Збірник Харків

І росте ото (чи — ростуть?) дівчина (чи — Дівчата?) за високим парканом, у величезному домі Кнєзевому. Отримали доньки два імені: одну нарекли піпсіколою, другу — Кукаколою. Бо дві голови, два обличчя маючи, вони й думки, і бажання вже мають роздільні, осібні. От тільки пересуватися, рухатися обидві дівчинки можуть тільки разом, на спільних своїх ногах. Важко це їм: одна хоче в двір бігти погуляти, а інша — у домі, у світлиці бавитися. То часом стане (чи — стануть?) посеред світлиці й плаче (плачуть) гірко–прегірко. Як зовсім малі були, то й обличчя не раз одна одній до крові, посварившись, роздряпували, не маючи змоги втекти одна від одної. Таки тяжко це — Вище пояса мати сестру, а нижче пупця бути єдиною з нею істотою. Батько Кнєзь теж бачить, як його доньки улюблені, воєдино зліплені, страждають, та й не знає, чим ті страждання полегшити. Звісно, ні з якими іншими дітьми зроду піпсікола й Кукакола не бавилися, чи й підозрюють вони про їхнє, інших дітей, існування. Але й на прикладі дорослих вони теж могли свої висновки зробити. Хоча як зовсім іще малими були вони, то їм трохи няньки голови морочили: ото як виростете дорослими, то кожна матиме окрему пару ніг і гулятиме сама по собі, без сестри прирослої. Та вже років, певно, зо п’ять як не вірять дівчатка в ці розповіді. Доростаючи, почали вони розумнішати: вже менше й рідше поміж собою сваряться, частіше згоди доходять — чи то в двір іти бавитися, а чи в горниці залишатися. І на гриднів, котрі молодші, задивлятися почали. Усе ж таки дванадцять літ донькам минуло. Та й не погані вони собою. Якби не разом, а поодинці, то зграбненькі були б отроковиці.

Оце й зараз сидів Кнєзь на дзиґлику в кутку великої кімнати та споглядав–придивлявся, як то чотири няньки його доньок, в одне тіло закутих, лагідно милять, та ніжно змивають, та дбайливо витирають, та в сухеньке загортають. Тож коли гридні, зі страшною вістю прискакавши, до вікна руків’ями своїх трійчатих гарапників постукали, не одразу їм і відчинено було. Потім ще скількись там часу знадобилося, аби слугам розтлумачити, що звістка справді страшна, важлива і того гідна, щоби Кнєзя у вільний день потурбувати. Урешті вийшов він до гриднів, невдоволено суплячись — чи то вість погану передчуваючи, а чи просто від того, що й у вільний день володареві нема спокою. Вислухав мовчки, повернувся, нічого не сказавши, і пішов через дім до внутрішнього двору коня сідлати. Потім, так само слова не промовивши, разом із гриднями спустився узвозом до Ріки, на місце знахідки страшної, водою принесеної.

Підійшов він, спішившись, присів над водою, не зважаючи, що носаки дорогих сап’янців Ріка лизати почала, подивився на червоно–сині рештки нещасного Івашка, уже підбиті до берега, підвівся й кивнув Азар’янові, який віддалік уже давно стояв. Той підбіг до Кнєзя, і вони вдвох, нікого за собою не кличучи, пішли понад берегом, каменем вимощеним, якусь таємну раду радячи.

— Ти таке раніше бачив? — запитав Кнєзь, перериваючи нарешті свою довгу мовчанку.

— Та нікада в жизні… — Азар’ян, видно, чекав саме такого початку розмови, бо відповів неначе аж із готовністю.

— Зуби ж, зуби які це мусять бути… — У голосі Кнєзя забриніли нотки якщо й не страху, то легкого такого остраху. — Як мечем відрубано…

— Шо ж дєлать?.. — Азар’ян тупцявся з ноги на ногу, зазираючи у воду через Кнєзеве плече.

— Шо дєлать?.. — Кнєзь перевів свій погляд вгору–вниз на ріку, ніби пошукав когось поглядом. — Кирюху нада ждать. От не воврем’я пішов він, понімаєш, у низів’я.

— Тут с Кирюхой… — Азар’ян аж зам’явся, трохи аж ніби зблід, — то їсть з дєвкою його… Така історія… Вчора случилася…

— Розказуй–розказуй, — Кнєзь зціпив зуби, передчуваючи ще одну недобру вість, та, вислухавши до кінця плутану оповідь Азар’яна, аж пополотнів: — Та ти шо! Ти представляєш, шо нам тепер буде! Він же ні перед чим не остановиться. Він же…

Азар’ян чомусь не дуже переймався з цього приводу:

— Так хіба ж то не ви, Кнєзю, розпорядження віддали строго–настрого карать тих, кого в растаман–траві застануть? А моє діло маленьке, я тільки ваш наказ виконував. Та ніхто й не бачив того, хіба шо волф якийсь, кажуть. Але його, того волфа, уже мої хлопці шукають. А як шукають, то й знайдуть, де б він не сховався. Так шо для Кирюхи треба придумать якесь розумне об’яснєніє, да й усе. Бо єслі ви вздумаєте йому правду розказать, то і я можу те саме зробити…

— Угрожаєш мені? — Кнєзь аж скипів, кулаки стиснув. — Тільки ж це ти дєвку потварив, сучий потрох! А я тобі такого приказа не давав!..

Азар’ян лише блиснув поглядом спідлоба й нічого не відповів. Крити було нічим. Тож він утягнув голову в плечі та сціпив щелепи, аж зуби скреготнули. Було зрозуміло, що Кирюха прагнутиме поквитатися з безпосереднім виконавцем злочину, а з володарем йому псувати стосунки сенсу немає жодного.

Кнєзь крутнувся на каблуках своїх сап’янців. Його очі виражали думку, тож він також потамував свою злість і сформулював цю думку миролюбнішим тоном:

— Ти ще, ето… Пошли хлопців своїх двох–трьох, нехай проїдуть трохи туда, уверх за течією. Подивляться, шо воно. Може, найдуть чого. А як вернуться, нехай доложать!..

Дещо заспокоївшись, Кнєзь зі старшим десятником ще трохи порадилися, ідучи назад, і, коли повернулись на місце, у якому й досі товпилися цікаві, Кнєзь рвучко скочив на коня, а Азар’ян, нагримавши на всіх і розігнавши юрбу, розпорядився поховати рештки нещасної родини десь поблизу, біля пагорбів. Потім він обрав двох гриднів, яким і наказав проїхати кінно вгору за течією на відстань денного переходу.
* * *
Очамимря прокинулась, як завжди тепер, від голоду. Учорашньої здобичі на місці не виявилося, лише застояна вода ще трохи відгонила кров’ю. Натомість у повітрі стояв запах диму. Цей запах домішувався до духу тих дивних істот, смачніших за які ящірка ще не куштувала.

За ніч вона вилежала в піску тепле кубельце, і тепер, підвівшися з нього, відчула, як холодить живіт ранковий вітерець. Від цього почуття голоду ще посилилося. Очамимря роззирнулася навсібіч.

Прибережні верболози далі за течією рідшали. За ними виднілися якісь високі, звужені догори купи чи то очерету, чи деревини. Звідти й долинав запах диму, принесений прохолодним ранковим вітром. Легкі хмари в небі розходилися, танули, над деревами вже простягалося паралельно землі сонячне проміння, від якого червоніли вершечки прибережних пагорбів.

Очамимря подивилася собі під ноги. За останні дні вона помітно побільшала. Посередині спини прорізався колючий гребінь. Лапи вже вгрузали в пісок майже до половини колін, тож зараз вона повільно пішла не мілководдям, а берегом, притолочуючи менші кущі й протискаючись поміж більшими, передбачливо обминаючи дерева й намагаючись не зчиняти зайвого шуму. Хвіст, який волочився позаду, трохи шурхотів, але вона доволі швидко призвичаїлась тримати його в напруженому стані, і зрадливий шурхіт припинився.

Попереду, над Рікою, щось зарухалося. Очамимря вповільнила свій хід, присіла на всі чотири лапи й почала сторожко вдивлятися. Запах був незнайомий. На тонких і високих ногах, тупаючи твердими копитами, до води наближалися невідомі істоти, завбільшки десь як вона сама. Чутливі голови на високих шиях видавали форкання й іще якісь високі звуки. Очамимря поповзла, скрадаючись поза кущами. Було зрозуміло, що істоти йдуть напитися води, і саме тоді на них можна було напасти.

Очамимря знайшла вигідне місце за розлогою вербою, похиленою до самісінької води, й, нечутно переставляючи лапу по лапі, сповзла на пісок. Істоти, помахуючи хвостами, зайшли у воду десь до колін і з тихим форканням понахиляли голови. Було видно, як рідина пульсує їхніми горлами. Від них різко й пряно пахло потом. Очамимря напружилась перед стрибком. Істоти, зробивши по ковтку, знову опустили голови до води. Ящірка метнулася вперед!..

Вона загаялась лише на мить, зволікаючи з ударом. Не змогла одразу визначитися, кого атакувати. Ближче до неї перебувала більша з істот, напевно самець, затуляючи собою меншу, ту, що видавалась піддатливішою. Та більша з істот, відчувши небезпеку, стрімко здійнялася дибки, шарпнулась назад і, налякано скрикнувши, кинулась на берег, скидаючи копитами вогкий пісок. Менша ж, навпаки, із переляку кинулася вперед, у хвилі, і, витягнувши голову над водою, попливла за течією паралельно берегові. Очамимря спинилась, коротко ревнувши. Переслідувати здобич на березі було незручно й небезпечно, тож вона вбігла у воду й щосили попливла за меншою з істот. У цей час самець, трохи очунявши від переляку, із тупотом вибіг на пагорб і пронизливо заіржав. Істота у воді відповіла йому подібним високим скриком. До неї залишалося вже зовсім небагато, і Очамимря, загрібаючи хвостом, спробувала зайти з лівого боку, заганяючи жертву від берега на глибину.

У цей час від берега, окрім іржання самця, долинули іще якісь звуки. Коротко повернувши голову, Очамимря краєм ока вхопила, що кілька двоногих істот — отих, найсмачніших! — Метушаться, перебігаючи все ближче й ближче до води. Вони кричали й вимахували верхніми кінцівками. Рішення ящірка прийняла миттєво: набагато легше вилізти на берег і поласувати такими безборонними й смачними істотами, аніж переслідувати щось досить сильне й невідомо яке на смак. Вона круто повернула й, розбиваючи хвилю, спрямувалася до берега.

На її превеликий подив, істоти не кинулися навтьоки. Вони лише збилися докупи, і ящірка розгледіла, що кожна з них стискає в передніх кінцівках якийсь шматок деревини. Передня з істот опустилась на коліно, почувся легенький свист повітря, і щось дзьобнуло ящірку біля ока. Друга гостра скалка вдарила прямо між очей, але відскочила: панцир на Очамимрі наріс уже грубий і міцний. Із кількох наступних стріл тільки одна досягла мети й неглибоко встромилась під нижню губу, у горло. Шкіра в тому місці не була такою жорсткою, і ящірка відчула легкий колючий біль. Вона заревла й поповзла з води на берег, роззираючись ліворуч–праворуч, вибираючи, якій із істот завдати удару. Мисливський інстинкт підказував обрати найслабшу, найменшу жертву: інші мали в такому разі розбігтися. Але істоти збилися щільним табунцем, скерувавши гострі шматки деревини в її бік. Ящірка зупинилась уже зовсім близько, всього за кілька кроків від здобичі — такої дивної, чомусь не наляканої. Тобто вона розуміла, відчувала, що істоти таки налякані, але не могла збагнути, чому вони не кидаються тікати. Це полегшило б їй переслідування й напад. Тим часом істоти зробили неймовірне й неперед–бачуване — Вони всі разом рушили вперед, назустріч їй. Довгі шматки деревини стриміли перед ними своїми загостреними кінцями. Ящірка напружилася, все ще не наважуючись на стрибок. Найменшої, найслабшої, жертви не було. Кілька окремих істот раптом перетворилися на більше й сильніше створіння, єдине в своїх рухах і діях.

Очамимря позадкувала. Вона відчула той уже майже забутий страх перед коршаком у небі, який охоплював її, коли вона ще була маленькою і на неї раптово згори напливала якась тінь. Утамувати голод не вдалось. Лють і невдоволення примушували ящірку нервово посмикувати напруженим хвостом. Вона зійшла піщаним берегом у воду й, досягнувши достатньої глибини, попливла за течією, загрозливо ревнувши на прощання. Зграйка двоногих на березі нерухомо дивилась їй услід.

Нагода потамувати голод трапилась несподівано швидко. Довгонога й довгошия істота, якої вона не наздогнала у воді, остаточно знесилівши, таки прибилась на піщану мілину, що переходила в довгий острівець, майже позбавлений рослинності. Істота лежала у воді, її ноги відмовлялися слухатись, тож, коли Очамимря завважила шию й голову, які стирчали з води, і підпливла ближче, вона почула тільки слабке, знеможене іржання. Жодного опору істота не чинила — не кусалася й не хвицалася, тільки кілька разів здригнулася, коли Очамимря наблизилася впритул. Перекусивши довгу тремку шию, ящірка потягла здобич далі на сухе, ближче до середини острівця. Там, вигідно поклавши ще тепле тіло в пісок, вона непоквапно заходилася їсти, намагаючись спожити якомога більше, немов пам’ятаючи про втрату попередньої здобичі. Невдовзі острівний пісок прикрасили обгризені кінцівки й так само обгризені, а перед тим ще й проламані ребра. Задню третину туші Очамимря залишила на потім, та спати вляглася вже не віддалік, а тут–таки, поруч, усього лиш за кілька кроків.

Вона не відала зла й тому не коїла зла; просто їла, щоб жити, тож, засинаючи, відчувала, як живе її тіло, а передусім — Як воно росте. На ранок вона мала прокинутися іще більшою. І тоді, можливо, вже змогла б нарешті позмагатися з тими дивними двоногими створіннями, які так відчайдушно стискали перед собою загострені шматки деревини.

Тільки ж то на завтра покарання буде, а зараз, надвечір, тільки гріх той чиниться, за який покарання неминуче призначають. Ото що воно жити в недонародженому світі — і знаєш, що недобре, гріховне чиниш, а схаменути, спинити тебе немає кому. Бо померли, згинули всемогутній Фак зі всеблагою Факою, слава їм обом. І ніхто за людиною вже згори не дивиться, не дбає.

Молодь і підлітки — так ті не дуже пляшки шукати полюбляють по льохах смердючих, запилюжених. Вони все більше на природу, у гору та в гайки вибираються. Хтось крадькома растаман–траву призбирує, ще хтось клей духмяний (також від первих людей спадок) у пакет видушує–вичавлює з тюбика розігрітого. Декотрі гриби збирають, маленькі такі гриби, на ніжках тоненьких–тонесеньких, обдивляються кожен, обдмухують, потім до рота кладуть і жують по чотири рази на правий кутній зуб, потім чотири — на лівий. Слину при цьому довго не сковтують, а сковтнуть — і завмирають вони, наче якесь блаженство відчувши. Ще інші просто собі бавляться, на хитарах пісень грають різних. І линуть пісні ті понад схилами, аж біля Ріки їх почути можна:
Ой та їхали лугом–берегом

гридні круто наворочені, гей!

А на тому березі

Сидить галя, галя молодая,

та й собі втикає, гей!

Косуха на ній незастебнутая,

бандана з голови збилася.

Певно, її штирить,

плющить і ковбасить,

та ще й фарширує, гей!

Бачать гридні круто наворочені,

що голімо галя себе почуває,

та й чисто по приколу таке промовляють:

— Ой ти, галю, галю молодая,

Зразу видать, шо дівчонка ти тягова, гей!

Видно теж, що накрило тебе з головою, гей!

То ходімо ж, галю, з нами,

з нами, гриднями крутими.

Ми ж тебе поправимо, ще й розкумаримо,

та й собі попустишся, дівчино, гей!..

Отож і бавиться–відривається град, як уже вміє, у передчутті дня завтрашнього, нелегкого, робочого. Тільки Кнєзь у великому домі своєму на Узвозі сидить у світлиці, думу думає. Усе не йдуть йому з голови ті сліди від зубів гострих, небачених, якими нещасного Івашка й родину його порвано–поперекушувано. Та й звістка про янку–растаманку теж радості не додала, бо й за це треба буде з Кирюхою розбиратися. Воно–то не вельми володар того Кирюхи побоюється, та все ж стережеться, а найбільше добрими стосунками з ним користується, бо Кирюха єдиний у граді, хто допетрав і докумекав, як зі спадщиною, що її перві люде нам лишили, обходитися. Дещо вже Кнєзь від Кирюхи перейняв, та до більшості таємниць–секретів тих ще його не допущено. Потроху–поступово просувається володар у пізнаннях своїх. А тут така притичина сталася з найдорожчою для Кирюхи в граді людиною. Це ж і справді якось пояснити треба й від гніву Кирюшиного порятуватися, та й ще того Азар’яна–пройдисвіта вигородити примудритися. Бо від нього теж користі ще чимало почерпнути можна, ніхто міцно так не вміє в шорах люд тримати, щоб не пискнув ніхто й не помислив навіть проти волі володаря бунтувати. До цього теж хист треба мати, і негідник Азар’ян саме таким чорним талантом невідь–чому нагороджений.

А ще з доньками клопіт черговий, сподіваний і несподіваний: доростають дівочки, дорослішають. Нині няньки доповіли–донесли, що вже груденята в них виступають–бубнявіють і з дня на день те статися мусить, що дівчинку на дівчину перетворює. А тоді, коли це станеться, — Як то найдосвідченіша нянька ствердила, — треба доньок не дома в балії скупати, а на Ріку вивезти й там звершити омовіння врочисте.

Тут хоч не хоч, а замислишся. Стануть доньки дівчатами дорослими, захочуть–забагнуть заміж. І що тоді? Чи їм обом одного мужа вистачить, бо ж вони знизу в єдиному тілі обидві перебувають; а чи все ж таки двох чоловіків потребуватимуть, щоби кожну у вуста її окремий зять цілував?.. І як ті зяті поміж собою те, що знизу, ділитимуть? Ось де загадка, для серця батьківського не розв’язна! Бо на простого вільного чи й на гридня, про смерда вже й не кажучи, завжди гаркнути можна, а от коли він у дім твій увійде, поселиться в ньому, ближнім, рідним тобі стане, отоді як із ним чинити? Не знає Кнєзь, не може вирішити, попри хвалену мудрість і прозірливість свою.

Нарід останнім часом із рук виривається, дедалі важче з ним управлятися, і навіть Азар’ян подеколи нічого вдіяти не може. Оно декотрі ставлять під сумнів доцільність будування мосту на схід. А ще ті мудриполітенівці оборзіли вже остаточно. Не тільки на кпини гриднів і десятників піднімають, а вже й набіги на обози почали робити. Розкрадають майно Кнєзеве, б’ють візничих, коли силою кількісно їх переважають. Їсти, кажуть, хочуть! А де воно тієї їжі на всіх напасешся — тут би гриднів із десятниками прогодувати, коби не возроптали. Растаман–траву молодь споживати приохотилася, а які з них після того робітники чи воїни?! Кругом у Кнєзя біди та проблеми.
* * *
Кирюха повертався з низів’їв, дощенту напакувавши човен шкіряними куртками, консервами й сіллю, а ще прихопивши подарунок для янки — кальян скляний, високий, міддю окутий, із довгим мундштуком срібним продавав купець заморський. Правлячи проти течії, щоб не нудитися, уявляв собі, як сяде ввечері з коханою та заправить кальян сушеним цвітом растаман–трави, перетертим–перемішаним, як поставить згори вуглинку–жаринку і як тлітиме та вуглинка, а м’який духмяний дим стелитиметься кімнатою. Янка, зробивши пару хапків, примружить очі зелені, підібгає під себе ноги за звичкою, тонкі руки сплете перед собою, та й зануряться вони обоє в той дивний стан, коли ні розмовляти, ані рухатись не хочеться, тільки сидіти та думати кожен про своє. Тим часом за бортом пропливали пороги та перекати, уламки мостів і шлюзів зруйнованих, що їх іще перві люде збудували. Пройшов Черкаси, наближався до Канева. Певно, гарне було містечко ще до Спалахів: оно які гори, садками здичавілими порослі, понад Рікою одна в одну перетікають. На горі найвищій тут кам’яний чоловік стоїть — Певно, теж один із богів, тих, що їм перві люде поклонялися. Якийсь там же, на горі, і будинок розвалюється — ніби храм чи капище того невідомого тепер божества, бо кругом там на стінах того самого вусатого чоловіка зображення понамальовувані та на килимах вигаптувані.

Десь попід горою тією, у низенькій землянці викопаній, пророчиця живе. Кілька років тому, ще як із батьком покійним Кирюха в низів’я перші рази спускався, зайшли вони якось до тієї пророчиці–відунки, і вона, пильно–пильно хлопчакові в очі подивившися, провістила, ніби, підрісши, відкриє він таємниці механізмів і пристроїв, що їх перві люде після себе нам полишили. годилося б тепер зайти, подякувати, бо звідтоді якось не траплялося нагоди. Кирюха почав видивлятися, де б човен причалити безпечніше, бо ж човен товаром завантажений, мало кого привабити може. Урешті вибрав між кущами місце, затишне й непримітне. Заглушивши двигун ще на середині Ріки, вже на веслах підійшов тихенько до куща, зіскочив у воду й за носа витяг човен досередини на берег. Прикривши його обвислим аж до води гіллям, вибрав із пакунків на кормі куртку шкіряну не дуже великого розміру, банку консервів увіпхав до кишені й подерся крізь верболози вгору, на пагорби.

Паралельно Ріці тяглася стежка, яка невдовзі вивела Кирюху до початку схилу пагорба. Десь тут, у гущавині, й викопала собі землянку пророчиця. Лишалося знайти, згадати те місце після стількох років — коли вже на чоловіка перетворився тодішній отрок безбородий. Та он уже чути терпкий запах трави паленої, яку відунка воскуряє на багатті ритуальному. Значить, десь недалеко й сама землянка, і капище перед нею, черепами собачими на палях прикрашене.

Вибрався з кущів на галявину Кирюха, обтрусився. Роззирнувся навколо — нікого, тільки вогнище сивим димом куриться. Але в землянці якесь шурхотіння чути, завіса брудна відсувається, і виходить пророчиця, згорбившись, на кривий ціпок спираючись. Її теж ці роки, що минули, молодшою не зробили. Сива голова труситься, на груди обвислі хилиться. Очі вибляклі сльозяться, рука зморшкувата, що ціпка тримає, вся прожилками синюватими обплетена.

— Що, шинку, дійшов до баби–відунки? довго ж ти йшов… — шамкає, беззубим ротом ніби всміхаючись.

— Дійшов, пророчице. Оце дари для вас приніс, — Кирюха витягнув із кишені банку круглу металеву і, поклавши її на куртку зібгану, простягнув шанобливо старій.

Відунка прийняла дари з гідністю й, не роздивляючись, відклала на пеньок, що стримів посеред галявини. Потім через силу підвела голову й знизу вгору подивилася Кирюсі в обличчя.

— Піжнаю, піжнаю, хлопче, — розплився в усмішці беззубий рот. — Ну, шкажи ж бабі, а чи жбулошя те, колишь мною тобі передбачене?

— Збулося, — Кирюха трохи розгубився. Він не сподівався, що стара пам’ятає його, й тим більше — що впізнає.

— А тепера жнов прийшов відунку провідати? Та не в добру годину, ой не в добру, шинку…

Стара почовгала до попелища–багаття, яке курілося дедалі слабше, поворушила в жару ціпком, від чого дим повалив трохи густіше, присіла й почала шукати щось у кишенях драної куфайчини. Вийнявши з кишені жменьку порохна, вона висипала його на жарини й витріщила свої вибляклі очі просто на візерунки диму, які з тріском, розлогими зигзагами здійнялися їй в обличчя. Щось там видивившись, відунка нахилилася, потерла очі негнучкими пучками, схлипнула, замислилася, а потім, за кілька хвилин, ніби прокинувшись, заговорила іншим, низьким і грудним голосом.

— Біда тебе чекає, хлопче, і то не одна!.. Будь готовий, як повернешся, щошь штрашне довідатишя… Не втрачай тільки від жвіштки тієї рожуму. Бо жа одною бідою друга прийде, ще штрашніша… То вже біда для вшіх буде. І тільки ти ж нею зможеш упоратишя. Тому тримай шебе в руках мічно, не піддайшя ні штрахові, ні рожпачеві, які тебе опошядуть!..

— Яка біда, бабо? — Кирюха вже чув і свій власний голос, неначе чужий, далекий і глухий. У вухах дзвеніло, і відповідь долинула ніби крізь ватяну стіну.

— Не шкажу тобі прямо, бо не можу. Шкажу тільки, що подарунок, якого вежеш, не матимеш уже кому дарувати. І більше ні шлова не шкажу. І так жабагато вже тобі тут я набажікала… Не можу й не мушу я навпроштечь кажати…

Баба закашлялася, згорбилася й пошкутильгала до землянки, черкаючи ціпком у пилюці. Брудна завіса за нею опустилася, смикнулася й завмерла. Тільки багаття все так само куріло гірким прикрим димком, ніби творячи ще одну запону між відункою й навколишнім світом, та куртка зібгана, банкою з консервою придавлена, так і звисала з пенька–окоренка.