Він нічого не бачив — ані дівчини, ані поля, не відчував за пахів. Лише розумів, що його хтось веде, тримаючи за руку. Прозріння прийшло до вівчаря лише у видолинку-кориті, де мавки збиралися на гулянки. Тут він побачив багато таких же вродливих дівчат, як та, що привела його сюди. Мавки обступили хлопця й запросили сісти на кам'яну лаву. — Грай, милий, грай! — гомоніли вони. І Цюнюк довго вигравав на калиновій сопілці, а мавки слухали, слухали, а потім заходилися танцювати. — Танцюй з нами! Гуляй з нами! — запрошували Ва силя, аж раптом узяли його попід руки і швидше вітру за кружляли в танці. — Гуляй, хлопче, з нами, танцюй! — лунали їх голо си. — Покохай когось із нас так само, як Гафійку... Гафійка! Це була дівчина, мила його серцю. Давно не бачив її вівчар, бо живе в селі. І подумалося хлопцеві: «А що сказала б вона, якби довідалася про те, що я на гу лянці у повітруль?» А мавки продовжували своє: — Нащо тобі про неї думати? Вибирай будь-яку з нас... Натанцювавшись, мавки знову сіли на камені й припали до Василя. Кожна прихилялася до нього, пестила, просила ласки. Три доби вівчар Василь гуляв із мавками. За те, що по радував їх, дівчата пообіцяли відпустити його назад. Але з однією умовою: — Не смій говорити, хлопче, де ти був, кого бачив і що чув, бо лихо буде... / Опівдні у вігпаря перед очима знову проплив туман. Дівчина-мавка взяла його за руку і повела на те поле, де вони зустрілися вперше. Щойно підійшли до смерічки, знявся сильний вітер. Парубок і не помітив, як мавка по кинула його й закружляла в повітрі. — 134 —
