Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

Як продала дiвчина курку,

Люльку за курку купила,

Бо козака вiрно любила...

А далi вже вся кумпанiя, забувши за торг i незважаючи на переляканого корчмаря, спiвала про ту закохану дiвчину, що придбала козаковi за юбку - губку, за гребiнь - кремiнь, за сало - кресало, а за душу - тютюну папушу.

- Я i в рай не захочу, коли там не буде пiсень. Бо що для бiдного чоловiка найдорожче? - похитуючись, запитав корчмаря розчервонiлий дiд.

Той хоча й тремтiв, але шельмувато посмiхнувся:

- Що найдорожче, питаєте? Грошi i чарка отiєї, що нежурницею називається.

- I що ти мелеш, нещасний грошолюб! - розгнiвався дiдусь. - Найдорожчим для бiдного чоловiка є земля, вiрна жiнка i пiсня. От чув пiсню про цю дiвчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! - i дiд звертався до земляцтва: -Чи тямите, якою ця дiвчина була? Та в усьому свiтi шукайте, не знайдете такої, щоб так любила курця! Курцi, курцi, маєте довiчний пам'ятник собi!

Всi з цим погоджувались i починали, нову пiсню. А тут iще й ще надходили люди, яким дiд робив то воза, то сани, то колеса, то сiчкарню. Вiд сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях пiт, а в других - сльози. I те, i друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок i сушених в'юнiв, якi тепер замiняли тараню.

Коли, нарештi, дiдусь i дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз'їжджатися.

- Та коли ж той день промайнув? - здивувався дiд.

- Не iнакше, як хтось узяв i вкоротив його ниньки, - переконано сказав дядько Трохим. - Є ж такi субчики, яким не тiльки люди, а навiть день заважає.

- Що є, то є, нiкуди їх не подiнеш.

Дiйшовши до такої iстини, дядько Трохим i дiдусь, заточуючись, вийшли з дiмка i на неслухняних ногах подалися до кiнської торговицi. Першим зустрiвся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Вiн попустивши повода, провiв бiля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло i грало на ньому. В дiда спочатку спалахнули, а потiм посмутнiли очi: кiнь був не по його грошах. Але дядьковi Трохиму тепер уже все здавалось можливим.

- Гей, чорнобривий та чорноокий, скiльки правиш за свого харциза? - похитуючись, гукнув цигану.

Той обернувся, пiдвiв до нас коня, що перебирав копитами землю.

- Скiльки правлю, хазяїне? - пожалiснiли очi в цигана. - Ой, краще не кажiть, i не питайте, i не ятрiть душу, бо це не кiнь, а моє серце. Не стане коня - не стане мого серця.

- То нащо ж ти його на ярмарок вивiв? - взялось спiвчуттям дiдове обличчя.

- Не я його вивiв - само горе вивело. Впирався бiдний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах...

- Послухайте цього окривдженого брехунця, вiн ще й не таке нахурчить, - п'яненько засмiявся дядько Трохим. - Скiльки ж ти, гармидерний, ломиш за своє серце?

- Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, - зажурився продавець i вiями, як млинками, погасив хитринки в очах. - А за коня правлю п'ятдесят золотом чи срiблом.

- Ого! - тiльки й змiг сказати дiд, бо в його калитцi лежали одна золота п'ятiрка i шiсть карбованцiв срiблом.

- А яку ви, господарю найдобрiший, покладете цiну за цього красюка? - Циган картинно напiвобернув коня, щоб ми всi побачили його лебедину шию, офiцерську кокарду на лобi i тi очi, що оксамитились синiм сполоханим надвечiр'ям.

- Не будемо класти ми цiни, шукай, чоловiче, маєтнiших купцiв, - з сумом сказав дiдусь.

Але цигану, видно, хотiлося поторгуватись. Вiн жевжикувате повiв очима й плечем:

- А все-таки: скiльки б ви дали?

- Скiльки? Десять карбованцiв! - одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набiк. Це здивувало чоловiка, вiн пiдозрiло поглянув на кулак i тiльки сказав: "Ти диви".

А циган, одразу позлiшав, крутнувся i вже через плече кинув необачному покупцевi:

- Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнiв: один дорого просить, другий дешево дає.

- От злоязичне сiм'я, ще патякає! - дядько Трохим посварився кулаком цигановi в спину i вже обережно опустив його донизу.

Ми довго товклися помiж кiньми, але чогось путящого за нащi грошi не можна було купити. Нарештi, коли вечiр почав падати на село, а хмiль зовсiм розiбрав дiда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий i теж п'яненький, у вилисiлiй шапцi селянин. На його довгi вуса напирав червоний, як перчина, нiс, а з щiк вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.

- Скiльки цей рисак править? - запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапi в зуби. Та люто вищирилась i ледве не вiдхопила дядьковi пальця.

- Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кiнь! - повеселiшав довговусий, ховаючи вiд покупцiв здрiбненi i налукавленi хмелем очі.

- Тiльки тельбатий цей огонь, наче гiтара. То яку йому цiну поклали? - вже обережнiше пiдiйшов до шкапи дядько Трохим.

- Усi вашi грошi! - не думаючи, випалив цибань.

- Як це всi? - здивувався дiдусь. - Ще нiколи не чув такої дивовижної цiни.

- То чуйте!

- Та вiн п'яний, i цiна його п'яна, - ледве повернув язика дядько Трохим.

- Я п'яний?! - обурився чоловiк. - То ви п'янi, як чопи в сивушних барилах.

- Нiкого тут, чоловiче добрий, нема п'яного, - примирливо сказав дiдусь. - Ми всi тверезi, й ноги нашi, хвалити бога, тримаються землi.

- Авжеж, землi, - погодився цибань i хмiльно поторгав землю ногою.

- То скiльки ж за вашого коня?

- Усi вашi грошi, усi до копiєчки.

- Може, в нас тiльки й є, що самi копiйки, - засмiявся дiдусь.

- Не дурiть голови. Я бачу, з ким маю дiло, i калитку у вашiй кишенi теж виджу. - Вiн навiть тихенько мугикнув: - Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.

Дiд хотiв було пiдтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, i сказав:

- Коли так, а не iнакше, то залиши, чоловiче добрий, один карбованець на розвод i могорич.

- На розвод? - задумався селянин i полiз рукою до облисiлої шапки. - Це можна, бо кожний чоловiк повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.

Дiд, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув її, але чогось на хвильку засумнiвався i тихцем пробурмотiв до дядька Трохима:

- Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?

- Та що ви! Отак перебрати? - щиросерде обурився дядько Трохим. - За кого ж ви тодi мене маєтеї Я коня за версту по духу чую. Я на конях усi зуби з'їв! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.

Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня i поїхали додому. А вранцi бабуся, яка першою навiдалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од смiху:

- Дем'яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?

- Та наче проспався, i в головi не джмелить, - бадьоро вiдповiв дід.

- Справдi не джмелить? - ще бiльше розвеселилась бабуся. - То скажи, що ти вчора купив на ярмарку?

- Ще й питаєш? Коня! - гордовито вiдповiв дiдусь.

- Коня? - припавши до одвiрка, щоб не звалитись од смiху, перепитала бабуся. - А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?

- Ти що мелеш, стара!? - ошелешено запитав дiд. - Як же кiнь може стати кобилою?

- Пiди подивись!

Ми всi четверо чимдуж подалися до стаєнки. Дiдусь вивiв звiдти вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.

- То що ти, Дем'яне, скажеш на це? - бабуся почала рукою витирати сльози смiху.

- Обмiнна! - тiльки й вимовив дiдусь, i тут уже почали реготати ми втрьох: бабуся, мама i я.

- А вiн же казав, що всi зуби з'їв на конях! Прийде - утоплю! - грiзно поглянув дiдусь у той бiк, де жив дядько Трохим, i присоромлено пiшов майструвати в катрагу.

Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр'я. А потiм, якось врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд рукою i пляшкою в кишенi.

- Ану, покажи свої зуби, як ти їх з'їв на конях! - одразу пiдсiк його дiдусь.

- Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам... Тут, бачите, дiло... - В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби, а слова так поводились, що годi було щось толком зрозумiти. Вiн довго, невиразно i хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй чорт не вигрiбає червiнцiв, а лише капостить.

- Та помовч уже, Трохиме, - не втерпiла бабуся. - Таких мимрачiв гидко й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку винувать. Через неї обезглуздiли обоє.

- I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але доля теж свої колiнця викидає. Чого б їй було не пiдiйти до нас?

- Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi не можна було пiдiйти до таких чопiв! - засмiялась бабуня.

Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.

Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi, а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив нежурницю. I вже незабаром вiн почав наспiвувати про дiвчину, яка продала курку, щоб купити козаковi люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жiноцтвом i все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволi, але веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати. Навiть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березi, вiн, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очi, благальне протягнув:

- Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.

- А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр'ям? - запитав дядько, знаючи титареву вдачу.

- Рiзними, Трохиме, - вичавив скупiй.

Дядько Трохим врятував нашого свiчкогаса, але нi срiбла-золота, нi паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:

- То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт... До нашої кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а менi довелося пасти її i приноровлюватись до неї.

Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим воринням, за ним спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикої гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка i все з кимсь переморгувалась тендiтна вiяста метлиця. А над травою височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.

На другiй половинi огорожi стояли у вбогих дiдiвських шапках старi дуплянки й з десяток вуликiв, а до них тулився свiженький курiнь. Я зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд тим краєм вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча постать. Накинута на її плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й некваплива хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi не жiнка, а саме лiто йде собi загородами, лiсами i, спiваючи, нахиляється до суничникiв i грибовищ, пiдiймає руки до плодючого дерева?

Жiноча постать зникає у лiсi, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось слiду. Бiля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б розмiрковувати про те, хто пройшов попiд лiсом, але збоку забринiв легенький смiх.

Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом у руцi стояла чорнява худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неї карi, з краплинами роси, рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом i чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.

- А я знаю, як тебе звати, - довiрливо каже дiвчина i двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.

- Не може такого бути.

- От i може таке бути, - показує чорнява свої рiдкуватi зуби.

- Звiдки ж ти дiзналась?

- А зимою, пам'ятаєш?.. - пирснула вона.

- Що зимою?

- Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те спускання. Але цього вже дiвчина не знає.

- Я тодi й подумала: смiливий ти!

- А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.

- Хочеш суниць? - простягає до мене повну козубеньку, посерединi скрiплену прутиком.

Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у дiвчинки, i я байдуже кажу:

- Нi, не хочу.

- Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.

Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.

- Правда, смачнi?

- Смачнi. - Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. - А як тебе звати?

- Любою.

- Пасiку доглядаю.

- Сама?

- Сама-самiсiнька, - посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.

- Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно прийдуть за мною.

- А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? - махаю рукою на той край загороди.

- В терновiй хустцi?

- В терновiй.

- То моя тiтка Василина, - одразу прояснилось обличчя Люби. - Вона так гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не принаджувала людей на голос.

- Он як! - Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.

- Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? - торкає мене за рукав Люба.

- А що там є?

- Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?

- Звiдки ти знаєш? - дивуюсь я.

- Знаю, - таємниче каже дiвчина. - Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.

- Хто ж тобi шепнув на оце вухо?

Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:

- Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?

- Дуже славна, - погоджуюсь я.

- А бачив, як вона вишиває гарно?

- Бачив.

- I це може бути, - кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну i я бiльше не побачу її.

- А в нас дома козеня є, - дiвчинi все хочеться розказати менi. - Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.

- А в нас автомобiль був.

- Автомобiль? - не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. - Може, не автомобiль, а чортопхайка?

- Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, - радiю, що маю чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два днi.

- Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? - вiрить i не вiрить Люба моїм словам.

- Хай тобi тато про це розповiсть - вiн повинен знати. - Кажу так, нiби й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.

- Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, - заiскрились оченята. - Це так цiкаво.

- Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль. Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.

- I не побоявся? - аж зойкнула дiвчина.

- Чого ж боятись?

- А може, там чорт сидiв, що тягне машину?

- Машину тягне не чорт, а мотор.

- Хто його знає, - засумнiвалась Люба. - У нас люди по-рiзному кажуть. Ну, а далi що?

- Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила : запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад. Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було - i не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може, чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси розлiтаються, аж пух i пiр'я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з автомобiлiв.

- I гарно було їхати?

- I гарно, i м'яко.

- Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, - замрiяно посмiхнулась Люба.

- I це може бути, коли не побоїшся, - зверхньо погодився я.

- А куди ж ви подiли свого автомобiля?

- У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти за мило вициганити. Вони i просили, i страхали дiда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобiль десяток довгих брускiв солдатського мила, а дiдусь сказав, що ми iще можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився титар. Йому не машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь iз подушок. Таке вар'ятство дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти шкуру з чоловiка, а ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбирається в грiхах, анiж той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього дiдусь пiшов на пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт. I за це ми маємо подяку вiд самої Революцiї.

- А в нашого дiда Революцiя гарного коня забрала, а взамiн поганого дала.

- Бо так треба було, - кажу я словами дядька Себастiяна, i дiвчина погоджується зi мною, а далi згадує, що менi вже час рвати ягоди.

- Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве "пiснею".

- Чого ж вона її так зве?

- Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на тiтчиних пiснях сльози.

Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар'янi замiсть сережок.

- Лiзь, - каже менi Люба.

- Може, й тебе пiдсадити?

- Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.

Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi, а я полiз на черешню. Рвати ягоди на такому деревi -любота: потягнеш вiночок до себе - i в руцi аж смiються мальованими щiчками добiрнi черешнi... Я й досi, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало нашi садоводи i селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народної селекцiї...

Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про ту любов, яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi затанцювали ноги. Я пiдвiвся вгору, щоб розгледiти, що робиться внизу. В лiсi, наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi аж вививалася в танку маленька дiвоча постать, їй, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола, яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята, i Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.

- Оце ми так збираємо суницi на зиму!? - гукнув я з самого вершечка.

Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:

- Не будь вишкваркою!

- А ти не пащекуй!

- О, найшов пащекувату! - засмiялася Люба. - Ходи-но краще сюди.

- Чого?

- Поможеш видмухнути вогонь.

- Треба!

- Почекай, дiвко, не воруши увесь попiл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. - Я ломачкою розворушив погасле багаття i таки знайшов, на радiсть Любi, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемiнку, берест затрiщав, задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.

- Ось ми й кулешу наваримо, - Люба побiгла в курiнь, винесла звiдти казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.

- I ти вмiєш кулiш варити? - здивувався я.

- Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...

I справдi, кулiш її вдався на славу. Посiдавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я пiдхвалював куховарку, а вона соромливо i радiсно вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.

- I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити - це дiло труднiше.

- А ти вмiєш?

- З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь бiлу трясогузку бачив?

- Блакитну бачив, а бiлої - нi.

- А борсука?

- Теж нi.

- А я бачила кiлька разiв, нора його недалечке, i вiн вечорами висовується з неї. Вилiзе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потiм починає полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.

Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а потiм Люба повела мене до кислички, де зараз жила бiла трясогузка.

Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вчаїлась, а в її крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.

- Ходiмо, Михайлику, - тихенько сказала Люба. - Хай не тривожиться вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...

Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi не хотiлося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i собi, й своїй подрузi.

- Приїжджай, Михайлику, i книжку гарну привозь, - попрохала, прощаючись, дiвчина, в голосi її озвався смуток. - Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.

- Тобi не страшно самiй залишатися?

- Трохи страшнувато, - обвела поглядом лiси. - Але ось-ось надiйде тiтка Василина або тато. А зараз я в курiнь заберуся, щоб нiхто, навiть борсук, не бачив мене, - повела довгими чорними брiвками, а над ними жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.

Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла бiля куреня i проводжала мене очима. А в цей час вiд дороги славно-славно обiзвалася пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась їй назустрiч. З-за дерев, спiваючи, з'явилася струнка жiноча постать, ось вона простягла руки, i в них з розгону влетiла Люба... А далi мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi в долинi на калинi...

Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся назвала свого внука "нашим годувальником", а дiдусь сказав, що мiй чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне рiчкою.

- А чого рiчкою?

- Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?

- Таки пристану! - радiсно вигукнув я.

- От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б'ються.