Збірник Харків
жүктеу/скачать 0.63 Mb.
|
| * * *
Кирюха підвівся, випростався, не без труднощів застебнув приіржавілий зіпер на джинсах. Перепочивши кілька хвилин, підняв тіло янки на руки, притис міцніше до грудей і повільно пішов у бік подолу ґрунтовою дорогою, де–не–де всипаною битою цеглою. * * * Очамимря прокинулась аж надвечір наступного дня. Переспавши, почувалась обважнілою, тіло вимагало руху й нової поживи. Денна спека спадала, тіні довшали. Ящірка почухала боки об найближче дерево — Прилипла трава та мокра земля обсипалися пласким брикетом. Час було продовжувати шлях. Але в задній частині живота все ще не вщухало те солодке відчуття, що залишилось від недавнього сну. Тож Очамимря дозволила собі ще кілька хвилин відпруги: покачалася на траві, вивертаючись животом догори, солодко стогнучи й приминаючи кущі та менші деревця. Видала кілька стогонів, довгих і хрипкуватих, вони покотилися понад лугом, відбились об стіну прибережної рослинності й повернулися слабким відлунням. Вона підвелась і, ще підволікаючи судомно зведені задні лапи, зробила кілька перших кроків. За останні кілька днів вона знову підросла, тож тепер головою спокійно могла дістати до верхівки майже всякого дерева. Кроки її подовшали, вона перетнула галявину майже миттєво, лише хвіст шарудів по піску і прим’ятій траві. Зупинившись у затінку тополь, які рідкою шеренгою росли вздовж Ріки, Очамимря видала ще один протяжний рев — і він уже не повернувся відлунням, а покотився вниз, за течією, гублячись у заростях піщаних острівців. Голод повільно набирав сили, і вона рушила в дорогу, на якій на неї чекало ще багато смачної поживи. Світ дедалі більше підлаштовувався під неї: ворогів не залишилося, одна тільки здобич, більша чи менша, але — усього лише здобич. І найбажаніша, найсолодша — це були ті двоногі безшерсті істоти, які ще недавно, збившись у тісну зграю, штрикали їй у пащу загостреними шматками деревини… Знизу, з Ріки, проти течії так само пахло димом, цією невід’ємною ознакою двоногих, їхніх кумедних кубелець–жител і довгоногих, довгошиїх істот, які супроводжують двоногих майже завжди. І ті, й інші прекрасно надавалися до їжі, тож Очамимря йшла не поспішаючи, спокійно, у цілковитій певності, що голодною вона залишиться ненадовго. Полювання обіцяло бути неважким і нетривалим. Урешті, воно могло й зачекати. Ящірка не відчувала, як то було ще до вчора, нестерпної потреби наїстися. Щось інше, сильне й незрозуміле, гнітило й бентежило її гігантське видовжене тіло. * * * Кирюха й надалі слабко тямив, що він робить. Дійшов до будинку, повернувши з вулиці, поза дворами, важко переступаючи через обвалені балки, поклав янку на ліжко, обсмикнув на ній фіолетову майку, склав руки на грудях, пригладив руде, уже жорстке, неживе волосся. Трохи подумавши, він поставив привезений із низів’їв кальян їй у головах, сам сів до столу. Механічно відкрив і з’їв якусь консерву, не відчуваючи ні смаку, ні задоволення від їжі. Кирюха посидів іще нерухомо, дивлячись, як пропущені крізь щілини забитого фанерою вікна сонячні промені виграють на сріблястій сфері кальяна. День минав повільно, ніби вві сні. Кирюха підвівся, вийшов на вулицю. Пішов до Ріки. Він постояв, замислено дивлячись на її широку течію. Серед човнів пошукав — ні, не свій, великий та важкий, — легку й тендітну плоскодонку з одним веслом. Той, кому вона належала, припнув її однією легенькою мотузкою, ще й зав’язав вузликом із бантиком. Кирюха, стрепенувшись від задуми, розв’язав цей вузлик, застрибнув у човен, відштовхнувся веслом і, випливши за інерцією майже на середину Ріки, узявся веслувати проти течії вгору, за Трухан–айленд, і далі, далі. Енергійний рух потроху приводив тіло до тями. Пропливши, аж поки останні землянки й руїни будинків зникли за поворотом Ріки, Кирюха причалив до берега, зістрибнув по коліно у воду, витяг плоскодонку на берег, перевернув догори дном, сховавши весло під човен. Обтріпуючи холоші, він вибрався на сухе й, усе ще похиливши голову, повільно пішов поміж кущами верболозу. Він дивився під ноги, не роззираючись навкруги, прислухаючись до болю, який пульсував усередині грудей. «янкинемаян–кинема…» — уже глухо й слабенько, та все ж лунало в черепі, не даючи зосередитись на якійсь іншій думці. Кирюха спинився й подивився довкола. Уже сутеніло. Він не пам’ятав, скільки йшов, але ноги вже гули, певно, не одну версту відміряв від того місця, де лишив на березі човен. Підійшовши до води, він сів на приземкуватий корч. Тіні від прибережних тополь залягали по воді. Свіжий вітерець уздовж Ріки ледь–ледь відгонив димами далекого звідси граду. Червоні промені з заходу зробили багряними очерети під протилежним берегом. Невдовзі сутінки перейдуть у ніч — он як рожевіють перисті хмари в небі. Завтра має бути погожий, але вітряний день. Завтра… Завтра має бути… Кирюха відірвав погляд від водної гладі й озирнувся. Він і далі сидів на корчі непорушно, тільки голову повернув до плеча. Більше боковим зором, білком очним, аніж зіницями, він побачив, що весь простір позаду, за деревами, там, де їхні крони переходили в небо, затулила якась величезна суцільно–сіра маса. Кирюха повільно та м’яко повернувся всім тілом і просто над собою побачив її… Дух перехопило, всі думки й почуття закотились кудись далеко–далеко, у закапелки мозку й решти тіла. Вона стояла у профіль, велична й безмежна, із її пащі тріпотів язик, золотисто–чорні круглі очі поблискували, гребінь на спині плавно переходив у хвіст, кінець якого шарудів десь саженів за тридесять позаду, в кущах. Крім цього слабенького шарудіння, більше жоден звук не виказував її присутності: вона неначе пливла понад деревами й кущами, нечутно переставляючи лапу по лапі. Приголомшено спостерігав, як гігантська маса, слабко вилискуючи в темряві, пропливала зовсім поруч, за деревами. Шарудіння хвоста посилилося, потім стихло. Вибрався на берег, припав вухом до землі. гупання кроків чути не було. У вухах лунали слова божевільного волфа: «прийшла, прийшла ящериця!..» повернувся до води й, повільно заглибившись у неї до пояса, крізь очеретини розгледів, як нижче за течією гігантський видовжений сірий силует увійшов у Ріку й не вплав, а пішки перетнув русло. Майже круглий місяць уставав із–за дерев, і в його сяйві краплі на сірій броні ящірки зблиснули срібною лускою. Велетенська рептилія вийшла на піщаний острівець посеред Ріки й, підвівши голову назустріч нічному світилові, заревла протяжним бридким риком, від якого застрибали під берег жаби. У тому пристрасному реві вчувався не тільки голод, а ще якась інша жадоба плоті. Кирюха зачаровано вслухався в моторошний звук, потім вибрався на берег і поспішив до покинутої нижче за течією плоскодонки. Увіпхнувши її у воду, якийсь час плив за течією не веслуючи, вслухаючись у тишу позаду. Потім почав допомагати човнові, намагаючись не хлюпати, пливти нечутно. Згори, із верхів’я, час від часу ще долинало ревіння, дедалі слабше. Пізньої ночі він причалив до пристані, прив’язав плоскодонку на тому самому місці, ще й таким самим бантиком, і поспішив додому. Він відчував, що володіє якимось новим знанням, лише іще не знав, як він його застосує. Принаймні вранці не варто поспішати розповідати про побачене ані десятникам, ані Азар’янові, та, мабуть, і Кнєзеві… Ревіння ящірки все ще стояло у вухах, і було то не просто ревіння. Щось у ньому звучало іще, окрім хижої невтоленності, якась чи пристрасть, чи жага, чи прохання. За погрозою вглибині вгадувалась непевність, прохання, бажання непотамоване. Слабкість і піддатливість лежали десь насподі, не кожному чутні, не кожному зрозумілі… Дійшовши до будинку вже майже вдосвіта, Кирюха приліг передрімати, обійнявши нерухоме тіло коханої, і занурився в неміцний химерний сон, сповнений видінь: то баба–відунка сипала щось зі жмені до пригаслого багаття, то Янка всміхалась до нього зеленими очима й простягала руки з куща на поскотинці, то волф у чорному шкіряному плащі, раптом виникнувши за спиною в янки, викрикував свої похмурі пророцтва, то величезна ящірка нечутно йшла поміж верхівок дерев понад берегом Ріки… * * * Град прокладався до нового робочого дня. І саме того ранку найдосвідченіша з няньок, які доглядали Кнєзевих доньок, прийшла до володаря просто під час наради. Кнєзь усе зрозумів, коли вона з’явилась на порозі світлиці, швидко дослухав Азар’яна й відіслав його на поділ, а потім величним помахом руки підкликав няньку ближче: — Що, уже началось? — Так, почалося. Тож сьогодні вдень треба звершити омовення дівчат у Ріці. Можна десь надвечір. — Вечора ждать не будемо. Вечори зараз якісь непевні. — Кнєзь мав свою думку про ритуал, що мав відбутись. — Працюватимуть і сьогодні тільки до полудня, а потім усіх відпустимо по домівках. Я вже розпорядився, старший над десятниками знає, що йому робити. готуйте дівчат і также все необходіме, щоб пополудні виїхати. Волфів двох вірних я теж попереджу. Тож готовтесь і чекайте. Нянька кивнула й безмовно вийшла. Кнєзь підійшов до вікна, свиснув одному з гриднів, які ліниво вартували у дворі, і наказав до обіду відшукати Кирюху. гридень підсмикнув шкіряну куртку, скочив на коня, і копита зацокали, віддаляючись униз Узвозом. На будівництві мосту робота, як і напередодні, ледве–ледве жевріла. Кілька кошиків землі повільно винесли й ледь–ледь досипали на кінці дамби, а тоді десятники збились у своє коло, робітники — у своє та й, так розмовляючи, зрідка тільки позирали в бік одні одних. Мудриполітенівці здалеку, сидячи на уламках своєї платформи, теж перемовлялися стиха, позирали в бік будівництва, не особливо підкреслюючи свою присутність. гридні ліниво походжали вздовж Ріки туди й сюди невеликими групами, по троє–четверо, попередньо поприпинавши коней недалеко від води. Вони навіть одного разу спинилися переговорити з мудриполітенівцями, чого взагалі зроду–віку не траплялося. Ті з висоти уламків своєї платформи, як завжди, відповідали зухвало й гостро, але розмову так–сяк підтримували. Спільне для всіх відчуття незнаної небезпеки передавалося, як осіння застуда, диханням, слиною та словами з ротів. * * * Ой над градом сонце встає! Ой встає–встає сонечко краснеє! Ой та униз по Узвозу то не вужі повзуть, То красних дівиць до Ріки везуть! Ой та ж везуть їх без отця із матір’ю, І стелиться ж дорога їм скатірт’ю!.. Везуть же їх та й під покривалом, Щоб ніяке лихе око їх не сплюндрувало! Та й везуть же їх до Ріки вмитися, Ой же ж вмитися та й перетворитися! Та й перетворитися з телиць на коров, Та й везуть ізмити із них їхню перву кров! А де перва кров, Там перва любов, гей! А ж ті дівиці красні, лебідоньки, Та й на двох одне мають лібідонько! Та й маленьке воно, іще недозрілеє. Недорослеє, нерозігрітеє! А ж ті дівчиноньки — то Кнєзеві дочки. Ізнизу зрослися, як в лісі грибочки. Та й везуть їх, заховавши від очей лихих під покров. Везуть, щоб ізмити їхню перву кров! А де перва кров, Там перва любов, гей! * * * Очамимря повільно очунювала у прохолодному піску острівця. Учорашньої ночі так раптово й несподівано, просто під час ходи, той солодкий щем між задніми лапами зробився цілковито нестерпним. Вона звернула з берега, увійшла у воду, щоб хоч таким робом охолодити й заспокоїти його. Та незрозуміле відчуття не минало, наростало, тиснуло зсередини й, урешті, вигнало її на острівець посеред течії, щоб там усеньку ніч примусити качатися й стогнати, змітаючи хвостом цілі піщані дюни, аж до самого ранку. Неможливість досягнути кінця самій ритмічно пульсувала в ящірці, викликаючи лють і розпач. Крики її ставали дедалі тоншими, вищими, жаліснішими. Ящірка вже сама починала ненавидіти себе за це конвульсивне почуття, якого тіло ніяк не могло подолати. До ранку цілковита знемога врешті опанувала її холоднокровне лускувате тіло. Перебувши в неглибокій дрімоті, доки ранкове проміння зарожевило високі хмари, що навскоси стояли в небі, ящірка остаточно стрепенула з себе рештки внутрішньої тілесної муки. Точніш, вони, ці рештки, затверділи, скам’яніли, усохлися, та при цьому нікуди з неї не пішли. Не вміючи передбачити, як швидко це непереборне, солодке, пронизливе й принизливе відчуття повернеться, щоб знов опанувати її тіло, ящірка заквапилася. Треба було чимшвидше відшукати якоїсь поживи — тіло не їло вже другий день, голод смоктав уже просто нестерпно. Може, саме голод і загнав на манівці те, попереднє, відчуття?.. Тоді слід чекати, що воно повернеться, щойно вдасться втамувати голод. Ящірка знову зайшла у воду й перебрела Ріку. Вибравшись на берег, вона роззирнулася. Іти слід було вниз, далі за течією: саме звідти дедалі сильніше тягло димом, саме там двоногі істоти, мабуть, мають своє велике кубло. Насититися, наїстися, спожити їх багато–багато, як пуголовків на мілководді, таких смачних, безкостих, безпорадних, — це було зараз єдиним прагненням, яке жило в тілі й мозку Очамимрі. Трохи ще пройшовши берегом, вона знову спустилася до Ріки. Слід було рухатися нечутно: здобич була вже десь зовсім близько. Очамимря ввійшла у воду, підібгала передні й задні лапи і, не надто сильно допомагаючи собі хвостом, попливла за течією, часом черкаючи черевом об мулисте дно, намагаючись тримати над поверхнею води тільки очі й ніздрі. * * * Коли до вікна постукали ззовні, Кирюха все зрозумів наперед. гукнувши гридневі чекати у дворі, він із головою вкрив тіло янки старою злежаною ковдрою з масними плямами на краях. Запах тліні поступово наповнював житло. Та щось підказувало, що жити в цих покоях йому лишалося недовго. Тож, скочивши на стіл і понишпоривши на антресолях понад дверима, він дістав звідти видовжений згорток, обернений мішковиною. Окремо від згортка вийняв кілька ріжків–магазинів, натоптав їх кулями й приліпив один до одного догори ногами ізоляційною стрічкою. Потім, розгорнувши один згорток, приєднав його до вкороченого автомата Калашнікова, якого знову замотав та сховав під куртку, решту магазинів розіпхав по кишенях. Закінчивши всі ці приготування, Кирюха замкнув двері, вийшов до гридня та скочив на його коня позаду вершника. гридень дав острогами, і вони помчали в бік Ріки. Сонце підбилося вже в зеніт і навіть трохи до заходу хилиться. На вулицях було безлюдно: всі на будівництві, дітлахи теж гайнули десь на Ріку бавитися. Старі та немічні по домівках сидять. Хоча небагато в граді старих та немічних. Помирає люд у розквіті сил своїх здебільшого. Онде ген звіддалік видніється й будівництво, та праці особливої там сьогодні нема. А ген вище проти течії й кавалькада, яку треба наздогнати: кнєзівен четверо смердів несуть на ношах, килимами завішених, кругом гридні піші й комонні, чотири няньки в чорному позаду за ношами крокують, пісню ритуальну не в склад, не в лад підтягаючи за двома волфами, які на хитарах приграють і голосами високими, хоча й захриплими, ведуть спів свій. Останнім на коні Азар’ян їде, через плече озирається. А Кнєзь попереду, неквапом коня править. Азар’ян завважив коня з двома вершниками, спинився, зачекав. Подивився на Кирюху коротко, жорстко, відвів погляд: — Знаєш, Кирюха, для чого тебе покликано? — Знаю, — Кирюха чомусь теж не міг дивитися на Азар’яна й очі опустив. — Знаю й усе зроблю, що може знадобитися. — При тобі оружжя твоє? — Азар’ян знову підвів і опустив очі. — Справне воно? Не підведе, як доведеться кнєзівен защіщати? Кирюха лише буркнув щось нібито ствердне, що й сам слабо зрозумів, та Азар’яна, схоже, його відповідь не вельми й цікавила. Старший над десятниками приострожив коня й погнав уперед. Порівнявшися з Кнєзем, він схилився і щось почав володареві повідати, показуючи назад, у бік Кирюхи. Володар прикивнув, і процесія продовжила свій рух. Невдовзі кам’яна огорожа вздовж берега закінчилась, проминули руїни останнього з великих мостів, а ще за кількадесят хвилин вони дісталися безлюдного й чистого піщаного пляжика, на якому мілководдя негусто поростало поодинокими стеблами очерету. Ноші, килимами завішені, смерди акуратно на пісок опустили–поставили й відійшли, залишивши нянькам допомагати донькам Кнєзевим звідти видостатися. гридні роз’їхалися широким півколом, щоб усе навкруги добре бачити й усякій можливій небезпеці протистояти. Азар’ян із Кнєзем разом спішилися, та старший над десятниками, розуміюче кивнувши володареві, пішов піхотою до гриднів, щоби з ними разом звіддалік ритуал священний споглядати. Волфи з хитарами ввійшли у воду по коліна та й завели якусь нову пісню, вже без слів, самим мугиканням. Няньки, всі чотири, попід руки дівчаток із нош вийняли–вивели, білу льолю на них поправляючи. Роздвоєна доверху льоля, а знизу дві ніжки худенькі дибають, переступають босо по піску прохолодному. Кирюха спішився, і гридень, що його привіз, погнав коня до своїх, до півкола. Кирюха роззирнувся і спершу спрямувався в бік Азар’яна, щоб ритуалові не перешкоджати. Та Кнєзь, владно руку піднявши, його до себе підкликав. Довелось підійти, під пахвою Калашнікова притискаючи. — Дивись, Кирюшо, в обидва, — Кнєзь був серйозним, дивився спідлоба, слова виважував. — Дивись, шоб чого не случилося… На твоє оружжя рощитуємо, єслі б шо… Кирюху раптом пронизало усвідомлення несправжньості всього, що відбувається. «Вони все знали, все…» Відбитий у мертвих очах коханої лютий лик Азар’яна, Кнєзеві очі потуплені, бігаючі — усе це разом наче встромилося тупим шпичаком десь у груди й повільно оберталось, накручуючи на себе нутрощі, змащені олією душі. Він мугикнув точнісінько так, як ото недавно у відповідь Азар’янові, і відійшов на кілька кроків берегом. Няньки попід руки завели у воду доньок Кнєзевих спершу по коліно, а потім іще трохи глибше. Сонце танцювало незчисленними відблисками на поверхні води. Піпсікола з Кукаколою, спершу повискуючи від холоднуватої води, аж тепер завважили на березі Кирюху. Заусміхалися дівчатка, руками замахали: — Кирюхо! А йди до нас, Кирюхо!.. Розвів руками Кирюха — Мовляв, не вільно мені, не пристало ритуал порушувати, біля вас у цю мить лише няньки з волфами мають перебувати, а я тут ось, на березі, перетопчуся, потім, потім поспілкуємося… Няньки кнєзівен у воду посадили, хоча ті й опиралися, і заходилися омивати–підмивати–змивати–вмивати, щось ритуальне вслід волфам підмугикуючи. гридні на березі скоса–крадькома на те диво–видиво позирають: не щодня ж їм на потворок володаревих подивитися випадає, не всі ж у дім Кнєзевий ухожі. Азар’ян на них час від часу прикрикує, щоб не надто витріщалися. Сонце по воді виграє–виблискує. Вітерець легенький брижі по Ріці пускає, листям підсохлим на верболозах шарудить. Згори за течією щось пливе таке, неначе колода чимала, видовжена, і буруни за нею незвичайно довгі тягнуться…
У воді запахло кров’ю — спершу слабенько, ледь–ледь відчутно, потім сильніше, наростаючи, пробуджуючи в ящірки дедалі більший голод. Запах струменів проти течії, знизу, завернутий якимось підводним потоком. Чотири чорні незграбні постаті скупчились на мілководді навколо п’ятої — усієї в білому, невеликої й не подібної до решти двоногих. Ця істота теж була двоногою, але зверху мала дві пари передніх кінцівок, два тулуби, дві голови. Ще дві постаті в чорному також зайшли у воду і, щось підвиваючи, повільно походжали. Інші двоногі стояли віддалік, на березі. Атакувати слід було тих, що у воді: здобич аж сама просилася, пропонувала себе, хотіла бути з’їденою. голод клубочився в нутрі. Очамимря нечутно підпливла до них уже зовсім близько, доки зважилась на остаточний кидок. * * * Сталося все раптово. Ніхто й спам’ятатися не встиг. Із води, із неба, із потойбічного світу несподівано вилетіла велетенська голова з роззявленою пащею, безмежною та бездонною. Спершу всім видалось, що це превелика щука раптом виринула й зависла в повітрі просто за спинами в няньок і кнєзівен. Слідом за головою з води хвилясто здіймався довжелезний сірий тулуб із гострим гребенем на спині. Довга піниста хвиля від тулуба йшла до берега, починаючись у тому місці, де виринала тварина, викривленою дугою, якій усе не було й не було кінця… Кричати почали всі одночасно, люто й розпачливо, без слів. Завили двоє волфів, які стояли у воді, заточилися, опустились навкарячки. Коні стали дибки, сахнулися, скинули з себе кількох гриднів і рвонулись у бік пагорбів, подалі від Ріки. Ті, хто зміг стримати коней, боролися з ними, натягаючи повіддя, змушуючи переляканих тварин повернутись і зайти у воду. Кнєзь кричав, широко розкривши рота, його рідке рудувате волоссячко розвівалось на вітрі, що раптово здійнявся, неначе від реву страшної потвори, яка, дедалі ширше роззявляючи свою пащу, лискучою сірою горою вставала над беззахисними няньками й кнєзівнами. Кирюха опустився на одне коліно, висмикнув із мішковини Калашнікова та спробував прицілитися. Няньки й дівчата перебували на лінії вогню, тож він не поспішав натискати на гачок. Спіймав себе на думці, що страху не відчуває. Минулої ночі він бачив її, а вона його не побачила. Тож, якщо сидіти нерухомо, тварюка може не помітити, не напасти. Треба тільки зберігати нерухомість, хоч як би було страшно. Цілковиту нерухомість. Не ворушитись, не дихати, не… Азар’ян таки й справді був найкращим наїзником. Він швидко опанував коня, повернув його трохи боком, щоб вид гігантської ящірки не лякав тварину, і почав наближатися в спіненій воді до няньок і наляканих кнєзівен. Ось–ось і досягне їх старший над десятниками, ось–ось із коня нахилиться, руку простягне, ухопить–висмикне доньок улюблених Кнєзевих із пащі рептилії ненажерливої, порятує, винесе на сухе… І тут ящірка завдала удару. Згори вниз усією роззявленою пащею з дрібними гострими зубами, щоб за мить до укусу встигнути ще оглушити здобич. Азар’яна вона вхопила, одночасно викусивши ще й добру частину кінського крупа. Кінь із перегризеним хребтом одразу присів на задні ноги, задер до неба голову й повалився боком у воду, яка вже густо червоніла позаду нього. Очамимря підкинула старшого над десятниками вгору й упіймала знову, уже неживого, поквапливо вижовуючи тіло та спльовуючи продірявлену шкіряну куртку, різкими ковтками пропихаючи здобич собі до горла майже цілком, із кістками, волоссям і рештками одягу. Няньки верескливо заголосили й кинулись бігти до берега. Вони попідбирали свої чорні вбрання, і їхні старечі пухкі білі ноги незграбно запліталися між невисокими хвилями. Очамимря зробила останнє зусилля, проглитаючи тіло старшого над десятниками, і здивовано подивилася згори на чотирьох чорних переляканих істот. Позаду них у воді чеберяла п’ята істота — Мабуть, дитинча, біле, ніжне й теж незграбне. Це від нього йшов той кислуватий запах крові, що його ящірка почула у воді, ще скрадаючись, тамуючись, таячись. Кнєзь на березі чи то зіскочив, а чи просто впав із коня й, не повертаючи голови, не відводячи погляду від води, побіг до Кирюхи, який усе ще стояв на коліні й цілив у бік потвори та кнєзівен, не наважуючись на постріл. — Кирюша! Кирюша! Роби шо–нібудь! Тільки осторожно, чуєш, осторожно!.. — Кнєзь не кричав цих слів, а немовби голосно сичав, недоладно розмахуючи руками. Кирюха перевів погляд на володаря. Страх, який струменів від Кнєзя, нарешті торкнувся і його, досягнувши глибин дихання десь під грудьми, аж у ребрах занило. Він повільно перевів люфу автомата знову в бік ящірки й почав шукати в прицілі її голову. Очамимря в цей час усе ще ніби зачаровано дивилася на піпсіколу з Кукаколою, які, нарешті втямивши небезпеку, спробували й собі тікати. Дівчатка кинулися пливти, підгрібаючи всіма чотирма руками й по–жаб’ячому відкидаючи назад єдину пару ніг. Вони майже не рухались уперед, тільки бовтали воду й захлиналися. При цьому кнєзівни не кричали, зціпивши зуби й приголомшено–знетямлено розширивши очі. жүктеу/скачать 0.63 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|