Всеволод Зіновійович Нестайко «Незвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо»

— Скоро будуть у нас великі зміни… Як я тобі казав. Відомості точні.

— Не боюсь я вашого Шапки… Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова–голова, а це саме… Він у мене ось тут. — Книш показав кулак. — Я вже написав куди слід. Скоро вашому Шапці дадуть по ш–шапці… Фіть — і нема… Ги–ги–ик!

— Знову пише якусь собаку, — глузливо казав дід Варава. Скарги Книша, звичайно, шкоди голові ніякого не приносили.

— Четвертак, не менше, — говорить Книш.

— Двадцятку, більше не можу, — каже чоловік.

— Та ви знаєте, як я ризикую! Думаєте, хочеться у в'язниці сидіти? Четвертак, не менше.

— Ну добре, не по–вашому, не по–моєму — двадцять три.

— Тільки четвертак. Не можу менше. Не можу!

— Ага, що? — Говорив я, примружуючи правий.

— Слухай, — примружив Ява обидва ока, — а може, Книш шпигун? І це він нашу батьківщину продавав?

— Щось дуже дешево. Двадцять п'ять рублів за батьківщину?…

— А звідки ти знаєш, що рублів? Може, тисяч, а то й мільйонів.

— Ну да? — Недовірливо сказав я.

— Ось тобі й «ну так». Потрібно за ним стежити.

— Треба, — погодився я.

— А ну піди–но глянь на вулицю, чи немає кого, і хвіртку замкни. А то ще побачать ці злидні…

— Чув? Бачив? — Схвильовано шепнув Ява. Я не знав, що відповісти.

— Треба якось підгледіти, що вони будуть в хаті робити, — заявив Ява. — Може, шпигунські гроші в наволочку зашивати будуть або по рації передавати що–небудь…

— Давай переліземо через паркан, а потім на горіх, який біля хати, з нього через вікно все буде видно, — шепочу я.

— Гайда.

Ми не стали втрачати час і через якусь хвилину вже сиділи в густих гілках горіха і вдивлялися через вікно в хату Книшів. В хаті було темнувато, і ми не відразу розібрали, що там відбувається. Нарешті побачили, що Книш і Шлеперка сидять за столом з ложками в руках і щось їдять. Ми гарненько придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли… торт. Звичайний бісквітний торт з кремовими та шоколадними трояндами і вензелями. Їли торт ложками, як кашу.

— Ну все, продав! — Несподівано прошепотів Ява.

— Що продав? — Не зрозумів я.

— Батьківщину продав, іуда! Раз торти ложками наминають, значить, все! — Ява сказав так рішуче і переконано, немов торт був незаперечним доказом Книшова зради.

— А ви що тут робите?! Ах ви злодюги! Ах ви щенята! За чужим деревах лазите, стерво! Ось я вас зараз! Я вам ноги зі штанів витягла за таку справу! А ну слазьте, злодюгі!

— Дядя, дітей любити треба, — раптом жалібно сказав Ява.

— Так–так, нас треба любити, — підтакнув я, зі страхом прислухаючись, як тріщить піді мною гілка.

— Всі радянські люди люблять дітей, — продовжував Ява. — Про це і вчителька говорила, і в усіх газетах написано.

— Я вас полюблю! Я вас так полюблю, що опухнете! Ви хіба діти? Бандити ви, а не діти! Вбивати треба таких дітей!

— Дядьку, а ви знаєте, ми вас в Києві бачили. Як ви в парку з якимось дядьком торгувалися…

— Ну, чого ти причепився до дітей? Чого? Бач, як налякалися, Бідненька, особи на них немає…

— Так я хіба що? — Вже зовсім іншим тоном забурмотів Книш. — Я хіба бити, я тільки настрахати хотів, щоб по деревах не лазили.

— Не бійтеся, хлопчики. Слазьте і йдіть собі, йдіть, йдіть, — ласкаво промовила Шлеперка.

— Ну, що ти скажеш? — Запитав Ява.

— Ти дивись! Як він перелякався, коли ти сказав! Замовк, немов мова проковтнув. Значить, справа серйозна.

— А я тобі що говорив!

— Коротше, за ними треба стежити — це факт! Треба їх викрити! У що б то не стало, за всяку ціну! Не шкодуючи сил! Треба тепер все життя присвятити цьому!

— Бодай вони пропадом, ці суфікси, разом з префіксами і самої граматикою! І взагалі вона не потрібна! Не все одно, як писати — грамотно чи неграмотно. Аби зрозуміло було, — роздратовано каже Ява.

— А ну повтори!

— Суфікс «чик», а не «щик», який позначає професію, пишеться після де, ТЕ… зе… зе… — І по очах видно, що думки його десь далеко–далеко, в лісі чи на річці, серед галасливих очеретів, де хлюпоче риба, і крякає в заростях дика качка. — Зе… зе… де, ТЕ… зе… тьфу! — Ява не витримує: — А ну давай ти!

— Суфікс «чик», а не «щик» пишеться, коли основа закінчується на зе, де, ТЕ, се… се… се… — Далі цього чомусь не йде.

— Ні, ні, не підглядай. Ти на пам'ять.

— Ось заноза! — Сердиться Ява. — Якихось п'ять літер — і ніяк не запам'ятаєш. Коли пишеться «щик», легко — в усіх інших випадках, хоча таких випадків мільйон. А тут всього п'ять буквочек, після яких «чик», — і хоч ти трісни… Слухай, знаєш що — давай придумаємо на ці п'ять букв слово. Слово велике — його відразу видно, а буквочки, як комашки, маленькі, хіба їх запам'ятаєш.

— «Же–ле–зо», — каже Ява.

— «Ді–вер–сант», — кажу я.

— Чудове слово, ще краще, ніж «залізо», але куди ти дінеш «в», «р», «н», і як ти замість них вставиш «ж» і «з»?

Мучилися ми довго. Які тільки слова не брали! І «дот» і «динаміт», і «жовток», і «парасолька», і навіть «дизентерія». Всі вони були невідповідні.

— «Же-таки… жест»… — задумливо тягну я.

— А зе і де куди накажеш всунути?

— «До–о-лжность», — бурмоче Ява.

— Зе нету в твоїй «посади». І ли тут, ни. Не проходить така «посаду».

— А ну її в болото! — Сердиться Ява.

— «Бо–ло-то», — бурмочу я. — Тьху! Так і з глузду з'їхати можна!

— Слухай, — роздратовано каже Ява, — а хто сказав, що обов'язково потрібно тільки одне слово? А якщо два коротеньких? А ну, які там букви?… Де, ТЕ, зе, се, ШЕ… Значить, так… Де, ТЕ… де, ТЕ… Ну, так про що розмова? Де, те — це «діти». Ясно. Далі що там? Зе, се, ШЕ… се… се… ШЕ. «Са… жа»… «Са–жа»… «Діти», «сажа»… Залишається зе… зе… за… «Діти за сажею». Все… Готово.

— Що–готово? Дурниця якась! «Діти за сажею»… Ніякого сенсу!

— А якого тобі ще сенсу? Що ти — вірші складаєш, чи що? Тобі правило треба запам'ятати. Щоб знати, що після чого пишеться. А він — сенс, сенс!… «Діти за сажею». Я, наприклад, вже запам'ятав. «Діти за сажею» — «чик», все інше — «щик». Здорово! Майже як вірші.

— А взагалі нічого, запам'ятати можна, — погодився я.

— Не «нічого», а просто здорово! — Радів Ява. — От якби на всі правила таке попрідумивать! Відразу відмінниками можна стати. Ну ми і молодці! Генії!

— Чого це ви розспівалися? Напевно, забули, що сьогодні контрольна? — Запитала нас біля школи Ганя Гребенюк, наша однокласниця.

— Нічого ми, Гребенючка, не забули, — відповіли ми. І знову заспівали: — «Нам не страшний сірий вовк…»

Коли ми увійшли в клас, то помітили, що все дуже хвилюються. Особливо наш перший відмінник Стьопа Карафолька. Він сидів за партою білий як сметана і тремтів.

Краще зроду не отримувати п'ятірок, ніж так псувати здоров'я.

В клас увійшла Галина Сидорівна.

Всі поклали перед собою чисті аркуші паперу, взяли ручки і витягли шиї, як гуси, — приготувалися.

Галина Сидорівна почала диктувати:

— «Старий візник привіз в штаб білогвардійського перебіжчика». Я вмить уявив собі старого візника, схожого на діда Саливона, такого ж добродушно–лукавого і беззубого, який везе на бричці у штаб розгубленого, схожого на Карафолька, білогвардійського перебіжчика.

— «Старий… візник…» — чітко, за словами, диктувала Галина Сидорівна, походжаючи між партами.

— «… Візник…»