Збірник Харків

— Що ти хочеш побачити? — Ян таки вимагав, щоб Марко закінчив попереднє речення. Він трохи очуняв від страху, принаймні вивільнив своє плече з–під Маркового ліктя й сів дещо вільніше.

— Ну, це як в американських фільмах, коли вранці сходить сонце і всі… Всі вони під його промінням… Починають димитися, а потім зникають, пам'ятаєш? — Марко таки справді хотів бути дослідником до самого кінця. — Бо хто зна, чи коли ще трапиться побачити щось подібне.

Ян кивнув, хоча було помітно, що найохочіше він би зараз чкурнув звідси чимдуж і чимдалі.

— Згода, посидимо трохи іще.

Десь у приватному секторі подав свій голос той самий невидимий півень — Глухо й самотньо.

— Ось, візьміть. — Ян раптово згадав про два бутерброди з оселедцем, які вони прихопили в кафе, і тремтячою рукою дістав із кишені куртки згорток. Бутерброди, щоправда, злиплися в один, но Петровіча ето не смутіло, і он начав жувать їду, даже не разворачуя. Падполковнік почті неслишно матюкнувся сквозь зуби й поволок майора дальше в сторону построєнія.

Сонце зійшло не швидко й не повільно — саме так, як і мусить сходити сонце весняного погожого ранку. Його червоне проміння, потрохи переходячи в золоте, ковзнуло верхівками тополь, які оточували цвинтар, потім сягнуло нижче, до землі. Но странно — ніхто з мертвецов не задимився, не упав, не іспугався. Усе оні, сосредоточенно подняв голови, слухали команди, коториє подавав генерал.

— Ти бач, — тільки й зміг промимрити Марко.

А мертвєци тим временем не спіша построїлись у колону по троє і двінулись в направленії главної брами. Приголомшені й ошеломльонниє, дивились наші двоє друзей на ето шествіє — спереді шагали генерал із падполковніком, а за ними йшли всі остальні, хотя й не в ногу, но достаточно стройним порядком. У послєдній шеренге двоє ветеранов у штатському вели под руки Семьоновну, яка оказалась єдінствєнною женщиной у всей групі. Петровіч покачувався злєва направо і спльовував обривки салфетки, у яку був завьорнутий бутерброд із сєльодкою.

Скрипнули желєзниє ворота, і колона, вилившись назовні з кладбіща, свернула налево, у сторону центра, по безлюдному в ето врем'я центральному проспекту.

Когда Марк і Ян прийшли в себя — а случилось ето мінут за двадцять — Вони піднялися с лавки й медленно двінулись туда же, на глав ний виход із кладбіща. Разговарювать не моглось і не хотелось. По задітому утреннім сонцем проспекту одіноко ехала жовта «Волга» з поперечним клєтчатим гребешком.

— Таксі! — Марко махнув рукою, і авто спинилося, хитнувшись порожнім багажником.

— С праздніком, мужики! Куда ехать? — таксіст висунувся з кабіни в приоткрите окошко на дверці.

— До центру… — Марко все ще почувався наче вві сні. Вуста ворушилися повільно, ніби ватяні чи пластилінові.

— А деньги єсть? — недовірливо прискалив око таксист. — А то ви шото на бомжей похожі!

Марко сягнув до кишені й із подивом намацав там тільки одну банкноту. Витягнувши її, він побачив, що це білет номіналом у двісті гривень.

— Ну не, у меня с такіх здачі не будет!.. — закапрізнічав таксіст.

І тут Ян решительно рвонув на себя дверцу со сторони пасажира, резко шльопнувся на сідєньє й чотким двіженієм протянув таксістові орден Красной Звєзди.

— На проспект Победи! — Почті шо прокрічав он. — Трогай, поєхалі!..
2004 p., Ірпінь

Загальний аналіз

Людей було чимало. «може, це попередня електричка спізнюється? — Майнула думка в голові. — От і добре, що не поспішав. Спокійно з’їв сніданок, поголився. Так і має починатися день у письменника — Без метушні, розважливо, статечно».

Сніданок у їдальні будинку творчості йому дійсно приготували завчасно. Було приємно споживати яєчню, а потім ще й молочну вівсянку з міцним брунатним чаєм, водночас насолоджуючись тишею та благословенною самотністю. Ні прикрий критик Рибчук, ні криклива феміністка Зубринська, ані ті товсті графомани зі східних областей, котрі вечорами в будці міжміського телефону голосно кричали своїм чи то дружинам, чи онучкам (а може, і коханкам): «Харашо, Свєточка! В Кієвє ето єщьо можна купіть! прівєзу нєпрємєнно! Целую тєбя!», а потім, звертаючись до Федора Івановича, переходили на страшенно штучну, проте бездоганну українську: «Оце телефонував додому, зі своїми побалакав трохи…» — ніхто з них своєю нікчемною присутністю не заважав спокійному прийому їжі та подальшому її травленню.

Через це й думки тепер шикувалися собі слухняною, дисциплінованою шеренгою. «Вони всі про себе бозна–якої високої думки. А що вони, по суті, зробили для літератури, для народу? За великим рахунком — нічогісінько. Книжки їхні пилюжаться в магазинах, нікому не потрібні. А самі вони проживають свої нікчемні життя приспішників старого режиму. Та їхній час минає. Тривають, можна сказати, останні їхні дні…»

Світляне рило електрички прорізало сірувату ранкову імлу водночас ревом і променем прожектора. Натовп на платформі заворушився, потім раптом швидко й раціонально сконденсувався саме в тих місцях, де мали б опинитися двері вагонів. Федір Іванович на мить розгубився, поткнувся в один, потім у другий міні–натовп, але його відтерли, тож не лишалось нічого іншого, як бігти у хвіст потяга, де, здавалося, люду було трохи менше. Урешті (поки він біг, пасажири собі заходили) Федір Іванович утиснувся до першого тамбура третього вагона з хвоста потяга. У ніздрі одразу вдарив гострий запах — Вагон був із туалетом. Люди поспішно проходили з тамбура до салону, іззаду набігали інші, підштовхуючи в спину попередніх: «Ще трошки… Ще чуть–чуть. Всім їхати треба!..» Федора Івановича майже внесли до вагона. Щоб уповільнити цей рух, письменник мусив триматися за ручки на спинках сидінь. Робив він це лівою рукою, правою водночас захищаючи кишеню піджака під плащем: «Обережніше, будь ласка. Я вибачаюсь… Я перепрошую… Обережніше. Дякую…»

Урешті тиск у спину послабшав, і вдалось зупинитися. Ставши спиною до спини з якимсь високим чолов’ягою у шкіряній куртці, Федір Іванович якомога ширше розставив ноги, цим самим показуючи собі самому й усім іншим: із цього місця він уже не зрушить.

З–під стелі пролунало хрипке оголошення: «Обережно, двері зачиняються!», потім шипіння і ще двічі те саме оголошення. Федора Івановича похилило, шарпнуло, хитнуло ліворуч–праворуч — і за вікном, пульсуючи, ривками поповз перон із нечисленними невдахами, яким не пощастило ввіпхатись до вагонів. Проте це могли бути й пасажири, що чекали на зустрічну електричку кудись до Тетерева чи, скажімо, до Коростеня.

Електричка почала набирати швидкість. Ліворуч, за кварталом приватних будинків, майнув господарчий двір будинку творчості з прив’язаним там псом Бур’яном чи, може, Бураном, як його кликали російськомовні діти київських літераторів, пхаючи тварині до пащі недоїдені бутерброди з ковбасою. «добре, що цей будинок творчості, цей притулок, прихисток для всіх нас, хто служить народові своїм словом… Можна приїхати, усамітнитись, вирватися з тієї щоденної марудної суєти. Спокійно попрацювати, а якщо захочеться, то й поспілкуватись із духовно близькими собі. Хоча їх насправді так мало… Також і столиця під боком, що теж важливо. Літфондівська поліклініка, медичне обслуговування. А що, хіба ж ми не заслужили? Силу свою та здоров’я витрачаємо не на абищо, кладемо їх на вівтар розбудови рідної держави. То й нам за це має бути хоча б якась віддяка. Хіба ні? Запевне, що так…»

Потяг заклав поворот, прогуркотів мостом над річкою (хтось із ерудованих знайомих розповідав Федорові Івановичу, ніби цей міст виникає в кадрах якогось фільму довженка) і заглибився в лісову гущавінь. «Наступна станція — Біличі!» — із запізненням пролунала хрипка інформація з–під стелі.

«Онде бач як міцніша українське в Україні, — Вдоволено ковзнула думка внутрішнім куполом черепа. — Бо ж іще наприкінці сімдесятих, коли ти молодим поетом приїздив сюди на творчі семінари, тоді навіть у їдальні будинку творчості офіціантки — ну, хіба крім Валентини Іванівни й старенької Люби з полісся — усі говорили до тебе російською. Чи, точніш, навіть не російською, а тим осоружним суржиком: «Ви на перве борщик будете кушать ілі супчик гороховий?» Бр–р–р, аж бридко згадати! Але тепер, за ці роки незалежності, ситуація таки змінилася, кардинально змінилася! І не можна заперечити, що значну, величезну роль у боротьбі за ці зміни відіграли письменники! Ну, не всі, звичайно, але та краща, вічно бунтівна частина літературного середовища, до якої ти маєш честь зарахувати й себе.

Трохи зухвало звучить? Та ні, чому ж зухвало? правда завжди залишається правдою. І те, що ти ось уже котрий рік є незмінною другою особою (а коли говорити про творчість — то й першою!) у вашій обласній організації НСпУ, і лише затята амбіційність старого Зубчука не дає йому збагнути дійсний стан справ та й нарешті піти на заслужений відпочинок, а тобі — реально очолити письменницький осередок. До тебе ж тягнеться творча молодь, ти ведеш платну літературну студію в обласному педінституті, їздиш із виступами по районах — а хіба це не доказ твоєї потрібності? Варто лише пригадати ті уважні, захоплені очі простих жінок — робітниць льонокомбінату чи овочесушильної фабрики, коли вони вслухаються у твої карбовані віршовані рядки? Чи розмови про сокровенне зі студентками філологічного факультету, які приносять на твій суд свої перші, ще невмілі, проте такі щирі поетичні спроби! О, це вартує тих безсонних ночей, що їх ти провів, добираючи слово до слова, шліфуючи образи, виважуючи риму…»

Та що це таке? Здоровань у шкірянці, який стояв позаду, раптом відхилився і сперся, майже ліг на плечі Федора Івановича. Посунувшись на півкроку й притримуючи правицею кишеню піджака під плащем, Федір Іванович сердито озирнувся. Уже хотів був зробити зауваження типові у шкірянці, проте той випередив — упівоберта схиливши свою стрижену голову, він процідив через плече, утім доволі миролюбно: «я бабушку пропускаю…»

І справді, в тисняві між людьми протискалася низенька бабця з сивими патлами з–під хустки. В одній руці в неї була велика картата сумка, другою стара притискала до грудей стос газет і тоненьких ілюстрованих журналів.

— «Єдінствєнная»! Єсть кросворди! «Сєводня» з тєлєпрограмой! Імєєтца также кіровоградская «Бабушка»! — старечий надтріснутий голос не лунав, а тільки сунувся поперед бабці, неначе іще один її вантаж.

«Ну, нічого, нічого. Це також явище тимчасове. За років три–чотири вона “Літературну Україну” тут продаватиме і “Слово просвіти”. Не все одразу. Поступово налагодиться».

Зрештою, і ти сам свого теперішнього становища досягнув не в однодень. Але йшов своїм тернистим шляхом, упевнено і вперто, не зважаючи на прошуки різних недоброзичливців. А їх на твоєму шляху не бракувало. Не бракує й дотепер…

Ну й що їм до того, що називалась твоя перша поетична збірка «Жовтневі зорі»? Хіба вони знають, які насправді прекрасні зорі в жовтні у твоїх рідних краях? Адже не було в тій збірочці віршів–паровозів, оспівування партії чи Леніна! Лише слова «жовтень» і «вересень» скрізь писали з великої літери — ото й усього! Але ж саме завдяки цьому хитрому прийомові тобі тоді вдалося приспати пильність обласних і республіканських цензорів та й випустити у світ книжку «сповнених молодечого азарту рядків», як висловився про неї один знайомий критик, щоправда, не одразу після її виходу, а років за п’ятнадцять, у статті до твого сорокаліття. Міг би, звісно, і раніше, ну та вже Бог йому суддя, коли забракло в чоловіка мужності, активної життєвої позиції в ті скрутні, важкі для справжнього патріота часи.

Ну так, часом лоскочуть сумління дрібні неприємні нюанси, на які й зважати б не варто. Але ж таким совісним ти вже вродився. Було в тебе замолоду кілька дрібних публікацій в обласних газетах — Партійній і комсомольській. Але ж тобі зараз і самому соромно за ті вірші. Хоча, коли створював їх, писав щиро, був певен себе. А якщо за великим рахунком, то хіба й сьогодні не вважають злом роздмухування війни, виробництво зброї масового знищення? Нейтронна бомба — хіба це не зло? Та й нема вже тих публікацій більше. Нема ніде. Ніхто їх не відшукає. В обласній бібліотеці і в архіві це було не надто складно: добрі знайомі за певну віддяку просто виносили тобі цілі примірники газет, акуратно вийняті з підшивок. Так само й у бібліотеці педінституту. Там просто варто було натякнути в кабінеті ректора за чаркою, і вже назавтра вийшов наказ, у якому чорним по білому писалося, що «у зв’язку з недостатністю площ для збереження літератури підшивки газет обкому КпУ та обкому ЛКСмУ за такі й такі роки підлягають знищенню». І ти навіть зміг бути присутнім при самому акті знищення.

Щоправда, у Києві довелось трохи поморочитися. Спершу записатись під чужим (про всяк випадок) іменем до парламентської бібліотеки, зокрема у відділ преси. Потім — Для повної конспірації — кілька днів поспіль переглядати підшивки чи й не всіх обласних газет УРСР, а поміж них і своєї рідної області. Нарешті, дочекавши нагоди, витягти з внутрішньої кишені куртки заздалегідь приготовану половинку леза для гоління. Тобі здавалося, що шурхіт різання паперу було чути в усьому читальному залові. Публікацій було чимало, більше десяти. Кожну з них, уже вирізану, ще ж треба було непомітно запхати в кишеню штанів. Ти навмисно вдягнув старі, обдемкуваті, із глибокими кишенями. Та на останній добірці, великій, на півшпальти, твоя рука здригнулась. Поріз був неглибокий, кривуватий, недалеко від нігтя. На очах від болю виступили сльози. Увібгавши цілою рукою закривавлену вирізку за пазуху, ти дістав носовичок, під столом швидко обгорнув ним палець і з півгодини, поки не спинилася кров, сидів нерухомо над підшивкою, розгорнувши її на доповіді першого секретаря обкому партії до 70–річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Коли вийшов із бібліотеки й витяг перемотану руку з кишені, першою думкою в голові була — «помилки молодості треба спокутувати кров’ю». Потім дістав із–за пазухи зіжмакану й закривавлену вирізку, розгорнув її. Півдесятка віршів, портрет, біографічна довідка. глянув в обличчя собі, ще молодому, безвусому. Пригадав навіть суму гонорару, отриманого за публікацію — 76 крб. 50 коп. На ці гроші ти тоді повів Її — не дружину свою теперішню, а Її, єдину любов свого життя, — До ресторану. Замовив фрукти, напівсолодке шампанське. Вона мала крупні русяві кучері, кирпатого носика й гострого язичка. Зверталася до тебе «пане поете», при цьому друге слово тобі лестило, а перше — лякало. Часом ти аж озирався нервово: ану ж бо, чи ніхто не почув? «Скажіть мені, пане поете, коли ви щирий? Тоді, як пишете про жебраків на Уолл–стріт, чи коли вдягаєте джинсову куртку «Wrangler»? І ще — чи ви справді вважаєте пісні Олександри пахмутової кращими за пісні групи «Бітлз»? На такі Її запитання ти ніяковів і відмовчувався. Читав Їй вірші, проводжав вечорами. Цілував на прощання в щоку, порослу легким персиковим пушком. І все. Зрештою, Вона закінчила музичне училище, вийшла заміж за значно старшого від себе чоловіка й разом із ним виїхала до Ізраїлю. Пізніше нечисленні спільні знайомі зрідка переказували тобі вітання від Неї, але вже з–за океану, із Нью–Йорка, де вона нібито знайшла роботу в оркестрі метрополітен Опера. Утім це знову ж таки тільки згідно з Її словами. І хто зна, як воно там насправді…

«А от я ніколи не зміг би творити на чужині», — Федір Іванович цю думку вимовив майже вголос і прислухався до себе. Твердої впевненості в душі не було.

Здоровань у куртці знову наліг на плечі. Ще одну бабцю пропускає? О ні, цього разу вже не бабцю. Зарослий щетиною жебрак у жіночому пальті з вичовганим хутряним коміром і в облізлій кролячій шапці протискається в напхом напханий вагон. Він щось белькоче, і Федір Іванович, прислухавшись, із подивом розуміє, що волоцюга говорить французькою:

— Mesdames, messieurs! Je m’appele Vincent, Je viens de lointaine et j’ai aucune idée comment je me retrouver ici. Soyez bien gentil, achetez une des mes tableau, je vous prie. Ils sont tous à bon prix. S’il vous plaît, mesdames, messieurs…^[1]

Жебрак звідкись із–під свого пальта видобуває кілька згорнутих руркою полотен. Одне по одному розгортає їх. В очі впадають грубо намальовані квіти: соняшники, півники. У полотен нерівні, засмальцьовані краї, фарба місцями вже полущилася. Від жебрака смердить перегаром, сечею, старим, ніколи не праним одягом. Федір Іванович гидливо відхиляється, механічно прикриваючи рукою кишеню під плащем.

Зрештою, не витримує молода жінка з яскраво нафарбованими губами й нігтями. Вона сидить біля вікна з барвистим журнальчиком на колінах і звідти, зі свого місця, голосно й чітко кричить жебракові:

— Вали, вали звідси! Ніхто тут твою мазанину не купить! проходь давай, не смерди!..

Жебрак сумно зиркає на неї, понуро згортає свої полотна й повільно, накульгуючи, проходить далі. Федір Іванович ще більше відхиляється, але бомж ніби навмисне тулиться до нього ближче. Ось уже між ними лише кілька сантиметрів. Жебрак протискається між письменником та чоловіком у шкірянці, і Федір Іванович бачить немите рідке волосся, що стирчить із–під зимової шапки, бачить скалічене вухо, мабуть, надірване десь у бійці. Кров запеклася на вусі темною, брунатною плямою, а поверх підсохлої крові проступають, неначе пісок, жовтуваті кристалики гною. Письменник, не витримавши, ще далі відступає убік, аби тільки це антисанітарійне лихо швидше пройшло, минуло.

А онде вже й білицькі гаражі попливли за вікном. Це, вважай, півдороги до Святошина подолано. Бо далі іще два коротеньких перегона — і тоді на метро. Може, хоч там вільніше буде.

«Станція Бєлічі!» — каркає голос зі стелі, і потяг спиняється. Ось тобі й маєш — один раз «Біличі», другий — «Бєлічі»! де, де в цих людей чуття мови, почуття національної гідності?! Хочеться прямо зараз, розштовхуючи всю цю вагонну тисняву, пройти аж ген туди, вперед, через усі ці напхані вагони, увірватись до кабіни машиніста й усе–усе йому висловити!..

Тим часом у Біличах із потяга, здається, не вийшов ніхто, а ввійшло таки чимало. Принаймні тиск людських тіл, що його звідусюди відчував на собі письменник, посилився, і то таки відчутно. Його буквально вдавило пахом у спинку сидіння, за край якої він мусив триматися, навіть ноги довелось поставити вужче. Ліва долоня, та, якою хапався за спинку, вже аж заніміла, права, захищаючи ніжний вантаж у піджаку під плащем, укрилася холодним потом.

«Новобєлічі — Без остановки! Слєдующая станція — Святошин!» — знову по вухах різонуло хрипке оголошення. Настрій потроху псувався. Краще б уже цей нафарширований людьми залізний хробак зробив зупинку на станції Новобіличі, аніж слухати цю бридню й нервувати через таку непросвітенність тих, кого вважаєш своїми співвітчизниками. Темні, неосвічені люди без променя шляхетності в душі!..

Аби заспокоїтись, Федір Іванович спробував перемкнути свої думки на щось відсторонене — Приємне, високе, світле. Делікатно притискаючи в захисному жесті праву кишеню, він раптово збагнув, осягнув грандіозну у своїй глибині ідею: усе життя, вся діяльність українського поета–патріота має саме цей вищий сенс — оберігати! дбайливо плекати вогник рідного слова, іскру поезії, стояти на сторожі прадавніх традицій, чистоти та духовності. Бо світ навкруги жорстокий і цинічний. Ним править зиск і чистоган. Тож якби не ми, нечисленні лицарі чистоти й краси, то він, цей світ, уже давно перетворився б на суцільне захланне пекло. Бо не в кожного, ой далеко не в кожного стає сили та душевної снаги вийти й стати на герць в обороні того доброго, ніжного і світлого, що, власне, і робить людину людиною. Тому плекати, дбати, стерегти й обороняти — Місія обранців. І яка ж це висока честь — належати до їх числа!

За вагонними вікнами тим часом почергово промайнула теплоцентраль із гігантською трубою, білицький цвинтар із недобудованою церквою на краю, платформа, а за нею — сірі колони новобілицького мосту. Потім обабіч залізниці потяглись гаражні бокси: деякі металеві, а інші — стаціонарні, цегляні — солідні, із підведеною електрикою та водогоном. Федір Іванович навіть кілька разів крутнув головою, озираючись на ці архітектурні шедеври, які своїм виглядом відбивали естетичні вподобання господарів. Один гараж навіть, як здалося, мав ознаки мавританського стилю. Принаймні дві башточки по його боках нагадували зменшені мінарети. А в себе вдома, за багатоквартирним будинком, Федір Іванович уже багато років тому встановив примітивну дешеву «черепашку», в якій і тримав свою «Таврію Нову», що прийшла на зміну розбитій і виснаженій «копійці». Уже давно час було подбати про якийсь надійніший прихисток для транспортного засобу. Бо на сина–студента великої надії не було: випросити в батька авто, щоб покатати на ньому однокурсниць, він умів майстерно, проте у справах практичних був цілковито безпорадним. Тож доведеться писати самому собі якесь подання на бланку Спілки письменників і йти в обласну архітектуру, де крізь зуби спілкуватися з тими черствими чиновниками. Адже уваги до творчої особистості в нас так просто не доб’єшся: це вам не футболіст, якому квартиру дають за півроку, хоч команда обласного центру все одно займає стабільне чотирнадцяте місце в другій лізі чемпіонату України…

Та ось і гаражі залишилися позаду, приватна забудова швидко змінилася багатоповерхівками, і сірість передмість перейшла в сірість Святошина. Електричка спинилась біля платформи, проте швидко вибратися з вагона не вдавалося: занадто глибоко в його череві перебував наш герой. Добре, що бодай тиск із усіх боків послабшав і вже можна було розтиснути пальці на спинці сидіння, бо ліва долоня аж заніміла. Правицю теж витяг із кишені: долоня вкрилася холодним потом. Пасажири попереду повільно, ніби неохоче, залишали вагон. Дійшовши слідом за ними до тамбура, письменник зрозумів причину цієї затримки: дві жінки у вовняних хустках і куфайках вивантажували з вагона великі картонні коробки. Протискаючись між ними боком, Федір Іванович крадькома поглянув, і крізь шпарини в нещільно стулених накривках помітив у глибині коробок сині голівки пролісків.

— І вам не соромно? Ці квіти внесені до Червоної книги! — Вигукнув письменник, уже ступивши на перон.

— Шо? Купить хочете? — одна з жінок повернула до нього червонощоке обличчя в хустці. — Галю! Оно чоловік купить цвіточків хоче…

— Ми не продаєм. Ідіть у переход, там купите… А ми тіко доставляєм, — Діловито пробубоніла її подруга, в’яжучи дві картонки паском і завдаючи їх собі на плече. Третю вона взяла під вільну пахву й попрямувала пероном у голову поїзда. За нею подалась і перша жінка, теж балансуючи трьома великими коробками.

— Яка байдужість! яка нелюдська байдужість! Ви що, не розумієте — цими квітами треба милуватися в лісі! Ви ж нищите природу рідного краю! — Федір Іванович, отямившись, наздогнав жінок, задріботів із ними поруч і нарешті дав волю почуттям, що переповнювали його.

— Дядьку, ви як з утра випили, то ідіть собі… — спокійно відрізала галя, ставлячи свої коробки одна на одну біля сходів, що вели в підземний перехід.

— Дєвчата, шо, какіє–то проблеми? — звідти, із переходу, швидким кроком назустріч піднімався юнак у теплому спортивному костюмі й у бейсбольній кепці.

— Та оно дядько незвєсно чого хоче!.. — кивнула в бік Федора Івановича галина подруга.

Юнак примружив очі:

— Дядя! На метро — Вниз і налєво! — у голосі хлопця вчувалась насмішкувата загроза. — Жетончик купиш — і вперед!

Федір Іванович уже набрав повні груди повітря, щоб належно відповісти цьому столичному жевжикові, та, коли почав добирати найдошкульніші слова з лексикону, зробив невелику паузу, якою і скористався міський піжон. Він повернувся до жінок і підхопив під пахви дві з шести коробок.

— Дєвчата, пошлі. Щас Валік машину подгоніт. Сєводня торгуєм на Лєвобєрєжной. Я за місто проплатіл.

Обидві жінки швидко похапали решту коробок і слухняно попрямували за своїм опікуном.

— Торгаші! продажні душі! — нарешті вирвалися потрібні слова з горла у Федора Івановича. Та жінки його вже не почули, і тільки нетямущі перехожі, останні з пасажирів електрички, які спускалися в перехід, здивовано обернули до письменника свої трохи заспані погляди.

Федір Іванович обсмикнув плащ, перевірив правицею цілісність умісту кишені піджака й собі почимчикував униз.

У нього торговельного хисту було нуль. Його книжки, які регулярно випускала у світ обласна друкарня (за зниженими розцінками на друк для членів СпУ), нерозпакованими пачками лежали вдома: у кабінеті, на антресолях і навіть на балконі. Щось удавалося продати під час творчих зустрічей з трудящими. «Автограф безкоштовно!» — із усмішкою примовляв у таких випадках вдоволений автор, ховаючи до кишені кілька зароблених гривень і стискаючи в іншій руці заздалегідь приготовану ручку, архаїчну, чорнильну, із золотим пером. «Кому ж це має бути?» — запитував ласкавим тоном у покупця і звично виводив назване ім’я та прізвище в давальному відмінку, далі дописуючи «зі щирою приязню».

Якось він підмовив двох синових однокурсників — сільських, простих, незіпсованих хлопців — спробувати поторгувати його щойно виданою збіркою вибраного в неділю на театральній площі, неподалік базару. Попередньо зійшлися на десяти відсотках. Федір Іванович ще й попідписував суботнього вечора всі призначені для продажу п’ятдесят примірників цією самою фразою: «Зі щирою приязню». Надвечір хлопці принесли й повернули йому сорок дев’ять примірників, і він чесно віддав їм 50 копійок із одержаних п’яти гривень за єдиний проданий екземпляр. Хотів іще запитати, хто ж саме купив книжку, однак студенти, чомусь не попрощавшись, грюкнули дверима. А вже у вівторок в одній із газет, що їх так багато розплодилося останнім часом в обласному центрі, з’явилася єхидна стаття з уїдливим заголовком: «поет щирої приязні». Автор статті, сховавшись за псевдонімом О. Баранюк, саркастично зауважував, що щирість сама по собі, звісно, риса позитивна, але в поезії значно більше важать талант і майстерність. Федір Іванович довго й безуспішно намагався вирахувати, хто з його численних заздрісників і недоброзичливців не пошкодував банкноти з Богданом Хмельницьким, аби потім отримати в редакції гонорар, що приблизно вдесятеро перевищував видаток. «Непогана оборудка. Ті ж самі десять відсотків, лише в інший бік», — Подумки без особливої злоби зазначив письменник.

Купувати жетон при вході, як то порадив молодик у спортивному костюмі, Федір Іванович не мусив — Він придбав цілу жменю цих пластмасових кружалець, щойно прибувши до столиці, тиждень тому. Витратив тільки три: один, щоб першого дня дістатися до Святошина, і ще два — на вчорашній візит до лікарки й повернення в Ірпінь. Тож у кишені ще поклацувало, перекочуючись, десь зо п’ять тих зеленкуватих «метрових таблеток», як називав жетони малий син одного київського приятеля. Так що стояти в черзі до каси потреби не було. Пройшовши турнікет, письменник збіг сходами донизу.

Під час його попередніх відвідин столиці станція «Святошин» ще була останньою на лінії, але тепер… Іще дві станції невідь–звідки виникли, проклюнулися крізь асфальт, неначе гриби в кам’яних нетрях столичного мегаполіса! І потяги на Святошин звідти вже прибувають повні, а то й переповнені, як ось зараз, у ці ранкові години.

Уже на пероні Федір Іванович учергове помацав кишеню піджака під плащем і зиркнув праворуч, у тунель.

Звідти під кутом уже било світло й наближався гуркіт п’яти вагонів.

Колись, у часі однієї з незчисленних путівок до будинку творчості, старші, досвідченіші київські колеги показали Федорові Івановичу «сьомий стовп» — колону, біля якої завжди опиняються двері потяга. Пригадавши давню науку, він і зараз зайняв позицію поряд із сьомою колоною, якщо рахувати від виходу до електричок. Та цього разу машиніст загальмував трохи завчасно, і двері не доїхали до нашого героя метра на півтора. До дверей одразу ж метнулося кілька жіночок із возиками на коліщатках та картатими торбами, тож коли письменник спробував і собі ввійти, то опинився в такій самій тисняві, як і в електричці. Тільки триматись тепер потрібно було згори, на рівні голови. Довелося знов трудити ліву руку, правицею й надалі захищаючи дорогоцінну кишеню.

Дорогою (станції «Нивки», «Берестейська») люду до вагона все прибувало. Проте на «Шулявській» тлум поменшав. Багато молодих і середнього віку людей із заклопотаним обличчями залишили вагон. Федір Іванович тепер міг прилаштуватись більш комфортно і безпечно — у глибині вагона, біля самих дверей, тих, внутрішніх, які не відчинялися. Можна було трохи розгледітись довкола й вийняти праву долоню з кишені плаща. Тільки рекламних оголошень на стінах вагона не треба читати, бо знову настрій зіпсується: суцільна безграмотність, кальки з російської, кострубатий синтаксис, убогі, примітивні звороти. Онде — «мішок»! Ресторан «горячих бутербродів»! Одразу видно, які вони українці. Думають по–російськи, ото й пишуть «горячих»! Та й назва ресторану!.. Можна об заклад битися, що «мішок» — це зовсім не лантух, ні! просто власник ресторану, мабуть, має ім’я Михайло, і в зменшувальній формі його друзі називали мішок. А якщо він ще й повнуватий — а він запевно повнуватий!.. Ото назбирав товстун грошей та й відкрив харчевню для таких самих товстунів!.. Їжте, мовляв, мої бутерброди, поки «горячі»!.. Безнадійна, повна відсутність чуття мови! Та й чого іще від них чекати, від цих космополітичних, зрусифікованих киян?

Онде вони сидять із пісними ранковими фізіономіями. Старші й молодші їдуть кожне у своїх справах: на роботу, по крамницях, до друзів. Ситі, вдоволені міщани! Читають свої київські газетки з кросвордами, ілюстровані журнальчики, звісно ж, російською — «Отдохні», «Ліза», «Viva!».

О ні, диви–но! Симпатичне дівча в довгій джинсовій спідниці розгорнуло на колінах новий роман Соколенчука «Париж–Коломия». Яскрава обкладинка, портрет автора на останній сторінці. Гм!.. Михайло Соколенчук! Теж мені — лідер покоління… Федір Іванович пам’ятав Соколенчука ще молодим, із густою темною шевелюрою, учасником одного з семінарів творчої молоді. Тоді ще не Михайло, а просто Мишко писав вірші, а проза, яка й зробила його популярним, з’явилась набагато пізніше. Федір Іванович — тоді, ще просто Федір — Під час обговорення Соколенчукових поезій виступив різко й рішуче. Його щиро дратували ті діалектизми, чи, як він їх називав, «западенізми», що ними щедро пересипав свої твори його колега–одноліток з Коломиї — «фана», «брами», «сутерени».

«Ми маємо писати простою мовою, щоб нас розуміла кожна доярка в селі! — Федір Іванович навіть пригадав, як він тоді суворо й серйозно дивився в насмішкувато примружені карі очі галичанина. — Тому й має бути “прапор”, “ворота”, “склепіння”! Складних, маловживаних слів потрібно уникати, якщо ми хочемо, щоб нас читали!»

Соколенчук широко всміхнувся: «Тобто ти вважаєш, що слово “склепіння” твої доярки зрозуміють?»

Федорові Івановичу зробилось тоді дуже прикро за доярок і дивно, що ніхто з учасників обговорення не захотів його підтримати.

У подальші роки він час від часу дедалі частіше натрапляв на інтерв’ю Соколенчука в якихось зовсім не літературних журналах. Поряд із тими інтерв’ю зазвичай містилися й рецензії на нові твори коломийського прозаїка. Рецензії були розлогі та хвалебні, що теж не додавало симпатії до Соколенчука. Хвалькуваті фотознімки, які супроводжували ті публікації, також доводили: Соколенчук таки досяг успіху. Його перекладали іншими мовами. Запрошували на закордонні стипендії. Часом його обличчя з’являлося на телеекрані, коли в передачах ішлося про культуру, мову, літературу. Федір Іванович у такі моменти перемикав канал.

Якось чи не на другому курсі син святкував свій день народження вдома. У вітальні зібралась весела студентська компанія, гримів магнітофон, панував святковий гамір. Письменник із дружиною вирішили дати молоді свободу й сходити того вечора в кіно. Уже зібравшись, одягнувшись у передпокої, іще раз вони зазирнули до молоді побажати всім добраніч. Одна з синових однокурсниць саме в цей час нахилилась до засклених дверей книжкової шафи, де поверх книжок Федір Іванович поставив кілька пам’ятних для себе фотознімків, а серед них — колективний, із семінару творчої молоді сімдесят якогось року. Дівчина вдивилась у чорно–білу фотку й раптом захоплено зойкнула: «Ой! Соколенчук молоденький! А ви що, із ним знайомі?»

У її очах світилося щире юне захоплення, і Федір Іванович, узявши себе в руки після паузи, вимучив із себе більш–менш нейтральну відповідь: «Так, знайомі… Він колись писав непогані вірші».

Днів за два по тому син похвалився, що його авторитет серед однокурсників у педінституті значно зріс, відколи студенти довідалися, що «Тарасів батько добре знайомий із Соколенчуком». Федір Іванович після того зважився на дуже неординарний учинок — Він купив у центральній книгарні останній роман Соколенчука й навіть спробував його прочитати. Та після перших десяти сторінок він утратив сюжетну нитку, заплутавшись в описах закордонних столиць, невідомих іменах, назвах незнаних книжок, фільмів і в незвичній лексиці. Відклав книжку й більше до неї не повертався.

«Ну, це ж не вперше в історії літератури, коли нездари правлять бал, і в той самий час правдиве й щире слово мусить перебувати на манівцях. Та час усе розставляє по своїх місцях. І в позаминулому сторіччі… — Федір Іванович спробував було згадати якогось популярного графомана, котрий жив за часів Шевченка, та це йому не вдалося. Утім, так і має бути: графомани підлягають цілковитому забуттю, і тодішні, і теперішні». Від останньої думки на душі знову зробилося тепло й затишно.

На станції «політехнічний інститут» до вагона ввійшло чимало пасажирів, його притисли, правицю знову довелось опустити в кишеню.

«Нічого, вже недалеко. Довезу, донесу. Ого, як вони тиснуть!.. — Письменникові довелося знову широко розставити ноги упертися плечем у скло вагонних дверей. — Український письменник упертий, наче віл. Потроху, поволеньки тягне плуг, оре свою нивку. І все намічене доводить до кінця!..»

Після зупинки «Університет» він почав пробиватися до виходу. Обережно так, лівим боком уперед. Та разом із ним це саме захотіло зробити чи й не піввагона. Тому на «Театральній» письменник вилетів із вагона, неначе корок, підштовхуваний у спину іншими пасажирами. Захекано роззирнувся, швидко зорієнтувався й почимчикував до сходів, що вели на перехід до «Золотих воріт». Ніби на зло водночас із їхнім потягом на «Театральну» прибув ще й зустрічний, і зараз у кам’яних підземельних коридорах було не менш людно, ніж у вагонах. Федір Іванович прискорив ходу. Із чотирьох ескалаторів попереду лише один працював на спуск. Ще один стояв нерухомо, і по ньому збігали вниз найбільш нетерплячі. Федір Іванович уже було подумав і собі пройтися сходами пішки, та все ж останньої миті змінив рішення й, поштовхавшись поміж киян, утиснувся на рухомий ескалатор. Іще за хвилину він вже швидко крокував вестибюлем станції «Золоті ворота», де по обидва боки від нього з прикрашених мозаїкою колон суворо дивились на своїх далеких нащадків давні київські князі.

«Вони всі не розуміють, не пам’ятають, нащадками якої давньої культури ми є! Через це й не поважають нікого — ні себе, ні ближнього! Народ без пам’яті про минуле деградує, вироджується…» — Думка, яка чітко майнула в голові, так сподобалася Федорові Івановичу, що він вирішив на дозвіллі передумати її ще раз і, можливо, написати на цю тему зболеного, вистражданого та переконливого вірша.

На двох послідовних довжелезних ескалаторах, що тягли пасажирів угору, йому чомусь знову пригадався Соколенчук. «Треба буде якось дочитати той його роман до кінця. Викрою кілька годин, як повернуся додому». Колеги по письменницькому цеху, котрі, мабуть, читали Соколенчука більше й уважніше, згадували якісь еротичні сцени в його прозі. «Звісно, я б теж міг описувати секс у своїх віршах. Адже досвід маю чималий. Було, було замолоду. Але я не шукаю легкої, дешевої популярності. Народові зараз не це потрібно, зовсім не це…»

Виходячи крізь скляні двері станції, Федір Іванович подумки відзначив, що весна таки потрохи набирає обертів. У повітрі пахло вологою свіжістю. Юрби киян снували туди й сюди у своїх щоденних справах. Пройшовши попід Золотими воротами й перетнувши ярославів вал, письменник покрокував Золотоворітською. «Зараз там, на повороті, ліворуч буде вивіска «Ін’юрколегія», — Пригадав собі з учорашнього проходу цими вулицями. Замолоду, ще зовсім підлітком, Федір Іванович інколи, гортаючи газету «известия», натрапляв на короткі повідомлення, підписані організацією з такою дивною назвою, і мріяв колись отримати повідомлення про те, що далекий і ніколи не бачений родич десь у США чи в Канаді, померши, залишить йому суму в твердій валюті з багатьма нулями. Та, подорослішавши, він збагнув, що насправді вже отримав найдорожчу спадщину в житті — рідне слово, письменницький хист і палку, небайдужу душу. А такі скарби будь–кому не даються. Тільки обраним.

Тепер — ліворуч, зовсім трішки по Рейтарській. Онде попереду вже й будинок з фальшивими колонами, оббитими мідною чи мосяжною бляхою.

Письменник уповільнив крок, рвонув на себе двері поліклініки Літфонду, прудко пройшов у коридор і повернув ліворуч. Біля віконечка в дверях поряд із гардеробом він нарешті розстебнув плащ і видобув із кишені піджака дбайливо загорнуту в газетний аркуш сірникову коробочку. Зверху, під гумкою, було застромлено папір з прізвищем та ініціалами.

— Ось, це терапевт мені призначила. На загальний аналіз, — Федір Іванович подивився на лаборантку, обличчя якої затупляли маска й зеленкувата шапочка по самі брови.

— Сама бачу, шо на общий. Ми других нє дєлаєм… — Відповіла жінка з–під маски, рукою в гумовій рукавичці обережно взяла коробочку й понесла кудись у глиб кімнати. Федір Іванович ще хвилинку постояв перед віконечком, та, зрозумівши, що нікому до нього справи нема, повернувся й вийшов.

Над золотоверхим Києвом уже розквітнув черговий весняний день. День світлий і радісний. День, сповнений нових творчих шукань та здобутків. Федір Іванович гордо підвів обличчя до неба, обсмикнув плащ і покрокував назустріч новому дню.
Липень — серпень 2009 р.

Bruder
Німецькій літературі

присвячується
Гайнріх сидів у своїй кімнатці край вікна другого поверху й замислено дивився в далечінь над дахами. На столі перед ним стояла миска з картопляним салатом, викладеним на великий клапоть житнього хліба. Із одного боку хліб був надкушений, і відбиток гайнріхових зубів чітко вихилявся по хлібній плоті, пористій і м’якій.

Над червоними черепичними дахами вже западали сутінки. Світло–сиві перисті хмари тяглися гострими хвостами на захід, слідом за світилом, котре вже сховалося за обрій.

«Ото що воно — Мати брата… Наслухаєшся тут…» — Гайнріх сягнув рукою й відпив ковток цикорієвої кави з великого мідного кухля. гіркувато–солодкий напій ковзнув горлом униз і масною цівкою розтікся стравоходом, лишаючи по собі нудотно–млосний присмак.

«мій брат, звісно ж, геній… Так є, і я свідомий цього… — Думки в гайнріховій голові шикувались, немов солдати, у бездоганний німецький стрій. — А я його брат. І це велика честь».

Десь із годину тому над містечком пройшов дощ. Вологе молоде листя яблунь, кленів та інших деревець уздовж вулиці приємно вилискувало, поступово перетворюючись із темно–зеленого на чорне. Десь цівкали дрібні пташки, умощуючись на ночівлю. Іздалеку, з передмістя, глухувато долинав гавкіт самотнього пса. гайнріх підійшов до вікна й причинив одну половинку. гавкіт майже стих. гайнріх сів на місце біля столу.

Він знову сягнув рукою, цього разу тарілки. Хліб із картопляним салатом після ковтка солодкої кави був солонуватим і масним. Тепер надкус на хлібі набув форми цифри «три» з майже однаковими дугами. Проте нижня все ж була трохи меншою. гайнріх подивився на хліб згори вниз, трохи відвівши руку ліворуч. Знову підніс їжу до рота, та, замислившись, відклав.

«Але ж якщо він такий геніальний, то все, ним сказане, може бути продовжене… — чергова думка прилаштувалась до попередньої шеренги, ставши точно в потилицю попередній. — І ця його фраза… Чекай–но, як то він сказав?..»
Знову ковток цикорієвого напою, знову солодка хвиля покотилася горлом униз. «як же то він сказав? Ну, як? Ага! Кожен народ заслуговує на таких правителів, яких має. Чи ні? Ні, не так! Кожен народ має таких правителів… Таких правителів, на яких заслуговує… Ось! Воно!»
Гайнріх умочив перо в мідний каламар, старовинний, дуже схожий на кухоль із кавою. Схилився над папером.

Замислився. Крапля атраменту безгучно повзла пером униз, до вістря. Перш ніж остаточно набрякнути й упасти, вона таки встигла стати словом — Гайнріх почав писати:

Кожен народ має таких правителів, на яких заслуговує.

…

Кожен народ має таких святителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких хулителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких просвітителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких визволителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких поневолювачів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких порадників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких зрадників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких стариків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мудаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жінок, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дітей, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких калік, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких богів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ворогів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких священників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких грішників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких солдатів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких політиків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких селян, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких робітників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких художників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких письменників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких поетів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких драматургів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких літературознавців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких електриків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких сантехніків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кухарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких свинарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких акторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких режисерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких пастухів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких друзів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких собак, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких котів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких корів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких коней, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких свиней, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кіз, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких овець, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бджіл, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мух, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ос, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких джмелів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких комарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мурах, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мокриць, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких слимаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких черв'яків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких рибаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких божевільних, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких в'язнів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких суддів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жінок, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких немовлят, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дітей, на яких заслуговує.

Кожен народ таких викиднів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких виродків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких журналістів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких футболістів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких онаністів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких піаністів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких скрипалів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких слюсарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких коновалів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких конокрадів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких податківців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких козопасів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких апостолів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких спокусників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких садівників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ґвалтівників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких суддів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких прокурорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких адвокатів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких наглядачів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких катів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких чорноробів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бракоробів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких хліборобів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких парубків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких партійців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких барменів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мерців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких воєвод, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких сиріт, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких малярів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких грабарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких картярів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких маркшейдерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких паразитів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких масажистів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких чабанів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кабанів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких лекторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких секретарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких директорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких замдиректорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бухгалтерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мерчандайзерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дилерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких девелоперів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких брокерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дизайнерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гіпнотизерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких аніматорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких екзекуторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких прозекторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких інжекторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких паліїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гультяїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жлуктіїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких крутіїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких паливод, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких галайдів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гуляйвітрів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких песиголовців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких халамидників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких малахайників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких лохомийників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких каламайнахів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бертвородигів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кармотрингів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мертодригів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких параматників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких лемотендиків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жаротминників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких горотасників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких валоримників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких притамачників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ладабрийників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких протомазників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких цілоратників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких фигомайтиків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ентомологів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жуків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких плавунців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких рогачів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких прусаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ельзасців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких саарців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бранденбуржців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких саксонців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких тюрингійців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких баварців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких швабів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких померанців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гессенців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких вестфальців, на яких заслуговує.
Гайнріх писав і писав. Ніч давно запала над містечком. Мідний каламар тьмяно поблискував у світлі гасової лампи. Давно пора було спинитися, спочити. Та слово по слову все лягало на папір, і його писанню не було кінця.
Кожен народ має таких, на яких заслуговує…

Кожен народ має таких, на яких…

Кожен народ має таких, на…

Кожен народ має таких…

Кожен народ має…

Кожен народ…

Кожен…
Літо 2009 р.

Львівська брама

І якої, питаю, біди цей кум Іван живе тут так далеко? Хоча де ж йому жити іще: на Інститутській чи на городецького він однокімнатної гостинки в панельному блоці не винайме. Бо, по–перше, там блоків не будують, а по–друге, навіть коли б їх там десь і притулили, коштувала б та гостинка ого–го. А йому ще й сім’ю годувати. Отож і тулиться на Куренівці. Дивний район, далекий, недосяжний. Колись його було затопило грязюкою–пульпою з будівельних котлованів. Ти десь про це читав — чи то у віршах, чи у прозі. Здається, навіть книжку про це видали. Ну й мало їм. Знову натулили там житла, а ще ж треба було попередньо всю ту грязюку повідчищати, повивозити. Те трапилося, щоправда, років сорок тому. Ну та було й було, забудьмо. Краще оно роздивитися, де це ми їдемо зараз? Ага, хрін тут побачиш за цією зливою. Оно аж у салон стікають хвилясті холодні цівочки, десь, видно, кватирка не до кінця притулена. Бр–р–р…

Якісь будинки пропливають за вікном, тепло світять затишними кухонними вікнами. Та чого там, метра не проїдемо, «Лук’янівську» мусить бути видно. Онде на передні двері якась хамула преться з собакою. Ну звичайно, бультер’єр, і без намордника. «Нє бойтєсь, нє бойтесь, собачка нє кусаїтца…» А псюра тягне її по салону, важко відсапуючи, сюди, до тебе, вона його ледве втримує. Сахаються, відсуваються поодинокі спини пасажирів. Невже вона хоче сісти тут? Ну, пронесло, дякувати Богу, знайшла порожнє місце, навіть два. А то б пес почав принюхуватися, лізти лизатися тощо. Ти ж знаєш, як на тебе реагують пси, коли ти напідпитку. Тут ця Іванова горілка стоїть у грудях і ніяк не хоче нижче опускатися, лише час від часу дає про себе знати конденсованими випарами, і ти, щоб не гикнути, мусиш зціплювати щелепи. А в бультер’єра, між іншим, коли він зціплює щелепи, сила стиснення досягає тридцяти восьми атмосфер. Хоча ти все одно не знаєш, багато це чи мало. Хтось тобі розповідав. Для прикладу, двері у вагоні метра, коли зачиняються, то, здається, мають десять атмосфер. Чи вісім? А горілка була просто жахливою. Ти ще протестував, казав, що не п’єш білої вже багато років, і це була чистісінька правда. Проте Іван зумів тебе переконати, що горілка не зовсім біла, що вона підфарбована: на дні пляшки й справді плавала розкисла перчинка зовсім не червоного, а якогось блідо–жовтуватого кольору. Ну, ти й ковтнув.

Он нарешті якась літня жінка з господарчою картатою торбинкою і складеною парасолькою таки не витримала, почала виховувати власницю собаки. Та відгавкується, пес теж насторожився, підвів голову. От якщо вона зараз нацькує пса на літню даму, що буде? Викликатимуть міліцію? «Сержант пономаренко, на восімнадцатом маршрутє покусаніє чєловєка собакою. Під’їдьте розберіться…» Ага, саме охота зараз тому пономаренкові пхатися на залиту водою зупинку тролейбуса. Чи, може, у таких випадках тролейбус робить екстрену зупинку? де? ми їдемо зараз якимсь довжелезним звивистим підйомом, за вікнами темно, тільки дерева й кущі мокро виблискують у світлі фар автомобілів, які обганяють нас, поспішаючи вгору. Ще звивина й іще, як у мозку в генія, чесне слово.

Нарешті поворот, майже під прямим кутом, а за ним невдовзі й зупинка. Хамка з бультер’єром залишає салон, уже тепер сама тягнучи пса, якому виходити на дощ вочевидь не хочеться. Літня жінка з картатою сумкою, осмілівши, викрикує їй услід якісь образливі слова та фрази, сердито жестикулюючи парасолькою, із якої летять бризки на інших пасажирів. Хазяйка бультер’єра озирається, вигукує: «Сама ти такая…» і силоміць стягує пса сходами донизу, в неосвітлені калюжі на хіднику. Двері тролейбуса зачиняються. «Наступна зупинка — Вулиця Баггавутівська!» Ото ще назва. Святий Баггавуте, помилуй мене… Але звідси, здається, уже дві чи три зупинки до метра. Великі розлогі дерева, рідкі ліхтарі, якийсь металевий паркан із протилежного боку вулиці. Деякі спини–пасажири розпростуються, підводяться зі своїх місць, лаштуються виходити і, врешті, підсмикнувши коміри, натягнувши каптури та розчепіривши над головами парасолі, пірнають у темряву чергових зупинок, які тепер пішли густо, одна за одною. У салоні лишаєшся тільки ти й чоловік із задертою головою біля протилежного вікна. Он із кабіни визирає водій, точніше, жінка–водійка. Вона вдивляється в напівтемряву, намагаючись розгледіти вас: «пасажири, слідуюча конєчна!..» Чоловік біля протилежного вікна раптом злякано схлипує, крутить головою. «А стадіон “Спартак” уже проїхали?» Він схоплюється з місця, біжить до кабіни й починає про щось перемовлятися з жінкою–водійкою, час від часу показуючи назад, через плече, запитуючи, перебиваючи і скрушно знизуючи плечима: як же я так, як же це…

Тролейбус причалює, чоловік, і далі зойкаючи, вискакує в розверзті двері й зникає в темряві. «метро “Лук’янівська”!» — уже тільки для тебе одного повідомляє жінка–водійка, відчиняючи загорожку й виходячи з кабіни. На ній оранжева безрукавка й брудні засмальцьовані рукавиці, якими вона зараз буде від’єднувати штанги від дротів.

Ти виходиш прямо в калюжу, не надто глибоку, десь так по кісточки, якраз урівень із бортами твоїх черевиків. Трішки дощової рідини влилося всередину, заструменіло по шкарпетці. Ч–чорт, яка вона холодна… Бігом уперед, до рятівних скляних дверей, ні, не «макдональдса», а тих, поруч, о, а вже міліцейські сержанти (і пономаренко серед них) контролюють вхід, це значить, десь дванадцята добігає. гарно собі посиділи… Так, зараз напустити на обличчя максимально тверезий вираз і ще — не дихати, ні в якому разі не дихати, не вдихати, не видихати, жетон із кишені, блискавично його у щілину (о, вдалося потрапити з першого разу!) — і вниз чарівними рухомими сходами, порожніми, майже порожніми, онде далеко внизу кілька постатей сходять на твердь підземну, та ще позаду тебе чуються вгорі голоси, останні пасажири цієї доби, яка ось–ось закінчиться. Ти не біжиш, а лише досить швидко йдеш донизу, притримуючись лівою рукою, та над головою в тебе все ж таки вмикається й лунає записане на плівку попередження про те, що бігти сходами ескалатора заборонено, бо це може спричинити травмування себе або інших пасажирів, яких, щоправда, від тебе в радіусі метрів тридцяти немає жодного. Тож ти досягаєш нижньої сходинки, так нікого й не травмувавши, і саме вчасно, бо з тунелю долинає ревище потяга, який о такій порі проїздить тут один раз на п’ятнадцять чи й на двадцять хвилин, тож потрібно поквапитися, підбігти, послизаючись на полірованому граніті перону, рвучко завернути під колону й улетіти, трохи захекавшись, у роззявлені двері абсолютно порожнього вагона. Можна присісти десь тут, ближче до дверей, поки потяг усе одно стоїть, машиніст же недарма римується зі словом «гуманіст», він, напевно, чекає тих далеких останніх пасажирів, чиї голоси залишилися в тебе за спиною, за поворотом, загрузнувши у складках ескалатора. Але ні, гуманізм виявляється нетривалим, у вагоні лунає: «Обережно, двері зачиняються!», і ви, набираючи швидкість, улітаєте в тунель.

Так, зараз важливо бути пильним, щоб на п’яну голову не проїхати наступну станцію (до неї, правда, ще далеченько) бо там потрібно буде зробити пересадку на іще один, такий самий останній чи передостанній, потяг, інакше до Святошина доведеться діставатись іншим способом, невідомо яким, бо на таксі в тебе немає, залишилося гривень, може, зо п’ять, ніхто за таку суму не повезе тебе через пів–міста, та й Оксана тебе теж не зрозуміє, якщо ти відчиниш двері десь годині так о третій ночі. Але ні, он уже пролунало оголошення про наступну зупинку, тож треба підвестися й вийти в гостинно розверзті двері, за спиною чується ще одне оголошення: так–так, «Обережно, двері зачиняються, наступна станція “Театральна”… Що? А це ж яка? У голові магнітофончик слухняно прокручує попереднє, неуважно прослухане повідомлення, точнісінько як на автовідповідачі в телефоні: «Станція “Львівська брама”, технічна зупинка». Оце так!.. Що ж робити? Що це за станція?!

Потяг відходить повз тебе в овальну глибінь тунелю, пролітають самотні постаті пасажирів в освітлених вікнах вагонів — і настає майже цілковита темрява. Під ногами — Якась цементова підлога, суха й холодна, ти відчуваєш це дуже виразно обома ногами, особливо лівою, тією, яку промочив, ступаючи з тролейбуса в калюжу. Коли ти переступаєш із лівої на праву, твої підошви з похрупуванням давлять якісь грудочки, хочеться вірити, що це лише загуслий розчин. Темрява навкруги потроху звикає до твоїх очей — чи, може, навпаки? — і ти поступово починаєш бачити якісь темно–сірі колони, напевно, теж запилюжені, із кінцями арматури, що стирчать угору й униз, їх слід обережно переступити, високо задерши ногу, щоб не зачепитися штаниною — і тепер можна роздивитися праворуч–ліворуч. Саме ліворуч, у суцільній темряві, яка там, ліворуч, перестає бути суцільною, можна побачити трішки світла, неначе каганець у великій скляній посудині. А підійшовши ще на кілька кроків, ти вже бачиш, що це округла засклена будочка, у якій сидить жінка в синій шинелі з петлицями співробітниці метрополітену і, присвічуючи собі ліхтариком, читає газету «Киевские ведомости». Почувши кроки, вона повертає ліхтарик у твій бік, висвітлюючи всього тебе з голови до ніг, і якось навіть не дуже здивовано промовляє:

— Поїздів уже не буде, мущина, ні в ту, ні в другу сторону. А ескалатор тоже уже виключений. Так шо єслі хочте, ідіть пішком, це не дуже довго. Там наверху ще должна буть уборщиця, вона вас випустить…

І знову опускає промінь ліхтаря на сторінки газети, саме на прикрашений кількома фотографіями звіт із прес–конференції столичного мера, під час якої він учора повідомив про плани подальшого розширення мережі київського метрополітену. А тобі нічого більше не лишається, як, знизавши плечима, іти до завмерлих сходів ескалатора і починати підніматися ними, рахуючи знічев’я не одиницями, а десятками: двадцять–тридцять–сорок–п’ятдесят… У роті швидко пересихає: усе ж таки два з половиною десятки років паління тютюну здоров’я не додають, а від задавненого гаймориту ніс твій закладений і запечатаний уже до Страшного суду. Доводиться кілька разів перепочивати, присідати на східцях і дивитися вниз, завважувати, як даленіє світло ліхтарика в заокругленій скляній будочці. Невдовзі ти вже відчуваєш, що перетнув середину дороги, бо якісь приглушені звуки починають долинати згори, поступово посилюючись. Ось уже можна розібрати брязкання відра, яке пересувають твердою, кам’яною підлогою, ляпотіння води зі шмати, коли її відтискають над відром, неквапливі кроки туди–сюди, покахикування. Ще сімдесят–вісімдесят–дев’яносто та знову десять–двадцять–тридцять, невеликий перепочинок — і ти засапано виходиш на останні сходинки, які завмерли вже не на повну свою висоту, а плавно й поступово переходячи в горизонтальну площину. Ця площина, коли до неї приглядітися, набуває обрисів овального приміщення з невисоким куполом, по периметру якого кілька запилюжених ламп денного світла намагаються боротися з темрявою, щоправда, без особливого успіху. Під цим куполом туди й сюди, немов балерина, снує невисока худенька жіночка, граціозно розвозячи шваброю воду по підлозі — таки кам’яній, викладеній якоюсь плиткою. Помітивши тебе, вона спирається на швабру й говорить із виразним галицьким акцентом:

— А я си подивила вниз і виджу, же то ви йдете. Я си не дивую. Ту часом у нас люди виходят. Тілько ви знаєте, котра вже є година?

Намагаєшся подивитися на годинник, але випита горілка й далекозорість, яка після сороківки набирає обертів рекордними темпами, перетворюють циферблат на бліду безформну плямку. Тож ти, замість відповідати, багатозначно муркаєш собі під ніс «умгу».

— Но, то як ви знаєте, то мусіте вважати. Бо ту в нас такий район глухий, шо я й не знаю, як ви си порадите. Стіко всякої босоти… А вам далеко додому? Не на Сихів? — Жіночка зі шваброю співчутливо дивиться тобі просто в обличчя знизу вгору, і ти помічаєш, що вона ще не стара й досить симпатична. Тож ти пропускаєш повз вуха її запитання, усміхаєшся, дякуєш і прямуєш до високих скляних дверей, які вже завважив у протилежній стіні трохи ліворуч.

— Чекайте, пане. — Голос її лунко відбивається об склепіння купола й накриває тебе всього згори. Робиться аж трохи моторошно. Ти обертаєшся через плече, намагаючись не похитнутися. — Я би вам шось порадила. Ту й справді зараз не є безпечно. І трамваї вже не ходят. А таксі в такій порі знаєте скільки коштує… То ту в нас, рядом, я можу за вас попросити, пан Юзьо пустит посидіти до рана.

— Та ні, дякую, я вже якось… — Ти підходиш до скляних дверей, завважуєш, що вони закриті на імпровізовану колодку, себто звичайна ніжка від табуретки запхнута попід паралельні ручки. Вивільнієш ніжку, ставиш її на підлогу під дверима й виходиш назовні.

2
Ого–го… Дощ не просто посилився, він ллє згори суцільним потоком, неначе водоспад, по куртці одразу заструменіли патьоки, за комір потекло, холодний і вологий вітер забив дихачку. Затуляючи обличчя рукавом, ти намагаєшся зорієнтуватися, та бачиш лише якісь невисокі деревця, посажені вздовж брукованого хідника, і жовтуваті стіни неоднакових будинків, які гублять свою перспективу в суцільній стіні дощу. Будинки явно давні, нагадують стару добру австрійську забудову десь у Чернівцях або у Львові… Справді, у такому районі колись у Львові мешкав твій армійський приятель Андрій саме перед тим, як виїхав до Канади. Он і табличка на стіні. Підійти б лише ближче. Ану?.. «Вул. ген. Коновальця». То це що — справді Львів?!

Ти зацьковано кидаєшся вулицею туди й сюди, вступаючи в калюжі вже обома ногами й не звертаючи на це уваги. Під ногами потоки води вливаються до каналізаційних решіток — і ті решітки старі, львівські, з вилитими на них написами латинкою. На стіні одного з будинків завважуєш телефон у невеликій дерев’яній чи то будці, чи то скриньці зі скляними віконечками. Таки Львів! Озираєшся на всі боки, як останнього порятунку, виглядаючи високі скляні двері, із яких ти вийшов кілька хвилин тому. Схожих дверей багато, але тих — за ними ще блакитнувато жевріло «денне світло» — не видно ніде. І раптом, коли вже жодної надії не лишається, десь майже поруч, неначе зі стіни, виходить жіноча постать із відром і, пригинаючись під дощем, швидко виливає брудну воду до й так переповненої каналізації. Ти біжиш у той бік, лишаючи буруни в потоках на тротуарі, а жінка ледь підіймає голову тобі назустріч, прикриваючи волосся рукою, і нібито всміхається, хоча розгледіти це достеменно під таким дощем нелегко. Ось і двері, високі, із прозорими, незаштореними вікнами, ти щойно пробігав повз них, і то не один раз, та не бачив, хоча пильно обдивлявся все навколо й далекозорість твоя в такому разі не могла стати тобі на заваді, швидше навпаки. Доки ти добіг, жінка вже сховала за спину порожнє відро й відступила до дверей, щоб не мокнути марно кілька зайвих секунд. Вона з усмішкою — таки з усмішкою! — чекає на тебе, не зачиняючи дверей у тебе перед носом, хоча й могла б. Ти влітаєш усередину, стріпуєш краплі на підлогу й видихаєш:

— Пані, скажіть, це й справді Львів?

— Но, видите! — Вона задоволено розводить руками. — Я вам то казала, ше як тілько ви піднялися. У нас тутай часом люди виходят і так само, як ви тепера, гублят си. То я вам зразу хтіла порадити: ідіт до пана Юзя, він вас пустит до рана посидіти. От ходіт, я вас проведу.

Жінка ставить порожнє відро десь поруч, за дверима, де вже стоїть і швабра з акуратно розправленою для просушування шматою, одягає сіренький плащ, зачиняє двері ніжкою від стільця, вимикає світло й прямує до протилежної стіни, у якій ти тільки зараз помічаєш маленькі дверцята, проходячи в які навіть їй, цій тендітній нічній прибиральниці, доводиться пригинатися, а тобі — Пройтися навприсядки, як солістові танцювальної групи ансамблю імені Верьовки. На щастя, за дверима немає ніякого приміщення, а лише замкнений із усіх боків внутрішній дворик — таки справді це Львів! Балкони на кількох поверхах по периметру біжать над вами, сходячись у прямокутник; на тих балконах де–не–де сушиться білизна й стоять виставлені з квартир непотрібні меблі та речі, вазони з фікусами, велосипеди і т. П. Пригинаючись під струменями води, жінка задріботіла через двір до наступних дверей, які завели вас обох у під’їзд, а далі й до якогось чи то помешкання, чи то складу, одразу було не розібрати. Та в будь–якому разі приміщення те вражало крайнім ступенем своєї захаращеності й водночас якимсь незрозумілим затишком. Після вогкої ночі й дощу тут пахло кавою з цинамоном, добрим тютюном та старовиною.

— Пане Юзю! пане Юзю!.. — Погукала жінка в глибину захаращеності. — Ще не спите?

— Добрий вечір, то ви, пані Олю?! — Із–за лаштунків, із–поміж шаф, тумбочок, дерев’яних ящиків і картонних коробок виступила міцна коренаста постать.

Чоловіка ще не можна було добре роздивитися, та якась внутрішня сила вже струменіла від самої його мови. Убраний пан Юзьо був у довгу, схожу на моряцький бушлат чорну куфайчину, застебнуту під саме горло, і в спортивні штани. У руці тримав люльку, яка поширювала довкола приємний вишневий аромат. Він підійшов на кілька кроків ближче, і ти завважив, що волосся в нього на голові руде й ріденьке, а крупні риси обличчя, певно, замолоду чіткі й виразні, дещо розпливлися, мабуть, від регулярного й тривалого вживання алкогольних напоїв.

— Маєте до мене справу? — це питання пан Юзьо поставив, уже роздивившися вас обох, і в тебе виникло враження, що звернене воно не до прибиральниці, а саме до тебе. Та пані Оля все ж узяла слово першою.

— Пане Юзю! Ту в нас оно знов чоловік із тунелю вийшов. І до рана не має шо робити. Ну, я не мушу вам то всьо пояснювати, ви сам прекрасно розумієте. То він у вас до ранку пересидит?

— Так, звичайно. — Пан Юзьо легенько розвів руками на знак згоди, і пасма вишневого диму попливли нерівними хвильками понад підлогою, якої, щоправда, майже не було видно в напівтемряві кімнати. — Прошу сідати.

Ти роззирнувся й побачив зовсім поруч, між двома картонними коробками, зручну оксамитову козетку, на яку так і хотілося опуститися після нервової біганини по ескалатору й під дощем. Прибиральниця тим часом підійшла впритул до пана Юзя та про щось швидко зацокотіла йому майже в саме вухо. Він розуміюче кивав головою, дивлячись через її плече на тебе мирним, замисленим поглядом.

— Добре, пані Олю, дякую. — Він знову затягнувся своєю люлькою, а прибиральниця, сказавши тобі чи вам обом неголосне «добраніч», зникла за дверима.

— Ну, то ви таки сідайте. — Пан Юзьо знову вказав тобі своєю люлькою на козетку. Він розмовляв із ледь відчутним галицьким акцентом, але правильною, майже літературною, мовою, хоча й із паузами, видно ретельно добираючи слова. — І зніміть вашу куртку, повісьте десь отам, нехай підсохне.

Скинути провологлу куртку й справді приємно. Та й тепло ж тут! присівши на козетку, ти випростуєш ноги й роздивляєшся довкола, крутячи головою. Стелажі з книгами, шафи з прозорими, скляними, і цілком закритими дерев’яними полицями, на шафах ще якісь пакунки, коробки, ящики, скриньки, шкатулки, тумбочки, полички, секретери, серванти — усе це розставлене в напівтемряві одного великого приміщення не хаотично, а згідно з певною системою, хоча й досить складною. Десь позаду шафи, яка стоїть упоперек кімнати, мабуть, розташована плита, бо пан Юзьо на хвильку відходить туди, за шафу, брязкотить там якимсь посудом і повертається, несучи на таці дві крихітні філіжанки кави, від яких піднімається пара — Вона змішується з ароматом його люльки й творить дивовижний п’янкий коктейль запаху. Пан Юзьо підходить до тебе впритул, присідає на якусь коробку, а між собою й тобою — уже й невідомо на що — ставить тацю.

— Прошу частуватися, — Він усміхається замисленою посмішкою й дивиться тобі просто в очі. — Як ви вже зрозуміли, я називаюся Юзьо. Я працюю ночами, так що ви мені не будете перешкоджати. Можете тут почуватися як удома.

Ти береш каву, підносиш до вуст і вдихаєш її пахощі. Невже це все з тобою? гіркуватий смак напою м’яко обволікає ротову порожнину, всередині робиться затишно й погідно. Потроху відступає, відходить у глибини тіла випита в кума Івана горілка.

— Я вам дуже вдячний. — Ти, нарешті, вирішуєш щось казати, бо сидіти в мовчанці видається тобі незручним, хоча пан Юзьо, здається, не почуває з цього приводу жодної незручності, він собі пахкає своєю люлькою й дивиться тобі в обличчя відкритим ласкавим поглядом.

— Не варто дякувати, — Видихає він разом із черговим кільцем вишневого диму. — Окрім того, ви й справді можете мені віддячити, це буде нескладно, я вам пізніше поясню. Але спершу мушу вам показати свої володіння. Бо, як я завважив, вас то зацікавило…

— Звичайно, звичайно, я саме хотів вас про це попросити. — Без великого бажання вести світську бесіду ти все ж продовжуєш розмову, хоча кава вже подіяла так, як вона завжди на тебе діє. Усупереч загальноприйнятому поглядові на цей напій ти після нього дуже хочеш спати.

— Ну, то ви, може, трохи перебільшуєте… — Пан Юзьо посміхається, він прекрасно тебе розуміє, він узагалі бачить тебе наскрізь. На підтвердження цього він раптом додає: — Ви собі сидіть, вам зараз треба відпочити, а я вам усе покажу. Ну, не все, звісно, але все найцікавіше чи, може, все, що для вас буде найцікавішим…

А відпочити й справді треба, тепло розливається всім тілом, роблячи його безпорадним і безвольним. Ти поволі відкидаєшся назад, на спинку козетки. Пан Юзьо тихо підводиться, поставивши філіжанку на тацю, ненадовго зникає за шафами та стелажами й повертається звідти, обережно несучи перед собою кілька пробірок у штативі. Пробірки ті заткнуті згори корочками, а на самих їхніх денцях видніється якась сіренька маса, світліша й темніша, — роздивитись її пильніше знову заважає клята далекозорість.

— Ось, це може вам видатися цікавим. Знаєте, що то є? — Пан Юзьо знову присідає навпроти. Він весь аж промениться якимсь хитрим і водночас відвертим щастям, ніби хлопчак. Те, що він тримає у руках, мабуть, і справді дороге йому, тож ти силоміць зображуєш інтерес на обличчі, розліплюючи свинцеві пекучі повіки.

Пан Юзьо продовжує, не помічаючи твоїх зусиль чи, може, приймаючи всі твої потуги за чисту монету:

— То є волосся, ось, самі можете побачити. Тільки прошу не відкорковувати, — і він подає тобі штатив до рук, хоча тобі нітрохи не хотілося брати його й роздивлятися. Але ти робиш іще одне надзусилля й приймаєш від нього картонний штатив, наближаєш до обличчя, витріщаєш очі, які печуть і сльозяться.

— Дуже цікаво. А чиє це волосся?

— Ото ж бо і є! — Пан Юзьо втішається. Своїм запитанням ти потрапив у самісіньку ціль. — То є дуже коштовне й рідкісне волосся. Ось, наприклад, — Він тицькає пальцем у крайню пробірку, уміст якої найсвітліший, аж до жовтизни, — це є волосся з бороди нашого першого президента.

— Хіба наш перший президент носить бороду? — не одразу розумієш ти.

— Не носить, а носив. Ідеться про того першого президента… — Пан Юзьо терпляче, наче вчитель до нетямущого учня, доносить до тебе суть твоєї помилки.

— А–а… Ви про Михайла Сергійовича…

— Саме так. Ви правильно все розумієте. Тут є ще волосся з голів нашого попереднього президента й нашого теперішнього президента. Се, останнє, як ви розумієте, найдорожче.

— А ви що, його продаєте?

— Ні, але й так. Часом у людей виникають потреби, як би то сказати… — Пан Юзьо підшукує відповідне пояснення: — Ну, так би мовити, містичного, езотеричного плану. Волосся, як ви, може, знаєте, можна використовувати в чаклуванні.

— У чаклуванні? — Сон вивітрюється з тебе. Тепер би треба розібратися, чи він просто божевільний, а чи придурюється.

— Я не є вар’ятом, як ви, може, подумали. — Пан Юзьо явно знову читає твої думки. — Але я насправді маю такий крам і часом навіть його продаю. І то не тільки волосся. Але закінчимо з волоссям. Тут я маю далеко не всі зразки. Там, — Він показує кудись через плече, у глибину захаращеного простору, — там я маю і волосся Волошина, президента Закарпатської України, і волосся Стецька, інших президентів УНР в екзилі. Воно не користується вже жадним попитом, але я тримаю про всяк випадок по декілька волосин. А тут, ось у вас у руках, — тут є волосся не тільки теперішнього, але й наступних президентів України.

— Наступних? — Ти вже остаточно перехотів спати й витріщаєшся на пробірки, які тримаєш у руках, зі справжнім, непідробним подивом.

— Ну так. Адже історія нашого краю, нашої держави ще сьогодні не кінчається. — Пан Юзьо знову говорить повільно, розважливо, присьорбуючи з філіжанки та прикладаючись вустами до чубука своєї люльки. — І не лише наступних президентів волосся маю я тут. Ось, наприклад, погляньте, — Він тицькає пальцем в останню з пробірок у штативі. На ній ти, напруживши зір, можеш розгледіти біленьку наліпку і навіть прочитати на ній чотири літери «НаНа».

— Це що, волосся котрогось зі співаків тієї російської групи? А, його, мабуть, легше продати, ніж волосся президентів, бо шанувальниць попси у Львові не бракує, — Висловлюєш ти припущення, придивляючись пильніше до пробірки з темним волоссям на денці.

— Ви помиляєтеся. «НаНа» — це зовсім не музична група. Це один чоловік, наш українець, реальний політик. То я так скоротив його теперішній статус — «Надія Нації».

— Он як?

— Це що? — ти все одразу зрозумів, але не знав, як реагувати. — Це