Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

- Діду, а як це чорти б'ються навкулачки?

- Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i аж земля двигтить пiд нею, - навiть не посмiхаючись, пояснює дiд.

- Ой, мовчи, старий грiховоднику. Чого навчає дитину проти святої недiлi? - докiрливо говорить бабуся, яка нiколи чорта не назве своїм iм'ям, а тiльки - Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблi сидить.

- А що ж тут такого? Йому все треба знати.

- Дiду, а чим будемо ловити рибу?

- Саком. Я знаю одне мiсце в'юняче...

- А щупаки там будуть?

- I щупаки, i карасi, i лини будуть, - лагiдно говорить дiд, i хороше-хороше стає менi на душi вiд його слiв, а до очей наближається та Ведмежа долина з рiчечкою, куди я ще не заходив рибалити зi своїм продiрявленим решетом. Дiд говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго думаючи, й пускають у дiло сорочки: зав'яжуть рукава, ковнiр - та й у рiчку. Наловлять отак рибки - i таганують собi на березi. А в ятерi набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче вiн iз золота вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрiбноти.

Ми виходимо з дiдом на подвiр'я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!

- День завтра буде як золото, - дивиться на зорi дiдусь i йде зi мною до ворiт.

- Звiдки ви знаєте?

- Зорi вiщують, - i знову якась таємниця вчувається менi в дiдових словах.

Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далi, бiля самого неба, диркає деркач, а в небi виблискує Вiз. Вiн зовсiм був би схожий на звичайний земний вiз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстрованi дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я несподiвано кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi прикладає руку до сивих карлючок вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, починає смiятися:

- Оце додумався! Нiхто не почепить отам колiс, бо в небi нема стельмахiв.

Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селi: i в Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов'єнцях, i у Вербцi, i в Березцi, i в Майданах, i в Руднях, i в Гутах, i в отих Тесах, що стрiчають i випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм'я не вважається сiм'єю, коли в нiй немає шестеро дiтей. А через те що тут у родинах водиться не тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас ще й досi Теси називають Китаєм.

- А чого, дiду, в небi немає стельмахiв?

- Бо там живуть однi святi.

- То й що? - пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. - Хiба святi не їздять один до одного в гостi?

- Нi, не їздять - вони пiшки ходять.

- Пiшки? Це насправдi?

- Насправдi.

Менi шкода стає святих, якi не знають такої радостi, як їздити в гостi. Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво проживає, а в них i хлiб смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi їхнi так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують молоду...

- Діду, а святi багато ходять?

- Багато.

- А в них ноги не болять?

- У святих нiчого не болить, їм добре живеться.

- А чого їм добре живеться?

- Бо вони мають у що взутися, у них є хлiб i до хлiба.

- А хто їм поле оре?

- Нiхто їм не оре, - вони мають хлiб не з поля.

- А-а-а, в них є крамниця з булками! - враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапається за ворiтницю, присiдає i так починає реготати, що на вишнi-лутовцi прокидається пiвень i ранiше, нiж звичайно, кличе ранок.

На сiнешньому порозi з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає - смiятися, бо ж чогось смiється її чоловiк.

Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мої дiди. В селянствi, та ще в нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна крихiтка житейського бруду не виповзла з двору моїх дiдiв, недобре слово з їхнiх уст не торкнулося жодної людини.

З незвичайної делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло її вiкна i отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що бiльше цього не буде, i знову робив по-своєму.

Народились мої дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля 1861 року селянину, який не має тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п'ять карбованцiв готiвкою, а в розстрочку на сорок дев'ять рокiв - по триста карбованцiв за десятину, мiй дiд скрiпив купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк, то через два скрипiла колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.

I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чоловiкiв...

Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втiху - садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.

Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi, зверненi до царицi преблагої, усердної заступницi скорбних, а далi, крiзь молитву, вловлюю скрип наших ворiт.

"А може, це тато приїхав?" - схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.

Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота пiдiйшла до неї i робить своє дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь, i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.

А далi в мiй сон залiтають лебедi, їх стiльки, скiльки може бути лише у снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком стоїть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей, вiн придивляється до неба й смiється:

- Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в'юнiв наловив.

I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в'юни i, поблискуючи, вигинаються носатi щупаки...

Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча постать i зникла за ворiтцями в городах.

"Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до iнших людей? - завмер я на мiсцi. - Але чого воно було таким схожим на Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких тiльки див не зробить лiто? Про це найбiльше знає моя мама...

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди, вiтряки, на цi добрi душi українського степу, що вiками вписували в сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобської долi.

Менi iнодi здається, що я теж схожий на вiтряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землi, а крилами жадає неба...

З курної дороги, нарештi, видибцьовує, сповнена гiдностi, постать Петра. Пообiдавши, малий бурмотiй байдужувато б'є палюгою по цупких стеблах "Петрового батога", i вони закипають сполоханим синьоцвiттям. Зараз на темному обличчi пастушка тримаються лише пiвсонна добрiсть i ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчує корiв, що пасуться на стернях, зупиняє погляд на скопищi i задоволене, але з прихованою насмiшечкою хмикає:

- Ну, як, читальнику?

- Погано, обiднику!

- Ти ще гнiваєшся? - вдовиченко примирливо поклiпує вiями, на яких осiв пилок дороги.

- Та нi, перегнiвався.

- То чому ж погано? - пiдiймає одне плече вгору, далi його обличчя розповзається в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показує все своє пiдсинене дрiбнозуб'я. - А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?

- Вгадав, - необачно зiтхнув, бо знаю, що це викличе тiльки нову насмiшку.

- Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, - неквапливо виважує скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б'є долонею по дерев'янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: - От погобiдав, так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось.

Я глузливо чмихаю:

- Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi якої, а хрiну, i навiть самої редьки!..

Петро зневажливо, як тiльки вiн умiє, рукою, очима i губами вiдкидає вищесказане i звертається наче не до мене, а до когось стороннього :

- Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському їдлi?

- Що, що? Ти аж до панського їдла допався?!

- Атож! - зверхньо напiвобертається до мене Петро i лiньки цiдить : - Чуєш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики їв.

- У снi?

- Тороч та балакай! - Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю скареднiсть нашої блiдавовидої попадi, в очах якої зеленкувато застоявся мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн, матушка цiлоденне товчеться на своєму попiвствi i все буботить що тепер настало не життя, а один розор - усi i всякi руїнники об'їдають та обносять її статки. Правда, коли на попiвському подвір'ї стоять червонi козаки, матушка до їхнього вiд'їзду стає тихою, нiби зiтхання, i навiть наймичку Мар'яну називає не богопротивим плевелом, а - серце моє...

- I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? - пастушок удавано байдуже лягає горiлиць на стерню, кладе в узголiв'я сплетенi руки i ловить очима бiлi хмари, що з своїх краєчкiв обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного лiта.

- А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе?

- Дурний, та й годi! - задоволене пiдсмiюється Петро. - Матушки саме дома не було: вона аж у Лiтин поїхала храмувати. А наймичка Мар'яна чого тiльки, чуєш, не поставила на стiл i... - вдовиченко напівпiдводиться з землi, а голос його стихає, нiяковiє... - i чорнобривцем назвала мене, i казала, що я, кхи... вигарнiв.

- О!

Нi, я не думаю, що вiн вихваляється. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка, його старий залоєний картузик, ганчiр'ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i брови в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi.

Як iнодi важливо буває, щоб хтось видiлив у людини щось гарне та й iншим, менш видющим, пiдказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворiв i тополь окреслюється село, i тепло згадую заповзяту попiвську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами вiхолу, що все робить навбiжки, пританцьовуючи i смiючись або спiваючи. Навiть коли матушка сварить її, наймичка насочується смiхом, продаючи бiлi пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi.

- Нема на тебе, шибайголово в спiдницi, нi грому, нi блискавки, нi трясцi, нi трiсця, нi лихої години, анi синього смутку.

- То й добре, що нема! Хай i повiк не буде - не зажурюсь! - дивиться кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьовує на мiсцi i пiдсмiюється.

Попадя озирається довкола, зiтхає:

- Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная... Запам'ятай, маловiре, моє слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме пекло i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витримає.

- Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя, то я ще наживуся.

- От хай мене уб'є золотий хрест, - била себе роздутою рукою в пiдпаристi груди попадя, - коли не кинуть тебе хвостатi аж на саме днище геєни огненної.

- I там, кажуть, матушко, є люди!

- Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже наперед шукаєш кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з моїх очей, вiдлюдку!

- Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? - смиренно питає Мар'яна, а з кiнчикiв її вiй аж капотить молодече життєлюбство.

- Революцiонерка! - нарештi волала матушка, сама лякалася цього слова, одразу ж руками стримувала серце, а очi пiдводила до неба: - Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави...

А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх чи пiсню. В селi, хто знав Мар'яну, жалували її, зичили добра i гарного жениха, який мав би земельку i славно хлiборобив.

"Так от хто менi зможе пособити - знайти в попа якусь книгу, i чого ранiше не додумався до такого?" - веселiю я, вже не дослухаючись, як розкошував пастушок за панотцiвським столом.

- Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик, - нарештi каже Петро i виймає з кишенi свою єдину цяцьку - кресало з напильника i кремiнь аж з Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько.

Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де були отакеннi коропи, аж поки їх не повиглушували бомбами. Тут срiбно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п'ю її спiв i прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як спiває вода, - весною вона з ревiнням нуртує по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi, рве греблi, влiтку - ледь-ледь награє у сопiлку, а взимку тiльки iнодi спросоння писне, як в'юн, i знову спить.

А ви чули, де i як вона прокидається? От пiдiть напровеснi до яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав, i ви побачите сонячно розтрушений на снiгу лiщиновий цвiт, а пiд снiгом почуєте зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип, i знову голос жайворонка. Ото вже й знайте - прокинулась вода i дмухає в торiшню розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що настає весна, i чогось схлипує собi.

Обминувши в долинцi пiзнє волотисте просо, я вихоплююсь на шлях i одразу наздоганяю драбинчастий вiз горшковоза Терентiя. Зсутулившись, старий коливається на передку, а позад нього на помiсницi вмостились чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками в руках. Очi в коникiв великi, гриви пишнi, у вiнки позаплiтались, а хвости до самих копит дiстають; глянеш на таку худобину - зрадiєш i пожалкуєш, що не маєш її в себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудрує, щоб звеселити нею i людей, i своїх онукiв, хоча сам уже й розлучився з радiстю: гетьманцi повiсили Терентiєвого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому гончаревi на свiтi, проте вiн не розлучається зi своїми дрiбнятами, навiть їде з ними в далекi села ярмаркувати. Ну, а дiтям дорога завжди радiсна дивовижа.

На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски, на днищах яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макiтри i ринки, запишались горшки-двiйнята, що в них аж цiлий обiд понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я, i гончаревi скощавленi дрiбнята; цвiтуть бокастi куманцi, зачепленi кумедними п'яноокими голiвками баранцiв, мовляв, кумуватись, чоловiче, можна, та баранячої голови не напивай.

Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому:

- Діду Терентiю, дайте коника!

- А батога не хочеш? - обертається до мене пропечений вогнем i сонцем гончар.

- А батога не хочу, - смiюсь я, посмiхається у пiваршиннi вусища гончар, i дружно пiдсмiюються гончаренята, смiх у них тоненький i сходиться водно, як двi ниточки. - Дасте, дiду?

- Пiдрости трохи.

- Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк.

- Справдi казав торiк? - хитрує старий. - Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг.

- Пособлю, ще й як!

- Тодi приходь завтра.

- А коника - сьогоднi?

- Теж завтра.

- I де ви будете стояти?

- На Королевщинi. Може, пiдвезти? - запрошує на вiз гудзукуватою рукою, в яку пов'їдалась глина.

- Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.

- Хазяйська дитина.

- А ви думаєте!

Гончар знову посмiхається, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно стоїть на камiнних схiдцях i так вигавкуе, наче по командi вибиває у барабан.

З городу не бiжить - вихором вилiтає Мар'яна. Спiдниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'ї спочатку стихає гарчання, а далi втихомирюється й барабан.

- Оу Михайлик до нас прийшов! - з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зиркає на будинок i тихо питає: - Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?

- Нi, не хочу, - я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.

- Не соромся, дурненький, - наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш.

- Я не соромлюсь, Мар'яно... Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився.. .

- Начасничився?-смiється дiвчина. - Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю:

- Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.

- Аби ще сало було до нього.

- I сало в нас е борщ затовкти.

- Чом не багачi, - жалiснiє Мар'янине обличчя. - Тебе мати до мене прислали?

- НI... Я сам прийшов.

- До кого?

- До тебе, Мар'яно.

-Справдi? - знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. - От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, -посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться?

- Мар'яно, я щось маю до тебе, - не знаю, як i почати про своє.

- То кажи!

- Ти це можеш знайти менi якусь книжку?

- Комусь на куриво чи собi читати?

- Собi.

- Як невiльникiв? - повторюю я.

- Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi... От горенько, та й годi! I чим тiльки пособити моєму Михайлику?.. Правда ж, ти мiй? - Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни.

Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.

- Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть попу чи попадi.

Мар'яна, смiючись, хапає мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до просторої попiвської кухнi. Тут чисто, як на Великдень.

В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi попискує тiстом забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокидається голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лiлеях, посуди пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.

- Потiм з'їсиш собi. Смачнi - сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, - цього тiльки й треба було котятам - вони одразу ж повисли на її спiдницi.

- Вас тiльки й бракувало менi! - Мар'яна обережно вигойднула причеп у запiчок i тодi стала передi мною. - Михайлику - вкрала!

- Що? - холону вiд радiсного здогаду.

- Ось! - дiвчина напiвобертається, дiстає з пазухи книгу в крамних палiтурках, урочисто подає менi, а очима пантрує на дверi. - Хай попошукають тепер її!

- Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, - беру книгу, не знаючи, як i де її заховати.

- Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, - зiтхає наймичка, махає рукою перед очима, наче вiдганяє од них печаль, i переводить погляд на книгу. - І за скiльки ти можеш її вчитати?

- Та за два днi й прочитаю.

- За два днi? - дивується Мар'яна. - А я, певне, за все життя не вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику, хоч тронiчки, - Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.

- Що таке, Михайлику? - перелякалась Мар'яна. - Ой, це, може, з неподобством? - Дiвчина, щось згадавши, шарiє i вишарпує книгу з моїх рук.

- Ти чого, Мар'яно? - потискую в подивi плечима.

- А чого ж ти таким став, коли заглянув у неї? - обережно погортала кiлька сторiнок.

- Бо вона не по-нашому написана, - беру книгу i дивлюсь на чуже, незрозумiле письмо.

- Не по-нашому? Оце удружила тобi! - похитала головою Мар'яна. - Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? - Вона замислюється, а далi рiшучiе: - Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.

I от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось київського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, пiдвiвся i довго примiряється до мене темним з насмiшкуватою вологiстю оком, зупиняє його на моїх ногах, i я починаю соромитись їх, брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу i торби, що пропiкає мою спину попiвськими пундиками iз справжнiм цукром.

- Так-так, хочеш дуже розумним стати? - нарештi, питається попович.

Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:

- Хочу щось почитати.

- Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, - вцюкнув мене словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар'яну: - Можеш, дiвко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?

- А хто її усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, - пiдбадьорює мене очима i високими здивованими бровами. - Панич неодмiнно дасть тобi гарну книжку.

Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вививається з кiмнати i вже з-за напiвпрочинених дверей перекривлює поповича. Я мало не пирснув од смiху, але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд його пiдрясника видно штани, i це мене дуже дивує - чогось досi я й подумати не мiг, що попи ходять у штанях.