Всеволод Зіновійович Нестайко «Незвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо»
жүктеу/скачать 490 Kb.
|
|
— Підемо, я покажу, де хмиз, — по–хазяйськи запропонував Кукурузо.
— Приймач. Портативний. На транзисторах… на напівпровідниках. Це я тільки у футлярі від фотоапарату його зібрав. Тому що іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна. Ось воно що! Так це переносний маленький радіоприймач. Як ми відразу не здогадалися! Про те, що такі є на світі, ми знали. Я в Києві бачив, та й у нас в сільмазі продавалися колись, «Турист» називаються. — Хороша штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скільки дав? — Що — дав? — Ну заплатив скільки? — Анітрохи. Сам зробив. — Що–що? — Кукурузо скривився і приставив долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув. — Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Ігор. Я ще раз хихикнув. — Ага, — криво посміхнувся Кукурузо. — Ну да. Я ж і питаю: скільки дав? У нас в сільмазі «Турист» продавався. Тридцять п'ять рублів. Красивий, під перламутр. Ну, а цей скільки? — Ось дивак, не вірить… Ну, як хочеш… З кущів вийшов вожатий: — Про що це ви, хлопці, сперечаєтеся? — Та нічого, просто так… — махнув рукою було Кукурузо, але потім, глянувши знизу на вожатого, несподівано єхидно запитав: — Скажіть, а у вас все піонери такі от… або тільки цей? — А що таке? — Та нічого… Просто він говорить, що цей промінчик сам зробив… Може, он та дівчинка справжній автомобіль сама зробила, а той штурман — «тільки так» в космос літав? — Щодо космосу і автомобіля не скажу, а от приймач він дійсно сам зробив. Це точно. Він у нас молодець! У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде. Вожатий говорив серйозно, без всяких жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис і зморщився, як футбольний м'яч, з якого випустили повітря. Глузливі вогники в очах погасли, кінці губ опустилися. Я теж був здивований. Мені чомусь завжди здавалося, що всі ці розумні зразково–показові ученічкі, які майструють діючі моделі кораблів і літаків, випилюють з фанери лобзиком різні мереживні полички і сотворяет інші виставкові штуки, від яких ахають вчителі та батьки, — всі ці «генії» обов'язково повинні бути кволі, довгоносі і в окулярах. І обов'язково «з привітом». Так я завжди думав. А тут перед нами стояв нормальний кирпатий хлопець — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фізкультурник. Його швидше можна було представити на спортмайданчику, серед галасливої ватаги спортсменів, ніж в тихій лабораторії, поглибленим в переплутані нутрощі якогось радіо. Ми мовчали розгублені і збиті з пантелику. Вожатий пильно подивився на нас і удавано сердито сказав: — Що ж ви, братці, розбовталися тут, а хмизу не несете. Люди ж голодні. А ну давайте швидше! Це відразу вивело нас із заціпеніння. Ми кинулися поспішно (навіть занадто поспішно) збирати сухі гілки. І через хвилину вже тягли на галявину великі оберемки хмизу. Особливо старався Кукурузо. Він тягнув таку величезну оберемок, що я боявся, щоб він собі живіт не надірвав. Голінасті дівчинка Валька, побачивши це, захоплено вигукнула: — Ого–го! І я не знаю, від чого більше був такий червоний Кукурузо: чи то від напруги, чи то від цього «ого–го». Він взагалі чомусь часто поглядав на ту Вальку. Знайшов на що дивитися! Страшило якесь! Худе, витрішкуватість, довгонога! Гірше Гребенючка в сто разів! Всі стояли на галявині і дивилися, як спритно Ігор розпалював багаття. Ти дивись, міської, а вміє… Незабаром посеред галявини велике багаття вже лизав небо вогненними язиками. — Ну, а чия черга сьогодні кашовар? — Запитав вожатий. — Сашка! — Вигукнула Валька. — Сашко, Сашко! Правильно! — Закричали звідусіль, і всі подивилися на штурмана. — Твоя? — Запитав вожатий. — Тільки так! — Сказав той. — Значить, нам сьогодні везе, — усміхнувся вожатий. — Щастить! Везе! Юшку! Сашок, обов'язково юшку! — Ушицю! — Злилися в одне десятки голосів. — Тільки так, — уперше за весь час посміхнувшись, закивав головою Сашко. Тепер, коли всі стояли разом біля вогнища, було особливо помітно, що Сашко дуже маленького зросту, нижче всіх. Може бути, тому він і тримався так серйозно й насуплено, щоб здаватися солідніше. А ще було видно, що всі його люблять і якщо жартують над цим його «тільки так», то зовсім не образливо, а швидше ласкаво. Сашко почав готувати сніданок. Дівчатка, в тому числі і Валька, допомагали йому, чистили картоплю і рибу, яку дістали з сітки, що була прив'язана до корми одного з шлюпок і опущена в воду. Решта піонери розбрелися по острову хто куди. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Ігорем. Ігор сидів на пеньку і стругав ножем паличку — видно, щось збирався майструвати. Ми з Кукурузо сиділи біля пенька навпочіпки, уткнувшись підборіддями в коліна, і задумливо копирсалися в землі. Потім Кукурузо кахикнув і, насупившись (щоб приховати збентеження), сказав хрипло: — Дай подивитися… приймач… Можна? Ігор одразу відклав ножик і паличку: — А чого ж… Звичайно. Будь ласка. Він відкрив футляр: — Ось настройка, це діапазони, це гучність, — показав, де що крутити.
— Не дихай туди. Запітніє і зіпсується. Ігор усміхнувся: — Та нічого. Від цього не зіпсується.
— Да–а… Цінна штука, — сказав нарешті Кукурузо і додав: — Ну, з фізики в тебе, звичайно, п'ятірка? — П'ятірка, — просто і без хвастощів відповів Ігор. — А двійки ти хапав коли–небудь? — З надією запитав Кукурузо. — Хоча б з поведінки, по співу, з малювання, чи що? Або круглий відмінник? — Відмінник, — ніби вибачаючись, сказав Ігор. — Всі учасники нашого походу — відмінники. Таке була умова.
— Дами завжди треба поступатися місцем, — сказала Валька, сідаючи на пеньок. Ігор підвівся і тільки посміхнувся у відповідь. Ми з Кукурузо здивовано перезирнулися. Добра справа! Тлумачного хлопця — фізкультурника, який сам змайстрував приймач, якесь довгонога страшило жбурляє на землю, ніби це не хлопець, а мішок з картоплею. А він тільки посміхається… Спробувала б мені зробити таке навіть Гребенючка, я б їй так дав, так дав, що вона десять разів перекинулася б! Стривайте, а що це з Кукурузо? — А ну дай мені! — Нахабно говорить Валька і простягає руку до приймача. І Кукурузо, теля, спокійнісінько віддає приймач. Ось дурень. Що це — її приймач, чи що? Чого це вона розпоряджається. Втім, всі ці бадьорі вигуки звучать, звичайно, тільки в моїй душі. Я мовчу. Це ж не мій приймач і не у мене його відбирають. Валька почала настроювати приймач, по–пташиному схиливши голову на плече і дивлячись в небо. Зловила якусь тягучу мелодію і раптом весело вигукнула: — О! О! Ми здивовано подивилися на неї — чого це вона волає? Мрійливо дивлячись на плесо і слухаючи музику, вона тихо сказала: — «Лебедине озеро»… Адажіо… Я скривився. Ось задавака! Каже таке, що нічого зрозуміти не можна. А Кукурузо напустив на себе серйозність і, насупивши брови, каже: — Ні, це озеро скоріше не лебедине, а качине. Лебеді у нас не водяться. Зате качок — тьма–тьмуща! Валька раптом як зарегоче: — Ой, тримайте мене! Ой, не можу! Ось дивак! Я ж не про це озеро, а про музику до балету композитора Чайковського «Лебедине озеро». Як раз зараз передають. Кукурузо — ніби хто особа окропом обшпарив. Вся кров, яка тільки в нього була, кинулася йому в обличчя. — Можна подумати, що я не знаю — сердито буркнув він. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для інтересу… Для сміху. Я відвернувся. Не можу дивитися в очі людині, яка нахабно бреше. Нічого він, Кукурузо, не знав, ніякого «Лебединого озера». Бо слух у нього був препоганий. Співати він міг тільки зі мною. Підтягувати. А у самого у нього всі пісні виходили на один мотив. Мені було прикро на Вальку, що вона змусила мого друга так безсовісно брехати. Івзагалі, чого вона пристала до нас?… І раптом, немов підслухавши мої думки, Валька різким рухом вимкнула приймач і сказала: — Ви на мене сердитесь, хлопці, так? Що я прийшла до вас і пристаю, так? Так я піду… Ви не гнівайтесь. Просто мені хотілося познайомитися з вами… І так вона це просто сказала, що мені стало незручно. І ні я, ні Кукурузо не знайшлися що відповісти. Валька встала, сунула Кукурузо в руки приймач і побігла до багаття. — Чудна якась… правда? — Знизавши плечима, ніяково сказав Кукурузо. — Вона хороший хлопець, — несподівано почервонівши, сказав Ігор, — У нас з нею все дружать… А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно поміняв батарейку.
— Пішли! — Сказав Ігор. Я як випив тоді з ранку склянку молока, так після цього макової росинки в роті не було. І пропозиція Ігоря мені, звичайно, дуже сподобалося. Думаю, що і Кукурузо хотів їсти не менше. Але несподівано він сказав Ігорю: — Ти йди, а ми тут посидимо. Ми як раз перед вашим, приїздом гарненько поснідали. Я закліпав очима і роззявив рот, але, звичайно, промовчав. — Та не вигадуйте, хлопці, ходімо! Такий юшки ви зроду не їли, ручаюсь! — Умовляв Ігор. Кукурузо вперто відмовлявся. Я, ковтаючи слину, підтримував його. Нарешті Ігор махнув рукою. — Та ну вас! Почекайте, я зараз вожатого на вас напущено! — І побіг до вогнища. Однак через хвилину замість вожатого прибігла довгонога Валька. І відразу накинулася на нас: — Це ще що таке?! А ну марш є вуха! Якби ви мене запросили, що, я хіба відмовилася б?! Я б відмовилася хіба, якщо б ви мене запросили?! А ну швидше! І, до моєї найбільшої радості, Кукурузо, який так вперто відмовлявся перед Ігорем, тут раптом вмить поступився і покірно поплентався за дівчиськом. І знову мені чомусь пригадалася Гребенючка… Я не знаю: чи то я був просто дуже голодний, то чи справді вуха була якась особливо смачна, але мені здалося, що я дійсно зроду не їв нічого подібного. А вже у вусі я розбирався. У нас, в нашому «рибальському» селі, вміли її варити, і сам я варив не раз. Але ця була на рідкість смачна. Всі прицмокували від задоволення і хвалили Сашка–штурмана. А він сидів біля котла з ополоником в руках, як завжди нахмурений, і уважно стежив, кому дати добавки. Тепер мені було зрозуміло, чому все так зраділи, що сьогодні черга Сашка готувати сніданок. Він був у них визнаним кашоварів. Незабаром всі наїлися і розляглися на траві навколо багаття — відпочити. Хтось перший тихо затягнув пісню, хтось підтримав, і пісня виросла, зміцніла і злетіла надплесом — навіть пригнулись очерети… Реве–е та сто–вогні Дніпр широкий. Сердитий вi-iтер за–Авіва–а… Як добре було ось так лежати на траві, дивитися в блакитну безодню неба і хором співати пісню. Здавалося, вся земля, весь світ чує її. Вожатий тихенько встав, пішов до човнів і повернувся з акордеоном. Пісня зазвучала ще сильніше, ще злагодженої… Коли закінчили «Реве та стогне…», вожатий сказав: — А тепер нашу, піонерську: «Взвейтесь вогнищами». Затягуй, Сашко. — Тільки так, — відгукнувся Сашко, прокашлявся, почекав, поки акордеон програє вступ.
— А тепер, може, нехай Валька станцює… «Зараз почне кривлятися, відмовлятися, а її будуть вмовляти», — подумав я. Але вона сказала без всякого: — Будь ласка. Можу станцювати. Тут я помітив, що Кукурузо чомусь почервонів і неспокійно засовався на місці. До речі, я ще й раніше, коли співали, звернув увагу на те, що мій друг весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зустрічалася з ним очима, він відразу відводив погляд. — Український танець козачок! — Оголосив вожатий і заграв на акордеоні. Валька почала танцювати. Над моїм вухом часто–часто, мов захеканий, наче це він сам танцює, дихав Кукурузо. А коли Валька скінчила танець і все заплескали, він не став плескати, а чомусь спохмурнів і відвернувся. Потім дівчинка в окулярах читала вірші Маяковського. Добре читала, тільки дуже кричала — мабуть, навіть в селі було чути. Загалом, вийшов несподіваний концерт художньої самодіяльності. А потім стали купатися. Ігор плавав кролем, Сашко–штурман — брасом, та й Валька нічого плавала (правда, по–дівчачому — задерши голову і пофиркуючи). Але стрибати у воду з верби ніхто не вмів. І ось тут-то мій друг Кукурузо показав, що таке васюковскіе хлопці. Видерся на саму верхівку, розгойдався, як мавпа, на гілці і ка–ак стрибне — майже хвилину летів і майже на середину плеса залетів. Всі тільки ахнули. А вожатий сказав: — Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобі треба в секцію зі стрибків у воду. Молодець! Мене розібрало, і я хотів довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки і поліз на вербу. Але мене спіткала невдача. Жахлива невдача. Я зачепився за сучок іроздер труси — так як роздер! — Зверху по стегну до самого низу (навіть гумка лопнула). Трохи не плачучи від сорому і горя, я безславно спустився вниз. Однак ніхто нестав сміятися з мене. Навпаки, всі мене заспокоювали: — Нічого, буває. З кожним може статися! Дівчатка навперебій пропонували зашити труси. Я категорично відмовився. Ви собі уявляєте–ви сидите без трусів, а дівчатка їх в цей час зашивають! Краще втопитися! Я взяв голку і нитку і поліз в курінь. Там, в напівтемряві, я довго й невміло орудував голкою, наколюючи собі пальці і ковтаючи сльози. Несподівано погляд мій упав на книжку, що лежала в кутку куреня і прикриту листям. Я зацікавився, потягнув її. Це була граматика. Я спершу здивувався, але потім згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб відвести очі дідові. В граматику була закладена зошит. Я розкрив зошит. (Хай вибачить мій друг мою цікавість!) На першій сторінці починався «Щоденник Робінзона Кукурузо». Що в ньому, ви вже знаєте: «пригоди» і «неприємності» першого дня. «А що далі?» — Поцікавився я. Перегорнув сторінку і… витріщив очі.Далі йшли вправи. Майже полтетраді було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменник, і на прикметник, і навіть на суфікси (на тих диявольських «дітей за сажею», які так підвели нас колись). Вправи були написані олівцем — так само, як і щоденник. Сумнівів не було — все це писалося вже тут, на острові. Так ось воно що! Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменування. Ах ти хитрун! Ах ти обманщик! Твоя гордість, твоя диявольська гордість заводія і отамана не дозволила тобі признатися, що ти старанно готуєшся до переекзаменування, і ти втік на острів і там зубрити граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів… Ну постривай! Ну дивись! Я тобі!… А втім, що «постривай», що «Дивись»? Хіба я скажу йому що–небудь? Хіба я йому ворог? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб залишився на другий рік? Та ні ж! Звичайно, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова! Нехай думає, що я ні про що навіть не здогадуюся! Нехай думає! Я швиденько поклав зошит і граматику на місце і прикрив листям — начебто і не торкався. Від мого відкриття мені відразу стало легко і весело — ніби після дощу сонце засяяло. Про сором і ганьба свій я і думати перестав. Бадьоро доштопал труси і зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали усміхатися. А Кукурузо сказав: — Велике діло труси! Без трусів — немає людини, а в трусах — є людина, і навіть ще усміхається, — і хихикнув, кинувши погляд на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні. І хоч дурне було це його дотепність, я не образився. Я благородно йому пробачив. — Ну, а тепер «Готуйся в дорогу», «Готуйся в дорогу», — проспівав вожатий. Піонери заметушилися. Це було для нас так несподівано, що ми з Кукурузо розгубилися. — Що, ви вже їдете? — Вирвалось у мене. - Їдемо, — сказав вожатий. — Ми й так затрималися. Адже зупинка на вашому острові у нас непередбачена. Ми ночували на березі, на лузі біля стогів. А вранці туди стадо пригнали. Дівчата у нас бойові, але з великою рогатою худобою не дуже дружать. Довелося поспіхом перебазуватися. Навіть поснідати там не встигли… А нам сьогодні ще до Андрушівки добратися треба. Завидна доберемося, як ви думаєте? — А чого… На таких човнах — звичайно, — впевнено сказав я. Кукурузо похмуро мовчав. До нас підійшли Ігор, Валька, Сашко–штурман і інші піонери: — Прощайте! — До побачення! — Будьте здорові! Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузо, сказала: — Ой, як шкода, що ми вже їдемо… І не дізнаємося навіть, як ви зловили свого браконьєра. Це ж так цікаво!… Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. — А знаєте що! А ви напишіть нам. Я вам залишу адресу, а ви напишіть — добре? — Сказала Валька. — Напишіть! — Звичайно! — Хай напишуть обов'язково. — Напишіть! Напишіть! — Закричали звідусіль. — Тільки так! — Відрубав Сашко–штурман.
— На, — сказала вона, простягаючи папірець Кукурузо. — Тільки дивись не загуби! Кукурузо нічого не відповів — мовчки сунув адресу за пазуху. Піонери сіли в шлюпки. — Заспіваймо їм на прощання пісню! — Крикнула Валька. — Заспівувачів, Сашко! І вони заспівали. Ми довго стояли на березі. Їх давно вже не було видно, а пісня все ще летіла над плавнями. Пісню дружби заспівує молодь, Молодь, молодь! Цю пісню не задушиш, не вб'єш, Не вб'єш, не вб'єш!… … А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися на нього можна годинами. Дивитися і думати. Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав: — Так, зараз техніка, воно взагалі, звичайно… будь здоров… Кажуть, в гудзику — приймач, в портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь заховати можна. — Що ж ти хочеш — на транзисторах, на напівпровідниках, — сказав я і почервонів.
— Ех, а здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Що–небудь особливе. Цікаве та незвичайне… Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані. По радіо. Між рогами натягнута антена. У вухо вставлений маленький промінчик (на транзисторах, звичайно)… Пасти таку корову — одне задоволення. Сидиш собі на баштані в діда Саливона, ух і кавуни ж там! Сидиш, їж, значить, кавун. Потім глянув на кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька в колгоспному просі. Ось зараза! Але ти не підіймаєш паніки, не схоплюєшся і не біжиш туди стрімголов. Ти спокійнісінько натискаєш кнопку і в мікрофон: «Манька–а! А ну тому, убоїще! Га–ля–ля–ля! Ех, а здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Що–небудь особливе. Цікаве та незвичайне… Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані. По радіо. Між рогами натягнута антена. У вухо вставлений маленький промінчик (на транзисторах, звичайно)… Пасти таку корову — одне задоволення. Сидиш собі на баштані в діда Саливона, ух і кавуни жтам! Сидиш, їж, значить, кавун. Потім глянув на кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька в колгоспному просі. Ось зараза! Але ти не підіймаєш паніки, не схоплюєшся і не біжиш туди стрімголов. Ти спокійнісінько натискаєш кнопку і в мікрофон: «Манька–а! А ну тому, убоїще! Га–ля–ля–ля! »І Манька, ніби її хтось батогом уздовж спини, — назад. А ти продовжуєш сидіти і їсти кавун. Красотища! Скажи?І Манька, ніби її хтось батогом уздовж спини, — назад. А ти продовжуєш сидіти і їсти кавун. Красотища! Скажи? — Ще б! Якщо б таке зробити, то взагалі!… — Кажу я, не знаходячи слів від захвату.
жүктеу/скачать 490 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|