Збірник Харків

— Ага, оце вже ліпше! — Баба, схоже, залишилася вдоволеною досягнутим ефектом. Вона витерла руки об спідницю, подивилася трохи умиротворенішим поглядом. — Будеш бабі помагати. Тоді відпущу тебе.

Вона знову повернулась до плити, підхопила рукою краєчок спідниці і вже тоді зачепила кришку. Іван устиг завважити коричневі чи то панчохи, чи рейтузи під спідницею, потім знов густо пахнуло парою, баба відвернулась і, не дивлячись у виварку, кілька раз калатнула кописткою. — Пфе! Але ж і міцно вварилося!

Іван зробив кілька вдихів ротом, щоб не чути запаху, потім зовсім ніби знічев’я, просто для підтримки розмови, запитав:

— Чуєте… А вас що, справді паркою звати?

— Параска була по паспорту. Параскева… А це вже внуки перехрестили. Та мені все одно. Парка то й парка…

Баба знову прикрила виварку, поклала копистку, витерла руки. По–качиному перевалюючись, вона підійшла до Івана впритул.

— Ну добре. Я бачу, тобі запах не нравиться, мішати вариво я тобі не дам. Будеш оно нитки розплутувати. Іди за мною.

Простір, у якому вони перебували, виявився не таким–то й великим. Кроків за десять Іван роздивився у примарному туманному світлі металеву стіну, високу, але все ж не безмежну, — Подібну до стіни ангара на літакобудівному заводі, де він колись випадково побував на екскурсії, як був іще студентом. Навіть ворота в цій стіні були — Півкруглі, високі, метрів із понад десять. І стіна, і ворота, схоже, були нерівно пофарбовані зеленою камуфляжною фарбою, утім, фарба в багатьох місцях уже облупилася, і з–під неї прозирала іржава металева фактура.

«Ну так, це таки точно якийсь стратегічний військовий об’єкт. Адже прямо над нами — найвищі державні установи», — Іван аж усміхнувся від того, що почав думати, як розвідник. Хміль уже остаточно минув, лишилося тільки відчуття важкості в шлунку, та ще постійно саднив спогад про домашніх — це ж тебе чекають, а ти тут…

— Баб… Тьотю… Жіночко, скажіть, а тут нема звідки подзвонити? — запитав майже без надії, і, як виявилось, небезпідставно.

— Яке подзвонити? Куди тобі дзвонити? — У голосі баби парки знову прорвалися різкі нотки незадоволення. — Ти думати повинен, як тобі звідси вибратися! Бо час іде! А ти все ще тут! Оно диви, скільки в тебе роботи! — Баба показала на якусь невиразну купу, що лежала вздовж металевої стіни. — Ти це все маєш розгребти й розібрати! дивись, поки я показую!

Вона схилилася над купою та щось потягла на себе однією рукою знизу вгору. Це виявилась груба шерстяна нитка світло–синього, наскільки можна було розібрати в напівтемряві, кольору. Баба вправно тягнула нитку, то різко смикаючи, то повільно натягаючи, потім присіла й почала нишпорити вільною рукою десь у глибині купи, аж поки не витягла звідти другий кінець нитки. — Ось так, бачив? порозбирати все й порозкладати за кольорами! давай починай!

Баба почалапала назад, до своєї виварки на плиті, а Іван залишився в напівмороку над купою ниток. Присів, роззирнувся. Коли очі призвичаїлись, йому вдалося роздивитися, що нитки різняться кольором — хоча всі вони були вибляклі й переплутані. Найбільше було червоних, але тепер уже, швидше, рожевих. Вони лежали цілими пасмами, плутаючись і переплітаючись із іншими — жовтими, оранжевими, синіми, білими. Менше було зелених, і зовсім трохи — чорних: вони поодиноко й чітко вирізнялись із–поміж інших і, мабуть, єдині не виглядали бляклими.

Іван доторкнувся до купи долонею й відчув, що нитки мокрі. Із країв вони були ледь вологі, а всередині аж чвакали й сочилися, і то не водою, а якоюсь липкуватою, не вельми приємною на доторк рідиною. Вибравши дві білі, він спробував їх витягти, але нитки лише напружилися, десь усередині купи тісно сплітаючись із іншими. Понад те, Іван відчув, що нитки пручаються, на кожне його зусилля відповідають зусиллям зворотним, тягнуть у свій бік, у глибину плетива. Урешті, після наполегливого промацування, перехоплювання й підтягування йому вдалося вивільнити одну, а за нею — іще таку саму білу нитку. Він поклав їх біля себе на підлогу, але й зоглянутись не встиг, як нитки прудко шаснули назад, у саму гущу переплетень.

— Ти їх біля себе не клади! Ти їх сюди, до мене, принось! — Гукнула від плити баба парка.

«Та скільки ж я це носитиму!» — Майнуло в Івановій голові, коли він, захекавшись і напружившись, ще й порізавши середнього пальця на руці, витягнув із купи довжелезну оранжеву нитку. Нитка звивалась і пручалась, аж довелося міцно затиснути її великим і вказівним пальцями, щоб донести до баби біля плити.

— Е ні, я бачу, так діла не буде!.. — Баба явно була невдоволена. — Так ти мені тільки більше все переплутаєш. — Вона замислено насупилась і за мить, схоже, прийняла рішення: — Ти давай–но помішай трохи, а я порозплутую.

Вона простягла Іванові копистку, забрала в нього з рук пружну й неслухняну жовтогарячу нитку та вкинула її до виварки, для цього тільки ледь піднявши кришку. Та запах знову просякнув довкілля. Тут, зблизька, він робився майже нестерпним.

— А що це ви варите? — Іван розумів, що дурнішого питання годі вигадати, та все ж…

Баба знизала плечима.

— Що варю? Те, що вони від мене хочуть. Вони хочуть теє, як то його… Єдність! А яка може вийти єдність, коли… Та ти сам бачиш!

Із цими словами вона не озираючись почовгала до мокрої купи під стіною. Та за хвилину вже й повернулася, тримаючи у вузлуватих пальцях із десяток ниток різних кольорів, які звивалися й перепліталися. Витягнувши руки перед собою, вона ще звіддалік звеліла Іванові:

— Відкривай виварку! Тільки обережно!..

Іван узявся рукою за кришку, обпік пальці, смикнувся. Кришка покотилась на підлогу, загриміла, танцюючи дзиґою. Баба з прокльонами кинулася її піднімати, плутаючись у спідниці й випустивши нитки з однієї руки. Іван здивовано провів їх поглядом, коли вони поповзли під плитку, підтягаючись, немов дощові черв’яки.

— Що ти за розтелепа! Одоробло таке непотрібне! Руки в тебе звідки ростуть? — Баба притьмом закрила виварку й потрусила в повітрі обпеченими пучками. — Ти хоч би шось зробити годен?

— Випустіть мене звідси, тьотю! — заканючив Іван, уже остаточно занепавши духом. — Мені додому треба! я не хотів…

Баба люто, знову люто зиркнула на нього знизу вгору.

— Іди! Іди, кажу тобі! Набрид ти мені. Усі ви такі! пішов звідси!

— Куди?.. Куди мені йти, скажіть? Бо там… — Іван показав собі за спину, хоча давно вже втратив у цьому просторі напрямок, звідки прийшов сюди. — Тамті двері, вони зачинилися…

— Там ти вже не вийдеш. Підеш складами. Це далеко, але з тамтого боку ще може бути відчинено. — Баба ввіпхала кілька ниток, яких не випустила, під кришку виварки й витерла руки об спідницю. — Ось тут пройдеш. Дивись…

Вона підійшла до краю металевих дверей у стіні та потягнула на себе важіль, який так само був пофарбований зеленою олійною фарбою, що вже взялась іржавими плямами. Важко й зі скреготом половинка брами посунулась десь на півметра.

— Іди прямо, тільки трохи вправо забирай. Як дійдеш до грошей, то вихід уже близько.

— До яких грошей? — Іван знову розумів, що його питання недоречне, але стриматися знов не зміг.

— Сам побачиш. Іди вже, іди… розтелепо!..

У її голосі, крім роздратування, вчувалося ще й зовсім трохи співчуття.

Іван протиснувся в щілину брами та швидко пішов уперед, намагаючись не озиратися. Тут теж панувала напівтемрява, тож він не одразу роздивився, що стіни того довжелезного коридору, яким він іде, — це не зовсім стіни. Чи й зовсім не стіни. Довжелезні металеві полиці були щільно заставлені однотипними дерев’яними ящиками, оббитими бляшаними смужками. Полиці тягнулися кудись далеко вперед, ящики мали нетесані боки, тож при доторку до них кололись неболючими м’якими колючками. Потім ящики скінчились, на полицях їх змінили мішки, міцно перев’язані шпагатом. На одному з мішків трохи світлішим сіріла латочка з іншої тканини — Іван зумів розібрати на ній напис, зроблений вибляклим чорнилом: «Зѣрно рѣквизированно в сѣлѣ Лукашевка Золотоношского уѣзда полтавской губерніи 11 авг. 1927 г.». Інші лантухи час від часу теж повертались до нього підписаними боками, та читати ті написи часу не було. Відчуття безнадійного спізнення стиснуло груди. Сором і біль запульсували у скронях. Він було кинувся бігти, та за кілька кроків перечепився, боляче вдарившись кісточкою об щось тверде. Під ногами темніли якісь предмети, та роздивитись їх у напівмороці було важко. Потерши забите місце та трохи накульгуючи, Іван невдовзі дійшов до першого перехрестя: стелажі з мішками там закінчувались, натомість праворуч і ліворуч розбігалися такі самі стелажі, виповнені цього разу картонними коробками. Поміркувавши хвилинку, він повернув праворуч і не пошкодував: за кілька хвилин попереду почулись якісь звуки, швидше за все — Механічного характеру. Ритмічне постукування й гудіння вказували на роботу невидимого двигуна, десь уже зовсім неподалік. Ще й у всьому просторі навколо зробилося набагато світліше. Коробки на стелажах стояли одна на одній, по чотири, рівними рядами. Несподівано ряд скінчився. Стелажі увірвались, далі було видно безліч мішків, ящиків, коробок та інших закритих ємностей просто під ногами, на землі чи на підлозі — це вже роздивитись було майже неможливо, так щільно все було заповнено. Із деяких мішків і коробок усе ж визирали фрагменти речей, часом простих і зрозумілих, пластмасові дитячі машинки, березові віники, саме ті, із якими ходять до парилки, кирзові солдатські чоботи, полотняні будівельні рукавиці… Траплялись і якісь складніші обладунки та прилади — щось металеве, нікельоване, із шарнірами та кронштейнами витулялося з коробок, проламавши чи продавивши їхні картонні стінки, часом слабо відблискуючи райдужною плівкою шліфованої оптики об’єктивів невідомого призначення. Звук невидимого двигуна трохи приглух і зсунувся кудись убік і вгору.

Іван переступав через мішки й коробки, високо задираючи ноги й уважно вдивляючись униз. Подолавши цілий розсип невеликих лантушків із цупкого й непрозорого волокнистого поліетилену, на яких виділялися трафаретні написи «селітра аміачна», «гексоген», «гранозан», «гексахлоран», «діоксин», «вапно негашене», «кислота лимонна», «кальцію хлорид» і навіть «калію ціанід», він роззирнувся довкола й завважив невеликий стелаж, який окремим геометричним острівцем випирав у сіруватій напівтемряві. На полицях стелажа рядами стояли рівні скриньки прозорого плексигласу. Підійшовши ближче, Іван роздивився й картонні таблички, вставлені у віконечка на стінках скриньок, — «соверени британські», «гульдени голландські», «долари північноамериканських Злучених держав», «долари канадські», «долари сингапурські», «долари австралійські», «ієни японські», «ранди ПАР», «драхми елладські», «талери», «ліри», «франки», «песети», «злоті», «корони», «марки», «літи», «лати», «леї», «леви», «юані», «крмаки», «барунди», «пиртяки», «малартяки», «рублі», «карбованці», «копійки», «гривні князівські рубані срібні», «гривні князівські рубані золоті», «гривні князівські рубані титанові». Та всі до єдиного плексигласові ємності були прозорими й порожнісінькими. Черевики раптом зашпорталися в якомусь ганчір’ї. Нахилившись, Іван розгледів під ногами кілька порожніх мішків. На них фіолетово прозирали нерівні написи — теж під трафарет: «ЗОЛОТО ПАВЛА…». Далі сім літер було затерто до цілком нерозбірливого стану, і тільки дві останні виднілися різко й чітко — «КА».

Іззаду долинав тупіт кількох пар ніг. Іван радісно озирнувся. Метрів за десять від нього, саме перед розсипом поліетиленових пакунків із хімічними назвами, зупинилися чотири постаті, в одній із яких можна було впізнати Євгена. Якась темна пляма сповзала з–під носа в письменника — те, що це кров, Іван зрозумів не одразу.

— Онде він! — зловтішно–радісно вигукнув Євген. — Я ж казав, він сюди пішов!

— Стій, сука! — крикнув один із Євгенових супутників. — Стоять, я сказав!

Іван кинувся бігти, відкидаючи носаками порожнє мішковиння, що плуталося під ногами. Під стіною ліворуч він раптом завважив металеву драбину, яка обривалась метри за два від підлоги. Підстрибнувши, Іван ухопився за нижній прут, підтягнувся й поліз угору, не тямлячи, куди веде цей шлях. Метрів за десять драбина скінчилася вузьким люком. Протиснувшись у нього, Іван прислухався до матюків переслідувачів і вже навкарячки поліз у цілковитій темряві. гупання двигуна лунало вже десь зовсім поряд, за кілька метрів.

Потім прохід поширшав, й Іван уже зміг іти, нахилившись і притримуючись рукою за шорсткий бетон округлих стін тунелю–труби. Над головою прогуркотіло — звук був зовсім знайомим, свистіння гальм прояснило все раптово й чітко: це зупинився потяг метро. Натрапивши на якісь ґрати, Іван у відчаї потягнув їх на себе, і вони на диво легко піддалися. Протиснувшись до пояса у вузенький прямокутний отвір, Іван відпочив, роззирнувся й закляк: просто перед носом у нього тьмяно відблискували колеса потяга. «Наступна станція — Поштова площа», — Пролунало автоматичне оголошення. Над головою з шипінням зачинилися двері, і потяг почав набирати швидкість. Коли останній вагон промайнув повз Івана, той підтягнувся, випрямився й, намагаючись не наступати на рейку, яка могла бути під напругою, видряпався на мармурову площину платформи. Миловидна чергова в червоному кашкеті здивовано подивилась на нього й піднесла до обличчя рацію з короткою товстою антенкою:

— Працівник міліції, підійдіть, будь ласка, терміново на платформу!

Була, ой була там і краска–сєрібрянка, і масляна, і гуаш, і оліфа, і топорища добрі, дубові, і відра на 10 літрів, на 12 літрів, емаліровані, із плотними кришками, і набори столярні з фуганками та стамесками, і гвозді хароші, і вухналі, і шурупи, і болти–саморізи, і клей обойний, і клей резіновий, і толь, і рубероїд листами й рулонами, і плитка імпортна, не наша, у двадцятикілограмових упаковках, і лаки, і морилка, і бідони з оцтом, і балони з газом, і вози з сіллю, і танки з гарматами, і снаряди з гільзами, і перець із гірчицею, і сало зі шкварками, і стікло оконне, і стікло арміроване, і дріт алюмінієвий, і дріт мідний, і проволока обична, і проволока колюча, і кабель, простий і заізолірований, у котушках малих і великих. Було там усе, чим багата земля наша, всі скарби світу, всі клади й сокровища: алмази й золото, ладан і смирна, і молоко птиче, і яйця риб’ячі, і шкіри зміїні, і хутро соболине, і якщо про все вспоминати, то цілий світ не вмістив би переліку цього!

Із–за її спини виступив квадратноплечий Федір, пройшов до палати, мружачись у темряві, важко дихаючи, загрозливо спинився в ногах у петрового ліжка. У руках у Шмаленчихи дзеленькнула металева таця з двома шприцами, повними важкого й болючого спокою.

Іван затамував дихання. Але раптом петро різко сів на ліжку, підпер обличчя руками та спідлоба гостро подивився на Федора. Санітар відлетів до стіни, боляче вдарився об неї своєю широкою спиною та сповз на підлогу. Шмаленчиха ошелешено роззявила рота, аж нижня губа відвисла й дрібно затремтіла. Петро повільно перевів свій погляд на неї.

Таця вирвалася з рук старшої сестри й почала не падати, а повільно та плавно опускатися на підлогу. А шприци зависли в повітрі, стали вертикально, наче маленькі ракети, і повільно, ніби долаючи опір повітря, поповзли до стелі. Там вони майже одночасно цокнулися, сколупнули голками штукатурку, зламали голки й, уже знешкоджені, стрімко впали вниз слідом за тацею. Дзенькіт і хрускіт змусили Шмаленчиху заточитись назад, у сліпучу браму дверей.

Петро знеможено зітхнув та опустився обличчям у подушку.

— Вийшло, — Глухо вимовив він.

Очамимря

Очамимря вилупилась минулої весни серед лугу, у верхів’ях Ріки. Була вона не малою й не великою, нічим серед своїх братів–сестер не вирізнялася. Бігала вона лугом, шелестіла в траві, за всякими кузьками ганялася, довгим язичком собі до пащі їх збиваючи. Боялася всього, від себе більшого, налякано шугалася й ховалася від тіні коршака в небі, чи від довготелесого боцюна або деркача в лузі, чи й від тієї самої ондатри, щойно згаданої, а то й від безневинного зайця.

Потім, якоїсь теплої літньої ночі, коли Очамимря сиділа у вологій прохолоді нори, десь далеко–далеко щось велике–велике зненацька здригнулося, аж загула сама земля у надрах своїх і стінки нори пообсипалися. Та вранці так само світило сонце, зеленіла трава, і міріади кузьок смачно сновигали в ній так само чи майже так само, як напередодні. Очамимря передніми лапами розгребла невеликий завал біля входу в нору і, час від часу задираючи голову, гайнула в траву на полювання.

Десь тоді вона й почала рости. Одразу Очамимря цього й не помітила. Та вже за два чи за три дні вона відчула, як важко стало залазити до нори: її стінки наче звузилися, стискали тіло з боків і не пускали в глибину, до кубельця. Урешті, таки діставшись до кубельця, Очамимря ледве змогла розвернутися в ньому головою до виходу й аж тоді заснула якимось незвично міцним, довгим і солодким сном.

Певно, навіть і Кнєзь не знає, скільки часу град наш стоїть. Хоча ні. Кнєзь знає все. Він добрий, наш Кнєзь, він великий і сильний, він старий і премудрий. Він майже всіх знає, як кого звуть із вільних, що в граді живуть. А смердів усяких — їх чого ж на ім’я кликати, вони й самі себе на ім’я не завжди знають, до них тільки «ейти» й говорять.

Років нашому Кнєзеві — страшно й подумати — уже за шістдесят. Мало хто такий вік проживає, аж п’ять дюжин, цілу копу вже наш Кнєзь переступив.

Гридні його завжди супроводжують. Бо хоч він і великий, і сильний, але зростом не дуже вдався, та й статурою теж. Рудувате волоссячко ріденько голову прикриває, лисина з–під нього вже прозирає–проблискує. Але Кнєзь наш веселий завжди, пошуткувати любить, слівце гостре сказати, чарку вихилити, а тоді пісню завести, на струменті собі підігруючи, що хитарою називається.

У граді нашому життя щоденно бурлить і вирує. На подолі, понад Рікою, переважна більшість люду вільного й мешкає. Ну й іще трохи на узвозах, що під гору тягнуться, і ще вгору по Ріці, там, у бік Тарасашевченка й петрівки. А за горою, вважай, ніхто й не живе, тільки Кнєзь. Будинки там стоять добрі, високі, більші, ніж у нас на подолі, але всі страшні такі, чорні, обгорілі. І всередині в них усе чорне–чорнісіньке й смердить, і сморід той не вивітрюється, хоч ти що не роби.

А на подолі будинки майже всі цілісінькі, над подолом гори зеленіють, унизу Ріка несе свої води, на Ріці Трухан–айленд і гидропа–айленд, а за ними, на тому березі, — Лівий град, тільки він також майже весь до життя не придатний.

Понад горами над Рікою древні храми стоять — у них перві люде своєму богу молилися. Та не спас їх їхній бог, не порятував. Обвалюються храми, і майже ніхто біля них не живе, тільки якісь відлюдьки. Нижче від храмів за течією теж до ріки похилилася Бабародіна, велика та срібляста. Риси обличчя в неї розмиті, очі вузенькі, наче шпаринки (кажуть, оплавилася після другого Спалаху), і в правиці невеликий мечик, мов бурулька, на стиснутий кулак стікає–опливає. Чаша кам’яна під ногами в Баба–родіни стоїть, велика, порожня. Часом навесні до неї Кнєзь зі своїми гриднями під’їде, із коня спішиться, стане та й дивиться. Бува, якусь квітку навіть під ту чашу покладе. Постоїть трохи в задумі, потім скочить на коня, щось гридням коротко гукне — і поскакали.
* * *
Очамимря прокинулася від того, що їй мерзла спина. Був доволі пізній ранок уже далеко не наступного дня після ночі, коли вона заповзла до нори. У нору звідкись пробивалося бліде сонячне світло. Як — світло? Очамимря різко підвела голову, і спину залоскотали грудочки землі.

Роззирнувшись довкола, вона мало що зрозуміла. Але досить було й того — чомусь лежала вона не в норі, а лише ніби трохи присипана землею, посеред вим’ятого й вимощеного кубельця. По краях кубельця дерен і трава попіднімалися від її боків, а зараз звисали в ще теплу після її тіла порожнечу. Попереду, за кілька кроків, у землі зяяла акуратна округла дірочка. Очамимря впізнала: це був вхід до її нори. Проте зараз вона не те що пролізти в нього не могла, а хіба що лапу встромити. Очамимря випростала передні й задні лапи, рештки землі скотилися з її тулуба. Ого–о! Вона стояла тепер по груди в траві, серед якої звикла прослизати швидко й непомітно.

Від шурхотіння землі, яка обсипалася з тіла Очамимрі, десь поряд із–під трави на стеблину видерся молодий мучнистий хрущ і розправив сушитися проти сонця свої ще не зміцнілі крила. Очамимря, різко смикнувши головою, хамкнула жука не роздумуючи — і від того, як розтікалася в роті солодкувата клейка маса, відчула ще сильніший, майже нестерпний голод. Підросле впродовж довгого сну тіло вимагало їжі, щоб підтримувати сили.

Полювати спочатку було незвично, через що перша дичина від неї втекла — це була молода руда миша. Очамимря не мала навички полювання на мишей: іще недавно вона сама була завбільшки з мишеня. Тож на якусь мить вона загаялася з ривком, і миша шелеснула повз неї в густий кущ верболозу, де переслідування робилося дуже важким, якщо не цілком неможливим.

Трохи розчарована, Очамимря подалася до берега, де на мілководді натрапила на силу–силенну більших та менших пуголовків, і там нарешті втамувала свій голод. Вона стрімко плавала й пірнала, уперше відкривши в собі цю здатність, заганяла жаб’ячих дітей на мілководдя і, набравши їх по 4—5 до пащі, ковтала, майже не прожовуючи. Наївшися донесхочу, вона вибралася в прибережний очерет і так само вперше в житті вклалася спати, не зариваючись у землю.

Прокинулась Очамимря від шелестіння в глибині очерету. Одразу було чути, що істота, яка десь там рухається, не дбає про те, щоб робити це тихо. Очамимря вже раніше бачила таких істот — Були вони великими, незграбними й пересувалися тільки на двох своїх задніх лапах. Вони, вочевидь, нікого не боялися, тому слід було боятися їх самих.

Та зараз істота, хилитаючись і заточуючись, непевним кроком ішла плавнями, час від часу хапаючись передніми лапами за листя й стебла очерету. Один гострий листок роздер тіло істоти — і дух крові, солодкавий, гнилуватий дух, на який Очамимря ніколи раніше не зважала, зараз гостро шмагонув її по ніздрях. Неначе зачарована, вона поповзла на певній відстані слідом за істотою.

Дивлячись крізь очерети знизу вгору, Очамимря не могла не зауважити, що істота все важче й важче дихає, дедалі сильніше хитається, час від часу здригається всім своїм тілом. Очамимря не розуміла, але якимось робом відчувала, що істота почувається дуже й дуже погано, що вона помирає.

Невідомо, для чого ящірка вирішила поспостерігати, що ж то воно буде далі. Та й запах крові, яка скрапувала з надрізаної передньої лапи істоти у воду, вабив і бентежив.

Ця бентега ще більше посилилася, коли істота раптом заточилася, похитнулась, зігнулась у попереку й кілька разів відхаркнула у воду великими згустками крові. Потім вона й зовсім зупинилася, повільно та розпачливо замахала верхніми кінцівками, щось прохарчала і сторч головою впала в багно між очеретин. Кілька брудних бульбашок повільно виринули з–під голови й за деякий час луснули в повітрі.

Очамимря зачаївшись вичікувала. Істота не підводилась і не ворушилася. Нарешті ящірка наважилася й збоку, дуже повільно, із готовністю щомиті втекти, наблизилась до тіла в очереті. Ще цілу вічність вона чекала зовсім поряд, на відстані одного стрибка. Сонце помітно змістилось на небосхилі, поволі досягаючи найвищої своєї точки. Його промені вже припікали Очамимрі спину з пересохлим хребтовим гребенем. Вона стрепенулась і наважилася. Майнувши в повітрі всією довжиною свого підрослого тіла, одним стрімким стрибком заповзла істоті на карк.