Оце тільки тепер вівчар згадав про отару. Дивиться, а вівці пасуться на тому місці, де він їх залишив. Що ста лося — не сказав нікому, бо ж боявся, аби мавки лиха не накоїли. З Гафійкою Василь не одружився. Вона покохала іншого й вийшла заміж за нього. Прожив чоловік дев'яносто п'ять років, але так і не зазнав щастя подружнього життя. Перед смертю тільки розповів, що з ним сталося за молодих літ на горі Камені... Нині той, хто прийде до того природного корита, дівчат- мавок не зустріне. Але почує несамовитий запах зілля і ча рівний шепіт землі, що нагадують про мавчині забавлянки. ЛЕГЕНДА ПРО ОЗЕРО СИНЕВИР
Колись давно гори належали багатому графові, і люди працювали на нього: пасли овець і корів, рубали ліс. У гра фа була красуня-дочка Синь. Дівчину звали так тому, що очі її були такі ж сині, як саме небо. Одного разу граф узяв дочку з собою в гори. Поки граф перевіряв роботу лісорубів, дочка збирала на галявині кві ти. Раптом вона почула звуки сопілки і побачила, що на лузі сидить хлопець і грає. Це був Вир — пастух. Помітивши дівчину, він перестав грати. Так вони познайомилися. Після цього дівчина стала часто приходити в гори до пастуха. Вони щиро покохали одне одного. Але батько ді знався про це і заборонив їм зустрічатися. Але не могли вони більше жити нарізно... І тоді граф наказав убити Вира. Люди графа дочекалися моменту і скинули на хлопця ка мінь зі скелі. Дізнавшись про це, Синь прибігла до того місця, обняла камінь і заплакала. Довго вона плакала, поки на тому місці — 135 —
