Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

Тiльки дядько Стратон поїхав додому, до нас надiйшов титар. Дiдусь говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши це, я одразу веселiю, а титяр, ворушачи капшучистими губами, пiдозрiло зиркає на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу починає нарiкати на тонке дiло - полiтику. Церковний староста вважає себе неабияким полiтиком, бо заглядав у газету, яку виписує пiп, i навiть вихопив з неї десяток не зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить їх, де треба й де не треба. Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер.

- Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта по тезисах до буржуазiї вивезла? - цюкає i цюкає своє.

Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його:

- А ви так зробiть по тезисах: воли - у вiз та й парадоксально до моря. Там усе взнаєте, ще й солi додому привезете.

Титаревi не подобається, що дiдусь перехоплює його вченiсть, i починає говорити без неї:

- Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: нiде нема нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не те що солi - навiть народу не стало.

- Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипаєте серед бiлого дня? - почав дiд совiстити старосту. - Де ж це, по-вашому, подiвся народ?

- Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись усi були люди, а тепер стали - куркулi, середняки i злиднi.

- А за помазаника божого ви не бачили злиднiв? Чи тодi навiть кози в золотi ходили?

-Кози тодi не ходили в золотi, - вiдводить насмiшку титар, - але що було моїм, то було моїм, а тепер нiхто не добере, де моє, де твоє, а де наше. Он уже Себастiян комбiдчикам нарiзав Iльцовщину, то чи не буде йому, як змiниться власть, нарiзки на одному мiсцi?

- Все може бути, - погоджується дiдусь. - Iнодi навiть за довгий язик буває сяка-така нарiзка на iншому мiсцi.

- Та я не проти, щоб нарiзали Iльцовщину - то помiщицька земля, - хитрує титар. - А от як предкiвську почнуть рiзати...

- Далеко наперед ви пустили кури... з якимсь дiлом чи з полiтикою прийшли до мене?

Титар насуплюється, крутить головою i зiтхає:

- Та треба зробити круг колiс, тiльки така у мене бiднiсть...

- То чом ви в комбiд не запишитесь? Там потроху допомагають незаможникам, - глузує дiдусь, а обличчя титаря береться сизуватим рум'янцем.

В цей час на порозi стала мати. Вона окинула поглядом подвiр'я i пiшла до сусiдiв. А менi цього тiльки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове насiння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на коминi. Видивившись у вiкна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозi подивився на добiрнi, обведенi обiдками зерна, що дихали прозорою i легкою лускою.

I чому тепер не осiння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потiм з їхнiх золотистих пазух вибирають слизьке насiння? Хто б тодi помiтив отi чотири склянки, якi треба занести Юхриму? А от як зараз?.. Вузлики ж чималенькi. Може, якось усе й обiйдеться? Я знаю, що мене варто за такi думки вiдбатожити, але не можу перебороти спокуси.

Скочивши на долiвку, взяв iз мисника гранчасту склянку i, холонучи, почав на печi намiряти насiння - двi склянки в одну кишеню, двi - в другу. Воно менi здалося напочатку пекучим i важким, наче камiння. Далi залишилось навхрест зав'язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долiвку, з божницi на мене строго дивиться i свариться пучкою сивий бог-отець - єдиний свiдок мого грiхопадiння.

З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася крiзь усi тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця. Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував їх до танцю. Пiд тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос:

- Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушує гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:

- Звiдки ж вони?

- Та нiби з Херсонщини, - байдуже вiдповiв перший голос. - Швендяють усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.

- Коли вже цей розор закiнчиться?

З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взуттi глибокоока, ще молода жiнка, її погляд шукає землi, а розгонистi брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхнi страднi, виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка зупиняється навпроти мене, потрiсканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темнi сльози...

Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв її материнству, її дитинi скибку насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали i срiбнi карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам'ятаю опасисту постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лiсовi загороди - i тiльки пiд перелогом лежала одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi...

Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось на мене. На його тонкiй шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.

- Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, - прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i слiз. - Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...

А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася до мене!?.

Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула її хустка - i вже нема нi жiнки, нi її глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.

З подвiр'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї погойдується дерев'яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi гусне картопляна товч.

"А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку", - знову заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i глухих ворiт...

А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна.

I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кидає зеленi вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi.

Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним пальцем правої руки вибиває не то стогiн, не то гарчання iз балалайки, ще й допомагає їй ногами i спiвом:

Отчего ты карапет,

Отчего же денег нет?

Потому, что карапет.

Бiля Юхрима на столi стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька списаних аркушiв паперу. Напевне, Юхрим i зараз "строчить" якийсь матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться.

- От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверiнку?

"Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?"

Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:

- Вгадав?

- Трохи вгадали - пробурмотiв я.

- Чого ж трохи? - дивується парубок.

- Бо так вийшло.

- Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? - округлились Юхримовi очi.

- Тiльки двi.

- Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! - насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку.

- А може, ви решту до осенi почекаєте? - слово в слово повторюю маминi слова, коли вона згинається перед крамарем з мiстечка.

- Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння, - безжалiсно вiдрiзає старий парубок, не дивлячись на мене.

То що менi залишається робити? Чи слухати бiль i вищання струн, чи "бувайте здоровi" й через порiг? Я надiваю картузик, обертаюсь i клацаю клямкою.

- Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння! - раптом так репетує Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн пiдходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насiнину до рота. Вона тiльки хруснула, i вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове пiдборiддя. - Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобi за нього почитати казки. А "Пригоди Тома Сойєра" вiзьмеш, коли розбагатiєш. По руках?

- То давайте свою! - одразу веселiшаю я.

Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по нiй i примовляю:

- За "Пригоди Тома Сойєра" - двi склянки тепер i чотири восени.

- Не будь циганською дитиною, - припиняє торг Юхрим. - Кожна книга має в свiй час свою цiну.

- А може, ви менi дасте "Пригоди" хоч на один день?

- I не проси, i не моли! - вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. - Береш, натурально, казки?

- Беру, натурально, - ще раз ляпаю по руцi парубка. А вiн витрушує з моєї кишенi насiння, потiм з укованої залiзом скриньки дiстає книжку ще й великодушно примовляє:

- Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. За скiльки ти прочитаєш казки?

- Днiв за чотири.

- Тодi в недiлю i принось. Не забудеш, що в недiлю?

- А хiба ви в недiлю не пiдете на гульню?

- Зранку до обiднi, натурально, буду вдома. Пам'ятай: не принесеш впору, буде бiдним твоє офiцiальне мiсце, - злiшає його вид, наче я вже встиг утаїти книгу...

Побоюючись навернутись на материнi очi (а що, як вона кинулася до насiння i тепер тiльки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у пiжмурки з сонцем, хмарами, тiнями i вiтерцем. На нiй iнколи скидалася риба i розкручувала кола аж до самої кладки, що одним кiнцем трималась на з'їждженому колесi, а другим - на березi. Зараз нiхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручнiше вмостив її на пiсочку i взявся за читання. Знизу мене охоплював свiт казки, а зверху - казки весни. I так менi добре було в їхнiх обiймах, що я й незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба.

Тiльки тодi я з острахом подумав про домiвку i, щоб уникнути лайки i нарiкань, прикинув, що варто пошукати в долинцi щавлю на борщ. Гляди, за це ще й похвалять тебе, якщо... I знов гарбузове насiння почало лiзти в голову. Коли неспокiйна совiсть, то нiчим її не обманеш...

Напакувавши повну кишеню молоденького щавлю, я вже трохи безпечнiше пiшов додому. Ось i наша хата. Що тiльки в нiй жде мою збитошну голову? Зараз я не дуже стараюся з розгону перескочити перелаз, а застрягаю на ньому, видивляючись, що робиться на подвiр'ї, городчику i в садку. Мiж яблунями снує бабуся i її тiнь. Обличчя в бабунi зараз таке, наче вона молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, доглядає i уболiває над ним, кожна в ньому нащепа мiцно перев'язана стьожками, видертими iз рукавiв її сорочок. А в катразi, прихилившись до дерева, щось майструє дiд, кашкет спав з його голови, i тому вiтрець, як хоче, бавиться старою порiдiлою чуприною. Та ось дiд помiчає мене, спочатку дивується, а далi чмихає:

- От i пропажа об'явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.

- I нащо таке несусвiтне було думати? - веселiю, бо не схоже на те, щоб гримiло i блискало надi мною.

- Де ж ти на цiлий день запропастився? Хiба так можна, дитино? Я виглядав, виглядав тебе, а далi й журитися почав.

- Е?

- I що ж ви зробили? - наперед починаю радiти.

- А що ти просив?

- Вiтряка.

- I що я сказав тобi?

- Казали, що попросиш, те i зроблю, бо в мене такими онуками поле не засiяне, - точнiсiнько повторюю дiдовi слова, бо вони сподобались менi.

- Бач, як запам'ятав! - смiється дiдусь, потiм знiмає дашок свiжесенького вулика i виймає звiдти справжнього вiтряка. Але якого! На його покрiвлi розправив крила i гордо пiдняв голову молодий лебiдь. Здавалося, вiн от-от одiрветься вiд покрiвлi i злетить у небо.

- Ой, як славної - вирвалось у мене.

- Славно, кажеш? - радiсно перепитує дiдусь.

- Дуже гарно.

- Для тебе ж старався, - вiддає менi iграшку дiдусь. - А тепер бiжи до хати.

- А як мама? - питаюсь i з опаскою поглядаю на вiкна.

- Так, як завжди: спочатку сердилась, а потiм занепокоїлась i бiгала до сусiдiв питати про тебе. Iди.

Я тихенько вiдчиняю хатнi дверi, що знадвору пахнуть горобом i макухою, а з хати - хлiбом i калачиками, якi стоять у нас на всiх вiкнах. За столом бiля вузликiв я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь насiння i щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зiйшло i вродило. А найближче до матерi лежать вузлики з гарбузовим насiнням. У мене одразу похололо всерединi й нашорошились вуха. Я вже хотiв було податися назад, та в цей час мати побачила мене.

- Нарештi, - сказала вона з докором. - Ох, дiти, дiти... - пiдiймає над голубiнню очей чорнi вiї, од яких тiнi падають аж на вилицi.

- А я, мамо, щавлю на долинi назбирав! На цiлий борщ буде!.. - одразу хочу на щось iнше звернути материнi думки й вивертаю на лаву все, що е в кишенi.

Але яка невдача: разом з щавлем iз кишенi вилетiли двi гарбузовi насiнини i впали на долiвку, мов срiбнi грошi. Я злякано поглянув на матiр, та не побачив гнiву на її обличчi. Вона рiвно, трохи сумовито, запитала мене:

- Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю?

- Iз цих, - похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, i довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?

- То й добре, синку, що давав, - нарештi чую її голос. Вона, роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: - Бо хто й пособить у свiтi бiдному чоловiку, хто дасть йому скибку хлiба чи ложку борщу? Нiхто, тiльки такий самий злидар.

У мене од її слiв аж дрогнуло все усерединi.

- Мамо, а звiдки ви про хлопчика знаєте?

- Була в нас та жiнка зi своїм дитям. Я нагодувала їх, бiдолашних, дала хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка хвалила отого хлопчика, який дав її Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нiчого їй не сказала... Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?..

- Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журіться мною, - кажу так, як чув од дорослих, пiдходжу до матерi, прихиляюсь до неї, а вона зiтхає i гладить рукою мою нерозумну голову...

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбiльше див у свiтi робиться влiтку на свiтаннi, це саме тодi, коли менi так хочеться спати. От i зараз, насурмонений i заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матiр, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а очима показує на розчинене вiкно й таємниче питає:

- Михайлику, ти нiчого не чуєш?

Дiд, глянувши на матiр, пускає посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що плутається мiж їхнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи, прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.

- Не чуєш, як лiто пiшло нашим городом? - дивується мати.

- Нi, - кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене зразу вiдлiтає сон.

- Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, - так само таємниче говорить мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого порога з нами вiтається аж задимлена росою вишня. - Ось бачиш, сьогоднi лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти.

Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi щiчки. А мати вже показує, що на покручi гороху з'явився ще сонний перший цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi припильнувати його?

- Добрий ранок, тiтко Ганно! - бiля перелазу з'являється попова наймичка Мар'яна, її високi здивованi брови, i красивi вiнчики вiй, i ранково синi очi, i вогкi, напiврозкритi уста чаять у собi стiльки молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, стає веселiше.

- Добрий ранок, непосидо, - посмiхається мати. - Куди так зарання чешеш?

- До вас. Можна?

- То чом не можна?

Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибує перелаз i одразу ж оглядається, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося. Вона пiдбiгає до матерi, чоломкається i подає щось загорнуте в пiлочку.

- Це що за напасть з самого ранку на мене? - жартуючи, дивується мати.

- Не напасть, а попiвськi з панського тiста марципани, - смiється Мар'яна, аж висяюючи зубами.

- Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за цi марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попадi: все шкварчить, наче яєчня на сковородi.

- Не бiйтесь, не зубожiє вона. Правда, Михайлику? - наспiвне говорить дiвчина i змовницьки пiдкидає високi здивованi брови.

- Авжеж, правда, - охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подобається менi та й у пiлочцi щось смачно пахне.

- Якi в тебе квiти гарнi, - придивляється мати до рукавiв Мар'яниної сорочки.

Дiвчина зрадiла вiд похвали i довiрливо сказала:

- Бо так чогось хочеться гарного в свiтi i для себе, i для людей, - та вiдразу ж спохватилась, чогось засоромилась i з жалем кивнула на мене: - Раненько ви його, малого, будите.

- Раненько, - якось змовницьки подивилась мати на дiвчину, - бо все хочеться показати йому, як удосвiта по селу ходить лiто.

- Хiба що так, - похитала головою Мар'яна i чогось зiтхнула. - Ти, Михайлику, й досi не бачив лiта?

- Не бачив, Мар'яно.

- То ще побачиш: твоє все попереду. Ти сьогоднi пасти в лiси чи на перелоги збираєшся?

- Куди дiдусь скаже.

- Катай у лiси. Знаєш, де Якимiвська загорода?

- Чом не знаю.

- Там бiля загороди попасеш конягу, а в загородi нарвеш собi черешень.

- Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.

- Достигли.

- Та не може бути: учора скiльки лiсу збродив - i скрiзь однi зеленухи.

- То були, Михайлику, видать, чорнi черешнi, а до бiлих, раннiх, уже торкнулося лiто. Ти не бачив, якi вони в Якимiвськiй загородi? Великi-великi, а щiчки з одного боку пiдрожевленi. Поїдеш?

- Поїхати - не штука, - засумнiвався я. - Та чи не перепаде менi за тi черешнi?

- Не бiйся: я вчора сказала дядьковi Якиму, щоб вiн тобi дозволив нарвати черешень, бо подумала, що ти не вiдмовишся од такого дiла.

- От спасибi, Мар'яно!

- Спасибi не вiдбудеш: принесеш менi кiлька найкращих ягiдок на сережки, - показала на вухо, засмiялася i тихiше заговорила до матерi: - Аби ви знали, тiточко, який менi сьогоднi сон приснився!

- Розкажи - знатиму.

Над синiми дiвочими очима зворушливо затрiпотiли вiї:

- Сниться менi, наче я в своєму селi i в своїй хатi вимiшую вдосвiта дiжу, а до мого вiкна пiдiйшов мiсяць вповнi й придивляється, що я роблю. В цю часинку до хати заходить моя тiтка i питається :

- Кому ти, Мар'яно, мiсиш дiжу?

- А я тихенько їй: "Оцьому мiсяцю ясному..." Що ви скажете на таке диво?

Мати посмiхнулась так, що радiсть i смуток затрiпотiли на її устах i зморшках, що йшли вiд них:

- Скажу тобi, Мар'яно, що скоро ти мiситимеш дiжу не попадi, а своєму мiсяцю.

- О, таке й придумаєте, - засоромилась, спаленiла дiвчина, а в ямках її заграла радiсть.

- Хай тiльки ясно свiтить тобi твiй мiсяць, - зiтхнула мати. Дiвчина припала до неї, щось зашепотiла на вухо, а потiм похопилась:

- Побiжу, бо, може, прокинулася моя попадя i вже кричить iз постелi: "Кохвiю!"

- I де вона його тепер дiстає?

- Зрiдка в перекупщикiв, а то з сушених жолудiв мелемо. Пани i свинi полюбляють їх, - засмiялась i, наче вiтер, вихопилась iз двору.

- Вiхола, та й годi. I де вона в бога зростає ця краса, i кого вона виворожить собi? - посмiхнулась їй услiд мати, а далi зажурилась : - Коли б їй трапилась хороша пара. А то, не дай бог, попадеться казна-що й розтопче молодий вiк, наче квiтку на дорозi.

Не знаю чому, але мати моя завжди вболiвала над долею наймичок, убогих дiвчат, особливо тих, що виходять замiж у чужу сторону. Тому й молодiсть майже щодня маяла косами в нашiй хата. Яких тiльки пiсень не переспiвала вона з моєю матiр'ю, яких тiльки таємниць не розказала їй. Навiть у недоброї пам'ятi тисяча дев'ятсот тридцять сьомий рiк, коли над моєю, тодi кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як могла, удень втiшала мене своєю i дiвочою пiснею, а вночi при зорях плачем молила долю, щоб вона була справедливою до її дитини...

- Мамо, то я поїду сьогоднi в Якимiвську загороду.

- А не заблудиш, сину?

- Я ж казав, що дорогу знаю.

- I звiдки це знаття? - дивується мати. - Я сама, надiйсь, не трапила б туди.

- Жiнки чогось погано запам'ятовують лiсовi урочища, - кажу трохи спогорда, а сам i не признаюся, що не раз губив дорогу в лiсах. Та я їх так люблю, так зрiднився з ними, що навiть колишнi прикрощi тепер згадуються з усмiхом.

А була ж у мене одна пригода, про яку й досi нiкому не казав. Перед зеленими святами довелося менi повести Обмiнну на нiч у лiси. Знаючи норов нашої шкапи, я дуже спасався, щоб вона кудись не забрела в спаш або не прибилась у чиюсь загороду. Тодi хтось займе її - i шукай вiтра в полi. Тому я домудрувався зробити ось так: довгий вуздечковий повiд прив'язав собi до ноги, насунув картуза на вуха й лiг спати. Обмiнна попасається, потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. I треба ж було, щоб вона свiтанням чогось схарапудилась i гайнула в туман, волочучи мене по землi. Поки я, вдарившись об кiлька пенькiв, скочив на ноги, з моїх очей, як з коминiв, розлiталися iскри й пiдпалювали дерева. Напевне, тiльки туман i роса врятували їх вiд пожежi. Днiв зо два тодi гудiли жорна в моїй головi, але я тримався, як i належало хлопцевi...

Пiсля снiданку я перекинув торбу через плече i вивiв iз стаєнки нашу вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка тримає в синiх очах настороженiсть, потаємнiсть i той пiдступний вогник, що умiє одразу спалахнути злобою. Це ж треба домудритися щоб за свої грошi доп'ясти ось таку напасть!

Ми довго-довго збиралися на бiдняцького коня, а купили казна-що. Вийшло воно дивно й смiшно. Коли в дiдовiй калитцi трохи забряжчало грошенят, вiн, прихопивши й мене, поїхав з Трохимом Тимченком на ярмарок у тi Багринiвцi, де люди чомусь не полюбляли лiтеру "г". Замiсть Грицько, груша, граблi, грiм вони казали Рицько, ру-ша, раблi, рiм.

Ярмаркування почалося iз зустрiчей i чоломкання з рiднею, свояцтвом та знайомими. А через те, що мого дiда знали по всiх довколишнiх селах, йому не так просто було дiйти до кiнської торговицi - його одразу потягли в тi незаконнi "дiмки", де люди по-рiзному залишали свої грошi: однi набиралися за них веселощiв, а iншi - смутку. Дiд саме був iз тих, що купляють веселощi на душу, а рум'янцi на вид. Незабаром вiн сидiв у теплiй кумпанiї за столом i прямо на заiржавленi оселедцi вибивав iз кременю iскри ще й виводив свою улюблену: