Збірник Харків

Не зважився приголомшений Кирюха більше пророчицю турбувати. Постоявши трохи в задумі печальній, він до тями прийшов, повернувся до човна свого, у хащах схованого, відчалив від берега та й далі вгору вирушив. А вже день до вечора хилиться.

Пройшов Ржищів на скруті Ріки, за кілька годин десь уже й град мав би з–за пагорбів з’явитися. Руїни храмів, кістяки мостів, хатки й землянки понад берегом. Скоро вже, скоро він усе це побачить. Та щось і справді висить у повітрі, якесь загрозливе, недобре…
* * *
Очамимря кілька днів прожила на піщаній косі посеред Ріки, доїдаючи кобилячий труп. М’яса було чимало, і хоча воно не дорівнювалось смаком своїм до м’яса тих дивних двоногих істот, та сили поновлювало, голод тамувало, тож ящірка тільки їла та спала, викачавши в піску глибоке затишне кубло. Зрідка вона помічала, як у чагарниках на берегах з’являлися і зникали чи то звірі, чи ті дивні двоногі. Та зараз її те не цікавило. Вона лише їла та спала, наливаючись силою для майбутніх переходів. Далі за течією Ріки на неї чекало щось нове, незнане, але привабливе.

У нижній частині свого живота вона завважила дивні відчуття — чи то сверблячку, чи легенький приємний біль. Ці відчуття напливали переважно вві сні, солодко судомлячи їй задні лапи й змушуючи м’язи живота ритмічно скорочуватися по кілька разів поспіль. Після цього щемке відчуття відступало, залишаючи якесь тілесне невдоволення, бажання пережити його іще раз і не раз. А останньої ночі вона прокинулась від того, що кричала вві сні. Кричала неголосно й зовсім не страшно, а якось пристрасно й заклично. Прокинувшись, вона вслухалась у ніч, та ніхто не відповів із темряви на її незрозумілий поклик.

На ранок, прокинувшись і впоравши останні рештки кобили, — навіть ребра прожувала та виплюнула дрібними купками, висмоктавши з–поміж них частинки плоті, — Очамимря ввійшла у воду й відчула, що вже не мусить пливти. Вона могла спокійно йти по дну, тримаючи голову над водою. І це було приємно: тіло холодила вода, дихати було не важко, як тоді, коли доводилося пливти.

Пройшовши так досить довго, Очамимря вибралася на берег трохи погрітися. Наблизившись до дерев, які росли неподалік, вона побачила, що дерева ці не перевищують її, й, наприклад, заховатися за ними стало вже неможливо. Але й ховатися від когось вона не відчувала ні найменшої потреби. Трохи постоявши, почухавши боки об крайнє дерево (від чого воно похилилось і жалібно рипнуло), Очамимря прилягла спочити. Сон зморив її досить швидко, і вві сні знову щемкий, тягучий лоскіт у низу живота гнітив і бентежив, примушуючи перевертатися й перекочуватись.

Коли сонце вже добряче схилилось до обрію, ящірка прокинулася від голоду, ще не сильного, а легкого, такого, який саме спонукав розпочинати полювання. Кілька дерев лежали навкруги, вивернувши коріння з прибережного супіску. Звіддалік ледь–ледь тягнуло димом, як і кілька вечорів перед тим. Очамимря звелася на всі чотири лапи, обтрусилась і тихо пішла вздовж Ріки, виглядаючи хоч би якоїсь поживи. Сутінки потроху западали над Рікою, із кущів тягнуло прохолодою. Велика хижа тварина нечутно рухалась у темряві, а голод усе наростав у її нутрощах пекучою безформною плямою.
* * *
Поволі світає з–за Ріки. Будиться град після ночі хмільної, якою закінчився вчорашній вільний день. Передбачливіші пияки–жлуктії, знаючи, що вранці не будуть у стані до роботи підніматися, поховалися, де змогли, аби не йти до помешкань ночувати. Бо ж уранці десятники прийдуть, а вони вже свій обов’язок у такий день добре знають і ретельно виконують — До праці тягнуть і хворого, і слабого, і недужого. От і поховалися п’янички по льохах та підвалах, чи й не тих самих, у яких напередодні пляшки шукали. Декотрі до колісниць нерухомих залізних позалазили, хоч там уже й двері зняті, і вікна повибивані. Сплять у кущах на горах поскотинських молоді хлопці та дівчата, растаман–трави споживши, обіймаються, від прохолоди ранкової щуляться–здригаються. По Узвозу, попід будинками, зіщулившись, аматори клею в тюбиках сидять заціпеніло — Для них ніч як єдина мить проминула, вони й не зогледілися коли. Ті, які грибів нажувалися, надалі ще поміж сном і явою перебувають — тонка межа їх розділяє, і вони на тій межі, наче на линві, балансують відчайдушно. Для них ранок настане тільки з ударом гарапника десятницького межи плечі. Важким, неприємним буде для них пробудження. Але воно прийде неминуче, невідворотно.

Онде рипнули ворота в домі Кнєзевому. Видно, не спиться володареві, він вийшов удосвіта крадькома, нікого не розбудивши. Без шапки, вітерець ранковий легеньке волосся рудувате йому куйовдить. У каптанці легенькому наопашки. Пішо він вийшов, м’якими сап’янцями нечутно ступаючи по бруківці. Роззирнувся Узвозом, на будинки похилені з вікнами, фанерою позабиваними, на тіла підданців своїх, скоцюрблені на хідниках попід домами та на лавках попід деревами. Маркутно Кнєзеві. Пройшов униз кроків зо дев’ять–десять, неначе до Ріки спуститись наміряючись, та й повернув назад, до дому свого. Якусь важку думу володар думає, якесь передчуття його зсередини з’їдає. Не до добра це, ой, не до добра…

Та лише ворота за ним удруге рипнули, причиняючись, як знизу, із подолу, перші свистки й удари бубнів долинули. І Азар’ян до воріт дому Кнєзевого коня свого спрямував, знизу, звідти ж, із подолу. Ранкову раду радити приїхав старший над десятниками. Міст і далі вода розмиває, нарід ремствувати почав, усе частіше розмови чути, що ні на що той міст не потрібен, що ніякі брати зі сходу не прийдуть сюди ніколи, а якщо й прийдуть, то знайдуть спосіб і без мосту переправитися.

Кнєзь і сам знає, що вся ця справа з мостом не вартує й порожньої банки з–під консерви. Та знає він також іще одну істину: люд, який спільною працею довгий час зайнятий (нехай і безглуздою, непотрібною), об’єднується, гуртується вже від самої тільки роботи цієї, нехай і марної. Якщо людей довго–довго примушувати щось будувати, то далі вони самі будувати рватимуться, щоб завершити свою працю недокінчену. І плакатимуть, і тужитимуть–сумуватимуть, якщо їх раптом від цієї праці непотрібної звільнити. А як ще їм і заборонити раптом цією звичною працею займатися, то й зовсім люди божеволіти почнуть. Треба тільки перед тим досить довго людей до праці такої примушувати. Найкраще, звісно, коли б кілька поколінь. На жаль, Кнєзь не аж так довго над градом володарює. Ну, нічого. Може, наступникам його через це легше буде, коли втягнеться нарід у працю, призвичаїться.

Ось знову ця думка про наступника. Азар’ян щось там повідає своє про обсяг робіт, денний виробіток, якісь кубічні й прості сажні, аршини, лікті та вершки. А Кнєзеві знову до голови клопіт зайшов стосовно доньок доростаючих. Зятя (чи зятів) для них шукати треба. Бо сина Кнєзь не має й уже не матиме. А з зятя потім і наступника собі виховати можна буде. Щоби той оборонив його старість, під руку сильну град із усіма його мешканцями узявши. І тут знову резон, що не може їх, зятів, двоє бути. Бо ворожнеча почнеться, міжусобиці. Люди, вони такі, що ніколи владу порівну поділити не спроможні. Завжди комусь більша частка дістанеться, і той хтось, коли він не зовсім дурень, усе зробить, аби свою більшу частку на цілковиту владу перетворити. На тім світ стоїть, ніхто інакше не живе, ні в стаді овечому, ні в зграї вовчій, ані й межи людьми.

Найкраще на зятя, звісно, Кирюха надавався б. (Від згадки про Кирюху, про майбутню з ним розмову, Кнєзь аж скривився. Та, миттю себе опанувавши, віддав розпорядження Азар’янові, щоб гридні та десятники виглядали Кирюху і, коли той із низів’їв повернеться, негайно до дому Кнєзевого припровадили. «Це, як ти понімаєш, у твоїх собствінних інтересах», — упівголоса закінчив володар. «да я вже давно розпорядився», — так само тихо відповів старший над десятниками.) Він, Кирюха той, не тільки розумом серед мешканців граду вирізняється. Він і з виду показний: світле волосся, сині очі, борода охайно підстрижена. І люди його поважають–шанують, бо рівний він у поводженні і з гриднем бритоголовим, і зі смердом нестриженим, ні на кого ніколи голосу не підняв, не послав, не образив. Та й Кукакола з піпсіколою, як він у Кнєзя бував, очей від нього не відводили. Бо так їм гридні осібно, окремо подобалися: тій такий, а тій — інакий. А на Кирюху дивилися доньки Кнєзеві в усі свої чотири ока і замилування на їхніх обличчях було однаковісіньке: що на лівому, те й на правому. Кнєзь то одразу завважив, тьохнуло серце батьківське, зрозумів–збагнув без слів і без пояснень, що дівчата його дивного підданого вподобали.

Кнєзь, схаменувшися від роздумів, завважив, що Азар’ян свою доповідь уже закінчив і тепер вичікувально дивиться через стіл, за яким вони сиділи, на свого володаря. Кнєзь кивнув старшому над десятниками, вони підвелися й вишли у двір. Сонце вже підбилось над обрієм. гукнувши челяді, щоб підвели коня, Кнєзь оглянув подвір’я, немов перевіряючи лад і порядок у всьому, потім, крекнувши, скочив на коня й удвох із Азар’яном поїхав Узвозом униз, на будівництво мосту.
* * *
Кирюха аж задрімав над ранок від монотонності шляху й гуркоту двигуна. Прокинувшись, він злякано заглушив мотор і встромив до уключин весла. Кнєзь суворо заборонив йому показувати на людях знання механізмів. Тим часом він уже проминув і Трипілля, до граду зовсім трохи лишилося. Доведеться налягти на власну силу. Заразом і пробудитись остаточно від дрімоти, що обволікала закоцюбле тіло.

Проходячи поміж руїн ферм останнього мосту, уже проминувши невеличку зграйку мудриполітенівців, які, позіскакувавши з руїн платформи, свистіли до нього з берега, розмахуючи руками, Кирюха знову пригадав пророцтво відунки і внутрішньо напружився, скам’янів. Відпочилий за час дрімоти мозок, раптом воскресивши в собі безрадісне бабине белькотання, розпустив слідом павутину здогадок і припущень. «подарунок, який везеш, уже не матимеш кому дарувати…» Страшне й безрадісне передчуття поглинуло Кирюху, аж гребти перестав і отямився лише, коли човен розвернуло й почало зносити течією назад.

Вигрібаючи повторно вже пройдений шлях, він завважив, що вздовж берега летять галопом двоє гриднів, показуючи в його бік гарапниками. А біля пристані на подолі його чекало вже не двоє, а четверо з такими набундючено–серйозними фізіономіями, що одразу ставало зрозуміло: таки справді щось сталося.

Йому не дали ні розвантажити човна, ані зайти додому. Біля човна лишилося на варті двоє з чотирьох вершників (потім, повернувшись, Кирюха не дорахується двох шкіряних курток, але тоді це вже не матиме жодного значення). Йому підвели осідланого й загнузданого коня та в супроводі двох гриднів наказали їхати на ближній пагорб, де в напнутому шатрі засідали Кнєзь із Азар’яном.

Кнєзь, заваживши Кирюху, коли той увійшов до шатра, напустив на обличчя посмішку. Азар’ян, навпаки, ненависно зблиснув очима.

— Заходь, Кирюхо, будь гостем, хоч і не з веселої причини. — Кнєзь прибрав із обличчя усмішку й показав на шкіряну подушку поруч зі своїм кріслом.

Кирюха присів, підібгавши коліна.

— Дєвочка твоя… ето… — Кнєзь затинався, добираючи слова. Його очі бігали то під лоба, то ліворуч–праворуч.

— Корочє!.. — Перебив володаря Азар’ян, рішуче зціпивши зуби. — Корочє. Пішла твоя янка пару днєй назад купаться там, више, на Ріку. І шось її там з’їло. Ти не повіриш!.. — старший над десятниками раптом затарабанив скоромовкою.

Приголомшений Кирюха тільки постеріг, як він, на відміну від Кнєзя, впер свої очі в одну точку десь під стелею і не відводив їх, доки не випалив усієї фрази до кінця.

— Так її, понімаєш, поїло, ну просто як ножем порізало. Ти не представляєш, Кирюха! Ніби ножем порізало. Такі зуби гострі! Ну, ми тебе не дожидались. На тіло страшно подивитися було. Похоронили ми її. Там, де ото вона сидіть любила. Під горою, на поскотинці. Вот.

— Ти, Кирюха, ето, — Кнєзь і далі затинався. — Ти духом не падай. Бо ти нам нужен будеш у бліжайше врем’я. Будем шукать, шо ж то таке людей загризає біля Ріки… Ти слиш мене, Кирюш?..

Кирюха сидів заціпеніло, обхопивши руками коліно. Він розумів звернені до нього слова десь неначе в глибині голови, в глибині мозку, в глибині свідомості. Поверх них залягало нерозбірливе шамкотіння старої пророчиці з Канева. Ніби вві сні, він підвівся й непевним кроком вийшов із шатра.

У вухах гупало: «янки нема–янки нема–янкинема–ян–кинемаянкинемаянкинема…» Кирюха схаменувся, лише дійшовши до головної площі. Перейшов у бік пристані, витягнув із човна кальян, високий, скляний, міддю окутий, і, ні слова не сказавши гридням, які човен сторожували, узявши кальян під пахву, він попрямував додому.

Вона ще ніколи не бачила вогню, а тому й не боялася. Точніше — Боялася не більше, ніж інших їй не відомих речей. Так, трохи остерігалася. Тож, уповільнивши ходу, вона почала скрадатися поза кущами, щоб якнайближче підібратися непоміченою. Ось уже можна було розгледіти двох тих дивних двоногих істот, які присіли край вогнища, підкидаючи в багаття шматки деревини, короткі, тупі, не схожі на ті гостряки, якими їй штрикали назустріч двоногі вище за течією. Дві довгоногі й довгошиї істоти, точнісінько такі, як її остання пожива, стояли, припнуті до невисокого похилого дерева. Саме вони, мабуть почувши Очамимрю, занепокоїлися, затупотіли по землі копитами, відриваючись від припони, аж один із двоногих підвівся й гукнув щось коротко та загрозливо. Очамимря зачаїлася.

Спливло трохи часу, біле нічне світило в небі вибилося майже до свого зеніту, прориваючись крізь нерясне шмаття хмар. Двоногі сиділи біля багаття, перемовляючись усе рідше, млявіше. Потім один щось промовив до іншого, не почувши відповіді, повільно підвівся й пішов у бік, де засіла ящірка, на ходу розстібаючи свій рипучий шкіряний панцир–одяг десь у паху.

Очамимря завдала удару саме тоді, коли двоногий його найменше сподівався, розслабившись у блаженстві випорожнення. Він не встиг ні зойкнути, ні скрикнути. Стояв обличчям до куща, тож ящірка, ухопивши його згори та ззаду за міцну коротку шию, лише коротко струснула тіло туди–сюди. Щось хрупнуло, і тіло безпорадно обм’якло, підгинаючи коліна. Очамимря поволокла здобич подалі від багаття й, тамуючи наростаючий голод, покинула в кущах. Потім повернулась і крок за кроком наблизилась до майже згаслого багаття, біля якого куняв другий із гриднів, опустивши голову на коліна. Потилиця в нього так безпорадно біліла з–під коміра шкірянки. Короткий влучний удар, струс, хрускіт хребців — і ящірка волокла через галявину вже друге мертве тіло.

Налякані коні, кілька разів ставши дибки біля дерева, до якого були припнуті, якимось дивом відірвали неміцно прив’язане повіддя й зі страшним іржанням рвонули в гущавину кущів. Очамимря їх не переслідувала. Вона розуміла, що ця здобич набагато швидша за неї, особливо на твердій суші, та й уже добутого мало вистачити, щоб наситися на день наступний. Тож, дотягнувши другий труп до того куща, у якому вже лежав упольований попередньо, вона взялася до їжі. Шкіряні куртки були доволі жорсткими, але, порозривавши їх, ящірка дісталася до того, чого бажала, — найсолодшого м’ясива з усіх, їй відомих. Наївшись, уклалася спати, за вже випрацьованою звичкою, недалеко від здобичі. Біле нічне світило хилилося на захід, а схід уже поступово наливався багрянцем світанку.
* * *
У граді запанувало якесь сум’яття. городяни неохоче виходили до праці, на будівництві мосту більше було розмов, ніж роботи. Хтось нібито бачив Кирюху, який рано–вранці, блідий і змінений на виду, тримаючи під пахвою невідому сріблясто–скляну посудину, прямував додому, невидющими очима втупившись собі під ноги й бурмочучи щось на кшталт «янкинемаянкинема». Ще хтось чув, що в районі чи то петрівки, чи Тарасашевченка смерди на світанку впіймали двох змилених, засідланих коней, які, вочевидь, належали гридням, що їх ото Азар’ян послав у верхів’я розвідати, що ж то таке страшне поїло рибалку Івашка з родиною. Кілька волфів ходило понад берегом, щось бурмочучи про якусь відплату неминучу й закочуючи очі під лоба. Навіть вічно відірвані мудриполітенівці на руїнах платформи, що вистромлялася з кручі, сиділи тихо, зрідка про щось перемовляючись. гридні й десятники теж не дуже вимахували гарапниками, для годиться час від часу лише покрикуючи на робочий люд. Десь одразу по обіді всім було дозволено розійтися по домівках, чого взагалі ніколи не траплялося: день літній, ще довгий, можна було б іще дамби кількадесят саженів насипати. Та ніхто не заперечував, усі слухняно зібралися й пішли в бік головної площі, дивуючися, що сьогодні й п’яничок–жлуктіїв не сікли показово біля монумента чоловікові довговолосому. Ніхто не кричав, не співав голосно. Ніхто ні до кого в гості не набивався, і в гори поскотинські молодь не подалася. Усі по домівках позачинялися, світла не запалюючи, і тихо розмовляли про незрозумілу загрозу, яка на град невідь–звідки насувалася. Чи ж Кнєзь із гриднями своїми здужає град відстояти? Одні казали, що неодмінно мусить здужати, що гридні Кнєзеві непереможні, відважні й сильні. Інші скептично кривилися, що, мовляв, гридні ті сильні тільки тоді, коли з коня гарапником якогось бідаку пішого шмагають, та й те воліють робити, коли по двоє–троє на одного. Але розмови такі вели тихо–тихесенько, аби вивідачі Кнєзеві чи й ті ж сусіди за стіною фанерною не почули та й не донесли Азар’янові чи пахолкам його. Борони нас усемогутній Фак і всеблагая Фака!..

Кирюха ж, зайшовши до будинку порожнього, не знаходив собі ні місця, ні спокою. Ні голоду не відчував він, ні втоми після переходу багатоденного. Без янки пустка кімнати, яка ще зберігала легкий запах її терпкого тіла, була нестерпною, посилюючи біль тисячократно. Тож, залишивши кальян на вікні, фанерою забитому, вийшов він знову з будинку й безтямно пішов у бік гір поскотинських.

Кирюха отямився. У роті було сухо, у голові дзвеніло. Сонце ще стояло в небі, та до обрію залишалося вже менше чверті його денного шляху. Недалеко, під уже трохи пожовклим кущем, закляк навколішках волф у довгому чорному шкіряному плащі, незважаючи на літню спеку, — це його замовляння вчувалося крізь марево сну. Кирюха підвівся, струсонув головою. Біль трохи ніби відступив, точніше — зробився тупим і відносно стерпним. Треба було жити далі.

Він підвівся, і разом із ним неподалік із колін підвівся волф. Він бачив Кирюху. Кирюха бачив його. Волф зробив кілька кроків назустріч і, раптово різко зупинившися, прокричав:

— Ось що записано в книгах старих про погибель цього міста! Ще перві люде залишили ці книги нам, нащадкам нерозумним, читати не здатним, зрозуміти не спроможним. Але збудуться книги старі, як і всі пророцтва збуваються!..

Знову постояв він мовчки перед Кирюхою, тільки важко, із присвистом, носом видихаючи, і далі мову завів:

— Тут, ось тут лежить вона… Я один, хто її бачив, хто її поховав. Вони всі за мною шукати кинулися, та тільки не знайдуть вони мене, бо я тут, побіч, нору маю. А вона тут, осьдечки, у кущах лежить. Ой та й гарна ж… Я, коли нікого нема, із нори своєї виходжу й творю свій обряд. Той, із очима страшними, жорстокими, за мною шукати послав своїх пахолків, а я, і не ховаючись, невидимим для них зостався. І вона тут, поруч, лежить… Ой та й гарна ж…

І далі таке щось бурмочучи, волф повернувся й зник у кущах, тільки шелеснуло гілля, шкрябнувши по жорсткій чорній шкірі плаща.

Кирюха, отямившись, кинувся слідом за ним — та ні в кущі, ні за кущем не було вже нікого, лише латка рудої, підсохлої, свіжої землі майнула під ногами. Ставши навколішки, він почав розгрібати її пальцями, обламуючи нігті об камінці, які часом траплялися між ком’яхами ґрунту. За третім–четвертим разом, відсипаючи набік пригорщу по пригорщі, Кирюха відчув зовсім неглибоко щось м’яке — тканину абощо. Це була Янчина світло–бузкова майка в квітах, уся просякла кривавими плямами, у які пов’їдалася земля, перетворивши їх на якісь невідомі квіти, химерні та бридкі за формою й кольором. Руки були скручені за спиною, тіло лежало трохи боком. Утім, не було воно покусаним–погризеним, а лише побитим до цілковитої знемоги.

Обличчя в засохлих саднах уже стягла маска конання: вилиці загострилися, шкіра на чолі потріскалася. Кирюха вирвав, виламав із уже підсохлої землі голову коханої, повернув до себе, і перше, що він побачив у вже неблискучих, укритих бляклою смертною поволокою зелених очах янки, було тьмяне відображення гострого лику Азар’яна, його сивувата чуприна й повні ненависті примружені очі…
* * *
Ось де ти, кохана, бажана, жадана, єдина моя… Он як усохло тіло гнучке твоє, усе патиною тлінною вкрилося. Під очима синці в тебе, і всюди по тілу твоєму рани криваві, струпом посмертним загуслі–затвердлі. Здерев’яніли суглоби твої, і не розкриєш широко ти вже більше обіймів своїх палких мені назустріч. Живіт твій запалий напнувся пласкою западиною на вдиху чи на видиху незавершеному. Ноги твої, довгі, напівзігнуті, вже ніколи більше самі собою не розгорнуться, троянда твоя пелюстки свої пов’ялі назавжди між ними замкнула. Хіба що я — самими пальцями своїми, язиком і вустами — ніжно–обережно тлінну землю виберу, вилижу з кожної зморщечки, із кожної складочки тіла твого солодкого, після розлуки тривалої повернуся в тебе, долаючи тіла скляклого заціпеніння. Повернулася ж бо ти до мене з землі, із–під землі повернулася. Із глибини, із товщі землі на поверхню я тебе сам повернув, сам тебе наново сотворивши, — чом же незворушне тіло твоє? Чому не вдихають життя мої поцілунки в пересохлі вуста твої, чому так важко входити, наче ралом у землю суху, у заніміле й холодне лоно твоє? Невже ж таки справді не дано сотворити мені чудо в недосотвореному світі цьому? Невже навіки загрузнути–зав’язнути в підсохлому болоті, присохлою кіркою потрісканою вкритому?.. Невже ж мені не відчути, не побачити більше в мозку того спалаху біло–золотого, від якого судома солодка все тіло зводить та викручує? Не дано… Не дано… Не дано–о–о–о–о!..