За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора юридичних наук, професора О. О. Погрібного

§ 4. Органи державного контролю та інспекції в АПК

Державно-правове регулювання агропромисловим комплексом, крім функцій управління, передбачає здійснення органами держав­ного управління державного контролю за додержанням аграрного законодавства всіма аграрними товаровиробниками.

Міністерство аграрної політики України здійснює на підприємс­твах всіх форм власності державний контроль за якістю сільсько­господарської продукції та сировини під час їх виробництва, пере­робки, зберігання та реалізації, в тому числі під час проведення експортно-імпортних операцій, а також за якістю насіння і племін­них ресурсів.

При Міністерстві аграрної політики України на підставі наказу від 8 листопада 2000 р. № 222 створені і діють відповідні структур­ні підрозділи. Управління ревізії і контролю є самостійним струк­турним підрозділом центрального апарату Міністерства аграрної політики України (діє на підставі Положення про Департамент стратегії розвитку аграрної економіки, затвердженого вищевказа­ним наказом.

На нього покладено функції організації і проведення згідно з чинним законодавством ревізій та перевірок господарсько-фінан­сової діяльності державних підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства.

Це управління контролює цільове та ефективне використання бюджетних коштів, матеріальних і фінансових ресурсів, збережен­ня державного майна, правильність і достовірність ведення бухгал­терського обліку, виявлення та усунення фактів порушення фінан­сової дисципліни, викриває нанесені збитки, безгосподарність і марнотратство, перекручення звітності на підприємствах, в устано­вах і організаціях, що належать до сфери управління міністерства.

Мінагрополітики України має в своїй структурі Головну держав­ну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продукції. її правове становище визначено в Положенні про Головну держав­ну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продук­ції (відділ) Міністерства аграрної політики України (затверджено вищевказаним наказом).

Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогос­подарської продукції, до складу якої входять Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) та Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція), є структурним підрозділом Міністерства аграрної політики України. Вона здійснює свою ді­яльність через інспекції якості та формування ресурсів сільськогос­подарської продукції Автономної Республіки Крим, обласних, Се­вастопольської міської державних адміністрацій і державні хлібні інспекції Автономної Республіки Крим та областей.

Основними її повноваженнями є: організація роботи відповід­них служб з питань формування державних та регіональних ресур­сів сільськогосподарської продукції, її якості, сприяння здійснен­ню заходів щодо державної підтримки товаровиробників, цільово­го використання бюджетних коштів, а також забезпечення держав­ного контролю за якістю, збереженням та раціональним викорис­танням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів; підго­товка та внесення у встановленому порядку керівництву міністерс­тва пропозицій щодо удосконалення нормативно-правових актів, які регламентують закупівлю сільськогосподарської продукції і си­ровини в державні та регіональні фонди, організація їх виконання, здійснення систематичного контролю за реалізацією законодавчих актів на місцях; організація проведення державного нагляду за дот­риманням товаровиробниками, закупівельними організаціями і пе­реробними підприємствами стандартів, технічних умов, інструкцій, вказівок щодо правильності приймання, розрахунків та визначення якості сільськогосподарської продукції, зокрема зерна і продуктів його переробки, бобових і олійних культур.

Державна інспекція по нагляду за технічним станом машин, об­ладнання та якістю пально-мастильних матеріалів є окремим під­розділом Міністерства аграрної політики України, яка діє на під­ставі Положення, затвердженого вищевказаним наказом, і забезпе­чує в межах наданих повноважень реалізацію державної політики з питань нагляду за технічним станом машин та обладнання підпри­ємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а та­кож здійснення через систему органів Держтехнагляду державного технічного нагляду за дотриманням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами правил техніч­ної експлуатації та вибракування машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, тракторних причепів, посівних та збираль­них машин), правил транспортування та зберігання нафтопродук­тів на підприємствах і в організаціях галузей агропромислового ви­робництва.

Державний насіннєвий контроль здійснюється Українською дер­жавною насіннєвою інспекцією Міністерства аграрної політики Ук­раїни, повноваження якої закріплені в Положенні про Українську державну насіннєву інспекцію, затвердженому наказом Мінагропо­літики України від 19 грудня 2000 р. № 255.

Українська державна насіннєва інспекція Міністерства аграр­ної політики України відповідно до Закону України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал"¹, є органом державного контролю в насінництві. Вона очолює службу державного насіннє­вого контролю України, яка складається з Укрдержнасінінспекції, Державної насіннєвої інспекції Автономної Республіки Крим, об­ласних, міжрайонних, районних та міських державних насіннєвих інспекцій.

Ця інспекція та її органи на місцях здійснюють державний кон­троль за діяльністю суб'єктів усіх форм власності й господарюван­ня у сфері насінництва, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням, реалізацією й використанням насіння сіль­ськогосподарських культур, декоративних і лікарських рослин та садивного матеріалу картоплі щодо додержання ними методичних і технологічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння, за ве­денням документації сортових посівів, ділянок гібридизації насін­ня, за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння для власних потреб виробника, за оформленням докумен-

тів про сортові, гібридні та посівні якості насіння, за введенням на­сіння в оборот. Важливим є той факт, що право видачі документів про якість насіння для всіх видів використання та в експортно-ім­портних операціях надається лише державним насіннєвим інспек­ціям.

Згідно із Законом України від ЗО червня 1993 р. "Про карантин рослин" в системі Мінагрополітики діє Головна державна служба з карантину рослин. Вона діє на підставі Статуту державної служби з карантину рослин України, який Кабінет Міністрів затвердив сво­єю постановою від 28 жовтня 1993 р. № 892^і На неї покладено обов'язок здійснювати систему державних заходів щодо захисту рослин, продукції їх перероблення, сировини, окремих вантажів тощо від карантинних об'єктів.

До державної служби з карантину рослин належать: Головна державна інспекція з карантину рослин з Центральною науково-дослідною карантинною лабораторією та Центральний фумігацій-ний загін Мінагрополітики, інші спеціальні органи в галузі каран­тину рослин, підпорядкованих Головній державній інспекції з ка­рантину рослин.

Статут державної служби визначає основні завдання з каранти­ну рослин, до яких належить: охорона території країни від занесен­ня або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантинних об'єктів; їх своєчасне виявлення, локалізація й ліквідація, а також запобігання проникненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму й вжиттям заходів щодо каран­тину рослин під час вирощування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, зберігання, перероблення, реалізації та використання підкарантинних матеріалів та об'єктів.

До компетенції органів державної служби з карантину рослин віднесено: проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об'єктів, видача карантинних документів на імпорт насіння, рос­лин і продукції рослинного походження; внесення подання до Ка­бінету Міністрів України про запровадження особливого карантин­ного режиму, здійснення контролю за додержанням законодавства з карантину рослин, зокрема під час укладання договорів (контрак­тів) на завезення з-за кордону продукції рослинного походження; державний контроль за вжиттям карантинних заходів підприємс­твами, установами, організаціями та громадянами. Для виконання цих повноважень вказані органи мають право вживати відповідно до законодавства термінові заходи щодо локалізації та ліквідації ка­рантинних об'єктів, запобігання їх поширенню.

Закон України від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медици­ну" передбачає здійснення державного ветеринарного контролю. Органом, який виконує ці функції є Державний департамент вете­ринарної медицини, що діє на підставі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2001 р. № 64 Г. Державний департамент ветеринарної медицини є урядовим орга­ном державного управління, що діє у складі Мінагрополітики і йо­му підпорядковується. Напрямами його діяльності є:

участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політи­ки в галузі ветеринарної медицини;

здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю й нагляду за якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів та харчових продуктів тваринного походження, а також охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони будників інфекційних хвороб тварин;

узагальнення практики застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробка пропозицій щодо вдос­коналення цього законодавства;

розроблення й реалізація в установленому порядку комплексу заходів щодо: охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хво­роб тварин; профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування; захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей; державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного поход­ження тощо.

Держветмедицини виконує свої повноваження безпосередньо та через управління ветеринарної медицини Автономної Республіки Крим, обласних і районних держадміністрацій, регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю на державному кордоні та транспорті, підприємства, установи і організації ветери­нарної медицини.

ЗПУ. - 1994. - № 3. - Ст. 64.

Збірник урядових нормативних актів України. — 2001. —

№ 28. -

Ст. 471. .

Розділ 8

Правове регулювання виробничо-господарської та фінансової діяльності сільськогосподарських організацій

§ 1. Поняття виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств та її правове регулювання

Господарська діяльність сільськогосподарських підприємств — це діяльність суб'єктів аграрного господарювання у сфері суспіль­ного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію про­дукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Відповідно до ст. З ГК господарська діяльність може здійснюватись з метою одержання прибутку (під­приємництво) або без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Сферу аграрних господарських відносин становлять виробничо-господарські, організаційно-господарські та внутрішньогосподар­ські відносини. Ця глава присвячена аналізу саме виробничо-гос­подарських відносин сільськогосподарських підприємств.

Виробничо-господарськими є майнові та інші відносини, що ви­никають між суб'єктами аграрного господарювання під час безпо­середнього здійснення господарської діяльності.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських під­приємств ґрунтується на певних принципах та умовах. Загальними принципами господарювання в аграрному секторі економіки є: за­безпечення економічної багатоманітності та захисту державою всіх суб'єктів аграрного господарювання; свобода підприємницької ді­яльності в межах, визначених законом; вільний рух капіталів, това­рів і послуг на території України; обмеження державного регулю­вання економічних процесів у зв'язку з потребою забезпечення со­ціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; екологічний захист населення; захист прав спожи­вачів і безпеки суспільства й держави; захист національного това­ровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у гос­подарські відносини сільськогосподарських підприємств.

Головною умовою здійснення виробничо-господарської діяль­ності сільськогосподарськими підприємствами є державна реєстра­ція. Статтею 89 ЦК визначається, що юридична особа підлягає дер­жавній реєстрації у порядку, встановленому законом. Відповідно до ст. 58 ГК діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одер­жані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету в уста­новленому законом порядку.

Ґрунтуючись на вищенаведених принципах та умовах здійснен­ня господарської діяльності, сільськогосподарське підприємство самостійно визначає напрями сільськогосподарського виробниц­тва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробле­ною продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України. Воно має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установами під час перероб­лення сільськогосподарської продукції, виготовлення промислових та інших товарів, розширення сфери соціально-культурного, кому­нально-побутового обслуговування сільського населення, підготов­ки й перепідготовки кадрів.

Сільськогосподарське підприємство бере участь у приватизації переробних, агросервісних та інших державних і комунальних під­приємств. Воно також може здійснювати представницьку діяльнос­ті з цінними паперами, для чого створює довірчі товариства, які ді­ють у межах повноважень, наданих загальними зборами або збора­ми уповноважених сільськогосподарського підприємства.

Аграрне підприємство має право вступати в договірні відноси­ни з будь-якими державними, комунальними, приватними комер­ційними й громадськими некомерційними підприємствами, уста­новами та організаціями, з окремими громадянами, самостійно ви­бирати партнерів, зокрема зарубіжних, для укладення договорів. Спори, що виникають під час виконання таких договорів, розгля­даються судами й господарськими судами.

Підприємство добровільно може брати на себе виконання дер­жавного замовлення на продаж сільськогосподарської продукції. У договорі на державне замовлення передбачається забезпечення під­приємства матеріально-технічними ресурсами в обсягах, номенкла­турі та асортименті, що гарантують паритетність відносин. У разі невиконання державою умов договору, сільськогосподарське під­приємство має право зменшити продаж їй сільськогосподарської продукції пропорційно обсягу недопоставлених йому матеріально-технічних ресурсів. Якщо впродовж дії договору на державне за­мовлення ціни на матеріально-технічні ресурси збільшуються, дер­жава повинна компенсувати це підприємствам.

Аграрне підприємство реалізує свою продукцію та надає пос­луги підприємствам, організаціям і громадянам за цінами й тари­фами, що встановлюються ним самостійно або на договірній ос­нові. При регулюванні цін державою гарантуються однакові пра­ва та обов'язки сільськогосподарських товаровиробників, неза­лежно від форми господарювання. На законодавчому рівні задек­ларовано принцип, згідно з яким закупівельні ціни на сільсько­господарську продукцію, оптові ціни на засоби виробництва, ма­теріальні ресурси й тарифи на послуги для села повинні забезпе-

¹ Див.: напр., Закон України від 17 жовтая 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.) // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 32. — Ст. 453.

² Див.: Аграрное право: Учебник для вузов / Под ред. Г. Е. Быстрова и М. И. Ко­зыря. 2-е изд., испр. и доп. — М., 1998. — С. 283.

³ Там само. — С. 342-343.

чувати еквівалентний обмін між сільським господарством і про­мисловістю¹.

Отже, змістом господарської діяльності аграрних підприємств є свобода здійснення діяльності, яка не заборонена законом. Крім того, всім суб'єктам аграрного господарювання гарантуються одна­кові права доступу на ринок, до матеріальних, фінансових, трудо­вих, інформаційних і природних ресурсів.

Особливість аграрної господарської діяльності полягає в тому, що сільськогосподарське виробництво ґрунтується на використан­ні землі як основного засобу виробництва. Наслідком цього є на­явність спеціальних форм організації і ведення виробництва в аг­рарному секторі економіки (наприклад, фермерських господарств), а також особливого правового регулювання господарської діяль­ності. У цій сфері з урахуванням: біологічного циклу в сільськогос­подарській діяльності; особливостей контролю за власністю на зем­лю та інші природні об'єкти; державного регулювання умов, в яких функціонує аграрний сектор економіки; особливостей економічної конкурентоспроможності сільського господарства; особливостей функціонування ринку товарної сільськогосподарської продукції; вагомого соціально-політичного й культурного значення розвитку селянства².

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських під­приємств має чітко виражений зональний характер і розвинуту га­лузеву спеціалізацією. Котра в сільському господарстві полягає в диференціації напрямів виробничо-господарської діяльності суб'єктів аграрного господарювання залежно від їх територіально­го розташування та поділу галузі на окремі види виробництва. Тоб­то, спеціалізоване сільськогосподарське підприємство — це суб'єкт аграрного господарювання, діяльність якого пов'язана з виробниц­твом однорідної продукції.

Спеціалізація виробничо-господарської діяльності — найважли­віший засіб підвищення ефективності сільського господарства. Во­на дає змогу інтенсивно впроваджувати досягнення науково-тех­нічного прогресу, раціонально використовувати агрокліматичні умови, матеріально-технічні й трудові ресурси.

Основними галузями в сільському господарстві, які впливають на спеціалізацію суб'єктів аграрного господарювання, є рослин­ництво і тваринництво. В аграрному секторі економіки розрізня­ють також зональну (внутрішньозональну), галузеву (внутрішню й міжгалузеву), міжгосподарську, господарську (внутрішньогосподар­ську), технологічну, функціональну та інші форми спеціалізації ви­робництва³.

Поряд із розвитком основних напрямів своєї діяльності сіль­ськогосподарські підприємства мають право здійснювати промис­лову переробку своєї продукції — як самостійно, так і у співпраці з іншими підприємствами. Для більш ефективного й раціонально­го використання трудових ресурсів та місцевих джерел сировини, підвищення своєї прибутковості вони можуть створювати й розви­вати підсобні господарства, а також різні промисли; вступати в до­говірні відносини з будь-якими суб'єктами підприємництва (фізич­ними та юридичними особами, в тому числі іноземними). Така ді­яльність є допоміжною, оскільки основною, статутною діяльністю є виробництво продуктів харчування рослинного й тваринного по-. ходження.

Правове регулювання виробничо-господарської діяльності сіль­ськогосподарських підприємств здійснюється за допомогою право­вих норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів.

Так, за ст. 28 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сіль­ськогосподарську кооперацію"¹, кооператив (об'єднання), відпо­відно до свого статуту, самостійно визначає основні напрями гос­подарської діяльності, здійснює її планування й реалізацію. Вироб­ничі кооперативи (об'єднання) реалізують свою продукцію за ціна­ми, що встановлюються ними самостійно або на договірних заса­дах. Обслуговуючі кооперативи (об'єднання) надають послуги за цінами й тарифами, що встановлюються на договірних засадах ок­ремо для членів кооперативу та інших осіб. Відносини кооперати­ву (об'єднання) з іншими підприємствами, установами та організа­ціями, а також з громадянами в усіх сферах господарської діяль­ності встановлюються на основі договорів (угод).

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 39. — Ст. 261.

² Там само. - 1992. - № 30. - Ст. 414.

Згідно зі ст. 11 Закону України від 10 квітня 1992 р."Про спо­живчу кооперацію"², споживчі товариства та їх спілки самостійно розробляють програми економічного й соціального розвитку, роз­глядають і затверджують їх на загальних зборах (зборах уповнова­жених), конференціях, з'їздах, радах. Вони мають цілковиту госпо­дарську самостійність, покривають свої витрати за рахунок доходів від своєї господарської діяльності та забезпечують схоронність власності споживчої кооперації. Споживчі товариства та їх спілки відповідно до статутних вимог мають право: створювати (реоргані­зовувати, ліквідовувати) для здійснення своїх статутних завдань будь-які підприємства, установи, організації, біржі, комерційні банки, фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та інші об'єкти, діяльність яких не суперечить законам України; вступати як засновники або учасники до господарських товариств, спільних підприємств, асоціацій та інших об'єднань для розв'язання госпо­дарських і соціальних завдань; придбавати майно державних під­приємств та підприємств, створених на інших формах власності, а