій. Не знав я, що мене чекає найголовніше пригода, — навіть не акула, а цілий кит. Спати мені не хотілося — я вдень виспався. Вийшов я з куреня, сів на березі, обхопив руками коліна, а думки різні в голові копошаться — про село, про школу, про тебе (щось ти там зараз поробляєш — давно спиш, повинно бути)… Молодий місяць через хмаринки вийшов, як шабля козацька, — висвітлив плесо тьмяно–срібним світлом. Невидимі качки просвистіли крилами над головою — і тихо. Вітрунемає, і навіть завжди шарудливі очерети мовчать, не шепочуться між собою. Я дивлюся на плесо і думаю. І раптом тінь лягла на плесо, довга–довга. Через очеретів виплив човен — без звуку, без єдиного сплеску, як привид. І це було найстрашніше (як уві сні). У човні на повний зріст стояв хтось високий і довгим веслом правил. Я закліпав — не примарилося чи… Ні! Човен плив прямо до острова. Збільшувався, збільшувався, як на екрані в кіно; у самого берега повернув і зник за прибережними кущами. Серце моє забилося. Хто це? Водяний? Лісовик? Нечиста сила?… Та що я! Це ж тільки старі неписьменні бабки вірять у всю цю чортівню. А я вірю в радіо, в телевізор, у космічні ракети! Ні, дурниці, не треба боятися!… І раптом я згадав Гуньку… Того самого блаженненького, ненормального Гуньку, який два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунька! А що, якщо це Гунька! Що, якщо він теж, як і я, живе у плавнях на якомусь безлюдному острові! Гунька! Він же не в собі, він же нічого не тямить. Він може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це, питається, звичайному, нормальному хлопцеві вночі робити в плавнях!), І задушить. Задушить — і нічого йому не доведеш. Хочкричи, хоч плач, хоч благай… Наче черви поповзли в мене по спині — мокрі, слизькі й холодні. І немов петлю хтось затягував на шиї — здавило горло, дихнути важко. Я завмер, прислухаючись. Навіть серце, здавалося, зупинилося, щоб я краще чув. Через кущів долинув сплеск, щось плюхнулося в воду — ніби когось з човна скинули. Може,це Гунька привіз когось і втопив… І тепер моя черга… Я не міг більше сидіти на місці. Зробив задерев'янілими ногами кілька кроків у темряву до куреня. І раптом на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечі. Я брикнув ногами, сіпнувся, впав. Хтось навалився на мене, дряпнув по обличчю і… Тут розповідь Робінзона Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому місці ахнув, перебив, і почалася розмова, якого читач не зрозуміє, поки не почує про те, що сталося в той день і в ту ніч з Павлушею Завгороднім Глава X Глава, яку розповідає Павлуша Завгородній. Про те, що він робив у той день і в ту ніч Залишив я, значить, Робінзона Кукурузо на острові і попрямував додому. Не встиг я проплисти півдороги, як сталося зі мною пригода. Дивлюся, в човні щось дуже багато води — майже половина. А хвилі немає, і бортом я не зачерпував. Що таке? Став придивлятися, глядь — а в днище, якраз посередині, дірка (три пальця всунути можна), і водазвідти б'є, навіть булькає. Ми колись саме з цією діркою найбільше і намучилися, березовий затичку вганяли, мастикою замазували. І ось вилетіла ця затичка і невідомо куди поділася, вода б'є, як з труби, що в задачах з арифметики — «через одну трубу вливається, з іншої виливається». З тією тільки різницею, що тут лише «вливається».І відповідь у цій задачі один, і дуже для мене неприємний. Не пройде і п'яти хвилин, набереться води до країв і… Без човна до села не допливу — дуже далеко. Та й стебла латаття, і водорості такі, що вмить ноги і руки обплутають, і від мене залишаться тільки бульбашки на воді. Замерзло у мене все всередині, затремтіло, а зверху піт виступив. «Невже кінець? — Думаю. — А я ж тільки в шостий клас перейшов. Я жити хочу. Я вирости хочу. І льотчиком стати… І на Гребенючка одружуватися (якщо нікого іншого не зустріч)лишив я, значить, Робінзона Кукурузо на острові і попрямував додому. Не встиг я проплисти півдороги, як сталося зі мною пригода. Дивлюся, в човні щось дуже багато води — майже половина. А хвилі немає, і бортом я не зачерпував. Що таке? Став придивлятися, глядь — а в днище, якраз посередині, дірка (три пальця всунути можна), і вода звідти б'є, навіть булькає. Ми колись саме з цією діркою найбільше і намучилися, березовий затичку вганяли, мастикою замазували. І ось вилетіла ця затичка і невідомо куди поділася, вода б'є, як з труби, що в задачах з арифметики — «через одну трубу вливається, з іншої виливається». З тією тільки різницею, що тут лише «вливається». І відповідь у цій задачі один, і дуже для мене неприємний. Не пройде і п'яти хвилин, набереться води до країв і… Без човна до села не допливу — дуже далеко. Тай стебла латаття, і водорості такі, що вмить ноги і руки обплутають, і від мене залишаться тільки бульбашки на воді. Замерзло у мене все всередині, затремтіло, а зверху піт виступив. «Невже кінець? — Думаю. — А я ж тільки в шостий клас перейшов. Я жити хочу. Я вирости хочу. І льотчиком стати… І на Гребенючка одружуватися (якщо нікого іншого не зустріч) ». Ні. Ні в якому разі не можна гинути. Треба негайно до якого-то–острову пристати, дірку закрити і воду вичерпати. Натиснув я на весло. А кругомсуцільні очерети — землю не видно. А вода все прибуває і прибуває — вже під колінами мені лоскоче. Я головою на всі боки кручу — сушу, землю виглядаю. Нарешті помітив острівець і з усіх сил — туди. Пристав якраз вчасно, бо від човна моєї залишилося тільки сантиметра два над водою — така собі рамочка з бортів пливе, — в середині вода і зовні вода, і рівень тієї води однаковий. А я в цій рамочці як портрет. Ще б трохи, і ніхто б мого портрета більше не побачив. Вискочив я, почав човен тягти — треба ж воду вилити. Тягну, а вона не тягнеться. Тягну, а вона не тягнеться. Ніби цвяхами до дна прибита. Що робити? Невже не витягну ніколи?! Що ж це виходить? Виходить, що я теж на безлюдному острові. Ой–ей–ей! Я не хочу! Я додому хочу. У мене ж немає нічого з собою. Голий пуп під сорочкою. Навіть ножика немає в кишені. Я ж не готувався зовсім. Це Кукурузо готувався. У нього все є. Їжі ціла торба, ліхтарик, навіть рушниця, не кажучи вже про вудках і черв'яків. І острів він вибрав хороший. А це хіба острів!Це кізяк якийсь, а не острів. І за розміром, і за якістю. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої немає. Сісти ніде. Суцільний бруд смердюча. Якщо жити на ньому, так тільки як лелека, одну ногу підібгавши. А я не лелека. Я п'ятикласник, в шостий перейшов. Я не можу жити на цьому острові. Помру я тут. Люди! Де ви?! Караул!. Ні. Ні в якому разі не можна гинути. Треба негайно до якого-то–острову пристати, дірку закрити і воду вичерпати. Натиснув я на весло. А кругом суцільні очерети — землю не видно. А вода все прибуває і прибуває — вже під колінами мені лоскоче. Я головою на всі боки кручу — сушу, землю виглядаю. Нарешті помітив острівець і з усіх сил — туди. Пристав якраз вчасно, бо від човна моєї залишилося тільки сантиметра два над водою — така собі рамочка з бортів пливе, — в середині вода і зовні вода, і рівень тієї води однаковий. А я в цій рамочці як портрет. Ще б трохи, і ніхто б мого портрета більше не побачив. Вискочив я, почав човен тягти — треба ж воду вилити. Тягну, а вона не тягнеться. Тягну, а вона не тягнеться. Ніби цвяхами до дна прибита. Що робити? Невже не витягну ніколи?! Що ж це виходить? Виходить, що я теж на безлюдному острові. Ой–ей–ей! Я не хочу! Я додому хочу. У мене ж немає нічого з собою. Голий пуп під сорочкою. Навіть ножика немає в кишені. Я ж не готувався зовсім. Це Кукурузо готувався. У нього все є. Їжі ціла торба, ліхтарик, навіть рушниця, не кажучи вже про вудках і черв'яків. І острів він вибрав хороший. А це хіба острів! Це кізяк якийсь, а не острів. І за розміром, і за якістю. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої немає. Сісти ніде. Суцільний бруд смердюча. Якщо жити на ньому, так тільки як лелека, одну ногу підібгавши. А я не лелека. Я п'ятикласник, в шостий перейшов. Я не можу жити на цьому острові. Помру я тут. Люди! Де ви?! Караул! Ну так! Докличешся тут людей! Тільки жаби квакають… Ніхто тут тебе не врятує, якщо сам не врятуєшся, дорогий товаришу Завгородній! Треба, треба рятуватися. Тьопаю я по бруду навколо човна, носом шмигають, що робити — розуму не прикладу. Пробував воду з човна вичерпувати. Та де ж її вичерпаєш, якщо вона знову через дірку набирається. Це все одно що річку вичерпувати. А що, якщо дірку чимось заткнути? Ідея! Нарвал я пучок трави, яка одна тільки на острові і росла, намацав дірку, заткнув. Знову почав вичерпувати. О! Пішло діло! Хоч помаленьку, але пішла. Сантиметр за сантиметром борти човна з–під води виростають. Вже й на берег тягти можна. Крекчучи, потягнув. Потяг. Є! Тепер треба нахилити човен — воду вилити, яка вже не вичерпується. А ну–ну! Ох і важко! Червоні круги перед очима пішли. А ну ще трохи! А ну!… Ф–фу! Нарешті! Молодець, Павлуша! Хлопець ти будь здоров! Ого–го–го! Стоголосою луною покотилася в плавнях радість моя нестримна… затикай тепер дірку трохи краще, щоб знову нічого не трапилося. Помахав я острову, якому так і судилося залишитися на віки вічні ненаселеним, і поїхав. До села дістався вже без пригод. Тільки по дорозі весь час на дірку поглядав (чи не тече) і кілька разів зупинявся, щоб перевірити. Трохи води, звичайно, просочувалося, але це не страшно. Приїхав я і відразу взявся човен лагодити. До обіду провозився, але всі дірки заново законопатили і гарненько просмолив. Поки зайнятий я був роботою, то ще нічого, а от коли скінчив, коли вийшов після обіду на вулицю, коли глянув на високу тополю за воротами, у якого ми щоранку зустрічалися з Кукурузо, щоб не розлучатися вже до самого вечора, то така туга мене охопила — хоч плач. Такий порожній здалася мені вулиця, все село, весь світ — як острів безлюдний. Є люди, і немає їх, тому що немає серед них друга мого кращого. Тиняюся я по селу, місця собі не знаходжу. І кожен куточок, кожен кущик і деревце кожне про нього мені нагадують. Ось тут ми в цурки–палки завжди грали… У цих кущах ховалися, коли щиглів ловили… На цьому дереві змагання верхолазів влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тоді гілка піді мною обламалася і я догори ногами на сучку повис, а потім впав прямо на голову і думав, що голова моя у плечі зовсім влізла — дихнути не міг. Ха–ха! А втім, ти не сміявся, ти мені штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!… І на велику китайську стіну я не можу дивитися. Там, за стіною, наш спільний ворог — Книш, якого мені тепер доведеться одному вистежувати і виводити на чисту воду. Ех, як тоскно займатися таким цікавим справою одному! А он верба над річкою стоїть. Чи знайдеться тепер хто–небудь з хлопців, хто стрибне з неї в воду. Ні, не знайдеться. Так і залишиться твій рекорд неперевершеним навіки. Ех, друг мій, друг, скільки б ще ти міг встановити таких рекордів! До пізнього вечора блукав я в самотині по пам'ятних для нас місць. Нарешті ліг спати. Я лежу, і не спиться мені. Я думаю. За вікном темно — хоч око виколи. На небі ні зірочки — хмарно. Що робить там, на безлюдному острові, друг мій Кукурузо? Спить чи що?… Навколо нікого. Догорів багаття, і з усіх боків насуваються чорні химерні страшні тіні… А він один, ні з ким словом перекинутися, тільки слухає, як стукає його серце… А що, якщо трапилося з ним що–небудь? І кричить, і кличе він на допомогу, і ніхто–ніхто не чує, тільки банькаті жаби байдуже кумкають у відповідь, та качки в очеретах крякають, та відлуння стоголосе котиться–котиться плавнями і не докочується до людей, губиться в густих очеретах. Хто ж допоможе йому? Я лежу, напружився весь, затамував подих. І раптом почулося мені, що десь далеко–далеко пронеслося тонке й тужливе: «А–а-а–а-а!…» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то дійсно голос–не розбереш… Але я чомусь впевнений, що друг у біді. І ніхто, ніхто не знає, де він. Крім мене. І ніхто дороги туди не знайде. Крім мене. І ніхто не допоможе йому. Крім мене… жүктеу/скачать 490 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|