сніг, і довгу сукню, крізь яку проглядалося красиве ніжне тіло. Обличчя дівчини пашіло рум'янцем. Дві довгі коси золотавого волосся вона перекинула на груди, а в руках тримала польові ромашки. Від захоплення вродою дівчини й несподіванки Цюнюк припинив грати. Та вона попросила: — Грай, любий мій, грай! Я прийшла, щоб послухати твою сопілку, відраду твоєї душі. Здивувався вівчар і подумав: «Звідки вона тут? Пасо вище ж знаходиться далеко від села. І йти треба крізь густі темні ліси... Несхоже, щоб вона через хащі пробиралася». Вівчар продовжив грати на сопілці веселі, тужливі, про тяжні, дрібненькі мелодії. Грав, а собі милувався дівочою красою. — Василечку, — прошепотіла красуня,— ходімо зі мною, я тобі щастя подарую!.. — Щастя? — перепитав Василь. — А звідки ти його візь меш? Спочатку собі б знайшла! — Тож я для тебе хочу! Зачарований небаченою вродою, вівчар пішов за ді вчиною, покинувши отару, але не припиняючи грати на сопілці. А та немов виспівувала одну мелодію за другою. Тож ідуть вони полем та піднімаються все вище і вище. «Може, заманити мене кудись хоче? — злякався вівчар. — Куди це вона мене веде?» Подивився він на дівчину і по мітив, що красуня не йде, а наче пливе в повітрі. І трава під її ногами не шелестить, і квітки не ворушаться. Збагнув парубок, хто вона є, і припинив грати. Хотів був озирнутися, аж раптом почув: — Не смій! — різко сказала дівчина. — Бо лихо буде... Мавка — а це була саме вона — взяла його за руку й повела на вершину. Коли вже підійшли вони до самої вершини гори, перед вівчарем пропливла завіса туману. - 133 -
