Всеволод Зіновійович Нестайко «Незвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо»
жүктеу/скачать 490 Kb.
|
|
Ні, не можу я спокійно спати, коли друг у біді. Не можу. — Мамо, — кажу, — я піду в двір спати. На сіно. Душно дуже. - Іди, — спросоння говорить мати. — Тільки ковдру візьми, сховайся добре. Я беру ковдру і виходжу з хати. І відразу потрапляю в густу і навіть ніби липку темряву. Іду майже навпомацки, як сліпий. Щоб ненароком не рипнути хвірткою, прокрадаюся в сад і вже там перелазив через паркан. Іду по селу, немов по лісі — темінь і тиша. Лише в одному місці миготить вогник. Це на стовпі біля сільради горить ліхтар. Вітер хитає його, і круглу пляму світла ковзає по землі, немов гойдалки. А далі знову темрява. Я двічі вже спотикався і мало не впав. Ось і річка. Тут трохи світліше. Тьмяно блищить вода. Я сідаю в човен, обережно, щоб не замочити, кладу на ніс ковдру (чого я його взяв — сам не знаю) і вирушаю. Руки мої — ніби не мої. Гребуть механічно — я їх не відчуваю. І все тіло — не моє: якесь дерев'яне. Ніби не в дійсності все відбувається, а в бреду якомусь. Аби не збитися зі шляху, аби не заблукати!… Перший плесо. Стружка. Другий плесо. Тепер направо… Он той гнилий острівець, на якому я мало не залишився назавжди… Правильно. Правильно я пливу. За хмар визирнув місяць, і не тільки в плавнях, айв душі моїй одразу стало світліше і веселіше. Ще трохи, ще… Вже близько. Ось ще ця стружка, потім поворот і — наче з вузенької вулички виїхав я на величезну площу. Широкий рівний плесо відбивав рогата місяць і срібні кучері залитих сяйвом хмар, і здалася мені раптом зелена громада острова гігантською казковою горою серед безкрайнього моря, і до гори тієї далеко–далеко, на горизонті вона, а сам я маленький–маленький, як комашка. Здавалося мені, що я навіть чудові міста на схилах гори з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплелися вербові гілки) і вершників бачу, які мчать по звивистих гірських дорогах, і навіть чую цокіт копит (це дзвенить у мене у вухах від тиші)… Ось адже часом примхи. І тим неправдоподібніше і фантастичнее здалося мені те, що я раптом побачив наяву. А побачив я величезну сіру постать в човні у самого берега — ніби Гулівер вторгся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто це? Кукурузо? Але в нього ж немає човна! Рибак якийсь? Але рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні, таще вночі. Риба і у самого села прекрасно ловиться… Лиходій? Пірат?… Серце моє покотилося–покотилося кудись вниз… Тим часом човен зникла за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернути і як можна швидше рвонути назад. Але я втримався. Адже там, на острові, Кукурузо, мій друг, зовсім один. Я ж пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю хвилину моя допомога йому найпотрібніше. Адже у мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно небезпечний злодій і хоче заподіяти моєму другові зло, я врятую одного, ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло і направив човен до берега. Пристав, виліз і обережно почав крастися в глиб острова. Кукурузо, певно, в курені —швидше за все, спить і нічого не підозрює, — не чути ні звуку. Звати його небезпечно — відразу залучиш увагу незнайомця. Ох, як темно, які хащі! Нічого не видно… Раптово, десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце моє зупинилося. Що це?… Що?… Ой! А що, якщо це… якщо це він уже втопив мого друга! Мене кинуло в холодний піт. Пройшла хвилина… друга. Я стояв в цілковитій темряві, витягнувши вперед руки, і не міг поворухнутися. І раптом… раптом на мої руки хтось натрапив. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою стиснулися, вчепилися в його груди. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе (є такий прийом в боротьбі самбо, ми з Кукурузо його знаємо).Я скрикнув і скажено замолотив руками і ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому — здається, по обличчю, з усіх сил рвонувся, скочив на ноги і кинувся бігти. Я мчав крізь гущавину, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону я вскочив у човен і, схопивши весло, став відгрібати від берега. Ніколи я не гріб так відчайдушно — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні. Погоні не було видно… Отямився я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від страху. Але, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже всю дорогу біг — у цілковитій безпеці я міг відчувати себе тільки в своєму дворі. Мокрий кінець ковдри (я таки замочив його) тьопав мене по спині, немов підганяв… Як колода, впав я у сіно біля сарая і довго лежав не рухаючись, наче без свідомості, — приходив до тями. В голові одна за одною проносилися картини щойно пережитого. Що ж сталося?… Хто це був?… Невже Кукурузо загинув? Що робити?… Може, розбудити батька, все розказати, зібрати людей і — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Якщо моя сутичка з незнайомцем (тепер я вже майже пишався нею) розбудила його і дала можливість благополучно уникнути зустрічі з лиходієм? Але я не був упевнений в цьому. І тоді, якщо я приведу людей, таємниця Кукурузо розкриється і вийде, що я змінив… О ні! Змінити другу — ні за що! Я ніколи не піду на зраду. Все, що завгодно, тільки не це. Але що мені робити? Що ж робити?… Довго я мучився, але так нічого і не зміг придумати. Нарешті втома і сон здолали мене і я заснув… Нічне пригода було таке неправдоподібне, що коли я вранці прокинувся, то подумав — не наснилося чи це мені… Але от до мене підійшла мати, схилилася: — Ну як спалося надворі, синку?… О, чого це в тебе ковдру мокре? Хіба вночі дощ був? — Так це… це… я… води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком.
— Мама! — Крикнув я. — Дайте молока, будь ласка, швидше, тому що я біжу. — Куди це ти? Зараз снідати будемо. — Так я потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку. Ти хоч хліба візьми. Випив я одним залпом стакан молока, відрізав великий шматок хліба — за пазуху і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону прямо на діда Вараву налетів — трохи з ніг не збив. Він навіть похитнувся. Тю на тебе! — Буркнув сердито. — Бач розігнався — як заєць з чужого поля. — Вибачте!… Здравствуйте, діду! — Здоров. Куди це тебе несе? Людей з ніг збиваєш. — Так я на річку, на рибалку з хлопцями домовився. — Проспав? — Уже співчутливо й водночас докірливо запитав дід. — Ага!… Так я побіжу! Вибачте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівалиАга!… Так я побіжу! Вибачте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівали ».. Глава XI Цей пірат З хвилюванням підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим сильніше билося моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий… І раптом — ого–го–го–го–го!… Я побачив Кукурузо. Живий і неушкоджений стояв він на березі, висунувши з кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений, і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо! Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутися і обійняти його на радощах, але я стримався. Я лише штовхнув його в плече і спитав: — Ну як? Як ти тут? — Нічого, — ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшись рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було–о-о… — Що?! — Запитав я як ні в чому не бувало, ніби й не підозрював нічого. — Та все одно, ти не повіриш, подумаєш, що я брешу… — Ну? — Пірати на мене напали вночі. Ось тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті! Думав, що загину. Ось бачиш… — Він тицьнув пальцем у подряпину на щоці, потім задерсорочку і показав синець на боці. — Ну? Ну? — З нетерпінням запитав я. — Як же це було? — Почекай. Я все по порядку… — І Кукурузо почав розповідати мені те, що ви вже знаєте.
— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смешочкі. Спробував би ти. — А ну повтори ще, як все було — про цю бійку, — попросив я. Кукурузо повторив. Я похитав головою, зітхнув і сказав: — Це я був. Кукурузо вирячився на мене як баран на нові ворота, потім мовчки склав дулю і підніс до мого носа: — На! Я відвів його дулю і повторив: — Це точно був я… Дивись. — Я відвернув штанину і показав на нозі під коліном здоровенну садно. — Твоя робота. І я розповів йому все, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки очима кліпав. — Так виходить, що це… що це… ми з тобою билися?… А мені здалося, що був хтось здоровенний такий… — А мені, думаєш, немає. Прямо велетень! Ми глянули один на одного і засміялися. — Ось здорово!… — Ось це так!
— А я? — Хоч би слово сказав. — А ти чого ж як води в рот набрав? — З переляку. — «З переляку»! — А незнайомець, значить, і не вилазив з човна? — Не вилазив. — А куди ж він подівся потім? — Зник кудись. Поїхав. Я на дерево з переляку махнув — всю ніч, як мавпа, на гілці просидів, до світанку. І очей не стулив. Тільки як розвиднілося, вниз спустився та подрімав небагато. — А чого він приїжджав, як ти думаєш? — А я знаю? Вже не в гості до мене, у всякому разі. — А ти чув, як у воду шубовснуло щось? — Чув, звичайно. У мене в животі навіть тенькнуло. — Може, це вбивця небудь жертву свою втопив. Або злодій скарб ховав… А? — Хто його знає. Пішли глянемо, що там робиться. — А ти хіба не дивився ще? — Не встиг. Тільки зібрався — як ти приїхав. Та й з берега погано — там очерет густі дуже. На човні треба. Ми сіли в човен і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі був незнайомець. І хоч був ранок і світило сонце, серця наші бились тривожно — ми не знали, що нас чекає там, за очеретами. А що, якщо справді щось жахливе… Я гріб, а Кукурузо сидів на носі, вдивляючись вперед. Човен повільно обгинала прибережні очерети. Мені через очеретів ще нічого не було видно, коли Кукурузо раптом вигукнув: — О!… Все ясно! Я натиснув на весло і через секунду побачив сам: на темній воді гігантським пунктиром біліли поплавці великий рибальської мережі. — Так ось воно що! Ось що шубовснули у воду! Ти прав, Кукурузо. Це був пірат. Справжнісінький пірат. Браконьєр. О, ми знали, ми добре знали, що це таке — браконьєр! Браконьєр — це не мисливець, це не рибалка, це лиходій, вбивця. Я пам'ятаю, як одного разу взимку дід Варава привіз додому на санях смертельно пораненого лосеняти. Якийсь браконьєр підстрелив його, але зауважив мисливців і втік. Лосенок лежав нерухомо, і лише губи в нього тремтіли, ніби він хотів щось сказати, і очі дивилися зі смертельною тугою, здавалося, ось–ось заплачуть. Я і зараз бачу ці очі. Як не намагався дід Варава — врятувати лосеняти було вже неможливо… Ми ненавиділи браконьєрів. Ловити рибу великою мережею було браконьєрством. Це не була спортивна ловля. Це було хижацьке, розбійницьке винищення риби. Ми добре знали це. — Ну що? Що ти скажеш? — Запитав Кукурузо. — Хто це міг бути? — Не знаю. Невже хтось з нашого села? — В усякому разі, браконьєр. Це факт. Що ж будемо робити? — Не знаю. Їхати в село повідомити? Не встигнемо. Він ось–ось приїде вибирати. Раз вночі ставив і на світанку ще не вибрав, значить, з хвилини на хвилину приїде. Це точно. Може, він уже пливе десь тут, за очеретами.
— А що ж ти йому зробиш? Не дозволиш? Та він нас тут втопить, як кошенят. Ніхто й знати не буде. І не почує і не побачить… — Заєць ти полохливий!
— Звичайно, якщо ти будеш тари–бари розводити, так він приїде, і ми нічого не встигнемо. — А що ти хочеш встигнути? — «Що, що»!… Давай хоч рибу виберемо і випустимо, щоб йому не дісталася… — А якщо він нагряне? — Ну ти як Карафолька! «Якщо, якщо»! Якщо тільки мовою базікати, так, звичайно, нагряне і… А ну тебе! — Кукурузо перехилився через борт, схопив кінець мережі і потягнув в човен. І відразу забився, заблискав на сонці великий, круглий, як тарілка, карась. — Ну ж, допомагай! Я кинувся допомагати… Зроду не бачив я стільки риби, і такої великої. Ми вибирали її і відкидали в воду подалі від човна, щоб вона знову не потрапила в мережі. Ми поспішали, весь час озиралися, боячись, що ось–ось з'явиться господар мереж. Ми до крові іскололі собі руки об гострі плавники йоржів, порізали пальці об зябра щук. Але ніколи було звертати на це увагу. А одна щука… Ох же щучіще! Ми ледве перетягнули її через борт. Ну як теля прямо! Більше метра завдовжки. Цілу хвилину ми не могли відірвати від неї захоплених очей. Все-таки ми були рибалки. Зроду нам не доводилося тримати в руках такої щуки. І, може, й не доведеться ніколи. Ми разом зітхнули і, крекчучи від натуги, шубовснув її в воду. На прощання вона так вдарила хвостом, що ледь не перекинувся човен. Виплутуватися рибу з мереж ставало все важче — ми втомилися. А вибрали тільки половину. — Знаєш що, — сказав я, рішуче шморгнувши носом, — ріж мережа ножем! Щоб вона пропала, ця браконьєрська мережа! Чого її жаліти? — Правильно, — сказав Кукурузо, витяг з кишені мій колишній гострий, як бритва, ніж, і справа пішла веселіше…
— Ну все, тепер гайда!… Нам дуже пощастило, просто здорово. Тільки ми витягнули на берег човен, тільки замаскували її в кущах, як за очеретами, там де ми щойно були, пролунали голоси. Спершуми не чули, про що говорять. Розрізняли тільки, що один голос чоловічий, інший жіночий. Потім ми обережно підібралися до самого очерету, навіть у воду залізли, — прислухалися. — Що за чорт… немає нічого, — бубонів чоловічий голос. — Тому що ти, напевно, ставив так! Тюхтій! — Роздратовано скрипів жіночий. — Та так само, як завжди, ставив! І в тому ж місці. Завжди стільки риби було, а тут… — О, дивись, і мережа порвана! — Ох ти! У самому справі! І тут… і тут… Що ж це таке? — А то таке, що ти порвав її, негідник! Скільки разів я тобі казала, щоб ти обережненько! Такі гроші віддали за цю мережу! А тепер! Плакали мої грошики. Ой, горе ж моє, горе з таким чоловіком! Ну дивися, ну дивися, що стало з мережею! О господи! — Та не винуватий я, їй–богу, не винний. Не рвав я мережі. Цілісінький вчора були. Щоб я бога не бачив! Ми принишкли, завмерли за очеретами. — Книші! — Ледве чутно шепоче Кукурузо. Я мовчки киваю головою. Я давно вже дізнався голосу, а це: «Щоб я бога не бачив!» — Розвіяло останні сумніви. Глава XII Несподівані гості. Ігор, Валька та інші Я не знаю точно, що відчувають прикордонники, коли лежать в засідці і чують розмову шпигунів, але мені здається, що ми відчували щось дуже схоже. Ми забули про все насвіті. Ми думали тільки, щоб не пропустити жодного слова і щоб не видати себе. Шлеперка говорила роздратовано і сердито: — Ну! Ну що я тепер людям скажу?! Завтра ж увечері приїдуть. Близький тобі світ — з Києва мотоцикл ганяти. Та й гроші пропадуть… Всю ніч сьогодні будеш сидіти, поки мережі не починаєш. Щоб завтра мені ввечері поставив! А я вже їх якось умовлю переночувати. Доведеться за півлітра збігати… Ох, горе моє! Ну, почекай! Я тобі цього пів–літри не прощу! Це сліз моїх півлітра! Дорого тобі обійдеться ця півлітра, нелюд! Книш тільки зітхнув. — Ну давай, давай поїхали вже. Колупається, як неживий! Це були останні слова, які ми почули. Через очеретів нам не було видно Книшів, і тому ми ще кілька хвилин напружено прислухалися, поки не переконалися, що їх вже немає. — Так! Тепер все ясно, — сказав нарешті Кукурузо. — А ти думав — шпигун. — А що? Може і шпигун. Суслик, а не людина. Довгоносик. — Так, тепер зрозуміло — і та торгівля в парку, і ті здоровані на мотоциклі, і все інше. Ось гадюка! Так він всю рибу знищить. — Що ж будемо робити? Завтра він знову поставить мережі і якщо… Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня: Хай завжди буде сонце, Хай завжди буде небо, Хай завжди буде мама, Нехай завжди буду я! Голоси були хлопчачі і дівчачі — бадьорі голоси. Здавалося, що прямо по воді і болоту крокує крізь очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано переглянулися. Що таке? Потім схопилися і побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили — заважали очерети. — А ну гайда на дерево! — Крикнув Кукурузо. Ми швидко видерлися на стару вербу, під якою стояв курінь, — це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: з стружки на плесо випливали, ніби лебеді, шлюпки. В шлюпках сиділи піонери в білих майках, в білих панамках. У першій шлюпці стояв на весь зріст стрункий високий хлопець у білих штанях, без майки. Це був, напевно, вожатий. Під бронзовою шкірою його виділялися могутні м'язи. Здавалося, цей хлопець зійшов прямо з фізкультурного плаката: «Готуйся до здачі на значок ГТО!» Але ось пісня скінчилася, і вожатий голосно сказав: — Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку. Як ви вважаєте, товаришу штурман? — Схилився він до маленького вилицюватому хлопчині з насупленими бровами, який сидів на кормі. Тільки так! — Дуже серйозно відповів той. Всі чомусь засміялися. — Тоді тримайте курс на острів, штурман! — В тон йому сказав вожатий. — Тільки так! — Повторив хлопчина.
— О! Дивіться! Тут хтось живе! Всі збіглися. Підійшов і вожатий… Смаглявий спритний хлопчисько з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і відразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик, який я привіз Кукурузо з Києва. — Ліхтарик, — пояснив він, — механічний. З магнето. Дає струм лише тоді, коли натискаєш на цю ручку. І почав жікать, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці. Голінасті дівчисько теж прошмигнула в курінь і витягла звідти рушницю. — Дивіться, сьогодення, мисливську… — Ой, обережно: може, вона заряджена. Ще вистрілить випадково! — Заверещав хтось із дівчаток.
— А ну не чіпайте! Всі відразу підняли голови. Ховатися більше не було сенсу. Ми злізли з дерева. І відразу нас обступили піонери. — А хто ви такі? — Що ви тут робите? — Це ваш курінь? - І рушниця ваше? — Ви мисливці? — Ви тут живете?
— Так, вони, напевно, просто рибалять тут… — Або з дому втекли. — Або в індіанців грають. Як «Маленькі дикуни» Сетона–Томпсона. Пам'ятаєте? — Або в робинзонов… Правда ж?
— Ні в що ми не граємо… У нас відповідальне завдання. Ми браконьєра ловимо. — Ну–у? — Ось це здорово! — А хто ж вам доручив? — Чому це нам хтось повинен доручати? — Зневажливо хмикнув Кукурузо. — Ми його самі вислідили і самі ловимо. Помітивши, з яким серйозним інтересом дивляться на нього піонери, Кукурузо зовсім осмілів: — А ну поклади рушницю. І ліхтарик віддай. Ліхтарик і рушниця негайно були покладені на місце. — А все-таки, як ви вистежили браконьєра? І як ви його будете ловити? — Запитав смаглявий хлопчина з фотоапаратом. - І рушниця у вас теж для цього? Щоб ловити? — Запитала голінасті дівчисько. Я вирішив, що треба перевести розмову на щось інше. — А у вас що–похід? — Поспішно запитав я. — Або просто так — прогулянка? І звідки ви взагалі прибутку? — Ми з Києва. Юні слідопити. У нас похід по місцях партизанських боїв, — охоче пояснив хлопець з фотоапаратом. — Тільки так! — Підтвердив штурман. — Ми вже додому повертаємося. Три тижні в поході — додала голінасті дівчисько. — Не перебільшуй, Валька! Не три тижні, а дев'ятнадцять днів. Сьогодні двадцятий, — втрутилася в розмову остроносенькая дівчинка в окулярах. — А ви не боїтеся заблукати в наших плавнях? Вони ж знаєте які! — Та в нас же і карта і компас. Чого ж боятися! — Послухай, Ігор! — Звернувся до хлопчині з фотоапаратом вожатий. — Треба ось що з'ясувати. Якщо хлопці справді ловлять браконьєра, може, ми їм тут перешкодимо. Нас багато, ми шумимо — ще злякай його. Ви не соромтеся, скажіть — якщо так, ми можемо переїхати в інше місце. Нам же все одно.
— Та чого там, залишайтеся, — сказав Кукурузо. — Він приїде тільки вночі, та й то не сьогодні, а завтра. Так що до завтрашнього вечора ви нам не заважаєте. — Ну дивіться, — сказав вожатий і звернувся до піонерів: — Раз так, виймайте продукти, розпалюйте багаття — будемо сніданок готувати. — Тільки так! — Авторитетно підтвердив маленький вилицюватий штурман. Піонери одразу знову загаласували і побігли до шлюпок. — Ти, Ігоре, займись вогнищем, — сказав вожатий. — Ти у нас майстер. жүктеу/скачать 490 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|